Чи «віковічна мрія»?
Московська царська історіографія, а тепер большевицька « проповідують », немов то український нарід цілими століттями змагав до об’єднання з московським народом. У підручнику « Історії Української ССР», виданому під большевицьким режимом Академією Наук УССР, т.
І, Київ 1953, написано, немов то «український народ... зв’язаний з ними (з російським і білоруським народами) єдністю походження, близькістю і спільністю всього історичного розвитку, завжди прагнув до возз’єднання з братнім російським народом » (стор. 5). Правда, що деякі українські духовні і монахи у час заборони православ’я польською владою пересиля- лися на Московщину, правда, що переносилися туди й деякі ремісники з України, а селяни переселялися на Слобідщину у час польських погромів 1637-38, чи в час « Руїни », одначе не робили вони того з почуття « едности походження, близькости і спільно- сти всього історичного розвитку », але з інших причин — перші, щоб могти свобідно виконувати свої священичі чинності, другі, щоб не мати обмежень, які були в польській державі, та мати кращі заробітки, а треті, щоб захиститися перед небезпеками та могли спокійно господарити на землі.Очевидно, що й гетьман Б. Хмельницький, частини козаків і населення хотіли перейти під руку московського царя, бо як би не були Цього хотіли, не були б цього вчинили. Але знов же не робили вони цього з почуття єдинокровности і близькости до московського народу, а тільки з конечности, бувши приневолені до того неуспішними війнами з Польщею та невірністю татарських союзників.
Відомий дуже визначний український історик, зокрема дуже добрий знавець Хмельниччини, написав про те так:
« Союз з Московщиною вийшов із тверезих, реальних міркувань української політики. В основі його не було ніяких познак сентименту. Це не було ніяке приєднання відірваної вітки до матернього пня, як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, ані поворот відірваних земель під владу давніх володарів.
Не йшлось також про визволення православної Церкви: між українською і московською Церквою існували такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв’язків з Москвою ставилося київське духовенство. І сам Хмельницький неохоче прийняв становище царського васаля і не думав піддаватися під керівництво Москви. Як при всіх давніших політичних комбінаціях, так і тепер він не рахувався з накиненими зобов’язаннями, а йшов своїм власним шляхом, до скріплення своєї влади і держави... Українська політика... могла йти до власної мети. Московський режим був ще надто свіжий, щоб їй у тому перешкодити >>[259].Що об’єднання з Московщиною було тільки реальною політичною калькуляцією, яка виникала з тодішньої воєнної ситуації, а не « віковічною мрією українського народу », свідчать історичні події наступних 15-тьох років, коли українське козацьке військотричі вело війну з Московщиною, при чому третя війна була також і повстанням українського народу проти Москви. Скажімо про це точніше.
Вже після того, як московський цар склав перемиря з поляками (1656), гетьман Хмельницький висловлював думку, що він розірве союз з Московщиною 28в.
Вчинив це його наслідник — гетьман Іван Виговський, який склав Гадяцький договір з поляками, розпочав війну з москалями і розгромив їх військо під Конотопом 1659 року, де 30.000 московських вояків лягло на полю бою, а багато інших попало в полон.
Хоч Юрій Хмельницький склав другий договір з москвинами, значно гірший для українців, як Переяславський, одначе коли поляки перемогли москвинів, Юрій перейшов на бік поляків, почав другу війну з московським військом та переміг москвинів під Бу- жином над Дніпром 1661 р.
До третьої війни з Московщиною, а воднораз і до українського антимосковського повстання дійшло за І. Брюховецького. Його глибшою причиною було те, що московські воєводи стягали нещадно податки з українців, що кватирувано у деяких місцевостях московське військо, яке поводилося невідповідно та для якого населення мало привозити харчі.
А безпосередньою причиною повстання був Андрусівський мир 1667 року, на основі якого Москва згодилася, щоб Правобережна Україна залишилася під владою Польщі та щоб після двох років перейшла й Київщина під польську владу, хоч у цій справі встановлено застереження, через що це не сталося. Козаки уважали, що Москва зломила Переяславський договір. Обурення народу було велике, так що з допомогою військ правобережного гетьмана Петра Дорошенка швидко вигнано москалів з тих українських міст, у яких не було більших укріплень.Три війни українських козаків з Московщиною і одне повстання українського народу на Лівобережжі проти неї (Правобережжя, з винятком Київщини, не було тоді під протекторатом Московщини) впродовж 14-тьох років зовсім не свідчать про те, немов би то політичне об’єднання тих двох народів було « віковічною мрією » українців чи « приєднанням відірваної вітки до матірньо- го пня ».
256 М. Грушевський, Історія України-Руси, т. IX, стор. 1429-1430.
1595.