Країни Східної Європи у повоєнний період:

а) Югославія в повоєнний період. Громадянська війна 1992-1995 рр. і розпад країни: причини, конфліктуючі сторони та наслідки.

Комуністи при владі в Югославії. Й. Б. Timo. Конфлікт з CPCP.

У листопаді 1945 р. після виборів до Установчих зборів (скупщини) влада перейшла повністю до рук комуністів, монархію було ліквідовано, проголошено утворення Федеративної Народної Республіки Югославії (ФНРЮ). До її складу входило шість республік: Сербія, Хорватія, Словенія, Македонія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина та два автономних краї — Воєводина та Косово. Однак головні пости в керівництві країни належали сербам. Прийнята в січні 1946 р. Конституція ФНРЮ узаконила однопартійну систему і фактично закріпила в країні тоталітарний комуністичний режим.

Тіто, підтримуючи тісні контакти з CPCP, водночас вважав, що його республіка має право на особливий статус серед країн соціалізму і розпочав проводити самостійний політичний курс. Так, він без погодження зі Сталіним, надав допомогу грецьким комуністам, пропонував створити Балканську федерацію. Але головною причиною радянсько-югославського конфлікту стало запровадження в Югославії на рубежі 40 — 50-х років дещо іншої, ніж в CPCP, моделі суспільного розвитку — т. з. «самоврядного соціалізму».

країною. У вересні 1949 р. CPCP в односторонньому порядку розірвав договір про дружбу і співробітництво, укладений з Югославією у квітні 1945 р., відкликав з республіки своїх фахівців та дипломатичних представників. Фактично до середини 1953 р. були перервані дипломатичні відносини та інші контакти між двома колишніми союзниками у війні. Ці стосунки почали поступово нормалізовуватися лише після приходу в CPCP до влади Хрущова.

Опинившись у міжнародній ізоляції (під тиском CPCP відносини з Югославією розірвали й інші соціалістичні країни), Тіто згорнув кооперування села, розпустив нерентабельні кооперативи і повернув землю власникам-селянам. Була припинена прискорена індустріалізація. Підприємства були передані в управління трудовим колективам. Поширилися ринкові відносини. Зовнішня торгівля була зорієнтована на Захід. Втім, країна залишалася типовою тоталітарною державою — влада належала одній партії. Однак поступово почала набувати реального змісту альтернативна сталінській системі модель «самоврядного соціалізму». З 1952 р. введено самоврядування в громадах, районах і містах — двопалатні народні комітети. Комуністична партія була реформована у Союз комуністів Югославії (CKJO) за національно-територіальним принципом. З 1963 р. країна стала називатися Соціалістичною Федеративною Республікою Югославією (СФРЮ).

У 60-х роках режим Тіто, залишаючись авторитарним за своєю суттю, зазнав подальшої лібералізації в економічному відношенні. Реформи 1966-1970 рр. розширили права підприємств, республік і країв щодо питань економіки й політики. Було змінено курс національної валюти — динара, що полегшило експортно-імпортні операції.

Однак весь час діяла «міна уповільненої дії» — міжнаціональні суперечності в СФРЮ й протиборство 6 республік та 2 автономних країв за державні пости, розподіл коштів, за більшу самостійність тощо. Особливо обмежувалися права албанців, які компактно проживають в автономному краї Косово. У 1981 р. там відбулися заворушення, що спалахнули з новою силою навесні 1988 року.

Розпад СФРЮ. Проголошення незалежності югославських республік. Громадянська війна. Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту на Балканах. У кінці XX ст. виявилося, що «дитя Версальської системи» — Югославія та її спадкоємиця після Другої світової війни СФРЮ дійсно «штучне». Утворившись значною мірою примусовим поєднанням трьох цивілізацій — західноєвропейської католицької (Словенія і Хорватія), східноєвропейської православної (Сербія, Чорногорія, Македонія) і мусульманської (Боснія і Герцеговина) — країна стала розпадатися.

Причинами розпаду Югославії стали:

• смерть Тіто (1980 р.) й поразка проведеної його спадкоємцями національної політики: у 1980 р. був впроваджений інститут колективного керівництва в особі Президії СФРЮ, головою якої по черзі на 1 рік ставав кожний з 8 суб'єктів федерації. Аналогічно було реорганізовано й керівництво Союзу Комуністів Югославії. Однак кожне нове керівництво використовувало свої повноваження, як правило, на користь своєї республіки або краю. Зокрема, особливо загострилися суперечності між Сербією (православні) і Хорватією (католики) з питань контролю над Югославією;

• розпад світової соціалістичної системи наприкінці 80 — на початку 90-х рр. XX ст.;

• сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки в країнах Центральної га Східної Європи). Короткочасне економічне диво в середині 1980-х рр.

розвалом економіки, що привело до загострення відносин між економічно більше розвиненими Сербією, з одного боку, та Хорватією і Словенією, з іншого. В 1990 р. у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди одержали націоналістичні сили, що виступали за посилення власних республік.

Кульмінація кризи і початок розпаду СФРЮ — червень 1991 року. Саме тоді Хорватія, де на виборах перемогла Хорватська демократична співдружність на чолі з Ф. Туджманом, і Словенія, очолювана лідером блоку «Демос» М. Кучаном, проголосили свою незалежність — 25 червня 1991 року.

8 вересня 1991 р. незалежність проголосила Македонія (оскільки сусідня Греція, уряд якої не бажав визнавати Македонію під такою назвою, бо південна частина Македонії є територією Греції, то офіційно країна отримала назву «Колишня югославська Республіка Македонія»). 5 квітня 1992 р. Боснія і Герцеговина проголошена незалежною державою, проте на її території розпочалася війна між мусульманами-боснійцями, хорватами та сербами-боснійцями (1992­1995 рр.).

Тим часом Югославія, у якій залишалося дві республіки, перетворилася з квітня 1992 по 2003 р. у Союзну Республіку Югославію (СРЮ), а з 2003 по 2006 р. — на конфедеративний Державний Союз Сербії й Чорногорії. На чолі Сербії залишався комуністичний уряд С. Мілошевича.

У 1995 р. за ініціативою американської дипломатії між воюючими сторонами — боснійцями, сербами та хорватами — підписано Дейтонську угоду, що погасила вогнище громадянської війни (1992-1995 рр.).

Протягом 1996-1998 рр. ситуація на Балканах нормалізувалася. Однак 1998-1999 р. становище в регіоні ускладнилося через:

• шовіністичну політику Сербії, яку очолювали колишні комуністи;

• сепаратизм косовських албанців, які вимагали незалежності або приєднання до Албанії.

У Косово США, що використовували мандат ООН, намагалися зарадити етнічному конфлікту між сербським і албанським населенням. Фактично це призвело до відділення від Сербії автономного краю Косово, що виявився під протекторатом війська НАТО (KFOR) та адміністрації OOH (з червня 1999 p.).

Ця подія підштовхнула лідерів Чорногорії до від’єднання від Сербії і 22 травня 2006 р. в Чорногорії пройшов референдум, на який було винесено питання про незалежність країни. Більше 55 % чорногорців проголосували за незалежність своєї батьківщини. Югославія остаточно припинила існування з виходом із союзу Чорногорії 3 червня 2006року.

Сербію і далі роздирають етнічні протиріччя:

• вимагає розширення своїх прав Воєводина — автономний край на півночі Сербії.

• на півдні Сербії, в автономному краї Косово, за підтримки США, посилився рух албанських сепаратистів, що призвів до проголошення незалежності Косово 17 лютого 2008року.

Частина країн світу прийняли безпрецедентне у післявоєнній історії рішення — визнали незалежність краю^[116], хоча це рішення протирічить нормам міжнародного права щодо територіальної цілісності країн.

Українці в південнослов’янських державах. На території колишньої Югославії проживають близько 50 тис. українців: у 1995 р. українство відзначило 250-річчя найстаршої в світі української діаспори в цій країні. Більшість з них — у Сербії (автономний край Воєводина), головним чином на селі. З 1990 р. діє Союз русинів і українців Югославії, який об'єднує українців Воєводини, Хорватії, Боснії і Герцеговини.

б) НДР, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія в другій половині XX — на початку XXl століття.

НДР у другій половині XX століття. Радянська військова адміністрація у своїй зоні окупації Німеччини з перших післявоєнних днів закладала основи соціалістичного режиму радянського зразка.

Та вже події 1953 р. виявили небажання німців йти цим шляхом. У травні цього року уряд підвищив норми виробітку робітників на 10 %, не вистачало товарів широкого вжитку, почалися страйки, учасники яких вимагали відставки першого секретаря СЄПН В. Ульбріхта, проведення вільних загальнонімецьких виборів, виводу радянських військ. 17 червня 1953 р. в Берліні та інших містах НДР страйкувало близько 500 тис. чоловік — це було справжнім народним повстанням. За допомогою радянських військ повстання було придушено, тисячі демонстрантів опинилися за гратами, 20 — були розстріляні за вироком суду, сотні німців загинули під радянськими танками. Ці події були першим антисоціалістичним виступом проти нав'язування тоталітарного режиму сталінського зразку в країнах Східної Європи.

Після смерті в 1960 р. президента НДР В. Піка вищим органом влади стала Державна рада, головою якої було обрано першого секретаря ЦК СЄПН В. Ульбріхта. Взявши курс на «побудову соціалізму на німецькій землі», нове керівництво НДР провело серію реформ, що сприяло розвитку економіки і поліпшенню матеріального становища населення (життєвий рівень громадян НДР був вищим, ніж рівень життя населення інших соціалістичних країн, хоча дедалі більше поступався рівню життя західних німців), але водночас слухняно виконувало вказівки «старшого брата» по «соціалістичному табору» — CPCP. Це викликало протест серед населення, однією з форм якого була масова втеча східних німців через відкритий кордон із Західним Берліном в ФРН: лише за першу половину 1961 р. таким чином втекло 100 тис. чоловік. У відповідь на це кордон був закритий, а в ніч на 13 серпня 1961 р. в Берліні було споруджено сумно відомий Берлінський.мур (4 м. заввишки і 46 км завдовжки), який пильнували прикордонники НДР, які одержали наказ без попередження відкривати вогонь по перебіжчиках. Цей бетонний мур не лише розділив німців, але й став зловісним символом-пам'ятником «холодної війни» між соціалістичним Сходом і капіталістичним Заходом Європи. За час існування Берлінського муру біля нього було вбито 78 перебіжчиків з «соціалістичного раю» до «капіталістичного пекла», а на всьому кордоні між НДР і ФРН було вбито 224 чоловіки. Незважаючи на це, щорічно близько 250 тис. громадян НДР «голосували ногами» проти комуністичного режиму — втікали на Захід.

Прихід до керівництва НДР та СЄПН Еріка Хонеккера в 1971 р. призвів до згортання політики реформ і консервації режиму радянського типу. Більше від того, саме за часи його правління відбулося оформлення суспільства тоталітарного соціалізму, характерними ознаками якого були: узурпація влади в державі і суспільстві єдиною партією (СЄПН), всевладдя партійно- бюрократичного апарату, монопольна власність держави на засоби виробництва, екстенсивний розвиток економіки і розподільча система, що планово й централізовано управляються, тотальний контроль над суспільством і суспільною свідомістю, ставка на репресивні засоби утримання влади, у випадку НДР — все більше втручання в життя іромадяи т. з. «штазі» — системи державної безпеки, ігнорування соціальних проблем суспільства, прав його громадян. В НДР дедалі більш виразно визрівала суспільно-політична криза, що посилювалася загостренням економічних проблем (в кінці 80-х рр. державний борг складав величезну суму — понад 20 млрд. доларів) та небажанням і неспроможністю її керівництва визнати гостру необхідність проведення докорінних змін в суспільстві. Навіть процеси перебудови, демократизації й гласності, що розпочалися у другій половині 80-х років в CPCP, революційні зміни в Польщі та Угорщині не знайшли підтримки у авторитарно-бюрократичного керівництва держави і СЄПН, де навпаки, культ особи Хонеккера набував потворної форми.

Поворотним моментом в історії Східної Німеччини і всієї німецької нації стала осінь 1989 р. Саме 7 жовтня, коли в НДР помпезно відзначалося 40-річчя «першої соціалістичної держави на німецькій землі», в багатьох містах республіки почалися небувалі за масовістю антиурядові мітинги та демонстрації, що призвели до падіння тоталітарного режиму Е. Хонеккера. Спочатку соратники по СЄПН звільнили його зі всіх посад, потім було сформовано на коаліційній основі новий уряд НДР на чолі з X. Модровим, першим кроком якого було відкриття своїх кордонів із Західним Берліном і ФРН і вже 10 листопада 1989 р. населення розібрало горезвісний Берлінський мур. Так в НДР розпочалася народна антитоталітарна революція, метою якої було не лише повалення комуністичного режиму, але й об'єднання двох німецьких держав. СЄПН, керівництво якої пішло у колективну відставку і яка перейменувала себе в Партію демократичного соціалізму, у березні 1990 р. програла вибори у парламент. На них перемогу здобув правий блок «Альянс за Німеччину» на чолі з Християнсько-демократичним союзом, лідер якої — Л. де Мез'єр сформував останній уряд НДР і впевнено, за активної підтримки з боку партійних і державних установ ФРН, повів Східну Німеччину до об'єднання з Західною в єдиній державі, про що мріяв німецький народ протягом всього повоєнного періоду.

Встановлення комуністичного режиму в Польщі та ставлення народу до нього. Внутрішньополітична ситуація в Польщі по закінченні Другої світової війни була дуже складною. В боротьбі за владу протистояли дві політичні сили, що брали участь в антифашистському русі Опору — створений партіями соціалістичної орієнтації Польський комітет національного визволення, підтримуваний CPCP, та Крайова рада Народова, орієнтована на підтримку емігрантського польського уряду. Кожна із сторін мала значну підтримку серед населення, тому після визволення Польщі Радянською армією був утворений коаліційний Тимчасовий уряд національної єдності. Однак за короткий час з нього було витіснено буржуазних діячів на чолі з колишнім прем'єр-міністром емігрантського уряду, лідером «Польського сторонництва людового» (ПСЛ) С. Миколайчиком. У 1947 р. на виборах в перший післявоєнний польський парламент — Законодавчий Сейм, переміг Демократичний блок, що складався з політичних партій соціалістичної орієнтації (у 1948 р. вони об'єдналися в Польську об'єднану робітничу партію (ПОРП). Президентом Польщі став Б. Берут. Новий соціалістичний режим за підтримки CPCP розпочав перетворення за радянським зразком. Деякий час ПСЛ намагалася чинити збройний опір новій владі, але сили були нерівними.

На південному сході Польщі до 1947 р. діяли загони УПА. Польсько-українська різанина тривала до моменту проведення урядом т. з. акції «Вісла». Під приводом боротьби з УПА влада виселила і розпорошила по території Польщі українців, що споконвіку жили тут. У ході цієї злочинної акції було виселено понад 140 тис. українців.

Кризи SO-SO-X років. Будівництво основ соціалізму в Польщі відбувалося за радянським варіантом: створення держсектору в економіці, планування соціально-економічного розвитку за 3­х, а потім 6-ти річним (1950-1955) планом, прискорена індустріалізація і примусова колективізація тощо. Формально Польща була багатопартійною, але в її політичному житті домінувала ПОРП, яка копіювала досвід КПРС, в т. ч. запровадила систему репресій. У 1952 р. була ухвалена Конституція ПНР — Польської Народної Республіки, ліквідований інститут президентства і створений колективний орган керівництва — Державна Рада. У 1953 р. уряд IIHP вимушений був підвищити ціни на 100 %, ввести картки на м'ясо і жири, що привело до падіння життєвого рівня поляків. У червні 1956 р. у Познані розпочалися антиурядові заворушення, які були жорстоко придушені (вбито 75 чол., майже одну тисячу — поранено) владою. Однак нове керівництво ПОРП на чолі з В. Гомулкою вимушене було піти на поступки: розпустити колгоспи, провести реабілітацію невинно засуджених, покращити відносини з католицькою церквою.

Схожа ситуація (підвищення цін на основні продукти) повторилася і у 1970 році. Регіон, що був охоплений незадоволенням, збільшився. Це були міста Гданськ, Гдиня, Щецин. Масові виступи робітників підтримали студенти. Акти непокори були жорстоко придушені військами: вбито 44 чол. і понад 1 тис. — поранено. Керівництво ПОРП з метою пом'якшення кризи знов замінило лідера партії. Першим секретарем ЦК ПОРП було обрано Е. Терека. Було скасовано підвищення цін, розпочався процес оновлення економіки, насамперед за рахунок великих кредитів у розвинутих західних країн, внаслідок чого ситуація в країні тимчасово нормалізувалася. Однак назрівала нова соціально-політична криза: на початку 80-х років знову розпочалася стагнація економіки, зовнішній борг Польщі досяг 27 млрд. доларів. Після кривавих подій 1970 р. активніше почала діяти опозиція, яка у 1976 р. утворила «Комітет захисту робітників» (KOP) та «Комітет громадської самооборони» (КОС) на чолі з Я. Куронєм, А. Міхником та іншими інтелектуалами- дисидентами, що розгорнули широку кампанію по захисту прав людини і викриттю соціалістичного режиму.

Створення «Солідарності». Економічні реформи, політична боротьба. В 1980 р. ПНР охопила нова, найбільш тривала й гостра політична криза. Влітку по країні прокотилася хвиля страйків, робітники портових міст перейшли до створення «вільних», не підконтрольних державі профспілок. Наймасовішою стала Незалежна профспілка «Солідарність», яку очолив електрик гданської судноверфі Jlex Валенса. Осередки «Солідарності» почали утворюватися по всій країні. Вже восени 1980 р. кількість її членів перевищила 9 млн. чол. Незалежна профспілка, підтримувана впливовою в польському суспільстві католицькою церквою, перетворилася на потужний демократичний суспільно-політичний рух, що активно протистояв режиму ПОРП. Чергова зміна партійного керівництва не стабілізувала ситуацію в країні. Радянське керівництво, налякане перспективою приходу до влади в Польщі демократичних сил, погрожувало військовим втручанням в польські справи за чехословацьким сценарієм 1968 р. і воно вимагало негайного запровадження в країні надзвичайного стану. У 1981 р. Головою Ради Міністрів і першим секретарем ЦК ПОРП було обрано міністра оборони генерала В. Ярузельського. Саме він і оголосив 13 грудня 1981 р. у Польщі воєнний стан: було заборонено діяльність всіх опозиційних організацій, інтерновано їхніх керівників і активних діячів (майже 6,5 тис. чол.), введено армійське патрулювання міст і сіл, військовий контроль за роботою підприємств. Таким чином вдалося уникнути радянської окупації країни, проте це вже була агонія комуністичного режиму в Польщі.

Протягом 80-х років економічна й суспільно-політична криза в ПНР поглибилася і влада вимушена була піти на переговори з опозицією. У лютому-квітні 1989 р. відбулися переговори «за круглим столом» між різними політичними силами Польщі. Вони завершилися угодою про проведення демократичних реформ, а саме: про легалізацію всіх політичних об'єднань країни, в т. ч. «Солідарності», про проведення вільних виборів, також про відновлення поста президента і відродження двопалатного парламенту. На виборах, що відбулися в червні, майже всі місця у верхній палаті — Сенаті завоювали представники «Солідарності» та інших демократичних партій. Президентом країни було обрано Ярузельського, а прем'єр-міністром став Т. Мазовецький — один з лідерів «Солідарності». Розпочався демонтаж тоталітарної державної моделі. На початку 1990 р., остаточно втративши підтримку народу, саморозпусгилася ПОРП і незабаром Ярузельський склав свої повноваження президента. В грудні 1990 р. на перших прямих президентських виборах перемогу здобув лідер «Солідарності» Л. Валенса. Комуністичний режим в Польщі зазнав повного розпаду.

Почалися економічні реформи, розроблені міністром фінансів Л. Бальцеровичем. Вони відомі як «шокова терапія». Протягом короткого часу було скасовано контроль над цінами, введено вільну торгівлю, приватизовано велику частину державного сектора. Ціною значного падіння життєвого рівня населення (на 40 %), збільшенням кількості безробітних (до 2 млн. чол.) внутрішній ринок Польщі було стабілізовано. Але незадоволення населення виявилося в обранні до парламенту в 1993 р. в основному колишніх комуністів — представників Союзу лівих демократичних сил (СЛДС), а у 1995 р. президентом Польщі став лідер СЛДС О. Кваснєвський (1995-2005 рр.), який разом з новим лівоцентристським урядом продовжив політику реформ, посиливши акцент на соціальному захисті населення.

На сьогодні Польська Республіка є однією з країн Східної Європи, що найбільш динамічно розвивається: щорічний приріст валового внутрішнього продукту складає 4-5%. Цікаво відзначити, що провідні західні держави списали дві третини боргів Польщі за її внесок в розвиток демократичного процесу в Східній Європі. Чітко простежуються й зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні орієнтири нової польської влади — інтеграція в ЄС та входження в інші європейські структури — на початку 1999 р. Польща стала членом НАТО.

Після чергових президентських виборів 2005 р. до влади прийшли «праві» — президентом став Л. Качинський, а його брат-близнюк — головою Сейму (польського парламенту). 2010 року президент Качинський загинув в авіакатастрофі в Росії.

Становище українського населення в Польщі Відносини України і Польщі на сучасному етапі Відносини Польщі з Україною мають багату й досить складну історичну традицію та сучасну надійну договірну основу. Польща першою у світі визнала незалежність України. В травні 1992 р. був підписаний Договір про добросусідство, дружбу та співробітництво між Польщею та Україною. Дві сусідні великі держави активно співробітничають у загальноєвропейських структурах. Польща є важливим торговельним партнером України: 1996 р. товарообіг між двома країнами сягав 1,5 млрд. доларів США. У 1997 р. президенти Польщі і України підписали Спільну заяву «До порозуміння і єднання», у якій українська сторона принесла офіційні вибачення за сталінські репресії проти поляків, антипольські дії УПА і післявоєнну депортацію поляків, а польська сторона — за операцію «Вісла». Цей документ став виявом волі польського і українського народів поставити крапку на багатовікових конфліктних стосунках, подолати негативні стереотипи у сприйнятті один одного й будувати подальші взаємовідносини на основі добросусідства, співпраці і стратегічного партнерства двох держав, що є важливим для створення нової системи міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі.

Становище українців у Польщі (300-350 тис.), що проживають розсіяно в західних і особливо північних регіонах країни і становлять автохтонну етнічну групу (їхні предки споконвіку проживали на землях Бойківшини, Лемківщини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння, що входять до складу Польщі), до останнього часу було важким. Тривало їхнє ополячення. Після падіння комуністичного режиму ситуація стала поступово покращуватися. У 1990 р. у Варшаві створено Об'єднання українців у Польщі, що нараховує сьогодні понад 10 тис. членів.

Встановлення комуністичного режиму в Чехословаччині після Другої світової війни. Одним із наслідків завершення Другої світової війни були визволення від фашизму і возз'єднання Чехії і Словаччини та відродження єдиної Чехословацької Республіки. Щоправда, згідно з договором між CPCP і Чехословаччиною від 29 червня 1945 р.. Закарпатська Україна, що у міжвоєнні роки входила до складу ЧСР, була возз'єднана з Україною в складі CPCP. Утворений антифашистськими силами різної політичної орієнтації Національний фронт чехів і словаків (НФ) 5 квітня 1945 р. в м. Кошице сформував коаліційний уряд і проголосив урядову програму дій. Вона передбачала проведення демократичних перетворень, в тому числі збереження політичного плюралізму і демократичних прав та свобод. Однак Комуністична партія Чехословаччини (КПЧ) за радянської підтримки поступово нарощувала свій вплив в державних структурах і суспільстві. В результаті перемоги на виборах в Установчі Національні збори (парламент) в травні 1946 р. вона сформувала новий коаліційний уряд на чолі з лідером КПЧ К. Готвальдом. Президентом республіки залишився Е. Бенеш.

У цей період були націоналізовані великі підприємства, банки, ліквідовано велике землеволодіння. Щоб залучити на свій бік селян, КПЧ вимагала проведення радикальних соціально-економічних реформ, зокрема аграрної. Загострювалося протистояння комуністів з опозиційними демократичними партіями НФ і президентом. З метою повного захоплення влади в Чехословаччині і встановлення «диктатури пролетаріату» за підтримкою CPCP велася активна підготовка до комуністичного путчу. З метою протистояти диктату КПЧ у лютому 1948 р. міністри від опозиції подали у відставку, сподіваючись, що президент не прийме її і розпустить уряд. Однак КПЧ, спираючись на незаконні озброєні формування т. з. народної міліції і створені ними заводські ради робітників, змусила президента Бенеша прийняти відставку міністрів від опозиції і сформувати новий, здебільшого соціалістичний за складом уряд на чолі з Готвальдом. Наслідком лютневого комуністичного перевороту стало проголошення курсу на соціалістичне будівництво за радянським зразком, що знайшло відображення в прийнятій у травні 1948 р. новій Конституції ЧСР. Відмовившись її підписати, Бенеш подав у відставку, а новим президентом ЧСР був обраний лідер чехословацьких комуністів Клемент Гзтвальд.

Події 1968 року. З кінця 50-х і до кінця 60-х років Чехословаччина розвивалася досить спокійно і успішно завдяки значному економічному потенціалу, що мала країна ще до війни. За рівнем добробуту населення ЧСР значно випереджала інші країни соціалістичного табору. Та зростання життєвого рівня не примирило народ із втратою демократичних свобод. Прагнення до справжньої демократії в чехословацькому суспільстві посилилися після того, як на початку 1968 р. першим секретарем ЦК КПЧ став Олександр Дубчек. Він був переконаним прихильником соціалізму, проте не у радянській його формі. Новий лідер та його однодумці розробили програму політичних і економічних реформ, покликану побудувати «соціалізм з людським обличчям». Це означало, що засоби виробництва повинні бути передані державними органами трудовим колективам. У політичній галузі мали гарантуватись демократичні свободи (слова, друку, мітингів, зборів). Терпимішим мало б бути ставлення до приватної ініціативи. Тобто йшлося про такий собі «ринковий соціалізм». Цю програму підтримало населення, було знято ідеологічні обмеження на радіо, на телебаченні, у пресі. Розпочалася загальнонаціональна дискусія про подальший розвиток країни, в якій активну участь брали новостворені неформальні суспільно-політичні організації. Особливо активно демократизація відбувалася навесні 1968 р., тому ці події і отримали назву «Празька весна».

Радянське керівництво зрозуміло загрозу цих подій для справи комунізму. Адже Чсхословаччина могла розпочати відродження ринкової економіки — головного зла у світі з точки зору комуністів. Чехословаччина могла подати поганий приклад для інших країн соціалізму. А що, як і вони забажають побудувати соціалізм не радянського зразка, а «соціалізм з людським обличчям». У ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. 5 держав-членів ОВД (СРСР, Болгарія, НДР, Польща, Угорщина) ввели до Чехословаччини війська. Прикриваючись гаслом «загрози соціалізму», на практиці було застосовано «доктрину Брежнєва». О. Дубчека заарештували. Інтервенція військ ОВД викликала негативну реакцію в Чехословаччииі і в усьому демократичному світі. Однак західні держави за проханням чехословацького керівництва не втрутилися в ситуацію і празька весна закінчилася поразкою комуністів- реформаторів. Комуністичну партію і країну очолив «вірний брежнєвець» Густав Гусак. Нове ортодоксальне комуністичне керівництво Чехословаччини розгорнуло активні дії по соціалістичній нормалізації в партії та суспільстві. Воно відмовилося від економічних і політичних реформ, здійснило широку чистку КПЧ, з якої було виключено майже 500 тис. членів. Почалися роки застою та наростання кризових явищ в чехословацькому суспільстві. Активізувалася опозиція комуністичній владі.

Радянські танки на вулицях Праги (1968 р.)

«Оксамитова» революція 1989 року, відновлення демократичного ладу. Застійні явища в економіці, ідеологічний тиск КПЧ і політичні репресії влади стали основою для посилення дисидентського руху в Чехословаччииі. На початку 1977 р. група діячів культури виступила із програмною заявою з гострою критикою соціалістичної системи в Чехословаччииі, яка дістала назву «Хартія-77». Її підтримала значна частина чехословацької інтелігенції, яка утворила нелегальну організацію під тією ж назвою. Поступово їй вдалося збудити суспільну думку проти існуючого ладу. Через 21 рік після Празької весни у ході так званої «оксамитової революції» — тобто ненасильницьким шляхом, комуністичний режим було повалено. Головна причина революції — відсутність демократичних свобод і економічне відставання від Заходу. Чехословаччина, яка у 1948 р. за рівнем економіки була на 7-му місці у світі, за 40 років соціалістичного будівництва опинилася на 40-му.

Революція почалася 17 листопада 1989 р. у Празі з багатотисячних маніфестацій студентів, жорстоко розігнаної владою. Опозиційний Громадянський форум, головою якого був один із засновників «Хартії-77», відомий чеський драматург Вацлав Гавел, і керівництво КПЧ пішли на переговори. Під тиском громадської думки керівництво КПЧ пішло у відставку. В грудні 1989 р. був сформований коаліційний уряд національної згоди і оновлений склад Федеральних Зборів обрав головою парламенту О. Дубчека, а президентом країни — В. Гавела і на вимогу словаків змінив назву країни на Чехословацьку Федеративну Республіку (ЧСФР).

Чехословаччина рішучо встала на шлях демократичних перетворень. Акцент в економічних реформах, започаткованих відтоді, робився на приватизації об'єктів державної власності за бізнес- планом, що дало змогу підвищити ефективність виробництва і головне не допустити зниження життєвого рівня населення.

Розпад федерації, утворення незалежних Чеської та Словацької республік, їхнє внутрішнє становище та зовнішня політика. Після падіння комуністичного режиму в країні загострилося національне питання: в Словаччині дедалі сильнішим ставав рух за її відокремлення від Чехії. Прагнення словаків до національної незалежності та економічні суперечності між двома республіками стали основною причиною поділу країни. 1 січня 1993 р. Чехословацька федерація за згодою обох сторін була поділена на дві держави — Чеську і Словацьку Республіки. Після «оксамитового розлучення» в обох державах були проведені президентські вибори. Президентом Чеської Республіки став В. Гавел, який був переобраний і на другий термін, а Словацької — М. Ковач, якого на наступних виборах замінив Р. Шустер. В економічних реформах Чехія завдяки рішучим діям уряду правих партій В. Клауса в першій половині 90-х років істотно випереджає Словаччину, де уряд лівих партій В. Меч'яра проводив поміркований курс реформ.

З ініціативи Чехії була створена Вишеградська група країн (Чехія, Польща, Угорщина), метою якої є якнайкраще входження до ЄЕС. Чехія і Словаччина стали членами Ради Європи, бажають стати членами НАТО: у 1999 р. Чехія була прийнята до НАТО. Президент Чехії — Вацлав Клаус. Словаччина — парламентська республіка, прем’єр-міністр Роберт Фідо, президент

— Іван Гашпарович.

Відносини з Україною. Українське населення у Словаччині Обидві країни мають добросусідські відносини з Україною. У Чехії проживають понад 15 тис. українців, у Словаччині

— близько 40 тисяч. Активно діють різноманітні українські установи, організації, підтримуються тісні контакти з історичною батьківщиною, особливо із Закарпатською областю.

Встановлення комуністичного режиму в Угорщині Ще у ході визволення Угорщини радянськими військами наприкінці 1944 р. був сформований коаліційний уряд Угорського національного фронту незалежності, який складався з комуністів, соціал-демократів і представників Партії дрібних сільських хазяїв (ПДСХ), якій належала перевага й керівництво в уряді. Розпочалося проведення соціально-демократичних перетворень. 1 лютого 1946 р. в Угорщині була скасована монархія і проголошена республіка. Протягом двох років точилася гостра політична боротьба між правими і лівими партіями. Вона стосувалась питань націоналізації промисловості і банків, проведення аграрної реформи і кооперування села. Поступово за підтримки сталінського керівництва CPCP ініціатива переходила до лівих партій. Вони отримали більшість на парламентських виборах 1947 р. і в 1948 р. об'єдналися в Угорську партію трудящих (УПТ) на чолі з М. Ракоші, а також створили Угорський народний фронт. До 1949 р. було націоналізовано 90% промисловості, фінанси, значну частину торгівлі, розпочалася кооперація на селі. У серпні 1949 р. Угорщину проголошено Народною Республікою, що було закріплено в Конституції УНР. В країні розгорнулося будівництво соціалізму за радянським зразком з п'ятирічними планами розвитку, репресивними методами розправи з опонентами тоталітарного режиму.

Політична боротьба 1953-1956 років. У 1953-1956 рр. у верхніх ешелонах влади точилась жорстока політична боротьба між лідером УПТ М. Ракоші — пристрасним прибічником сталінських методів адміністративно-командного керівництва, та головою уряду І. Надєм, котрий намагався демократизувати угорське суспільство. Ракоші і його оточення виступали за прискорення індустріалізації і колективізації, посилення репресій тощо: поступово створювався культ Ракоші. Він і його прихильники виступили проти рішень XX з'їзду КПРС, який засудив культ особи Сталіна. їм вдалося в 1955 р. звільнити з поста прем'єра і виключити з УПТ Надя. Боротьба всередині партії перейшла у протистояння в суспільстві.

Революція 1956 року. Режим Я. Кадара. У країні активізувався опозиційний рух, рушійною силою якого стала творча інтелігенція. 23 жовтня 1956 р. у Будапешті відбулася масова студентська демонстрація, яку підтримали трудящі столиці: число демонстрантів досягло 200 тис. чол. Спроба органів держбезпеки розправитися з виступами викликала найбільше серед соціалістичних країн повстання — справжню народну революцію проти прорадянського тоталітарного режиму. Її причини —- криза командно-адміністративної моделі розвитку за радянським зразком, її невідповідність реаліям Угорщини, зниження життєвого рівня населення. Повсталих підтримав новий уряд Імре Надя, заявивши про вихід Угорщини з ОВД, радянські війська були виведені зі столиці. В результаті цього повстання запалало з новою силою: розпочалися розгром партійних комітетів, органів держбезпеки, розправа з їхніми працівниками.

За цих умов у м. Сальнок утворився паралельний уряд на чолі з Яношем Кадаром, який знову «запросив» до країни радянські війська. Повсталих підтримала міжнародна громадськість — Генеральна Асамблея OOH у листопаді 1956 р. вимагала від CPCP припинити агресію. Проте повстання, яке тривало до 6 листопада, було жорстоко придушено радянськими військами: загинуло понад 3 тис. чол., страчено 500 чол., майже 30 тис. засуджено. Значними були й втрати радянських військ: 720 загиблих, 1540 поранених. Надь та його найближчі прибічники, що знайшли притулок в посольстві Югославії, яка рішуче засудила воєнну акцію CPCP, були звідти виманені, засуджені і у 1958 р. страчені (у 1989 р. 1. Надя було виправдано за відсутністю у його діях складу злочину). Розправа з угорськими повстанцями викликала глибоке обурення в світі і ще раз продемонструвала йому справжню сутність радянського тоталітарного режиму. На десятиліття в Угорщині запанував режим Кадара, який очолив комуністичну партію, що отримала нову назву — Угорська соціалістична робітнича партія (УСРП).

Однак і він був змушений піти на деякі ліберальні реформи у 1966-1970 рр.: згідно з новим виборчим законом, допускалася наявність двох і більше кандидатів на одне місце у виборчих органах влади (1966); економічна реформа 1968 р. передбачала переважно економічні методи управління господарством, розширювалися права підприємств, підвищився життєвий рівень населення. Режим Кадара був найліберальнішим серед соціалістичних країн Східної Європи. Це дало змогу журналістам назвати Угорщину «найвеселіишм бараком соціалістичного табору». Однак до середини 80-х років в УНР були вичерпані ресурси інтенсивного розвитку, швидко зростала зовнішня заборгованість країни (з 8 млрд. доларів у 1986 р. до 20 млрд. у 1989 р.), неодноразово підвищувалися ціни, скорочувалася зарплата тощо, що посилило критичний настрій угорської громадськості, яка вимагала рішучих перетворень в економічному й політичному житті суспільства.

Революційні перетворення 1988-1990 років. Демократичні перетворення розпочалися в Угорщині у 1988 р., коли конференція Угорської соціалістичної робітничої партії критично оцінила свою діяльність і визнала за необхідне проведення реформ. Я. Кадар, який впродовж трьох десятиріч очолював партію, поступився своїм постом. УСРП відмовилася в ході «круглого столу» (використавши досвід Польщі) від монополії на владу. У 1989 р. вона саморозпустилася і проголосила створення нової, Угорської соціалістичної партії (УСП), яка поряд з іншими партіями включилася в боротьбу за місця в новому парламенті. На виборах до парламенту у березні — квітні 1990 р. переміг опозиційний УСП Угорський демократичний форум. Його лідер — Й. Анталл, став головою уряду, а вільний демократ А. Гьонц — президентом. У 1991 р. з країни виведені радянські війська. Всі ці події пройшли мирним шляхом — відбулася революція «зверху». Однак демократи не змогли за короткий строк вирішити наболілі проблеми угорського суспільства — і на виборах 1994 р. до влади знову прийшли ліві, які сформували уряд на чолі з Д. Хорном. Втім, це не змінило ні внутрішньополітичного курсу країни, спрямованого на відбудову ринкової економіки і становлення громадянського демократичного суспільства, ні зовнішньої політики країни, головною метою якої є інтеграція в європейські міжнародні структури.

Сучасне становище. Зовнішньополітичні пріоритети. Українці в Угорщині. Українсько- угорські відносини. Угорщина входить до Ради Європи, є членом ЄС, а у 1999 р. вона разом з Польщею і Чехією стає членом НАТО. Ця держава одна з перших визнала незалежність України і встановила з нею дипломатичні стосунки. Плідно розвивається угорсько-українське співробітництво в різних сферах, зокрема у Карпатському єврорегіоні та з питань національно- культурного розвитку національних меншин. Угорщина — парламентська республіка, прем’єр- міністр — Ференц Дюрчань, президент — Ласло Шойом.

Ліквідація монархії і встановлення комуністичного режиму в Румунії після війни. У серпні 1944 р. Радянська Армія, успішно здійснивши Яссько-Кишинівську операцію, вступила у центральні райони Румунії. 23 серпня 1944 р. комуністи організували збройне повстання, в результаті якого фашистська диктатура Й. Антонеску була повалена. Новий уряд, призначений королем Михаєм, складався в основному з представників правих партій. Але у березні 1945 р. до влади прийшов лівий Національно-демократичний фронт. Розпочалося проведення аграрної реформи.

У 1947 р. були заборонені праві партії, у грудні того ж року Румунію проголошено республікою. Вся повнота влади перейшла до Румунської робітничої партії (РРП), яку до 1965 р. очолював Г. Георгіу-Деж. Вона взяла курс на будівництво соціалізму. Розпочалася прискорена індустріалізація, націоналізація та кооперація селян, був прийнятий перший п'ятирічний план на 1951-1955 р. У 1952 р. була прийнята нова конституція Румунської Народної Республіки, яка зафіксувала досягнутий рівень розвитку країни, серед позитивних здобутків якого були розвиток нафтохімічної і нафтопереробної промисловості (Румунія мала нафтові родовища), ліквідація неписьменності та деякі інші успіхи. Водночас стверджувалися командно-адмінісгративні методи керівництва суспільством.

Правління Н. Чаушеску. В 1965 р. керівником правлячої партії, яку було перейменовано на Румунську комуністичну партію (РКП), стає Ніколає Чаушеску. У 1967 р. він обійняв також посаду голови Державної ради країни. Розпочалося зміцнення тоталітарної системи, згортання останніх залишків демократичних прав і свобод громадян, запровадження режиму особистої безмежної влади диктатора.

Після того, як Чаушеску засудив в 1968 р. радянську інтервенцію в Чехословаччину, західні країни всіляко сприяли зміцненню «самостійного» політичного курсу Румунії, надаючи їй значні кредити і допустивши її товари (переважно продукти нафтопереробки) на світові ринки. Однак після зростання світових цін на нафту у 1974 р. румунська нафтопереробна промисловість залишилася без сировини. Це привело до економічної кризи: було запроваджено карткову систему на продукти харчування, хронічно не вистачало електроенергії, з кожним роком зростала фінансова заборгованість західним державам. Саме необхідністю виплати боргів — з 1975 по 1989 рр. Румунія сплатила західним кредиторам близько 21 млрд. доларів за надані кредити — Чаушеску виправдовував жорстоку внутрішню політику «затягування поясів», водночас оточивши себе та своїх рідних небаченою розкішшю. Авторитарна система влади, антинародна діяльність розгалуженої служби безпеки диктатора «Секурітате», репресії проти інакомислячих, різні волюнтаристські програми й непродумані кампанії, насильницька асиміляція угорського населення Трансільванії та інших національних меншин країни, атмосфера постійного страху і становище на грані голоду населення —■ ось головні результати 25-річного правління клану Чаушеску. Все це викликало зростання напруги в суспільстві, де назрівала революційна ситуація.

Революція 1989 року, крах тоталітарного режиму. Не менш страшною була й розплата за роки дикгаїури. Народна революція почалася несподівано у м. Тімішоара. Саме тут в грудні 1989 р. влада розстріляла демонстрацію парафіян і молоді. Остання проводилась на захист священика- угорця, якого міське керівництво з політичних мотивів вирішило перевести на роботу в село. Було вбито близько 100 чоловік, поранено 200. 21 грудня 1989 р. за наказом Чаушеску в столиці проведено мітинг на підтримку існуючого режиму. Однак ситуація не покращилася. Тоді був запроваджений надзвичайний стан і відданий наказ стріляти в маніфестантів. Але зупинити революцію вже було неможливо. Через 4 дні в результаті масових заворушень Чаушеску і його дружина були затримані під час спроби втекти з країни. Після поспішного судового засідання розстріляні просто на вулиці.

Нове співвідношення суспільно-політичних сил. Зовнішня політика. 26 грудня 1989 р. влада перейшла до Фронту національного порятунку на чолі з І. Ілієску — колишнім комуністом, якого переслідували за часів диктатури Чаушеску. На виборах у жовтні 1992 р. він був обраний президентом. Розпочалося ринкове реформування економіки, але спадщина старого режиму була настільки тяжка, що певних позитивних результатів реформи не дали. В країні загострилася політична боротьба. В 1996 р. новим президентом Румунії був обраний лідер Румунської демократичної конвенції Е. Константинеску. Пріоритетними завданнями нової влади було визначено прискорення і поглиблення економічних реформ, швидка інтеграція країни у західні структури, зокрема в НАТО, одним з умов чого є врегулювання територіальних суперечок з сусідніми країнами. Румунія парламентська республіка, прем'єр-міністр Келій Попеску Терічіану, президент Траян Басеску.

Українське населення в Румунії Українсько-румунські відносини. В 1997 р. після тривалих й складних переговорів був підписаний Договір про відносини добросусідства та співробітництва між Румунією і Україною, що підтверджував, зокрема, непорушність українсько-румунського державного кордону. Розв'язання політичних і територіальних проблем українсько-румунських відносин (за винятком спірного питання про розподіл континентального шельфу та навколо о. Зміїний у Чорному морі, на який претендує Румунія) відкрило широкі можливості для двостороннього й регіонального співробітництва, зокрема щодо покращення становища національних меншин. Якщо в Україні мешкає 300 тис. румунів, то у Румунії налічується за офіційними даними 65 тис. українців (за неофіційними — близько 250 тис.). Вони — корінне населення Південної Буковини, Мараморшини, Банату та Добруджі, яке в «епоху Чаушеску» зазнавало значних утисків й денаціоналізації. Сьогодні поступово громадське й культурне життя українців відроджується. У 1990 р. вони об'єдналися в Союз українців у Румунії, а у 1996 р. заснували Демократичний союз українців в Румунії, які приділяють значну увагу відродженню культурно-освітньої діяльності в українських селах.

Прихід комуністів до влади після війни в Болгарії. Ліквідація монархії. Після вересневого повстання 1944 р. в Болгарії влада перейшла до рук Вітчизняного фронту, провідну роль в якому відігравали комуністи — члени Болгарської робітничої партії (БРП). Коаліційний уряд в основному складався з представників правих партій, але комуністам належали ключові міністерства — внутрішніх справ, юстиції. Було проведено аграрну реформу. У вересні 1946 р. відбувся референдум, за результатами якого було ліквідовано монархію і Болгарію проголошено Народною Республікою. Уряд до 1949 р. очолював голова Болгарської робітничої партії Г. Димитров. У грудні 1947 р. прийнята нова Конституція країни, яка узаконила всевладдя комуністів і проголосила будівництво основ соціалізму за радянським зразком: розпочато індустріалізацію країни та кооперування селян. 50-ті рр. стали роками розквіту культу Генерального секретаря ЦК БРП В. Чсрвснкова (1950-1954).

Правління Т. Живкова. В 1954 р. Болгарську комуністичну партію (БКП, колишня БРП) очолив Тодор Живков, який взяв курс на прискорене будівництво соціалізму. За короткий час було націоналізовано 98% промисловості, а у 1958 р. Болгарія першою серед країн соціалізму завершила кооперування селянства. Наприкінці 60-х рр. уряд сповістив про побудову основ соціалізму. Болгарія перетворилася на індустріально-аграрну країну. Водночас вона зберігала високі темпи зростання сільськогосподарського виробництва й стала великим постачальником його продукції на світовий ринок. В 1971 р. були прийняті нова програма БКП та нова Конституція НРБ, що проголосили план побудови «розвинутого соціалістичного суспільства» в Болгарії. Монополія БКП на владу знайшла вияв в зосередженні всіх важелів державного управління в руках сімейного клану Живкова. В тоталітарному суспільстві не допускалося інакомислення, думки рядових комуністів ігнорувалися, друга політична партія країни — Болгарський землеробський народний союз, була цілком залежною від компартії.

У 70-і рр. розпочинається спад виробництва, а з початку 80-х — наростання кризових явищ в болгарському суспільстві. Загострило ситуацію в країні і рішення Живкова у 1984 р. асимілювати турецьке населення півдня Болгарії (1 мли. з 9 млн. жителів країни): туркам примусом нав'язувалися болгарські прізвища. Живков, як і інші керівники-диктатори країн соціалізму, негативно поставився до горбачовської перебудови в CPCP, але в суспільстві усвідомлювалася необхідність рішучих реформ.

Революція 1989 року. В листопаді 1989 р. на пленумі ЦК БКП Живков був звинувачений в злочинних методах керівництва і вимушений був піти у відставку. Падіння авторитарного режиму Живкова сприяло поступовій ліквідації монополії компартії на владу, в якій відбулися радикальні зміни і з початку 1990 р. вона стала називатися Болгарською соціалістичною партією (БСП).

За короткий час на політичній арені Bojnapn виникло понад 50 різних партій. Головною опозиційною силою в країні став сгворений у грудні 1989 р. Союз демократичних сил (СДС), до якого увійшли 16 партій, об'єднань і рухів. Його очолив Ж. Желєв, який після виборів у бошарський парламент — Великі народні збори, незважаючи на перемогу БСП, у серпні 1990 р. був обраним депутатами президентом країни.

Сучасне становище Болгарії. Переорієнтація зовнішньої політики. Українсько-болгарські відносини. В липні 1991 р. була прийнята нова демократична Конституція Республіки Болгарії. Почалися ринкові перетворення, але слабкість економіки, орієнтація на CPCP, відсутність досвіду приватизації спричинили різкий спад виробництва. На середину 1994 р. 60% населення за рівнем доходів опинилися за межею бідності. Це привело до загострення політичного протистояння в болгарському суспільстві. На виборах 1994 р. перемогла соціалістична партія, але й вона не змогла розв'язати економічні проблеми: результатом стало катастрофічне падіння ВНП (середня заробітна плата стала складати 7 доларів на місяць, тоді як при демократах — 30), інфляція досягла 150% за рік. Це стало причиною повернення демократів до влади. З 1996 р. президент Болгарії — лідер СДС П. Стоянов. Демократи перемогли і на парламентських виборах 1997 року. На сьогодні зовнішньоекономічні та політичні зв'язки Болгарії поступово переорієнтовуються на Захід. Болгарія — асоційований член Європейського Союзу, домагається вступу до НАТО. На сьогодні середня заробітна платня в країні складає близько 100 доларів на місяць, а пенсія — 50.

У 1992 р. у Софії укладено Договір про дружні відносини та співробітництво між Україною і Болгарією. Важливим чинником болгарсько-українських відносин є чисельна болгарська національна меншина в Україні — понад 230 тис. чол.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1. Які фактори вплинули на перемогу комуністів у боротьбі за владу в післявоєнній Югославії? Назвіть повоєнного лідера Югославії та роки його перебування при владі.

2. Назвіть причини розриву відносин між CPCP та Югославією в повоєнний період.

3. Визначте головні риси югославського «самоврядного соціалізму» і наслідки його запровадження.

4. На які держави розпалася Югославія наприкінці XX — початку XXI ст.? Покажіть їх на карті.

5. Між якими країнами і коли відбулася громадянська війна? Причини війни.

6. Які головні причини розпаду Югославії?

7. Які заходи та коли здійснювалися міжнародними організаціями і країнами світу для врегулювання ситуації в Югославії?

Заповнити подієво-хронологічну таблицю по одній з країн Східної Європи (Польща, Чехословаччина, Чехія і Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, НДР).

Методичні рекомендації до складання таблиці:

Оскільки інколи в підручнику не зазначені дати для основних подій в історії країни або дата визначається приблизно («після того...», «в кінці року...» тощо), то головною колонкою в таблиці є колонка «Подія». Необхідно виділити, в хронологічному порядку, основні події в історії країни і, якщо в підручнику зазначені дати, поставити їх в колонку «Дати».

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Визначте основні заходи, запроваджені місцевими комуністичними партіями, які свідчать про встановлення у країнах Центральної та Східної Європи прорадянських режимів по закінченню Другої світової війни.

2. Опишіть політичну, економічну й військову інтеграцію в країнах світового соціалізму в 50-80-х рр. XX століття. Покажіть на карті кордони Центрально- та Східноєвропейських держав після Другої світової війни.

3. Проаналізуйте основні фактори та напрямки становлення прорадянських режимів, причини кризових явищ у 60-70-і рр. XX століття в країнах регіону.

4. Оцініть діяльність Г Гусака, Т. Живкова, Я. Кадара, Й. Timo, H Чаушеску.

5. Охарактеризуйте демократичні революції кінця 80-х - початку 90-х рр. XX ст., методи їх здійснення в регіоні та наслідки.

6. Дайте власну оцінку трансформаційним процесам країн регіону на сучасному етапі, ролі країн Центральної та Східної Європи в інтеграційних світових процесах сучасності.

7. Поясніть поняття і терміни: «експансія», «Празька весна», «соціалізм з людським обличчям», «оксамитові революції».

8. Назвіть дати встановлення комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі, антирадянських виступів в Польщі, утворення НДР, об'єднання Німеччини, «Празької весни» у Чехословаччині, розпаду Чехословаччини, народної революція в Угорщині, демократичних революцій в країнах Центральної та Східної Європи, громадянської війна в Югославії.

КОНТУРНІ КАРТИ

1. Європа у другій половині XX століття.

2. Революції 1989-1991 рр. у країнах Центральної та Східної Європи.

3. Югославська криза.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бураков Ю. Кипаренко Г., Мовчан С. Всесвітня історія: новітні часи: Підруч. для 11-го кл. серед, загальноосв. навч. закл. — Вид. 4-те, виправи. та доповн. — К.: Генеза, 2005. — С. 186-236.

2. Демократические революции в Центральной и Восточной Европе: десять лет спустя: «Круглый стол» // Новая и новейшая история. — 2000. — № 2.

3. Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002). Навчальний посібник. — Вінниця: Фоліант. — 2003. — С. 317-407.

4. Газін В.П., Копилов С.А. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки). Навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів. — K.: Либідь. — 2004. — С. 33-51, 85-110, 258-291, 313-331, 382-407,437-536.

5. Кривогуз И. Л. Крушение «реального социализма» в Европе и судьбы освободившихся народов. — Москва: 2001.

6. Кыров А. Л. Советская карательная акция в Венгрии (Хроника событий 1956 г. по материалам военного архива) // Конфликты в послевоенном развитии восточноевропейских стран. — Москва. 1997.

7. Постоловський Р. Л., Пугач Є, Я., Страшнюк С. Ю. Встановлення тоталітарних режимів у країнах Центральної та Південно-Східної Європи (1944-1953). — Харків, 2000.

8. Пронько В.А. Угорщина. Трагедія 1956 р. H Український історичний журнал. — 1997. — №5

9. Революции 1989 года в странах Центральной (Восточной) Европы: Взгляд через десятилетие / Под ред. Г. Н, Севастьянова. — Москва, 2001.

10. Страшнюк С. Ю., Пугач Є. П. Політичні кризи та антитоталітарні рухи у країнах Східної Європи (50-80-ті роки XX ст.). — Харків: 1998.

11. Центрально-Восточная Европа во второй половине XX века: В 3 т. Т. 1. Становление «Реального социализма». 1945-1965.— Москва: 2000.