Німеччина у другій половині XX століття. Розкол та об’єднання країни.

Федеративна Республіка Німеччина — парламентська республіка. Складається із земель. Кожна земля має свою конституцію, парламент (ландтаг) і уряд. Законодавчу владу здійснює двопалатний федеральний парламент — бундестаг (палата депутатів) і бундесрат (палата земель).

Розкол Німеччини на ФРН і НДР. У ході війни Німеччина зазнала тяжких втрат: 13 мли. загиблих (18 % населення), промислове виробництво скоротилося до 30% порівняно з довоєнним рівнем, висока інфляція. За рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій країну було окуповано CPCP₁ США, Великою Британією і Францією. Німеччину поділили на 4 зони: Східна Німеччина відійшла до радянської зони, Західна — до США, Британії і Франції. Для спільного управління було створено Контрольну Раду з головних керівних осіб усіх 4-х зон. Берлін також поділили на 4 частини. Політика окупаційних властей мала бути спрямована на демілітаризацію (роззброєння), денацифікацію (викорінення нацизму) і демократизацію (утвердження демократичного ладу) Німеччини.

У грудні 1946 р. окупаційні зони США і Британії об'єднано у Бізонію (з 1948 р. Тризонія — приєдналася Франція). Там починають формуватися органи влади, фінансові установи, політичні партії — створюються основи демократичної країни. 20 червня 1948 р. у західній зоні проведена грошова реформа, що зупинила інфляцію, ліквідувала «чорний ринок». Збільшилося промислове виробництво, а у 1949 р. досягнуто його довоєнного рівня, чому сприяло і приєднання Західної Німеччини до «плану Маршалла»: їй надано 3,9 млрд. доларів стартової допомоги. 8 травня 1949 р. Парламентська рада, утворена з представників західнонімецьких земель, за ініціативою окупаційної влади затвердила «Основний закон Федеративної Республіки Німеччини», що проголосив Західну Німеччину демократичною федеративною державою: до її складу увійшло 11 земель.

У відповідь на це в радянській окупаційній зоні була спеціально обрана Німецька рада. 7 жовтня 1949 р. вона проголосила утворення Німецької Демократичної Республіки, її столицею став східний Берлін (західна зона міста стала самоврядною територією, пов'язаною з ФРН). Отже, Німеччина, населення якої прагнуло до того, щоб країна після Другої світової війни була єдиною, мирною і демократичною, фактично стала першою ареною зіткнення супердержав у «холодній війні». Саме їхня непоступливість та амбіції спричинили розкол Німеччини на ФРН і НДР, що засвідчило поділ повоєнного світу на дві ворожі частини.

Західнонімецьке «економічне диво». У перші роки урядування канцлера К. Адснаусра (1949-1963 рр.) було проведено економічні реформи, результатом яких стало стрімке зростання

приросту промислової продукції (9,6 % на рік), зростання обсягу виробництва у чотири рази до 1965 року. Такі темпи розвитку отримали назву німецьке «економічне диво» — Німеччина вийшла на одне з перших місць у світі. Автори реформ — Аденауер і міністр економіки Людвіг Ерхард, який став у 1963 р. другим канцлером Західної Німеччини (1963-1969 рр.).

Аденауер та Ерхард разом з групою неоліберальних економістів створили теорію «соціального ринкового господарства», за якою особиста ініціатива підприємців, вільна конкуренція мають поєднуватися з елементами державного регулювання. При цьому держава постійно дбає про найменш захищені верстви населення — низькооплачуваних робітників, студентів, пенсіонерів. Для попередження циклічних криз в економіці держава використовувала важелі кредитної й податкової політики, провівши реформи грошової, кредитно-валютних та податкових систем. Капіталовкладення в економіку ФРН, наприклад, зросли з 18,3 млрд.

Німецькому «економічному диву» сприяли такі чинники:

• у ході війни значною мірою вдалося зберегти промисловий потенціал західної частини Німеччини;

• невеликі репарації (відповідали 5 % промислового потенціалу);

• велика кількість дешевої робочої сили (із Східної Пруссії, Судетів репатрійовані понад 10 млн. німців);

• кошти за «планом Маршалла» йшли, головним чином, на оновлення виробництва, створення нових галузей (електроніка, нафтохімія та ін.);

• великий попит на всі види продукції;

• невеликі воєнні витрати;

• розвиток нових наукомістких галузей, широке впровадження досягнень HTP;

• використання світового досвіду, зарубіжних ліцензій та патентів тощо;

• працелюбність, дисциплінованість, цілеспрямованість й талант німецької нації.

Складний характер у ФРН мав процес формування партійно-політичної структури суспільства. Основні політичні партії, які боряться за владу, — Християнсько-демократичний союз (ХДС), Християнсько-соціальний союз (XCC), які утворили правий блок ХДС/ХСС, лівоцентристська Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН) і центристська Вільна демократична партія (ВДП), які часто виступають спільною коаліцією.

Безперечною заслугою двадцятирічної ери «Християнських демократів» в ФРН (1949 — 1969) стало «німецьке економічне диво» — відродження економічного потенціалу Німеччини і перетворення її на передову державу Західної Європи. На початку 70-х рр. ФРН вийшла на перше місце в Європі за темпами зростання економіки, особливо у галузі переробки міндобрив, текстильній промисловості, будівельній індустрії. Безробіття стало найменшим у Європі — 4­4,5 %.

У внутрішній політиці соціал-демократичні уряди В. Брандга (1969-1974 рр.), а з 1974 р. — Г. Шмідта (1974-1982 рр.), запроваджували широкі соціальні програми — скорочено військову строкову службу, надано виборче право особам, які досягли 18 річного віку, збільшено розміри пенсій, виплат по безробіттю, розширено права профспілок, створено найкращу в Європі систему медичного обслуговування і пенсійного забезпечення.

Уряд Г. Коля дотримувався неоконсервативного напряму в регулюванні економіки. Запроваджено програму згортання соціальних витрат, скорочено асигнування на державний сектор, впроваджено заходи, які стимулюють приватне підприємництво. В результаті економіка ФРН швидко одужала, країна стала найбільшим експортером товарів у світі, а наслідком HTP й постійної економічної модернізації стало збільшення основи західнонімецького суспільства — заможного середнього класу. У 1987 р. Коль знову був обраний канцлером і саме йому судилося стати першим канцлером об'єднаної Німеччини.

Об'єднання Німеччини. Об'єднанню Німеччини сприяли прихильна позиція нового керівництва CPCP на чолі з М. Горбачовим, активні дії в такому напрямку канцлера ФРН Г. Коля та підтримка даного процесу з боку провідних держав світу. 12 вересня 1990 р. в Москві CPCP, 197

США, Велика Британія і Франція, а також НДР та ФРН підписали Договір про остаточне врегулювання питань стосовно Німеччини. Одночасно був парафійований (набув чинності) Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво між CPCP та ФРН. Зміну зовнішньополітичного становища об'єднаної Німеччини і непорушність європейських кордонів закріпив також документ, підписаний 1 жовтня в Нью-Йорку міністрами закордонних справ CPCP, США, Великої Британії, Франції, НДР та ФРН про припинення з об’єднанням Німеччини чинності чотиристоронніх угод стосовно Берліна та всієї Німеччини. Таким чином, об'єднання Німеччини стало великою історичною подією міжнародного значення, яка підвела риску під підсумками Другої світової війни і завершила важливий етап післявоєнної історії Німеччини та Європи. Процес об'єднання Німеччини здійснювався в декілька етапів.

Наслідком проведеного в НДР у червні 1990 р.

Економічні і соціальні здобутки та проблеми 90-х років. З жовтня 1990 р. здійснився акт історичної справедливості — німецькі землі і народ об'єдналися у спільній державі, назва якої залишилася — Федеративна Республіка Німеччини, а столицею став Берлін. Того ж року відбулися вибори до бундестагу (парламенту ФРН). Блок ХДС/ХСС — ВДП знову переміг і канцлером об'єднаної Німеччини знову обрано Г. Коля. Основною проблемою його уряду стало подолання економічної відсталості нових (східних) федеральних земель (з 3 тис. підприємств колишньої НДР, наприклад, 70 % потребували негайної модернізації та кредитувань), трансформування їх соціально-економічної та політичної структур та їх інтеграція у загальнонімецьку економічну й політичну системи. На виборах до парламенту восени 1998 р. перемогу отримали соціал-демократи у союзі з партією зелених. «Ера Коля» закінчилася. До того ж, на початку 2000 р. внаслідок політичного скандалу, що розгорнувся навколо протиправних фінансових порушень керівництва фракції ХДС/ХСС під час виборчої кампанії, відбулася відставка Коля з посад голови ХДС і парламентської фракції.

Канцлером ФРН у 1998-2005 рр. був соціал-демократ Г. Шредер. У 2005 р. новим канцлером вперше в історії Німеччини стала жінка Ангела Меркель (ХДС/ХСС).

Німеччина на міжнародній арені. Зовнішня політика ФРН у післявоєнний період зазнавала змін — від конфронтації з країнами соціалізму (50-60-ті рр.) і орієнтації на США до «нової східної політики» і мирного співіснування (70-90 рр.).

Перетворення ФРН на провідну західноєвропейську державу поставило перед нею нові завдання в галузі зовнішньої політики. Адже політика невизнання країн Східної Європи — своїх безпосередніх сусідів, що проводилась урядами християнських демократів, завела дипломатію ФРН в глухий кут, загрожувала, зокрема, втратою для Західної Німеччини величезного східноєвропейського ринку.

ФРН відіграла провідну роль в розробці Заключного акта Гельсінської наради (1975). Після об'єднання німецьких земель ФРН взяла курс на ліквідацію на своїй території американських воєнних баз і виведення американських військ, а також збройних сил CPCP (до кінця 1994 р.) із східної частини країни. Головним пріоритетом ФРН на сучасному етапі є поглиблення процесу європейської інтеграції у відповідності до національних інтересів. Вона — активний член ЄЕС і НАТО, одна з головних ініціаторів і учасників економічної допомоги Заходу посткомуністичним країнам Східної Європи, здійснює, зокрема, фінансову компенсацію колишнім «остарбайтерам».

Українсько-німецькі відносини. ФРН активно співпрацює у сфері бізнесу з Україною, має з нею дипломатичні відносини на рівні посольств. У червні 1993 р. була підписана Спільна декларація про основи відносин і співробітництво між Україною і Німеччиною. Нині завершується робота над Договором про дружбу і співробітництво, який має стати фундаментом для українсько- німецького стратегічного партнерства в Європі в XXI столітті. У Німеччині проживає понад 20 тис. українців, які мешкають переважно у великих містах — Мюнхені, Дюссельдорфі, Гамбурзі. Тут діють наукові установи — Український вільний університет (з 1945 р.), відділення Української Вільної академії наук, видаються журнали, наприклад «Український історик», газети тощо.

6.