Окупаційний режим та Рух Опору в країнах Європи та Азії.

Нацистський «новий порядок» у Європі. Голокост. Фашисти встановили в Європі на окупованих територіях так званий новий порядок, який насправді був режимом терору і насильства, особливо у країнах Східної Європи.

Основні риси «нового порядку»:

• пограбування національного багатства окупованих країн — вивозилися сировина, товари, устаткування, культурні цінності, навіть чорнозем (з України); людей відправляли на примусові роботи до Німеччини (остарбайтери): протягом 1941-1944 рр. тільки з Радянського Союзу до Третього рейху було вивезено близько 5 млн. юнаків і дівчат, майже половина яких була з України;

• масове знищення населення на Сході Європи та в Азії: розстріли, руйнація (спалення) цілих сіл й населених пунктів (наприклад, в одній Україні повністю або частково окупантами було знишено 714 міст, 28 тис. сіл і вбито понад 5 млн. мирного населення та військовополонених; повністю знищені фашистами населені пункти і мешканці с. Лідіце у Чехословаччині, Орадур у Франції), концентраційні табори, яких тільки у Німеччині було близько ЗО і через які пройшли 18 млн. європейців, з них понад 11 млн. ^:— загинули. Найбільш відомі концтабори - Дахау, Бухенвальд (Німеччина), Майданек, Освенцим (Польща): лише в двох останніх «таборах смерті» було знишено 5,5 млн. чоловік, переважна більшість яких була з CPCP;

• адміністративний поділ окупованих територій на свій розсуд: Австрію і Люксембург було включено до складу Рейху, Чехословаччину було поділено на «Протекторат Богемія та Моравія» і «незалежну Словаччину»; Закарпаття було окуповане Угорщиною; розчленовано на три зони окупації — німецьку, італійську і болгарську Югославію і Грецію; Прибалтика і частина Білорусії об'єднані в рейхскомісаріат «Остланд»; більша частина України відійшла до рейхскомісаріату «Україна»; на території Польщі утворено генерал-губернаторство; у деяких європейських державах (Данія, Норвегія, Бельгія, Нідерланди, Словаччина) окупанти поставили до влади маріонеткові уряди тощо.

В особливому становищі опинилася Франція, де у «вільній» зоні до 1942 р. існував уряд, що співпрацював з Німеччиною. Трохи інакше діяли японці: перед вторгненням у країну вони підшуковували серед місцевої інтелігенції, національної буржуазії людей, яких схиляли на свій бік облудними гаслами про «визволення народів Азії від білих колонізаторів» і спиралися на них у своїй практичній діяльності, уникаючи таким чином «відкритої» окупації.

Насильство на окупованих землях здійснювалося Німеччиною за допомогою спецслужб — гестапо, військ CC, Служби безпеки (СД) та допоміжної адміністрації з числа місцевих мешканців (колаборантів). Це насильство було піднесено до рангу національної політики і прославлялося як величезний здобуток арійської раси. Повному винищенню підлягали душевнохворі, цигани і особливо євреї. Твердження, що війна Німеччини проти європейських народів була передусім «хрестовим походом» фюрера проти євреїв, не є безпідставним. Про безрозсудну ненависть Гітлера до євреїв свідчить його книжка «Моя боротьба», в якій він стверджує, що «російський більшовизм є лише нова, властива XX століттю спроба євреїв досягти світового панування» і закликає до знищення цього страшного ворога Німеччини. Виконуючи наказ фюрера, фашистами за роки нацистського панування в Європі було фізично знищено понад 6 млн. євреїв, в тому числі близько 1 млн. осіб єврейської національності — в Україні (Голокост). Всьому світу відомий злочин окупантів у Києві, де у вересні 1941 р. в Бабиному Яру було вбито понад 195 тис. чоловік, в основному євреїв.

Рух Опору, його політична орієнтація та форми боротьби. Жорстокість фашистського окупаційного режиму викликала масовий рух опору агресорам серед населення поневолених країн. Цей рух набував у різних країнах різних форм та масштабів.

Рух Опору - боротьба цивільного населення в окупованих країнах проти загарбників, який можна поділити на два напрямки: національний (націоналістичний) та комуністичний.

Метою комуністичного руху Опору було не тільки боротьба з нацистськими окупантами та їх союзниками, а й відновлення (або встановлення) комуністичного режиму.

В країнах Західної Європи ці два напрямки у роки війни співпрацювали, а у Центральній та Південно-Східній Європі вони, як правило, водночас боролися з фашизмом і нацизмом та воювали між собою: наприклад, радянські партизанські загони, з одного боку, та вояки Української повстанської армії (УПА) в Західній Україні, з другого; Армія Крайова і прокомуністична Армія Людова у Польщі, комуністичні партизани і четники в Югославії. Це віддаляло час перемоги і принесло тяжкі фізичні й моральні втрати.

ДУМКА ІСТОРИКА

Одним із видатних явищ Другої світової війни став антинацисгський рух Опору. Боротьба велася в усіх країнах, що опинилися під владою нацистів та їх союзників. Попри національні й історичні особливості у кожній європейській державі вона мала спільні риси і розвивалася згідно зі схожими закономірностями.

У більшості окупованих країн проти окупантів боролося по кілька організацій. Наприклад, у Польщі рух Опору представляли Армія крайова (АК; Armia Krajowa), Національні збройні сили (Narodowe Sily Zbrojne), Селянські батальйони (Bataliony Chlopskie), Гвардія людова (Gwardia Ludowa), Єврейська бойова організація (Zydowska Organizacja Bojowa), Єврейський союз боротьби (Zydowski Zwi⅞zek Walki) та ін. У Греції такими були Народно-визвольна армія Греції (ЕЛАС; Ellinikos Laikos Apeleftherotikos Stratos), Національна республіканська грецька ліга (ЕДЕС; Ethnikos Dimokratikos Ellinikos Syndesmos), Національне і соціальне визволення (ЕККА; Ethniki Kai Koinoniki Apeleftherosis), Національно-визвольний фронт (EAM; Ethniko Apeleftherotiko Metopo); у Голландії - Рада oπopy(Raad van Verzet, комуністи і ліві), «Орде-дінст» (Orde Dienst, «Охорона ладу», праві; та «Кнокплуген» (Knokploegen, «Ударні групи», протестанти); у Бельгії - Валлонький фронт, група «G», Бельгійський легіон та ін.

Найбільш різнобарвним був французький рух Опору, до якого, серед іншого, входили великі організації: «Французькі франтірери й партизани» (Les Francs-Tireurs et Partisans francais, комуністи і ліві), «Комба» (Combat, ліві), «Ліберасьйон» (Liberation, соціалісти), «Дефанс де ля Франс» (Defense de la France, праві) табагатоін. Неабияку роль у французькому Опорі відіграли іспанські партизани (анархісти, комуністи, ліві республіканці, баскські націоналісти), які перебралися сюди після завершення громадянської війни у своїй країні.

Течії руху Опору в Україні й у Європі загалом можна розподілити на дві основні групи - комуністичні та некомуністичні. Якщо перші прагнули негайно розпочати нещадну боротьбу з окупантами, не рахуючись і з втратами, то другі, як правило, були пасивнішими. Зокрема, більша, порівняно з радянським або югославським рухами, пасивність польського чи чеського Опору пояснювалася його вичікувальною тактикою (атантизм), яка, зокрема, передбачала нагромадження сил, відмову від активності у веденні збройної боротьби, аби не провокувати масових каральних акцій окупантів проти мирного населення, збереження власних кадрів і «тримання зброї при нозі».

Боротьба обмежувалася індивідуальним терором, саботажем, окремими диверсіями, захистом населення від грабунку, антифашистською пропагандою, розбудовою підпільної мережі, нагромадженням зброї. Цієї лінії дотримувалися польська АК, югославські четники, албанська

«Баллікомбетар» (Balli Kombetar, «Національний фронт»), Литовська визвольна армія, грецька ЕДЕС, Українська повстанська армія (УПА). Отже більша, порівняно з комуністичними партизанами і підпільниками, пасивність некомуністичних угруповань у веденні збройної боротьби проти окупантів була характерною ознакою, що відповідала їх завданням.

Атантизму протистояла концепція «всенародної війни», поширена серед комуністичних течій руху Опору та в першу чергу серед радянських антифашистів. їх метою була безкомпромісна, безжалісна, тотальна війна проти окупантів, підпорядкування своїх цілей максимальному сприянню Червоній армії з залученням до збройної боротьби переважної більшості населення й завданням ворогові якнайбільшої шкоди не зважаючи на власні втрати.

...Якщо керівництво польської Армії крайової протягом 1942 - першої половини 1943 рр. забороняло своїм бійцям активно боротися з окупантами, аби не зазнавати даремних втрат, а влітку 1942 р. чисельність AK становила лише 2 тис. чол., то вже взимку 1944 р. вона зросла до 350 тис. AK організувала надзвичайно потужне Варшавське повстання 1944 р., а чеські антифашисти - Празьке повстання 1945 р. Висадка військ союзників на півночі (червень 1944 р.) та півдні (серпень 1944 р.) Франції активізувала рух Опору, апогеєм якого стало повстання проти нацистів у Парижі (серпень 1944 р.). Звільнення Італії завершилося Квітневим повстанням 1945 року.

Слободянюк М.А. Радянські підпільники у боротьбі з нацистськими окупантами на території України // УІЖ. - 2010. -№3. - С. 46, 56.

Найбільш відомими діячами руху Опору в Європі були: генерал Шарль де Голль у Франції та командуючий Народно-визвольною армією Югославії (НВАЮ) Йосип Броз Timo.

Ш. де Голль — голова руху «Вільна Франція», який у листопаді 1942 р. уклав договір с французькою компартією про спільні дії в боротьбі з окупантами. Згодом цей політик очолив створений у червні 1943 р. Французький комітет національного визволення, що проголосив себе урядом «Воюючої Франції». Цей уряд визнали всі учасники антигітлерівської коаліції.

Й.-Б. Тіто під час війни був головнокомандувачем НВАЮ, з 1943 р. - голова Національного комітету визволення Югославії, а після війни очолив країну.

З окупантами активно боролися французькі партизани — макі, четницькі угруповання у Сербії, Чорногорії, Боснії та Герцеговині, гарибальдійські бригади в Італії, Народно-визвольна армія в Греції, партизанські загони й диверсійні групи у Білорусії, Україні, Польщі, Чехословаччині, Бірмі, на Філіпінах.

Рух Опору мав інтернаціональний характер. Особливо це виявилося в підпільних організаціях концтаборів, членами яких були люди різних національностей. Активну участь в партизанських загонах Франції, Італії, Польщі та інших держав Європи брали військовополонені червоноармійці, яким вдалося утекти з концтаборів. Так, героєм Франції став росіянин В. Порик, тут же бився проти окупантів Буковинській курінь Січових Стрільців з України. Сотні радянських партизан були учасниками Словацького національного повстання в серпні 1944 р. тощо.

Патріотичні й антифашистські рухи Опору в різних країнах, повстання пригноблених народів проти окупантів (повстанський рух в Західній Сербії восени 1941 р., Варшавське повстання, збройне повстання в Парижі, антифашистське повстання в Румунії і Словацьке національне повстання в серпні 1944 р., народне повстання в Болгарії у вересні 1944 р., Празьке повстання в травні 1945 р. та ін.) підривали ворожий тил і відіграли важливу роль у перемозі над

^и Ці цифри з'явилися у 60-і рр. XX ст. в CPCP і практично без змін повторюються в пізніших працях.

130 фашизмом. Вони багато в чому черпали сили, а у деяких країнах і спиралися на матеріальну підтримку Радянського Союзу. їх учасники обирали різні форми й методи боротьби з коричневою чумою за свободу і незалежність своїх країн — від масового партизанського руху і створення національно-визвольних армій до підпільних організацій і терористичних замахів на нацистських керівників окупаційних установ (наприклад, у Львові, Празі, Парижі). У русі Опору брали участь люди різних політичних й релігійних поглядів, різних рас і національностей, різних соціальних верств: робітники і селяни, представники заможних (буржуазних) кіл та інтелігенції, діячі церкви і молодь. Багатьом з них випало на долю покласти свої життя на спільний вівтар великої Перемоги над ненависним ворогом.

В умовах воєнних дій частина населення пішла на службу окупанатам - під примусом або добровільно. Таке явище отримало назву колабораціонізм - усвідомлене й добровільне співробітництво з ворогом у його інтересах і на шкоду своїй державі або союзних з ним країн. Спочатку цей термін вживався щодо співробітництва громадян Франції, що жили на півдні країни за «режиму Віші». Потім термін став застосовуватися й до інших європейських урядів, що існували під німецькою окупацією (наприклад, уряд Квіслінга в Норвегії) або військових організацій з місцевих громадян в окупованих країнах під контролем гітлерівського блоку (Російська визвольна армія Власова — POA₁ національні дивізії CC майже у всій Європі й ін.).

ІСТОРІЯ В ЦИФРАХ

...в українській науковій літературі... подаються, наприклад, такі цифри: у складі німецьких збройних формувань служило близько 250 тис. українців, росіян на порядок більше — 2-2,5 млн осіб, латишів — 140-160 тис., кримських татар — 90-100 тис., естонців — 80-95 тис., білорусів — близько 80 тис. Загальна чисельність колаборантів в CPCP становила в межах від 2 млн 780 тис. до 3,5 млн осіб.... ніде в Європі, ні в одній країні, не було стільки колаборантів, як у Радянському Союзі. У країнах Західної, Південно-Західної, Східної та Південно-Східної Європи колаборація була набагато скромнішою, приблизно у межах 400-450 тисяч.

Михайлуца М. Відображення процесу формування і участі у боях «Русской освободительной армии» (POA) на сторінках трансністрійської преси // Сторінки воєнної історії України: 36. наук, статей /Відп. ред. О.Є. Лисенко. — K.: Інститут історії України HAH України, 2010. — Bun. ІЗ. — 261 с. — С. 101.

7.