Римський варіант
Система, винайдена й прийнята Римською імперією, вводить нас у світ, в якому китайцям і індійцям було б так само важко орієнтуватися, як римлянам у Китаї чи в Індії. На стадії розвитку традиційної історії, коли вже утворилися максимальні культурні ареали і відбувається їхнє політичне об’єднання, культурне видоутворення природного людського виду досягло такого вираженого ступеня виділення, який уже не можна було перевищити.
Людство мало дві чи три тисячі років, щоб дізнатися на власному яскравому досвіді про своє можливе розмаїття, перш ніж розпочати нині жити в стані можливої єдності в різноманітності. Але досвіду різноманітності сторони, так би мовити, не мали, якщо не рахувати греків, які підтримували реальні контакти з Передньою Азією та більш ніж епізодичні контакти з Індією. Різноманітність існує тільки для історика й соціолога, а вони можуть ухопити її в її об’єктивності тільки з точки зору людської єдності. Палеолітичне й неолітичне поле стають об’єктами сприйняття та вивчення тільки в сучасному полі.Найкоротшим визначенням морфології, прийнятої Римською імперією, може бути таке: міські ігрові поліси. Поліс - базова функціональна одиниця, аналог китайського місцевого ринку з його двома десятками сіл та індійської громади, яка слугує границями для «джаті» й для сіл, де мешкають їхні сегменти. Поліси - це морфологічна схема, яка дуже далеко виходить за межі римського прикладу. Сільські поліси існують на всіх континентах і в усіх культурних контекстах. Поліс визначається ні міськими й ні сільськими рисами, а тим, що це - невелика і центрована спільнота. Центром у більшості випадків є село, а в деяких умовах - місто, але для центра більше важить його центральність, ніж матеріальний прояв. Місто-держава Спарта мала центр, але він складався з чотирьох селищ і святилища. Центр має психічну та ідеологічну реальність у тому сенсі, що члени поселення відчувають себе немовби злютованими в ядро потужною силою або немовби електронами, що скупчилися хмаркою навколо ядра і де вони можуть проводити міфічні та релігійні дійства, якими висловлюється й виражається це відчуття.
Ці утворення невеликі: кількасот мешканців у сільському полісі та кілька тисяч у міському. Афіни з їхніми тридцятьма тисячами громадян і чотирмастами тисячами жителів уважалися величезними. Грецькі філософи висували оптимальну цифру в п’ять чи шість тисяч і мали рацію з морфологічного погляду на поліс, але вони помилково плутали поліс і політію. Цього було важко уникнути, адже ці центровані утворення є також і крім того політіями, причому такими, що саме й відповідають їхній концепції: утворення, придатні для прагнення миру й справедливості між їхніми членами та які функціонують як групи стосовно зовнішнього простору і на трансполітійних просторах, через що вони постійно наражалися на ризик війни. Коли Аристотель проголошував своє знамените: «Людина - це політична тварина», він, очевидно, мав на увазі, що людський рід природно живе «політією», але як грецькому громадянинові йому важко було усвідомити, що жити «політією» не одне й те саме, що жити «полісом».Складові одиниці й дієвці маленького, центрованого і суверенного полісу - це не окремі люди й не роди, а «доми» - життєві одиниці, зосереджені навколо сім’ї та самоврядні, різних розмірів, глава яких бере участь у керуванні спільними справами. Розмір домів залежить від їхнього місця в соціальній стратифікації. Для народу розмір дому найчастіше зводиться до сім’ї. В елітних колах він включає родичів, слуг і клієнтуру і може стати дуже потужним і впливовим. Самоврядування дому й участь його глави у спільних справах дають підґрунтя і підтримують чітку, зрозумілу і практичну відмінність між приватним і публічним. Участь у спільних справах і керування публічною сферою залежать від критерію, за яким обирають відповідних глав домів. Якщо в деяких родах еліти критерієм є походження, то режим буде аристократичним. Якщо критерієм є багатство, режим буде олігархічним. У разі, коли усіх глав домів обирають, режим є демократичним. Але постає запитання: їх обирають як кого і для чого? За критеріями обирають громадян, тобто політичних дієвців як вмістилище і джерело всіх владних відносин і всіх рішень щодо покори.
Коли їхня невелика кількість, яка ще зменшується, якщо за критеріями обирають тільки аристократів й багатіїв, надає технічну можливість громадянам особисто порядкувати публічними справами, виникає те, що зазвичай називають прямою демократією - на відміну або на противагу демократії представницькій. У представницькій демократії громадяни делегують компетентних осіб для керування публічними справами замість них і під їхнім контролем. У прямій демократії громадяни керують самі. Фактично пряма демократія в цьому розумінні існує лише в стадах і в найдавніших племенах. У полісах населення та кількість справ уже такі, що вони потребують делегування влади. Навіть у Афінах усі громадяни не належали разом до корпусу стратегів, не кожний із них міг стати стратегом: громадяни вважали розсудливішим обирати стратегів, здатних вигравати битви й війни!Під кутом зору цих простих відмінностей і визначень повністю прояснюється історична реальність, в якій підкреслюються дві характерні риси полісів. Одна з них - однорідність політичного простору та неістотність відмінностей між центром і периферією. Оскільки центр має концептуальну реальність і втілюється в главах домів, він є всюди, де знаходяться глави домів. Немає жодного політичного значення, мешкають вони на селі, у місті чи в сільській місцевості, селяни вони чи міщани, проводять вони час в своїх сільських чи в міських садибах. Громадянин є громадянином, і якщо критерій відбору громадян загальний, то селянин такий самий громадянин, як і пастух, моряк, ремісник чи вчитель філософії. Друга риса - це непереборне прагнення до аристократичного, а надто до олігархічного режиму, з огляду на те, що аристократів небагато. Це олігархічний режим у класичному розумінні: глави багатих домів є центром влади і делеганта- ми. Він також олігархічний і в вузькішому розумінні, коли уповноважені, обрані делегантами, відбираються з одного й того самого розсадника, тобто з іще тіснішого розсадника. У полісах, де був відомий демократичніший критерій добору, часто помітно, що народні збори перестають відігравати активну роль, ба навіть зникають, хоча причина цього не узурпація влади багатими.
Народ неначе втрачає інтерес до публічних справ і залюбки полишає їх на багатих, а їм уже належить правильно їх вести під страхом народних заворушень, якщо справи вестимуться погано. Для пояснення домінантної тенденції до олігархічного режиму в полісах можна припустити наявність стихійного розрахунку в народу й в еліти, коли народ уважає, що виконання публічних обов’язків має надмірну ціну для скромних статків, а еліта гадає, що їй така ціна під силу і що вона може бути вигідним вкладенням капіталу з точки зору влади, авторитету та багатства. Для народу ця угода не є обманом з тієї вирішальної причини, що в таких малесеньких спільнотах вартість об’єднання нульова і він може справляти постійний тиск на еліту, аби вона добре керувала державою. Загалом і як підсумок можна зазначити, що поліс - це маленька суверенна республіка, де вододіл між публічним і приватним ясний і поважаний і де публічні справи доручають переважно соціальній еліті.У романському варіанті такими полісами є міста. Ототожнення міста з полісом було для римлян само собою зрозумілим, як і для більшості середземноморських країн. Точнісінько так само до цього ставилися фінікійці, греки, етруски, латиняни. Чому така очевидність? Найпростіше і найпереконливіше шукати її в Передній Азії, де місто - це звичайна модель життя людей у суспільстві, відома вже тисячоліття, і де дуже вірогідно урбанізація передувала рільництву. Середземноморські поліси оточені аграрними економіками, і це пропонує їм лише два виходи. Або вони стають торговими містами і включаються як проміжні пункти до мереж товарообміну: довершений приклад цього - фінікійці. Або ж вони стають містами-рантьє, соціальними просторами, де витрачаються доходи, отримані від володіння землею; у такому разі їх заселяє соціальна еліта та ті, хто їй слугують.
Грецький варіант полісу-міста-рантьє надає йому вираженого ігрового характеру. Гарне життя - це, коли мешкаєш у місті, і в цьому житті чергуються війна, керування спільними справами та розваги в широкому діапазоні.
Це - типово аристократичне визначення гарного життя. Фактично, грецькі поселення завоювали й заселили в другій половині III тисячоліття індоєвропейці. Саме племінні групи, навернуті в спосіб життя поселенням, були носіями мікенської культури, а згодом - після століть кризи та недокументова- ного мороку в XII-VIII ст. до н.е. - культури грецької. Аристократичний дух просотав грецькі міста-держави до такого ступеня, що демократизацію давнього періоду - тобто поширення активного громадянства на народні доми - слід розглядати як аристократизацію народу, а не як плебеїзацію правлячої еліти на кшталт сучасної демократизації.Визначений у такий спосіб поліс (місто-держава) став домінантною рисою грецької культури й ознакою еллінізації. Александр Великий і його наступники систематично поширювали цю модель в еллінському світі, тобто в західній половині ареалу Передньої Азії, де так чи так міста - це поліси, які є частинами соціального пейзажу. Цю модель перебирають собі також римляни і роблять це легко й спонтанно, оскільки Рим є справжнісіньким полісом в Палії, на Середземномор’ї, в еллінізованому ареалі. Його найпомітніша політична особливість полягає в тому, що він зберіг або розвинув демократичніший чинник, що може пояснити одну з римських рис - не плебейську, а селянську. Римські завоювання поширюють модель на ту половину європейського ареалу, яка входила до Римської імперії. На середземноморському та на частині африканського ареалу цю роботу вже виконали греки, а на половині азійського ареалу - Селевкіди та Лагіди[††††]. Отже, будова Римської імперії - це щільний посів полісів. На цій сітці лежить зв’язність імперії, а на поліси спирається її соціальна єдність.
Шперія, яка спирається на поліси, позбавляє їх головного аспекту їхнього буття: вони перестали бути політіями. Ця втрата виду буття зводить їх до статусу міст, але міст, які зберегли всі інші риси колишніх полісів-політій-міст. У них, як і раніше, мешкає соціальна еліта, вона ж ними править і робить це в сенсі продовження споконвічної концепції гарного життя, в якому зникла войовнича складова, а політична втратила свій ореол і привабливість.
Війна й політика можуть продовжувати вабити еліту, але вже в масштабах імперії та в її владному апараті. Залишається суто ігровий чинник - вироблення та керування матеріальними умовами гарного життя: цирки, театри, терми, гімнастичні зали. Земельна рента, яку отримує соціальна еліта, а також зиск від влади та трофеї переможених, доки тривають завоювання, допомагали еліті забезпечувати мешканцям гарне життя, яке гідне так зватися. Авторитет, марнославство, повага людей, самозадоволення, громадське визнання - усе це не менш потужні стимули, ніж прагнення багатства та влади. Енергійність за античних часів має не більшу таємницю, ніж її сучасні аналоги, як-от приватні американські фонди, які фінансуються пожертвами приватних осіб.Еліта складається з більш-менш родовитих аристократів, принаймні в латинській частині Римської імперії, уже давно заселеній і колонізованій індоєвропейцями. У грецькій частині діє азійська модель, дуже відмінна за своїм складом, а надто за своїм духом. Економічними підвалинами латинської аристократії є сільські володіння, де працюють раби, доки завоювання дають змогу купувати їх за низькою ціною, а згодом там працюють орендарі. Ці володіння слугують також додатковими резиденціями, оскільки в аристократів іще недалеке сільське минуле, а пасторальна й буколічна мода панує дуже давно. Вона була ще більше підсилена імперією вже від часів Августа і замовлених ним з цією метою «Георгік», щоб зміцнити аграрні економічні підвалини імперії та відновити давні селянські якості Риму. Еліта одностайно залучена до грецької культури в її релігійних, інтелектуальних, естетичних аспектах. У містах живуть також ремісники, торгівці та численна челядь, яка веде на своєму рівні такий самий спосіб життя, що вважається ідеалом. З іншого боку, і це інший наслідок утрати статусу політії, селяни, які становлять більшість населення, як у будь-якій аграрній економіці, майже виключені з цього життя, бо вони вже не громадяни в міських поселеннях. У 212 р. імператор Каракала спромігся запровадити загальне римське громадянство, але воно не має нічого спільного з колишнім активним громадянством, коли селяни могли брати участь у житті міського поселення.
Віднині вони залишаються в своїх селах або в тих великих господарствах, чию землю вони обробляють. Селіни відрізані від цивілізації та ідеалу гарного життя і надають міщанам можливості для такого життя.
Римський варіант переплетіння ігрових міст-рантьє з погляду імперії має свої сильні й слабкі сторони. До сильних сторін належить те, що імперія самоврядовується і само- фінансується на місцевому й регіональному рівнях. Як і в Китаї, але завдяки дуже відмінним способам, перевага полягає в зменшенні вартості керування імперією. Для імперії, яка, на відміну від Китаю, потерпає від нападів ворогів і дії відцентрових сил, така адміністративна економія дає змогу збільшувати ресурси, призначені для війни, навіть попри те, як це підтвердять події, що вони виявляються недостатніми. Іншою сильною стороною є забезпечення дуже високого рівня культурної однорідності еліти та через неї міського народу. Проте при порівнянні слабких сторін виявляється більше. Виражений і дедалі більший диморфізм між містами й селом віддаляє від моделі міста-держави і наближає до моделі Передньої Азії з тим наслідком, що еллінізація й романізація мають поверхневий характер. Досить зникнути містам, щоб цивілізація розвалилася або щоб її замінила інша. Місцеве і регіональне керування віддане регіональній і місцевій еліті. Такий стан справ змушує імперську бюрократію домовлятися з цією елітою, зменшуючи, отже, свій реальний вплив на країну. У цієї еліти є володіння й помістя в сільській місцевості. Вона з них живе і наїздить туди в ту чи ту пору року. Вона може й остаточно оселитися тут, якщо вважатиме, що витрати в місті стають надмірними. Втеча еліти на село може зруйнувати самі підвалини цієї системи та підірвати зв’язність і єдність імперії. А така втеча може статися миттєво й у будь-який час. Урешті-решт, з економічної точки зору міста живуть як рантьє й паразити. Таке становище робить їх слабкими й чутливими до коливань та економічних і демографічних криз. Модель потребує квітучого села. Вона набагато менш міцна, ніж китайська модель, яка спирається безпосередньо на село, а не на міста, що його експлуатують.