Створення першого тріумвірату і громадянська війна між Цезарем та Помпеєм

Наприкінці 62 р. до н.е. на півдні Апеннінського півострова у Брундізії висадився зі своїми військами Помпей, який повертався додому після перемоги над старим ворогом Римської держави Mi- тридатом VI.

1. Затвердити всі його заходи та розпорядження, які були здій­снені під час війни;

2. Наділити землею його ветеранів, оскільки так було їм обіцяно.

Сенат відмовив Помпею в обох його проханнях, оскільки сена­тори побоювалися піднесення і без того надмірної популярності римського нобіля. Така відверта образа ще більше посилила супереч­ності між сенатом і Помпеєм, спонукавши останнього шукати збли­ження з двома іншими значними фігурами римського політичного життя: Гаєм Юлієм Цезарем та Марком Ліцинієм Крассом.

Перший з них, Юлій Цезар, повернувся з Іспанії невдовзі після прибуття Помпея - улітку 60 р. до н.е., коли скінчився строк його посади пропретора Іспанії. Цезар зупинився за Тібром, на лівому березі, чекаючи винагородження тріумфом за вдалі військові дії проти іберів.² Наближалися консульські вибори на 59 р. до н.е. Цезар висунув свою кандидатуру, що вимагало його особистої при­сутності в Римі. Заявити свою кандидатуру заочно сенатори йому не дозволили. Відчувши суперечливість того становища, в якому опинився Юлій Цезар, його політичні вороги в Сенаті почали зво­лікати з рішенням про його нагороду.

Третьою постаттю, яка виступила того року на передній план політичного життя Риму, був Марк Ліциній Kpacc, колишній пе­реможець Спартака, представник стану вершників - римської фі­нансової аристократії. Він прагнув домогтися від Сенату ухвали законопроекту, згідно з яким знижувалася б відкупна ціна за пра­во збирання податків з провінції Азія. У цьому були зацікавлені римські вершники і сам Ліциній Kpacc як вагомий представник ділових кіл публіканів.³

Таким чином, усі згадані вище постаті мали свої причини стати в опозицію до Сенату і поєднати свої зусилля для досягнення сво­їх цілей. Отже, Гай Юлій Цезар, Гней Помпей та Марк Ліциній Kpacc наприкінці 60 р. до н.е. уклали між собою таємний союз трьох мужів - тріумвірат - з метою протидії Сенатові і реалізації кожен своєї мети. Було досягнуто згоди в тому, що Помпей і Kpacc допо­магають Цезареві пройти у консули. Натомість він, ставши консу­лом, гарантує ухвалення Сенатом прохання кожного з них.

Цей союз увійшов до історії Римської Республіки під назвою перший тріумвірат.⁴ За підтримкою Помпея і Красса Цезар прой­шов на виборах у консули на 59 р.

Тепер він мав віддячити своїм політичним союзникам за під­тримку на виборах. Тому Цезар виносить на розгляд сенату зако­нопроект про наділення землею ветеранів Помпея. Згідно з ним передбачалося землю для ветеранів не відбирати у колишніх влас­ників, а викуповувати за рахунок воєнної здобичі Помпея, набутої у провінціях. Проти цього законопроекту активно виступив Ка­тон, звинувативши Цезаря у перевищенні повноважень. Роздра­тований Цезар навіть наказав заарештувати Катона, що було рід­кісною помилкою. Щоправда, Цезар швидко оволодів собою і ска­сував арешт. Колега Цезаря по консульству також спробував за­блокувати аграрний законопроект, але даремно. Раптово для всіх виявилася могутність тріумвірів! Усі були вражені. Коли не тіль­ки Помпей, але навіть Kpacc виступив на захист пропозиції, до зали засідань увірвалися озброєні солдати Помпея і жахливо пе­релякали сенаторів своєю розлюченістю. Влада була паралізова­на фактом існування могутнього політичного союзу. Проте закон­ність було відверто порушено і цей факт залишився плямою на репутації Цезаря на довгі роки. Але законопроект було проведено через сенат.

Ще важче було реалізувати пропозицію про ратифікацію роз­поряджень Помпея на Сході під час Мітридатової війни (загаль­ним числом близько ЗО). При розгляді цього питання значний опір вчинив сенатор Луцій Ліциній Лукулл, який у минулому також воював з Мітридатом, проте не дуже успішно, і тепер заздрив славі Помпея. Щоб нейтралізувати Лукулла, Цезар вдався до погрози провести розслідування його невдалого командування на Сході. Переляканий Лукулл погодився зняти свій протест і накази та роз­порядження Помпея були затверджені Сенатом.

Слід зазначити, що Цезарю ледь не з перших днів довелося до­лати протидію свого колеги по консульству Марка Бібула, який оголосив усі дні 59 р. до н.е. несприятливими для вирішення на­родних зборів. Цезар вдався до своїх повноважень верховного пон- тифіка⁵ і скасував заяву Бібула. Він скликав народні збори, на які Бібул з’явився у траурному вбранні, натякаючи цим на жахливість порушення, допущенного Цезарем.

Пізніше він через Авла Габінія проводить рішення сенату, за яким йому на 5 років надається в управління провінція Цизаль­пійська Галлія та Іллірія з правом набору трьох легіонів. Пізніше сенат своїм рішенням додасть до цього ще Нарбонську Галлію з правом набору ще одного легіону.

Тепер і Помпей, і Цезар порахували за необхідне поєднати свій союз більш міцними зв’язками. У квітні 59 р. до н.е. 47-річний Пом­пей одружився з дочкою Цезаря 17-річною Юлією. Як не дивно, але цей шлюб виявився вдалим, незважаючи на те, що Юлія до того була заручена з родичем Сервілії, колишньої коханки Цезаря і ма­тері Марка Юнія Брута, майбутнього його вбивці. Тепер Цезаря, який доводився тестем Помпею, цілком влаштовував цей шлюб. Він шукав підтримки зятя, оскільки репутація консула дуже похитну­лася внаслідок політичних та фінансових операцій сумнівної чис­тоти, здійснених ним у власних інтересах та в інтересах тріумвірів.

Завершувався термін консульства Цезаря і наближався час його від’їзду у провінцію. Необхідно було зміцнити свої позиції в Римі на період відсутності. Для цього ліпше було заручитися підтрим­кою впливової особи, яка б представляла інтереси Цезаря на час його проконсульства. Цезар тоді вже був розлучений з Помпеєю через скандал, пов’язаний з Клодієм⁶. Тепер Цезар одружився на дочці Кальпурнія Пізона, який пройшов у консули на 58 р. до н.е. Згада­ного Клодія, якого суд виправдав не без допомоги Цезаря, було обрано народним трибуном на цей же рік.

Тож, після отримання намісництва в Галлії та Іллірії, Цезар май­же відразу ж розпочав там одну з найбільших війн, які Рим будь- коли проводив. У плани Цезаря входило завоювання всієї веле­тенської території Трансальпійської Галлії, на якій сьогодні розта­шовані сучасні Франція, Бельгія, Нідерланди і Швейцарія. Привід до початку бойових дій знайшовся досить швидко. У 58 р. до н.е. почалося переселення галльського племені гельветів із сучасної Швейцарії на захід. Для цього їм належало перетнути землі едуїв, союзників Риму. Гельвети звернулися до римської влади із про­ханням про дозвіл на проходження своїм шляхом, але Цезар, шу­каючи привід до війни, їм відмовив. Він знав, що гельветам не­має іншого шляху, як через землі едуїв, бо на перших тиснули пле­мена зарейнських германців зі сходу. Через цей тиск гельвети все ж таки змушені були рушити потрібним шляхом на захід. Корис­туючись загрозою, яку вони начебто створили для союзників рим­ського народу, Цезар напав на гельветів і завдав їм жахливої пораз­ки. У тому ж році було відбито спробу зарейнських германців вдер­тися через Рейн до Галлії, а у 57 р. до н.е. Цезар підкорив численні племена бельгів, що населяли північно-східну частину Галлії і став наприкінці 56 р. до н.е. господарем усієї країни. Обдарований від природи багатьма здібностями, Цезар відчув, як у глибині його натури розгортається могутній воєнний талант. Він зрозумів, що керування військами під час бойових дій, вигравання воєн - це те, чим би він бажав займатися все життя, це його покликання. Йому і до того траплялося брати участь у бойових діях, але в Галлії його талант полководця розгорнувся на повну силу і створив йому на­далі гучну славу на тисячі років.

Події між тим тривали. У 55 р. до н.е. Цезар розбив племена узи- петів і тенктерів, які вдерлися до Галлії. Він здійснив похід проти германців з метою демонстрації військової могутності Риму. Так він, спорудивши міцного, надійного моста через Рейн⁷, який був кордоном між землями Галлії та германських племен, перейшов зі своїми легіонами на правий берег. На чужій території він перебу­вав кілька днів. Жодного разу не зустрівши ворога, Цезар повер­нувся на галльський берег і звелів зруйнувати міст. Германці не наважилися напасти на римські легіони. Більше того, можна при­пустити, що саме ця демонстрація римської військової могутності на довгий час відсунула вторгнення германських племен на тери­торію римської держави.⁸ Двома роками пізніше Цезар повторив свою демонстрацію. Набіги германців на Галлію припинилися.

Протягом 55-54 рр. до н.е. були здійснені дві експедиції у Брита­нію. Незважаючи на тактичний успіх, Цезар так і не зміг закріпитися на островах. Скоріше за все, він і не ставив собі за мету здобути Бри­танські острови. Ці спроби здійснювалися з метою справити вра­ження не скільки на бриттів, скільки на своїх співвітчизників у Римі.

У 52 р. до н.е. в Галлії спалахнуло антиримське повстання, яке очолив один з видатних галльських вождів Верцингеториг. Після напруженої боротьби Цезар взяв у облогу галльське військо в Алезії (сучасна Аліз Сент-Рен на горі Оксуа). Місто знаходилося на горі зі скелястими схилами і рівною, як стіл, поверхнею вершини. Його неможливо було взяти штурмом з маршу. До того ж, на допомогу співвітчизникам до Алезії підійшла сильна польова армія галлів і Цезар опинився між двох вогнів. Щоб не бути розчавленим двома військами ворога, він оточив місто двома концентричними кола­ми мурів. Внутрішня лінія довжиною 10 миль була укріпленням проти нападу з міста, друге кільце завдовжки 14 миль захищало армію Цезаря від нападу ззовні. Це стало йому в пригоді того дня, коли ворожі війська дійсно завдали одночасного удару по римській армії. Лише міцні укріплення, на спорудження яких римські легіо­нери витратили значні зусилля, захистили армію Цезаря і врятува­ли її від знищення. Обидві атаки того дня були відбиті. Кілька днів згодом Цезар у битві знищив польову армію галлів. Ще пізніше захисники Алезії, які втратили будь-яку надію на допомогу ззов­ні, здалися. Верцингеторигу Цезар зберіг життя, проте лише для того, щоб скарати бранця шістьма роками пізніше під час тріумфу. Повстання було придушене і наприкінці 51 р. до н.е. всю Галлію остаточно було приведено до покори.

Отже, Рим отримав під свою владу величезні території. Казко­ва за розмірами воєнна здобич, яку було доставлено у Рим, збіль­шила впливовість Цезаря. Велична перемога над багатьма народа­ми Європи створила йому велетенський авторитет полководця і допомогла йому створити сильну і віддану армію з рідкісним во­єнним досвідом, чудово натреновану, із цінними бойовими якос­тями. Усе це викликало занепокоєння у Помпея, який на той час почав зближення із сенатом. Славетний Помпей відчував, що в особі Цезаря він отримав сильного політичного суперника, претен­дента, який почав перевершувати його своєю воєнною славою. Подібні побоювання відчував і сенат, який завжди бачив у Цезарі небезпеку для республіканського ладу.

На той час у Римі відбулися певні події, які змінили колишнє розташування сил. Kpacc у жадобі воєнної слави домігся призна­чення управління провінцією Парфія. Він не дочекався навіть за­вершення своїх консульських повноважень і в 54 р. до н.е. виїхав туди. Там він розпочав війну і в 53 р. до н.е. в битві при Каррах зазнав поразки від парфян. Невдовзі його було вбито під час пере­говорів, армія його майже цілковито загинула в пісках Месопота­мії, врятувалося кілька когорт, яких вивели назад, у Малу Азію, Децим Юній Брут і Гай Кассій Лонгін (майбутні учасники змови проти Цезаря). Отже, тріумвірат розпався. На додачу до цього, у 52 р. до н.е. під час пологів померла дочка Цезаря Юлія, дружина Помпея. Перервався родинний зв’язок між Помпеєм і Цезарем. Це також мало певне значення в охолодженні стосунків між ними.

У 51 р. до н.е. сенат відмовив у проханні Цезаря продовжити його повноваження проконсула Галлії, які мали завершуватися наприкінці 50 р. до н.е. Помпей почав схиляти сенат до рішення про дострокове припинення повноважень Цезаря і відкликання його до Риму. 1 березня 50 р. до н.е. мало відбутися обговорення цього питання в сенаті. Але Цезар шляхом велетенського хабаря (150 талантів сріблом) підкупив одного з консулів, Луція Емілія Павла, заручившись його нейтралітетом, і народного трибуна Ky- ріона (2 млн сестерціїв), який і відіграв вирішальну роль у тому, що наступника Цезаря того разу так і не було призначено. Помпей на той час уже одружився із Кальпурнією, вдовою сина Красса Публія, який загинув у Парфії разом із батьком.

Стосунки між Помпеєм і Цезарем дедалі погіршувалися. Дру­гий консул Марк Клавдій Марцелл енергійними зусиллями до­мігся вилучення Куріона із засідання сенату. Два інших народних трибуни - Марк Антоній і Квінт Кассій як активні прибічники Це­заря були піддані вигнанню з Рима. Вони змушені були рятуватися втечею в Цизальпійську Галлію, у резиденцію Цезаря до Равенни. 1 січня 49 р. до н.е. сенатом було призначено нових правителів у провінції. Таким чином, повноваження Цезаря як проконсула Гал­лії скінчилися. Він мусив з’явитися, але вже як приватна особа, до Риму і надати сенату звіт про своє управління. Але Цезар чудово розумів, що в Римі на нього чекає розправа.

Під приводом захисту прав народних трибунів, право недотор­канності особи яких було порушено, Цезар 10 січня 49 р. до н.е.⁹ перейшов річку Рубікон, яка була кордоном між провінцією Ци­зальпійська Галлія й Італією. Ця подія фактично означала поча­ток громадянської війни. Цезар відкрито порушував закон, який забороняв намісникам з’являтися на території Італії, не розпустив­ши перед тим армію. Є свідчення про те, що перед тим, як віддати наказ про початок переправи, Цезар начебто відчував нерішучість. Але, зважившись на цей крок, Цезар діяв без коливань.

Стрімким рухом він майже без бою оволодів Північною Італі­єю. Помпей виявився зовсім не готовим до бойових дій, бо не че­кав від противника такої рішучості. Він поспіхом залишив Рим, навіть не встигнувши забрати державну скарбницю. Вісім легіо­нів Помпея, які не встигли сформуватися, капітулювали без бою, а Помпей відступив у Брундізій (великий порт на південному сході Італії), а звідти відплив у Грецію. У липні-серпні 49 р. до н.е. Цезар воював в Іспанії, де стояли сім легіонів, вірних Помпею. Вдалими, рішучими маневрами Цезар притиснув своїми військами ці легіони до Піренейських гір. У той же час з півночі до гірського хребта піді­йшли галльські легіони Цезаря і, таким чином, армія прибічників Помпея опинилася в лещатах і змушена була здатися. Слідом за цим він повернувся до Риму і став готуватися до продовження війни. У 48 р. до н.е. Цезар, хоч і з великими зусиллями, переправив у Грецію до Фессалії свою армію. У червні 48 р. до н.е. він зазнав поразки від Помпея в битві при Діррахії, але Помпей не зміг скористатися сво­єю перемогою для того, щоб остаточно знищити Цезаря.

Другого серпня 48 р. до н.е. в битві при Фарсалі Цезар і Помпей знов зустрілися на полі бою. Помпей мав 40 тис. піхоти і 7 тис. кін­ноти. Цезар мав у своєму розпорядженні 26 тис. піхоти і 2 тис. кін­ноти. Незважаючи на двократну перевагу над противником, Пом­пей зазнав поразки у цій битві. Рятуючись, він втік на Лесбос до Мітілен, де з’єднався з родиною. Він мав намір знайти притулок в Антіохії, але там через острах перед Цезарем йому відмовили у при­йомі. Тоді Помпей попрямував до Єгипту до Птолемея XII, який багато в чому був йому зобов’язаний у минулому. Але той прави­тель Єгипту незадовго перед цим помер. В Александрії в цей час тривала запекла боротьба за трон між його нащадками: 10-літнім сином Птолемеем XIII і 18-літньою дочкою Клеопатрою VII. При­бічники малолітнього Птолемея на момент прибуття Помпея на­були тимчасової перемоги у боротьбі за владу. Радники молодого царя Потин і Ахілла зважили за доцільне не надавати притулку Помпеєві, але й не відпускати його напризволяще, щоб не нарази- тися на гнів Цезаря. Вони розсудили, що доречнішим буде обрати третій варіант і підступно вбили Помпея прямо на пірсі в порту Александрії на очах у його родини, яка спостерігала за розправою з борту корабля на рейді.

Коли Цезар прибув до Александрії кількома днями згодом, царе­дворці на знак своєї лояльності пред’явили йому відрізану голову Помпея. Проте реакція Цезаря на цей „сувенір” була зовсім не та­кою, на яку вони сподівалися. Йому більше припала до душі юна царівна Клеопатра і він втрутився в боротьбу за єгипетський трон на її боці. Боротьба завершилася знищенням усіх її ворогів і коро­нацією Клеопатри. Цезар затримався в Єгипті на кілька місяців, покохавши юну царицю.

За цей час становище змінилося не на його користь. Перша не­приємність полягала в тому, що помпеянці зібрали значні сили в Африці, де їм надав свою підтримку нумідійський цар Юба. Друга проблема виникла в Азії, де син Мітридата Фарнак, скориставшись громадянською війною, з’явився з армією і почав повертати собі батьківські землі. Цезар змушений був перервати своє перебуван­ня в Александрії і рушив на Фарнака через Сирію і Каппадокію до Малої Азії. Фарнака було розбито за блискавичний за тодіш­німи мірками строк - у 40 днів. Про цю блискучу перемогу Цезар надіслав звіт до сенату у трьох словах:,₁Veni, vidi, vici” (“прийшов, побачив, переміг”). Наприкінці 47 р. до н.е. він переправився в Аф­рику, де в серпні 46 р. до н.е. розбив помпеянців у битві при Тапсі. Під час цієї війни загинули всі лідери антицезаріанської партії, в тому числі Юба і Катон. Останній, який командував гарнізоном Утіки, почувши про поразку помпеянців у битві при Тапсі, покін­чив життя самогубством. Прибувши до Утіки і почувши про смерть свого запеклого ворога Катона, Цезар промовив із гіркотою: „Як прикро, Катоне, що ти не схотів прийняти мого милосердя!”

Справа в тім, що це не було лише фарисейством. Перейшовши Рубікон, Цезар оголосив своїм гаслом „Милосердя та злагода!”, пропагуючи надмірну поблажливість до ворогів. Він розраховував такою позицією зменшити опір своїх ворогів і примусити їх ско­ритися. Відомо багато прикладів такого милосердя. Зокрема, піс­ля перемоги при Фарсалі численні полонені були відпущені. Мар­ка Юнія Брута, за свідченням Плутарха, Цезар обійняв і посадив поруч, виявляючи знаки прихильності до нього.

Після перемоги в Африці Цезар повернувся до Рима, де відсвят­кував одразу 4 тріумфи: Галльський (після якого, за старовинним звичаєм, було страчено Верцингеторига), Єгипетський (за пере­могу над військами Птолемея XII), Сирійський (за перемогу над Фарнаком), та Африканський (за перемогу над Юбою). Підкрес­лювалося, що перемоги відзначалися не над помпеянцями, а над іноземними царями і народами. І все ж, за свідченнями численних істориків, римлян пригнічувала думка про те, що вони святкують загибель тисяч і тисяч співвітчизників. Сенат запопадливо надав Цезареві божественні почесті - найвища після тріумфа ступінь гро­мадянської пошани. Невдовзі після цього Цезар змушений був рушити до Іспанії, де зібралася значна армія помпеянців (близько 13 легіонів) на чолі з синами Помпея: Гнеєм і Секстом. У битві при Мунді ці сили були розбиті. І хоча Цезар ледь не програв її, все ж таки ціною відчайдушних зусиль він здобув перемогу¹⁰. У цій бит­ві загинув один із синів Помпея - Гней, та колишній легат Цезаря, Тіт Лабієн, котрий на початку громадянської війни перейшов на бік Помпея. Ще півроку Цезар перебував в Іспанії, влагоджуючи тамтешні справи, потім повернувся до Риму. Громадянська війна завершилася.

2.