Боротьба українського народу за самостійність України. Козаччина. Запорожська Січ.
Початки козаччини. Важке було житті-, українського народу під польською владою не тільки задля підданства. панщини, але й в суді селянин не міг добитися свого права. До тогож ще часті наїзди Татар давалися в знаки на Україні а польське військо замість боронити українські землі від Татар, само кривдило людий на постоях.
Довелося отже самому народови боронити своїх земель, життя і майна. Богато українських селян переселялося на безмежні українські степи над Дніпром. Але сі переселенці не могли і там спокійно загосподаритися задля частих уаїздів Татар, котрі тоді на Кримі утворили кримський ханат (державу). Життє на сім степовім пограничю було вельми непевне і небезпечне. Весь край був на воєнній стопі, а хліборобство, рибальство тай усе господаре гво треба було вести оружною рукою. Ся небезпека стала ще грізнійшою, коли хижий нарід з Азії, Турки, здобули Цэргород, столицю грецьких цісарів (1453 р.) і загорнули під свою владу Кримську татарську державу. Татарські і турецькі наїзди віджахнули українську людність від Чорного Моря далеко на північ, так що міста Галич, Буск, Бар, Хмельник і Винниця стояли мовби на по- граничу Татарщини. По сю межу стояли українські хутори з пасіками й управні поля під захистом військової сторожі, що з чатових могил звіщали про на- ближеннє татарських загонів. Людність поселена над долішнім Дніпром, на просторах званих „Україною" (бо лежала вже на краю держави', лучилася для оборони від татарських загонів в оружні ватаги. Поза сторожевими могилами на полуднє, на яких десять або більше днів їзди аж по Чорне Море простиралися дикі поля. На весну розходилася людність погранична („українна") на десять миль по тих ди ких полях, жила тут цілими місяцями і вертала на зиму до міст і хуторів (як Київ, Канів, Черкаси над Дніпром і т. ин.). Перегодом ся лицарська людність набрала відваги і справности, витворила відповідний спосіб войовання з розсіяними татарськими загонами і привчилася до ударів на головний табор 'кіш) татарський. Ci смілі войовники звалися козаками1)- Ся оружна людність, приманювана невичерпаними богатствами України, запускалася на ті рибальські, пасічницькі, ловецькі „уходи" (так звано сі степові землі. Тут жила вона на волі, не знала над собою ніякої влади, лише оборонювала своє добро. Не раз сі оружні ватаги нападали і грабили татарські отари і табуни, а на зиму вертали або в свої села і на хутори, звані зимівниками. Сими ненастанними обопільними наїздами навчилося українське население відваги, виробило сміливих лицарів, готових все до бою на смерть з Татарами, а ся рухлива воєнно- промислова людність була основою козаччини. Пограничне українське селянство і міщанство дос- тарчувало головного засобу людий, витривалих на*) Kf-Baκ1 татарський вислів, означає свобідного чоловіка, вояка, що жив воєнним або розбишацьким промислом. нужду й небезпеки, злучені з козакованнєм, се була також школа для всяких пройдисвітів і бездомних заволок з ріжних народів, що бажали воєнної слави і добичі. Понизше Дгіпрових П о р о гі в, великих скель в руслі ріки, по котрих з великим шумом спадає Дніпро в низ, є богато островів, посеред Дніпрового русла, порослих лозиною, очеретами (комишами) і лісовими заростами, званих „Великим Лугом". Тут у безпечнім, неприступнім місті заложили козаки неначеб фортецю (звідсіля назва „Хортиця ") огороджену острими палями, неначе які засіки і звали її „С ■ ч“, а що лежала за порогами, звали її „Запорожська Січ“(гл. обр. 13.), або '„Запо- рожже". („Ой Січ мати, а Великий Луг — батько11, співали козаки). А що козаки сиділи за порогами на „Низу“ Дніпра, звалися Запорожцями або Низовцями, а табор їх звався з татарська кошем.
За юрожська Січ була головним табором низових козаків, котрим правила на один рік старшина, з копі е в и м отаманом на чолі і там жили Запорожці без жінок як монахи. Козаки жили в куренях, якби в касарнях, а посеред Січи була церква св. Покрови.
Важні справи рішала військова рада, що вибирала на всі уряди і всі були в ній рівні.Козаки не вдоволилися нападами на Татар по степах, але долі Дніпром запускалися на легких чайках аж на Чорне Море, 'напада \и турецькі кораблі (ґалєри, гл. обр. 14.), і підпливали як за княжих часів аж під Царгород (тепер уже столицю турецького султана) грабили Tj рків, випускали українських невільників з вязниць і набирали богато дорі іго" добичі.
Татари й Турки жалувалися польському королеви на ті наїзди козаків і тому король намагався приборкати їх, вписував спершу кількасот, відтак тисяч і більше в книгу звану реєстр, від чого сі козаки звалися реєстровими. Сим реєстровцям назначував король старшого, званого отаманом, дав їм військові знамена (гл. обр. 15., ккейноти: булаву, бунчук, себто палицю закінчену в горі кінським хвостом, печатку і пернач, себто булаву з гранчастою головкою і хоругов). Реєстрові козаки діставали плату з королівського скарбу, мали слухати свого отамана і ходити лише в походи назначені королем, та не трівожити татарські і турецькі землі наїздами.
18.