США у другій половині XX — на початку XXI століття.

Зміцнення міжнародного статусу США внаслідок Другої світової війни. Особливості економічного розвитку. Сполучені Штати Америки — президентська республіка, федерація (50 штатів, столичний округ Колумбія), має територіальні володіння у Вест-Індії та Океанії.

— м. Вашингтон. Президент — голова уряду і держави — обирається раз на 4 роки. Законодавча влада — двопалатний Конгрес (сенат і палата представників). За владу борються дві партії — Демократична і Республіканська.

США — беззаперечний економічний, політичний і військовий лідер світу у другій половині XX — на початку XXI століття, одна з найбільших країн за розмірами, територією, населенням та природними ресурсами. Населення — 272,4 млн."². ВВП (на 2006 р.) складає близько 13 трильйонів доларів (1-е місце у світі), на душу населення — понад 40 тис. доларів за рік (3-є місце у світі). Країна - член так званого «ядерного клубу», до якого входять країни, що володіють ядерною зброєю. Знаходиться на постіндустріальній стадії розвитку: в сільському господарстві зайнято лише 3% працюючих, у промисловості — 28 %, решта — в сфері послуг. За обсягом промислового виробництва посідає перше місце у світі, найбільший у світі експортер сільськогосподарської продукції, найбільший експортер озброєння, капіталу і послуг.

У ході війни США, що зазнали відносно невеликих втрат (405 тис. загиблих), стали фінансово-економічним і воєнно-політичним лідером західного світу. За роки війни США створили 12-мільйонну армію. Національний дохід за 5 років війни виріс у два рази, тут було зосереджено 73 % світового запасу золота; США випускали 50 % світової продукції. Основні конкуренти або тимчасово вибули з боротьби (Німеччина, Японія), або потрапили в фінансово- економічну залежність (Велика Британія, Франція). США володіли атомною зброєю і впливали на хід подій у всіх регіонах світу завдяки сучасному флоту і військово-морським базам (близько 2300 баз у світі).

Великими проблемами були: високий рівень безробіття в основному за рахунок фермерів, що збанкрутували (за 5 років їхня кількість скоротилася на 500 тисяч, у 1950 р. безробітні складали 4,7 млн. чоловік), розгортання страйкового руху і боротьби національних меншин за свої права, реконверсія (перехід промисловості на мирні рейки).

Внутрішня політика Г. Трумена. Наростання консервативних тенденцій у внутрішньополітичному житті Першим повоєнним президентом після смерті Ф. Д. Рузвельта став у квітні 1945 року демократ Гаррі Трумен (1945-1952). При Рузвельті він — аптекар за фахом

— займав пост віце-президента. У внутрішній політиці президент Трумен:

• оголосив так званий «справедливий курс», спрямований на реконверсію в промисловості, забезпечення воякам, що демобілізувалися, чималих пільг («Солдатський білль про права» — пільги в освіті, кредитуванні житла і бізнесу);

• у 1947 р. він запровадив антиробітничий закон Тафта-Хартлі, що обмежував права профспілок;

• згідно з наказом Трумена про перевірку на лояльність державних службовців (1947), активізувалась діяльність Міністерства юстиції та Комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності Конгресу США. Вони виявляли «підривні» організації, переслідували та позбавляли

"-HalOOlpui. роботи їх членів, особливо активістів Компартії США. За допомогою новоствореного ЦРУ (організатор і перший директор — відомий розвідник А. Даллес), на початку 50-х років переслідування комуністів набуло свого апогею. Почалося справжнє «полювання на відьом» — пошуки «ворогів» американської нації. Ці події отримали назву «маккартизм» за іменем сенатора- республіканця від штату Вісконсин Дж.

• у 1948 р. в рамках чергової виборчої кампанії Трумен домагається збільшення мінімальної зарплати, розширення системи соцзабезпечення, зокрема будівництва дешевого державного житла.

Обмеження демократії, пов'язане з маккартизмом, суперечило основним принципам традиційного американського суспільства. Воно викликало протест мільйонів американців, призвело до падіння авторитету Трумена та його уряду, поразки Демократичної партії на президентських виборах 1952 року.

Зовнішня політика Г. Трумена. В зовнішній політиці президент висунув доктрину американського лідерства в світі, головними інструментами якої стали;

• монополія на ядерну зброю;

• економічне та технічне лідерство США після Другої світової війни;

• політика «стримування комунізму». Ця політика стала основою зовнішньополітичного курсу адміністрації Трумена з 1946 р. і відповіддю на загострення протистояння з CPCP у міжнародних справах.

Зазначений зовнішньополітичний курс дістав подальший розвиток та конкретизацію в т. з. «доктрині Трумена», проголошеній у березні 1947 р., про право США втручатися у внутрішні справи зарубіжних країн у разі виникнення небезпеки для їх демократичного (капіталістичного) розвитку.

Поряд з нею розгортався «план Маршалла», висунутий державним секретарем США Д. Маршаллом в червні 1947 р. з метою економічної допомоги країнам Західної Європи і ствердження в них політичного впливу США та їхніх цінностей (запроваджений у життя протягом 1948-1951 рр.).

4 квітня 1949 р. з ініціативи США утворено військово-політичний блок НАТО (Північно- Атлантична організація), який включав у себе дві північноамериканські держави (США та Канада) і капіталістичні країни Західної Європи.

США, з санкції ООН, втрутилися у війну в Кореї (1950-1953), підгримуючи законний і в той же час проамериканський уряд Південної Кореї на чолі з Лі Син Маном. На Південну Корею напала прорадянська комуністична Північна Корея на чолі з колишнім капітаном Червоної армії Кім Ip Ченом. Війна не принесла перемоги жодній з сторін і закінчилася на тих же позиціях, що й розпочалася — на лінії 38-ї паралелі (цей кордон і до сьогодні поділяє корейський народ на дві держави - процвітаючу високоіндусіріальну Республіку Корею (Південна Корея) та тоталітарну, озброєну ядерною зброєю проте економічно відсталу Корейську Народно-демократичну республіку (КНДР)).

Президентство Д. Ейзенхауера. Прославлений американський генерал Дуайт Ейзенхауер — герой Другої світової війни (командуючий Другим фронтом та американськими військами в Європі, нагороджений радянським орденом «Перемога»), обіймав посаду президента США від Республіканської партії два терміни — вісім років (1952-1960). Однак його військові заслуги не могли запобігти економічній кризі, шо розпочалася в США після завершення війни в Кореї і повторилася у 1957 р. На противагу демократам, шо в уряді робили ставку на університетських професорів, президент Ейзенхауер набрав до уряду більше десятка мільйонерів. Він скоротив податки монополіям та заможним верствам, скасував контроль над цінами та зарплатою, скоротив федеральні соціальні видатки. Результатом президентства Ейзенхауера стало небачене посилення воєнно-промислового комплексу (ВПК), розбалансування економіки, зростання безробіття, страйкової боротьби та інфляції. Саме при ньому в США починається і масовий рух негритянського населення (становило 20 млн. чоловік) за свої громадянські права. Цей рух був спрямований проти пережитків расової дискримінації, найбільш розповсюдженим з яких була сегрегація — роздільне навчання білих і чорних дітей та інші подібні явища.

Головною особливістю розвитку американської економіки у повоєнні роки був початок HTP, результати якої впроваджувалися насамперед у ВПК. Саме в роки президентства Ейзенхауера Міністерство оборони — Пентагон, стало однією з найвпливовіших сил країни: військові витрати держави досягли у 1960 р. 60 млрд. доларів. США першими у світі розпочали науково-технічну революцію, широко впроваджуючи автоматизоване виробництво та ЕОМ.

У 50-і рр. рівень безробіття та інфляція були порівняно невисокими, доходи населення постійно зростали. Однак, з іншого боку, у зв'язку з тим, що середня зарплата американця була більшою, ніж у європейця, собівартість американських товарів була вищою, ніж європейських. Це призвело до падіння американської частки ВНП у світовому виробництві з 62% (1946) до 45% (1960). Водночас неухильно зростали прибутки американських монополій. Не випадково в оточенні президента США в цей час була популярною теза: «Те, що добре для країни, добре для «Дженерал моторе» і навпаки».

Щодо зовнішньої політики США, то вона цілком вкладалася в рамки «холодної війни», хоча від відверто антирадянської політики Трумена й відрізнялася більш суперечливим характером. Заслугою Ейзенхауера є закінчення Корейської війни у 1953 р. Війська Північної і Південної Кореї завдяки зусиллям американського експедиційного Ktynycy генерала Макартура були розведені по 38-й паралелі, де вони знаходилися до конфлікту. Його здобутком також є неучасть у воєнних конфліктах, поліпшення відносин з CPCP (у 1959 р. відбувся візит лідера CPCP М. Хрущова до США). З іншого боку, США підтримували Францію у її війні в Індокитаї, взяли участь в створенні у 1954 р. CEATO — блоку держав Південно-Східної Азії та прилеглих до неї районів Тихого океану. США продовжували також генеральну лінію своєї зовнішньої політики на досягнення ядерної переваги над CPCP і зменшення його впливу в світі, що знайшло відображення в «доктрині визволення» Д. Даллеса (1954), «доктрині Ейзенхауера» (1957) та інших міжнародних акціях США.

Неоліберальна політика адміністрацій Дж Кеннеді та Л. Джонсона у 60-х рр. XX століття. Стан економіки. Наприкінці 50-х років президент Ейзенхауер під тиском корпорації «Боїнг» розгорнув будівництво бомбардувальної авіації далекої дії з ядерними зарядами. Ракетно- ядерні системи були згорнуті. Коли в 1957 році CPCP випробував свої перші ракети, стало зрозуміло, що вони набагато швидше долетять до США, ніж американські «Боїнги» до CPCP. Критикуючи цей факт, а також переконуючи американців що тільки він зможе подолати кризу в країні, на президентських виборах 1960 року переміг молодий демократ з католицького клану ірландського походження 43-річний демократ Джон Кеннеді (1960-1963).

Залучившись підтримкою своєї сім'ї і допомогою братів (один — міністр юстиції, другий — сенатор), президент оголосив програму «Нові рубежі» як продовження лінії Рузвельта. У цей час Америка переживала не найкращі часи: по зростанню виробництва США відстали від Західної Європи та Японії, безробіття сягало 7%, падала конкурентоспроможність американських товарів. «Ми прийшли до керівництва країною після 7 місяців кризи, 3,5 років стагнації, 7 років в'ялого економічного зростання, 9 років падіння фермерських доходів», — говорив новий президент.

Суть нової програми полягала у відродженні Америки як світового лідера за рахунок розширення функцій держави в економіці, зменшенні інфляції. У її основі — ідеї неолібералізму (неокейнсіанства) економістів Дж. Гелбрейта. Джон Гелбрейт критикував думку, що на економічному ринку сили перебувають у стані вільної конкуренції. Він вважав, що «суспільство споживання», створене в США, не достатньо збалансоване. Воно спрямовує занадто багато ресурсів на виробництво споживчих товарів і недостатньо — на суспільні потреби й розвиток інфраструкгури. Гелбрейт також критикував думку про те, що державні витрати не здатні знизити безробіття. Його підхід до розвитку суспільного сектора відповідав економічним поглядам Кейнсі. У своїй книзі «Суспільство достатку» (The Affluent Society, 1958) він документально підтверджує тенденцію вільно-ринкового капіталізму створювати приватну пишноту й суспільну вбогість і твердо вірив у роль уряду в економічному плануванні.

Складові частини «Нових рубежів»: підготовка кадрів за новими стандартами; розумне розміщення робочої сили, приділення більшої уваги співвідношенню цін і зарплати; поліпшення загальної і спеціальної освіти; розширення асигнувань на соціальне забезпечення; допомога районам з хронічною депресією; скорочення податків, навіть якщо це загрожувало дефіцитом бюджету; поліпшення становища негрів.

Розширено страхування по безробіттю, розпочато перевлаштування районів хронічної депресії, піднято мінімум зарплати з 1 долара за годину до 1,25 доларів для 1,3 млн. робітників, збільшено масштаби житлового будівництва. На початок реалізації програми у 1961 р. Кеннеді вимагав від конгресу 5 млрд. доларів.

Здійснення програми «Нові рубежі» призвело до інтенсивного економічного піднесення — до 7 % на рік. BHH зріс за п'ять років на 35 % — з 503 до 683 млрд. доларів. Ціни у цей час зросли тільки на 2,5 %, а безробіття зменшилося до 4,6 %, зарплата зросла на 19 %. Майже все виробництво було автоматизоване, збільшилася кількість ЕОМ у виробництві, пожвавилася ділова активність американського суспільства в цілому, що підвищило популярність Кеннеді серед різних верств населення.

Президентство Кеннеді було недовгим — улюбленця американців вбито у листопаді 1963 р. в Далласі. Існують сотні версій щодо можливих організаторів замаху, але й досі «вбивство століття» залишається нерозкритим, хоча офіційно було засуджено Л. Освальда.

По смерті Кеннеді його посаду до нових виборів автоматично посів віце-президент Ліндон Джонсон (1963-1968), який переміг на чергових виборах 1964 р. і продовжив ліберальний курс демократів. Новий президент США у січні 1964 р. висунув план побудови «Великого суспільства», основою якого була «беззастережна війна бідності». Головним заходом цієї «війни» став «Закон про економічні можливості» (1964), згідно з яким було створено новий державний орган — управління економічних можливостей. У його функції входило: допомога найбіднішим верствам населення шляхом створення «трудових корпусів» для професійної освіти молоді; надання довгострокових кредитів і безкоштовної медичної допомоги бідним сім'ям і дрібним бізнесменам, що розорилися, будівництво дешевого державного житла. Результатом цього стало зростання соціальних видатків, що склали у кінці 60-х рр. 40 % соціального бюджету.

Зовнішня політика демократів. Карибська криза. У зовнішній політиці, дотримуючись курсу з позиції сили, Кеннеді висунув доктрину «гнучкого реагування» на конфлікти у світі. Однією із заслуг зовнішньої політики президента стало відвернення ядерної війни під час Карибської кризи 24-28 жовтня 1962 року. Уряд CPCP на чолі з М. Хрущовим у жовтні 1962 р. намагався розмістити на Кубі, де в 1959 р. відбулася антидиктаторська революція і до влади прийшов уряд лівих сил на чолі з Ф. Кастро, ядерні ракети середнього радіусу дії. Ракети таємно перевозилися цивільними кораблями. У відповідь США розпочали військово-морську блокаду острова. Світ опинився на межі ядерної війни між США і CPCP. Однак, здоровий глузд переміг — внаслідок жорстких переговорів між М. Хрущовим та Дж. Кеннеді загроза воєнного конфлікту, що міг перерости у третю світову війну, була відвернута.

Війна в Індокитаї Великою зовнішньополітичною помилкою адміністрації Л. Джонсона стало розв'язання найнепопулярнішої серед американців війни у В'єтнамі (1964—1973), що тривала майже 10 років. Щорічні витрати на її ведення складали 25-30 млрд. доларів. США намагалися підтримати свого союзника — Південний В'єтнам і не допустити поширення комунізму з В'єтнаму Північного, який підтримували CPCP і КНР. Війна тривала до 1973 р. і завершилася виведенням американських військ, що втратили близько 60 тис. чоловік (в'єтнамців загинуло 3 млн. чол.), з Індокитаю при президенті Р. Ніксоні. У 1975 р. В'єтнам було об'єднано під владою комуністів. Ганебна війна в Індокитаї призвела до падіння авторитету США як супердержави, розколола американське суспільство, сформувала в ньому т. з. «в'єтнамський синдром», що і сьогодні дає про себе знати.

Друга половина 60-х років стала в США роками перелому. Завершився цикл підйому в економіці, який у ринковому господарстві, як правило, чергується зі спадом виробництва. Подальше зростання державних витрат загрожувало диспропорціями в економіці. Почалося падіння виробництва і президент Джонсон був змушений збільшити податки, скоротити на 6 млрд. доларів федеральні витрати. Зростало невдоволення серед населення.

Рух за громадянські права. В цей період посилився негритянський рух, який став одним з важливих напрямів соціального протесту в США. Афроамериканці (негри), які складали понад 10% населення США, піднялися на боротьбу за свої права. Вони застосовували такі масові форми руху проти расизму, як бойкоти, марші, вуличні походи і «рейди свободи». Визнаним лідером негритянського руху в США був протестантський священик Mapmin Лютер Кінг, який очолював Конфедерацію християнського керівництва Півдня і прагнув згуртувати весь рух на основі ненасильницьких методів боротьби. Важливим результатом піднесення цієї боротьби стало прийняття в 1964-1965 рр. законів про громадянські права негрів. Але вони мало змінили в реальному становищі негритянського населення США. Тому в середині 60-х років почався новий етап боротьби негрів, який відзначався крайньою жорстокістю, справжніми повстаннями в чорних гетто багатьох міст Півночі із застосуванням зброї з обох сторін. Така «расова війна», що супроводжувалася пожежами, масовими погромами, насильством й вбивствами, набула особливого розмаху в 1966-1968 рр., коли, зокрема, почала активно діяти радикальна негритянська партія «Чорні пантери». Активізувалися і расисти, які з провокаційною метою руками найманого вбивці у квітні J 968 р. застрелили М. Кінга під час мітингу в м. Мемфісі.

Водночас у США активізувався і молодіжний рух, що критично сприймав існуючі в американському буржуазному суспільстві відносини між людьми. Однією з цікавих форм молодіжного протесту був досить масовий рух т. з. «хіпі», учасники якого прагнули іноді вкрай оригінальним способом (одягалися в лахміття, відмовлялися від правил гігієни, пропагували «свободу» кохання, вживання алкоголю й наркотиків) висловити своє презирство до традиційних цінностей, до моралі американського суспільства.

США у 70-ірр. XX століття. В таких складних економічних і соціально-політичних умовах перемогу на нових виборах отримала Республіканська партія і президентом США у 1969 р. став республіканець Річард Ніксон (1968-1974) •— колишній віце-президент за Ейзенхауера, одна з найколоритніших постатей американської політичної еліти. Виходець зі скромної небагатої сім'ї, адвокат за фахом і дуже хитрий політик, він продовжив неоліберальний курс Кеннеді-Джонсона, впровадив контроль за цінами, посилив соціальну захищеність американців. Почавши у 1971 р. здійснення програми оздоровлення економіки, розрахованої на три роки, Ніксон домігся стабілізації цін та зарплати, збільшення пенсій і соціальних витрат. Його заслугою є й розпочата структурна перебудова економіки, спрямована на розвиток наукомісткого виробництва. Саме Ніксону вдалося закінчити 10-річну американо-в'єтнамську війну: у січні 1973 р. у Парижі укладено угоду про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі.

У міжнародних відносинах Ніксон висунув концепцію переходу від «ери конфронтації» до «ери переговорів» між США і CPCP. У 1972 р. Ніксон двічі відвідав Москву, де були підписаний принциповий документ «Основи взаємовідносин між CPCP та США» та укладені важливі радянсько-американські угоди: Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) та Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (OCO-I), які «законсервували» рівень озброєнь. Ці зовнішньополітичні акції сприяли зростанню популярності президента США. В цьому ж році Ніксон вдруге був обраний президентом, але після «Уотергейтської справи», що тримала в напрузі все американське суспільство півтора року, в серпні 1974 р. був змушений подати у відставку. Хронічною хворобою американської політики є невідповідність між партійною приналежністю більшості членів конгресу і партійною приналежністю президента. Так трапилося і на цей раз: більшість конгресменів були демократами, а Ніксон — республіканцем. В ході виборчої кампанії республіканці з адмініс грації президента встановили в готельному комплексі «Уотергейт» — штаб-кваргирі демократів — підслуховуючі апарати. Ці протиправні дії було викрито і вони коштували Ніксону, який заперечував свою причетність до них, посади президента.

Економічна криза 1974-1975 років. Віце-президент, а з 1974 р. президент США Джеральд Форд (1974-1976) не зміг впоратися із закономірною економічною кризою 1974-1975 років, яку посилило підвищення цін на нафту її основними постачальниками — арабськими країнами. Це привело до інфляції, зростання цін і безробіття та різкого зменшення прихильників Форда. Одна з небагатьох заслуг цього президента — підписання у 1975 р. в Гсльсінкі багатосторонньої угоди про безпеку і співробітництво в Європі, яка підбила остаточні підсумки Другої світової війни і зафіксувала непорушність кордонів європейських країн.

Закінчилася депресія і трохи поліпшилася ситуація в економіці СЦІА за часи президентства Джіммі Картера (1976-1980) — у минулому спеціаліста з ядерних реакторів. Політику його адміністрації можна охарактеризувати як пошук компромісного шляху між ліберальним і консервативними курсами. Однак більшість її законопроектів щодо поліпшення умов життя населення відхилялися консерваторами, які відстоювали інтереси корпорацій та монополій. Втім, за допомогою впровадження програми збереження енергоресурсів, розширення видобутку вугілля, розвитку AEC і підвищення цін на енергоресурси йому вдалося «витягнути» США з економічної кризи.

Другий етап науково-технічної революції На другу половину 70-х років припадає в США новий (другий) етап науково-технічної революції, що теж сприяла цьому. Науково-технічні досягнення цього періоду в основному мали місце в ресурсо- та енергозберігаючих технологіях. Однак швидкими темпами розвивалися і ті галузі американської індустрії, що були безпосередньо пов'язані з HTP: виробництво комп'ютерів, інформаційні технології, кібернетика, авіакосмічна промисловість і т. д.

У зовнішній політиці Картер спочатку продовжив курс розрядки. У 1979 р. в ході зустрічі з радянським лідером Л. Брежнєвим у Відні він підписав радянсько-американський договір ОСО-2. Цей договір мав значно зменшити рівень ядерних озброєнь обох сторін (5 % наявної на той час ядерної й термоядерної зброї було достатньо для знищення життя на планеті Земля). Але інтервенція CPCP в Афганістан у 1979 р. перешкодила цьому процесу. Картеру вдалося започаткувати процес врегулювання близькосхідного конфлікту: за його ініціативою у 1979 р. а Кемп-Девіді (США) відбулися переговори між Ізраїлем і Єгиптом, які завершилися підписанням мирної угоди. І, нарешті, саме у період президентства Картера в Америці розпочалася кампанія на захист прав людини в усьому світі, проти антидемократичних режимів в інших країнах.

Президентство Р. Рейгана, «рейганоміка». Економічне піднесення 80-90-х років. Дж. Картер втратив популярність, коли провалилась операція «Кіготь орла». У 1979 р. в Ірані було скинуто монархію і США надали політичний притулок екс-шахові. У відповідь в Ірані було захоплено в заручники 52 громадян США. Американці розірвали дипломатичні відносини з Іраном, заморозили іранські кошти в американських банках. Для визволення заручників і була розроблена операція «Кіготь орла». Але зіткнення в повітрі літака і гелікоптера з десантом призвело до провалу операції. Це, в свою чергу, стало основною причиною поразки Картера на президентських виборах.

У виборчій кампанії головний конкурент Картера Р. Рейган критикував також такі прорахунки конкурента у зовнішній політиці, як підтримка антидемократичних, хоч і антикомуністичних, режимів у Латинській Америці — Comoch в Нікарагуа, Піночета в Чилі.

В результаті виборів президентом США став іубернатор штату Каліфорнія, колишній актор Голлівуду, 69-річний республіканець Рональд Рейган (1980-1988). Цс один з найпопулярніших у США, після Ф. Рузвельта, президентів. З його ім'ям пов'язана політика неоконсерватизму, яку він наполегливо втілював у життя. За його прізвищем таку політику в США інколи називали «рейганомікою».

Суть неоконсерватизму, на відміну від неолібералізму, який панував в США протягом майже всього післявоєнного періоду, полягає в тому, що держава зменшує втручання в економіку, провадить приватизацію державних підприємств і регулює економіку за системою «монетаризму» — через систему кредитів і податків, а не безпосередньо, як неоліберали. Ідея монетаризму належить американському економісту Фулбрайту.

Неоконсерватизм передбачає:

■ скорочення соціальних видатків;

■ обмеження прав профспілок;

• згортання малоефективних галузей виробництва;

• стимулювання притоку іноземного капіталу;

• розвиток найновіших наукомістких галузей виробництва - радіоелектроніки, приладобудування, космонавтики тощо.

Спочатку «рейганоміка» вимагала від населення значних жертв, але вже в 1983 р. вона почала давати позитивні результати і сприяла подоланню кризових явищ в економіці США. За Рейгана була завершена структурна перебудова економіки, зріс приплив іноземного капіталу (відсоток річних дивідендів за валютними рахунками збільшили з 6 до 25 %), розпродано у приватну власність збиткові підприємства й галузі виробництва, зменшилося безробіття, зріс добробут т. з. середнього класу, а це — більшість американців. Приріст валового національного продукту був найбільшим за всі повоєнні роки, а американські товари на ринках Європи навіть потіснили японські. «Рейганоміка» знову перетворила США на один із найбільш життєздатних і динамічно розвинених центрів світового співтовариства.

Зовнішньополітична стратегія. Зовнішню політику адміністрації Рейгана можна поділити на два періоди, що збігаються з його двома строками президентських повноважень — 1981-1984 рр. і 1985-1989 роки. У перший з них було взято курс на відновлення військово-промислової могутності CUIA у світі. За цей період значно зросли, зокрема, військові витрати (тільки на розгортання програми стратегічної оборонної ініціативи (COI) — т. з. програми «зоряних війн» пішли сотні мільярдів доларів). У вирішенні проблем міжнародного життя домінували силові підходи з боку CIUA, про що свідчили збройні акції проти Гренади, Сальвадору, Лівану, Лівії, рішуча боротьба проти міжнародного тероризму та жорстка американська реакція на вступ і дії радянських військ в Афганістані та введення військового стану в Польщі в 1981 р. В рамках т. з. «доктрини неоглобалізму» адміністрацією США взято курс на ліквідацію CPCP₁ який Рейган назвав «імперією зла», а у 1983 р. оголошено «хрестовий похід» проти комунізму. Патріотизм і антикомунізм (особливо після збиття 1 вересня 1983 р. над Сахаліном радянським винищувачем за наказом із Кремля південнокорейського пасажирського літака, який порушив повітряний простір CPCP) американців за Рейгана досягнув апогею. Недарма найпопулярнішим кіногероєм 80-х рр. став Рембо у виконанні С. Сталлоне — символ американської міці, борець за ідеали CIUA у В'єтнамі, Афганістані.

Тільки в другій половині 80-х років після приходу до влади в CPCP М. Горбачова з його курсом на «перебудову» та «нове політичне мислення для CPCP та усього світу», шляхом переговорів на вищому рівні почався пошук виходу з глухого кута радянсько-американського протистояння. Процес нормалізації відносин між США та CPCP був не простим, але в результаті було досягнуто великого прогресу на шляху обмеження і скорочення ядерних озброєнь (у грудні 1987 р. обома державами підписаний історичний за своїм значенням Договір про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності), та й взагалі відбувся поворот до розрядки міжнародної напруженості. Отже, розпочавши своє президентство як прихильник «жорсткої лінії» в міжнародних справах, Рейган завершував його з репутацією «миротворця».

Дж. Буш-старший. Економічне піднесення у 80-ті рр. завершилося спадом на початку 90-х, коли на пост президента був обраний республіканець Джордж Буш-старший (1988-1992). Тому адміністрація Буша, зіткнувшись з негативними наслідками «рейганоміки», насамперед з дефіцитом торговельного та платіжного балансів¹¹³, повинна була займатися головним чином внутрішніми проблемами, однак не послабляла своєї зовнішньополітичної активності.

Зовнішньополітичними здобутками США стали: припинення нахабної агресії Іраку в Кувейті і швидкий розгром іракських військ диктатора С. Хусейна (січень 1991 р. — операція «Буря в пустелі»), еволюція радянсько-американських відносин від діалогу до співробітництва, підписання в липні 1991 р. договору між CPCP та CUIA про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (договір «Старт-1»), визнання незалежних держав, у тому числі й України, що утворилися після розпаду CPCP.

Політичний курс Б. Клінтона. Однак у рядових американців почали з'являтися сумніви щодо політики республіканців, особливо щодо їх нібито надмірного захоплення зовнішньополітичними проблемами, і новим президентом у 1993 р. став лідер демократичної партії Уільям (Біл) Клінтон (1992-2000), навколо якого було створено імідж т. з. «людини з натовпу», яка живе інтересами пересічного американця. Новий президент проголосив т. з. «центристський» курс, обіцяв більше уваги приділяти внутрішнім проблемам Америки, зокрема одним з головних своїх завдань оголосив реформу системи охорони здоров'я. ^[95]

Спою дииіьнісіь на посту президента Клінтон розпочав з реалізації плану «економічного відродження» США та підняття рівня добробуту американських громадян. Серед основних напрямів цього плану були: програма стимулювання економіки з метою створення нових робочих місць за рахунок державних інвестицій в різні проекти та довгострокових капіталовкладень в розвиток інфраструктури (транспорту, зв'язку та ін. галузей), охорони навколишнього середовища, будівництва житла, удосконалення технологічної бази, реформи систем освіти та перекваліфікації і охорони здоров'я, приватного сектора тощо. Сюди ж належала програма зниження бюджетного дефіциту за рахунок скорочення державних витрат на оборону та неефективні програми, звільнення федеральних службовців тощо. В основному план вдалося втілити в життя і американські виборці підтримали Клінтона на виборах 1996 р.: він був переобраний президентом США на другий строк до 2000 р., не дивлячись на те, що в конгресі США переважають республіканці. Популярність Клінтона різко впала у зв’язку з «сексуальним скандалом» 1999 р., викликаним некоректною поведінкою президента по відношенню до однієї з колишніх працівниць Білого Дому та неправдивими свідченнями з приводу цього у суді. Проте підсумки 8-річного перебування при владі Клінтона вражаючі: щорічне економічне зростання країни протягом 8 років (до 10% за рік), різке зменшення безробіття — створено 22 млн. робочих місць, зростання добробуту більшості американців.

Політичний курс Дж. Буша-молодшого. На виборах 2000 р. змагалися кандидат від Республіканської партії губернатор штату Техас Джордж Буш-молодгиий (син колишнього президента США Дж. Буша-старшого) та кандидат від Демократичної партії віце-президент Альберт Гор. Виборча система США, яка не мінялася майже 200 років, «дала збій». По-перше, виявилася невідповідність між голосами виборців та виборшиків. Якщо рахувати голоси громадян США, які приймали участь в голосуванні, то перемогу повинен був здобути Гор. Проте підраховують голоси виборщиків, а за цими результатами переміг Буш. По-друге, кількість голосів, підрахованих комп’ютером в штаті Флорида не відповідала дійсності. Розпочався ручний перерахунок голосів, який виявив, що велику кількість голосів, відданих за Гора було передано Бушу. Верховний Суд США припинив ручний підрахунок голосів. Перемогу на виборах отримав Джордж Буш-молодший (на виборах 2004 р. переобраний на другий термін).

Економічна і політична стабільність у США — результат переважання у суспільстві «середнього класу», тобто дрібних і середніх власників, хоча приблизно 22 % національного багатства належить 2,5 % населення. У США, за даними американського журналу «Економіст» (1998), 170 мільярдерів, 250 тис. декамільйонерів (ті, що мають 10 мільйонів доларів), 4,8 мільйона мільйонерів. Наприклад, до числа найбагатших американців належить Білл Гейтс — галова комп'ютерної фірми «Microsoft». Він став першим в історії людства мультимільярдером (а в 1975 році, коли була заснована його компанія, частка капіталу самого Гейтса складала лише в 98,5 долари).

Зростання ролі США у міжнародних відносинах після розпаду CPCP і комуністичного блоку. Зовнішня політика адміністрації Клінтона визначалася насамперед занепадом комуністичних режимів у Східній Європі, розвалом CPCP та завершенням «холодної війни». Перемога в ній США перетворила Америку на безсумнівного світового лідера. Для неї характерним є глобальний підхід до розв’язання світових проблем, за якого посилюється увага до боротьби з міжнародним тероризмом, наркобізнесом, до миротворчих операцій в «гарячих точках» планети розцінюються як засоби забезпечення національної безпеки США. Пріоритетними зовнішньополітичними напрямками діяльності адміністрації Клінтона стали зміцнення інститутів безпеки в Європі, формування нової стратеги НАТО та його розширення на Схід, активна участь в сучасних інтеграційних процесах та лібералізації світової торгівлі. Помітними тенденціями лишаються активізація миротворчих зусиль США в світі (Югославія, Сомалі, Близький Схід та ін. регіони), розвиток конструктивних відносин з новоутвореними державами на пострадянському просторі, насамперед з Росією (незважаючи на розходження позицій з цілого ряду міжнародних питань) та Україною. Зокрема, 90-ті роки були позначені активними зусиллями США в урегулюванні югославської кризи та досягненні миру на Балканах. Важливим етапом в цьому складному процесі стали Дейтонські мирні угоди стосовно Боснії і Герцеговини 1995 р., які, на жаль, не принесли очікуваного миру на Балканах. 24 березня 1999 р. з ініціативи США війська НАТО розпочали бомбардування Югославії, мотивуючи свої дії геноцидом сербською керівництва на чолі зС. Мілошевичем проти албанців. Ця вимушена військова акція була неоднозначно сприйнята світовим співтовариством.

У відповідь на терористичний акт 11 вересня 2001 р., коли арабські терористи захопили чотири пасажирських літаки та спрямували їх на Нью-Йорк та Вашингтон, США, під гаслами боротьби з міжнародним тероризмом, вторглися в Афганістан (2001), де ліквідовано фундаменталістський мусульманський уряд талібів, а 2003 р. — в Ірак (лідер країни С. Хусейн захоплений в полон і після суду страчений 2007 р.).

Українці у США. Українсько-американські відносини. Українська громада (діаспора) в США є однією з найзгуртованіших і найчисельніших: українці посідають 21-е місце серед усіх етнічних груп цієї країни. За даними перепису населення США 1990 p., в країні (в основному в містах штатів Пенсільванія, Нью-Джсрсі, Нью-Йорк, Каліфорнія) проживало 740,8 тис. осіб українського походження. Переважна більшість з них (понад 80%) — це вихідці або нащадки емігрантів із західноукраїнських земель — Галичини, Буковини і Закарпаття. Важлива роль у збереженні етнічної ідентичності та національно-культурної самобутності американців українського походження належить численним громадсько-політичним та культурним організаціям української діаспори (серед них — Український конгресовий комітет Америки, Українсько-американська координаційна рада, Союз українок Америки, Спілка української молоді Америки, Ліга американських українців, Лсмко-Союз, «Батьківщина», «Черемош» та ін.), розгалуженій системі освіти, релігійним громадам різних конфесій. Зміцненню єдності української діаспори в США в останні роки сприяли такі історичні й драматичні події, як святкування тисячоліття прийняття християнства на Русі у 1988 р., Чорнобильська катастрофа 1986 р., проголошення в 1991 р. суверенітету України та Акту про Я незалежність і підтвердження його на всеукраїнському референдумі того ж таки року. Громадське, культурне, наукове життя української діаспори надзвичайно інтенсивне: виходять газети й журнали, радіопередачі тощо. Серед науковців відомий Український інститут Гарвардського університету, користуються авторитетом вчені-українознавці Ю. Шевельов, Дж. Грабович, Ф. Сисин, Т. Гунчак, Б. Винар, Р. Шпорлюк, а відомі історики В. Маркусь і О. Пріцак обрані зарубіжними членами Національної академії наук України.

Велику підтримку надає українська діаспора налагодженню контактів та співробітництву США з Україною. Не в останню чергу завдяки їй США вже 25 грудня 1991 р. визнали незалежну Україну і встановили з нею дипломатичні відносини. Першим заокеанським послом у нашій державі у 1992-1993 рр. був американець українського походження Роман Попадюк. Важливим в українсько-американських відносинах став 1994 рік, проголошений в США «роком України». Підписання тристоронньої угоди (США, Росії, України) про без'ядерний статус України стало поштовхом до поліпшення американсько-українських взаємин. Цьому сприяли підписання на міждержавному рівні Хартії українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва, державний візит до України президента США Б. Клінтона в травні 1995 р., в ході якого було підписано важливі документи, утворення в 1996 р. і діяльність українсько-американської міждержавної комісії «Кучма-Гор», візити президента України Л. Кучми до США у 1997 році.

5 червня 2000 р. відбувся останній візит Б. Клінтона в Україну, результатом якого стало офіційне рішення Уряду України про закриття 15 грудня 2000 р. Чорнобильської AEC.

Україна співпрацює з військово-політичним блоком НАТО за програмою «Партнерство заради миру». У відповідності до цієї програми регулярно проводяться військові навчання українських вояків та солдат альянсу, на яких відпрацьовуються миротворчі операції, операції з допомога мирному населенню в разі катастроф, аварій тощо. У 2002 р. відносини України і США різко погіршилися у зв’язку з підозрою США, щодо того, що Україна постачала радарні установки «Кольчуга» Ірану. США вважала, і вважає, Іран своїм ворогом у зв’язку з поширенням «іранського тероризму» та ядерною програмою Ірану.

Після президентських виборів в Україні у 2004 р. відносини з США покращилися. У 2005 р. США визнали Україну країною з ринковою економікою, відмінили поправку Джексона-Веніка щодо нашої держави (відповідно до цього закону в Україну було заборонено продавати новітні технології, оскільки тут порушувалися права людини '*).

¹¹⁴ Цей закон США приймали ще проти CPCP₁ ікий порушував права людини, проте піалі праї алошеиня незалежності України його не спішили відміню н

2.