<<
>>

∏EPEflMOBA

Пітер Померанцев

Одна з особливостей України в тому, що ніхто насправді не знає, де вона.

Для багатьох, не тільки для Владіміра Пу- тіна, це продовження неоцаристської Росії. Для інших — іще одна центральноєвропейська держава, така собі «протопольща» розчарованого кровного і мовного націоналізму, якій просто треба дати шанс збудувати міцні державні інституції, щоби ви­явити свою суть. Представники Несторівської групи, провідного об’єднання українських соціологів, стверджують, що українська система цінностей відкидає й російську модель патерналістського обожнювання влади, і центральноєвропейську формулу «мова + бюрократія = держава». Натомість українці схиляються до гори­зонтальних зв’язків громадянського суспільства, сім’ї та церкви й малого бізнесу, що ставить Україну в один ряд із південними, середземноморськими країнами, як-от Італія чи Греція. Російсько­мовний автор, британський громадянин Ігор Померанцев, який виріс у радянській Україні й надихнувся Австро-Угорщиною, схо­же, випередив соціологів, описуючи 1977 року Україну як частину «ширшого Середземномор’я»:

Полосы света.

Июль.

Самая светлая полоса дышит рядом на диване. На карте для пальцев Киев где-то рядом с Александрией.

Україна спокушає й спантеличує, тому що частини всіх цих ідентичностей — чи радше подорожей, ніж ідентичностей,— іс­нують одночасно й формують свій власний тип сенсів. Російська ідентичність тут не така, як російська ж у Росії; східноєвропейська не така, як у Польщі; середземноморська не зовсім така, як серед­земноморська на Сицилії чи в Греції; і якщо це й Александрія, то ота напівпримарна Александрія Лоуренса Даррелла. Звичайно, ця поліфонія бентежить західних письменників і коментаторів, які хочуть бачити речі просто і ясно. Але Україна опирається прямолінійності — це земля, що ламає старі, обмежені моделі ідентичності.

Її щоденна двомовність знущається з ідеї Гердера про те, що мова робить націю. Це земля, де мусульмани та євреї традиційно допомагали одне одному. Де націоналізм може поєд­нуватись із найліберальнішою демократією (так само, як і з про- гнозованішим фашизмом), а мультикультуралізм може бути використано на користь імперії. Це країна, де дуже різні історії про минуле розігруються одночасно, але про те, що означає слово «Європа», зараз запекло й екзистенційно сперечаються. У цьому сенсі вона в авангарді сьогодення. Нині інші країни, начебто розвинутіші, нервово намагаються узгодити свою ідентичність із мінливістю та нестабільністю глобалізації, натомість Україна мала справу з парадоксами буття нелінійної нації значно довше.

Саме тому так пульсує життя в тому, що створюють пись­менники й мислителі — вихідці з цього творчого потоку. Одна з великих прогалин у літературі та медіа того, що колись ми на­зивали «Заходом», — брак українських голосів, які б розповідали про український досвід. Дякувати Богові, були кілька видатних західних науковців, які взяли це на себе, проте настав час, коли розповісти про український досвід належить українцям. І, звичай­но, саме цей процес творення держави в реальному часі робить Україну такою захопливою. Це і я сам відчув на власному досвіді.

<< | >>
Источник: Володимир Ермоленко. Україна в історіях та оповідях. Ecei українських інтелектуалів. — Київ: Інтерньюз-Україна, UkraineWorId,2019. — 304 с.. 2019

Еще по теме ∏EPEflMOBA: