Частина I

«Пейзаж». Це слово викликає у нас переважно по­зитивні асоціації і приємні почуття, особливо коли, чуючи його, ми цілком некритично згадуємо про вільну, незабудовану і необжиту землю, яку бачили на прогулянках чи з вікон поїздів.

Це стосується передусім ландшафтів нашого ди­тинства, найраніших років. І якщо ці роки були до­брими і безтурботними, то тамті пейзажі супрово­джують нас у снах протягом усього життя, а спогади про них надають відчуття близькості й безпеки, яке ми, мабуть, переживали тоді, багато років тому. Чи радше йдеться про пізніші проекції? Про результат наших мрій? Можливо, місцевість, у якій ми зроста­ли, була не такою вже й безжурною і мирною, як нам здається зараз, через багато років?

Перші роки свого життя я разом з матір'ю, братом і сестрою прожив на хуторі в Еннсталі, у Штирії. З того часу моя пам'ять зберегла лише окремі уламки, по­мережані великими пробілами, проте ці фрагменти врізалися дуже глибоко. Було це незадовго після вій­ни, яка своєю довгою холодною тінню вкрила наше дитинство. Після того, як у грудні 1944 року наш бу­динок у Лінці зруйнували американські бомби, ми манівцями добулися до Міттерберґа - малого села, широко розсипаного біля підніжжя гірського масиву Ґрімміґ. Спершу ми прихилилися у моїх діда і баби в Амштеттені, проте коли Червона Армія підступила ближче, нас евакуювали до Міттерберґа. Евакуація. Саме це слово містить безмір злигоднів і поневірянь, страхів і тривог, що складали тодішній наш побут. Проте коли я згадую той час сьогодні, на думку спа­дають лише прекрасні і приємні картини. Ідилія. Я, як міг, насолоджувався кожною рисою життя в селі, на віддаленому хуторі, хоча часи тоді були, без сумніву, тяжкі, недобрі, як усі казали, часи біди й лиха.

Крім того, були ще й інші, обтяжливі речі. Мого батька розшукували як воєнного злочинця, він пе­реховувався, а під час нашого перебування у Міт- терберзі мою матір раптово заарештували, я й досі не знаю, за що. Можливо, вона якось контактувала зі своїм чоловіком-утікачем і чимось йому допомо­гла, дала грошей, одяг чи їжу, хоч ми й самі мусили вдовольнятися лиш найнеобхіднішим. Пізніше я до­відався, що він справді якийсь час переховувався десь неподалік від нашого сільця, місцевість він знав завдяки своїм колишнім гірськолижним поїздкам, тож не виключено, що влаштовував нам нічні візити. Проте я такого не пригадую, а мати про це ніколи не розповідала. Її арешт викликав у нас, дітей - сестри, брата й мене, - страшенну розпуку. Одного дня до нашої віддаленої садиби приїхали джипом двоє слід­чих у цивільному і забрали матір із собою. Мені зда­ється, я пам'ятаю, як вона махала нам із заднього си­діння відкритого авто, а ми з ревінням збилися перед хатою і дивилися, як віддаляється машина. Проте та­кож можливо, що мені це просто розповіли чи я сам усе вигадав, зліпив із фрагментів чужих історій. Хто дбав про нас упродовж наступних тижнів - мені було чотири роки, братові шість, сестрі дев'ять, - я вже не пригадаю, мабуть, селянка, в якої ми жили, - мила, співчутлива жінка з великим серцем; або сусіди, нім­ці, евакуйовані, як і ми. Пізніше мати з відчутною гордістю, змішаною з обуренням, розказувала, що у ґрацькій в'язниці мусила сидіти в одній камері з проститутками. Проте веселі дівчата гарно поста­вилися до неї і жартами та порадами допомогли без особливих потрясінь перебути час у слідчому ізоля­торі.

Проте коли я тепер згадую той час, той хутір, де нас поселили, родину, яка нас прихистила, селян­ських дітей, з якими ми гралися, - у душі прокида­ються теплі почуття. І мені хочеться пережити все іще раз. Навіть злого півня, який одного дня - певно, бо я полюбляв із ним дрочитися - вилетів мені на голову і безжально довбав своїм гострим дзьобом, поки я, розмазуючи сльози і кров, з вереском не втік у хату, навіть цього когута я бачу в набагато м'я кшому світлі. Він здається мені прекрасним, яскравим, гор­довитим птахом із розкішним пір'ям і пронизливим співом, яким щоранку мене будив. Ми, діти, дослі­джували густі ліси, збирали ягоди і гриби, видира­лися на дерева й гасали широкими луками біля хати, слідкуючи, щоб не перейти дорогу могутньому рудо­му бику, який понуро пасся один на загородженому лужку і начебто легко впадав у шалену, всеруйнівну лють. Таким був пейзаж мого дитинства, і він був пре­красний. Незрівнянний. Легкий і безжурний.

Нині я знаю, що цим уявленням радше завдячую фальшивим спогадам, адже мій маленький світик у Міттерберзі аж ніяк не був безпечним, навпаки, часто виявлявся досить гнітючим і похмурим. Темне, нерідко вкрите хмарами громадище Ґрімміґа над Еннсталем, яка щодня заступала нам вигляд, могла би бути влучною метафорою того світу, метафорою темноти і загрози. Жандармів, які час від часу зазира­ли до нас, щоб перевірити, чи не переховується тут оголошений у розшук батько, арешт матері, власну лякливість і сум'яття, сльози - все це я витіснив і за­був. Без сумніву, я мав інтуїтивно відчувати страхи і сум'яття дорослих, інакше й бути не могло, проте піз­ніше мені здавалося, що всі спогади просто стерто. Я переконав себе, що все було не так уже й погано і що дорослі напевне перебільшували, розповідаючи про нужденність перших повоєнних років.

Можливо, не в останню чергу саме цей досвід розвинув мою чутливість до поняття «пейзаж». Дов­гі роки я пов'язував із ландшафтами свого раннього дитинства найкращі й найприємніші спогади, поки не почав займатися історією власної сім'ї: тоді мені стало ясно, що цим ідеалістичним поглядом я завдя­чував передусім власній дитячій наївності й абсо­лютному незнанню. І раптом місцевість при підніжжі Ґрімміґа здалася мені не такою вже й мирною і не­винною, її образ у моїй уяві взявся глибокими трі­щинами. Проте ландшафт дитинства - хай яким жах­ним воно мені інколи здається тепер - немає нічого спільного з отруєними пейзажами, про які я писати­му далі. Приблизно у той самий час я дізнався, якої ваги поняттю «ландшафт» надало недалеке минуле, а саме мова націонал-соціалізму. Ще у ХІХ столітті «на­родницькі» письменники і теоретики, географи та іс­торики наголошували на різниці між німцем, котрий начебто творчо трансформує свій ландшафт, і його кволими, безсилими сусідами-слов'янами. Останні, за уявленнями цих борців за німецьку місію на Сході, безвольно скніють у неродючих, болотистих хащах, які тільки й чекають на прихід цілеспрямованих гер­манців, щоб ті забрали їх собі і культивували.

Із цих кучерявих теорій у націонал-соціалізмі по­стала практика депортації і геноциду. В очах нацист­ських ландшафтобудівничих, які своїми теоріями прокладали шлях для захоплення земель, простори Східної Європи лежали занедбані і спустошені че­рез хижацьке господарювання, культурну та цивілі- заційну неспроможність народів, які там прожива­ли - слов'ян та євреїв. Тому шляхетним завданням німців було навести там лад і перетворити печальні болота і непролазні хащі на квітучі сади. Німці вважа­ли своїм покликанням перебрати у своє володіння ландшафти Східної Європи. Блискучим прикладом такої глухомані, заселеної слов'янами та євреями, яку «германсько-німецькі люди» мусили завоювати, щоб переформувати її згідно зі своїми «глибинними життєвими потребами», можна вважати розлогі міс­цевості, рідко заселені, вкриті драговинами, канала­ми і лісами - прип'ятські болота у сучасній Білорусі. Протягом Першої світової війни німецькі солдати мали змогу добре з ними познайомитися і навчилися їх боятися. Коли у червні 1941 року німецький Вер­махт напав на Радянський Союз і на початку начебто малими зусиллями захопив великі території, жадіб­ні погляди берлінських планувальників світового порядку одразу ж націлилися на ці простори, які, на їхню думку, були якнайкраще придатні для ство­рення нових поселень. Те, що для втілення цих пла­нів слід було депортувати чи «викоренити» (мовою націонал-соціалістського режиму) місцевих жителів - білорусів, поляків і передусім євреїв, - плануваль­ників особливо не переймало. Облаштування ланд­шафту слугувало мотивом, виправданням геноциду. Використання нацистами начебто нейтрального, ба навіть невинного поняття «ландшафт» - ось важлива причина вживати цей термін обережно і ставитися до нього критично; проте не лише його.

Багато пейзажів - задовго до націонал-соціаліз­му - втратили свою уявну невинність: у воєнних епізодах, які ми ще й через багато років пов'язу­ватимемо з назвою місцевості, хоча сліди боїв уже давно затягнулися, мерці лежать у могилах чи й по­розсипалися на порох. Згадати хоча б Арденни, Сом- му, долину Ізонцо; поколоті урвищами Доломіти, зе­лені хребти Карпат, уже названі розлогі прип'ятські болота у Білорусі; пагорби навколо південнополь- ських Тарнова і Ґорліце, що дали назву неймовірно кривавій битві Першої світової, в якій усі сторони по­несли страшенні втрати. Тамтешні пейзажі перетво­рилися на театри воєнних дій і впродовж багатьох років лишалися занедбаними, луки і поля - витопта­ними, поритими вирвами і ямами, ліси - розстріляни­ми, так, що в небо стриміли переважно лишень голі, поколені стовбури, наче після гігантської спустош­ливої бурі. Під час Другої світової все відбувалося так само, тільки жага руйнування була ще більшою, а технічні засоби - сучаснішими.

Європа всіяна полями битв, театрами виснажли­вих бойових дій, кривавих наступів і контрнаступів, цілі регіони перетворилися на метафори безсенсо- вого вбивства і смерті. У колективній пам'яті ці місце­вості стали ландшафтами війни, над якими в багатьох випадках і досі, здається, ширяє чорна тінь смерті. Це відчуття не покидає мене в мандрівках Нижніми Бескидами чи Бещадами у Південній Польщі, де не­подалік сіл, проте також і в самотніх горах та на по­лонинах, далеко від людських поселень, можна на­штовхнутися на військові кладовища з Першої сві­тової, чуйно вписані в пейзаж. Тут один біля одного лежать бійці ворожих армій, мирно поєднавшись у смерті. Під захистом набожних написів і патріотич­них віршів. «Ми прийшли здалека, щоб знайти собі смерть», - написано на одній таблиці на військово­му кладовищі №185 у громаді Лихвин, що у Півден­ній Польщі, на горі Ґродек. У Лихвині поховані 271 австрієць і 337 росіян, які полягли з грудня 1914 по травень 1915 років. «Щоби млини ваші знову моло­ли, / Щоб очі ваші знову сіяли, / Щоб коси ваші знову дзвеніли, / А жінки ваші знову співали; / Щоб вечеря на столі знов пахтіла, / І діти ваші росли й процвіта­ли, / Так наказав нам Господь усемилий, / І ми, воїни, себе тут поклали», - вибито на камені розміром із цілу капличку, на військовому цвинтарі №160 у Ту- хові, на річці Бяла, поблизу Тарнова. Могили росіян позначено подвійним хрестом, щоб віддати належне їхній православній вірі; єврейські - зіркою Давида.

Такі пам'ятні місця можна знайти в Європі всю­ди. Кладовища героїв, пам'ятники, колони, обеліски, оссуарії. У містах і селах, на колишніх полях битв, біля путівців і просто серед лісу чи лугу. Вони фор­мують і визначають ландшафт, відтискають на ньому свій слід. Згадки про великі й безліч малих локальних воєн і сутичок, у яких люди віддали свої життя - за державу, батьківщину, хай де вона була, за свободу і правду, за людство, честь, справедливість, за тих, кого любили. Причин, щоб піти на війну, точніше, щоб бути посланим на війну - вбивати і бути вбитим, жалюгідно померти, задихнутися, згоріти, втопитися, бути розірваним артилерійським снарядом чи пере­жованим танковими гусеницями, - не бракувало ні­коли. Як і патетичних слів, щоб прикрасити смерть. Російські, радянські, американські, німецькі, англій­ські, французькі, бельгійські, польські та чеські вій­ськові цвинтарі, пам'ятники югославським, біло­руським, українським, болгарським та іншим парти­занам і підпільникам втілюють цю культуру пам'яті, що іноді здається майже хворобливою. Не слід за­бувати і про меморіали переслідуваним і закатова­ним, євреям, синті та ромам і всім іншим жертвам націонал-соціалізму, цивільному населенню різних національностей і мов, і про меморіали жертвам ко­муністичного режиму, передусім сталінізму і т. д. Чи намагався хтось порахувати всі європейські кладо­вища і пам'ятники? Деякі з них нагадують про битви, відомі нам здебільшого з підручників історії. Нещо­давно у Ляйпцигу було заново урочисто відкрито пам'ятник полеглим у Битві народів 1813 року - монументальну споруду понад 90 метрів заввишки, вагою більше 300 тисяч тон. Вперше його спорудили за рік до початку Першої світової на місці, де у май­же стотисячній бійні загинула більшість солдатів.

«З нами Бог», - літерами завбільшки з людину на­писано при вході до меморіалу. Перша світова вій­на породила справжній бум пам'ятних місць. Лише у Бельгії існують понад 600 солдатських цвинтарів тієї доби, у Нижніх Бескидах та місцевості навколо поль­ського Тарнова - на відносно малій території - їх по­над 250. Часто військові кладовища влаштовано як гігантські розлогі конструкції, справжні міста мертвих із рівними доглянутими доріжками, як, наприклад, на цвинтарі Тайн-Кот у бельгійському Пашендалі, де поховані рівно 35 тисяч британських військових, по­леглих у Першій світовій. На кладовищі німецьких солдатів Першої світової Невіль-Сен-Вааст біля Арра­са у французькій частині Па-де-Кале стоять близько 45 тисяч хрестів. Меморіали жертвам Другої світо­вої, як мінімум, такі ж численні й імпозантні. У кожно­му австрійському містечку стоїть пам'ятник воїнам, на якому записано імена загиблих в обох великих війнах. Проте імена інших жертв - євреїв, ромів і син- ті, членів руху опору, гомосексуалів та ін. - здебіль­шого марно шукати у цих списках. Варті уславлення винятки трапляються рідко.

Сьогодні солдатські цвинтарі й пам'ятники - це гарні принади для туристів, місця зустрічі ветеранів і політиків, котрі покладають тут квіти і вінки під зву­ки військових оркестрів і виголошують єлейні про­мови. Грають у сурми, б'ють у барабани, салютують пострілами в повітря. Старі й молоді товариші стоять струнко. Проте військові кладовища можуть також ставати приводами для запеклих сутичок, у яких зно­ву і знову оживають історичні конфлікти; чи навпаки, це місця примирення, де колишні суперники тис­нуть один одному руки. Давно існує щось на кшталт туризму по місцях визначних битв - організовані поїздки до воєнних ландшафтів, відомих нам з істо­рії, літератури чи розповідей наших дідів і батьків. Відвідайте знамените поле Верденської битви! По- бачте на власні очі лінії фронту великої Війни під Ізонцо! Запрошуємо на мандрівку вздовж Східного фронту Першої світової! Спогади про війну і її полег­лих дбайливо плекають і бережуть, урочисто про­славляють, проте ними ж і торгують. Герої і їхні по­двиги не будуть забуті. Ніхто і ніколи. Ми навіки збе­режемо пам'ять про них.

Проте пам'ять про загиблих не завжди триває дов­го. Не всюди у ландшафт вбудовують місця пам'яті, прикрашені мармуром чи витворами ковальського мистецтва, обсаджені кипарисами й квітами - вій­ськові кладовища для полеглих, пам'ятники з вказа­ними іменами, датами народження і смерті, меморіа­ли з вичищеними, дбайливо складеними черепами й кістками. Принаймні так само часто трапляється, що убитих закопують десь посеред лугу чи поля, у далеких лісах, тихих зелених хащах, які Ґоттфрід Келлер описує у своєму «Зеленому Гайнріху», без імені, наче худобу, що здохла від якоїсь зарази, - щоб позбавити їх пам'яті, ув'язнити їхні смерті в анонім­ності. Їх ховають не за цвинтарними мурами, як це раніше робили із самогубцями, котрі порушили Божі заповіді й мораль своєї громади, а десь далеко, се­ред природи, у ландшафті. Без каменя на спогад, без хреста чи якогось іншого знаку, без священика чи рабина, навіть без таблички з ім'ям і датами життя і смерті чи з професією і без жодного набожного на­пису, який повідомляв би перехожим, хто тут лежить і кого їм згадувати у своїх молитвах. Не в цьому випад­ку: тут немає нічого - не може і не має права бути, - що вказувало б на існування цих людей. Їх навіки стерто з пам'яті. Віддано забуттю, вічному мовчанню. Нехай ніхто про них не згадає. Ніхто не спом'яне.

Саме до цих випадків я вживаю вислів «отруєні пейзажі». І маю на увазі ландшафти, місця масових убивств, які залишилися затаєними, схованими від світу, часто під грифом «Цілком таємно». Після різа­нини вбивці вживають всіх заходів, щоб приховати сліди. Прибирають свідків, засипають ями, в які ви­кинули тіла жертв, рівняють із землею, засипають родючим ґрунтом, дбайливо засаджують кущами й деревами, щоб масові поховання зникли. Їх прикри­вають, камуфлюють. Як відомо, це справжнє мисте­цтво, якого навчає війна. Солдатові наказують замас­кувати себе і своє знаряддя - шанець чи танк, щоб суперник не міг його помітити. Ворог має думати, що перед ним лише пейзаж, ліс чи кущі, а більше нічого. Ворога треба обманути. Обман і маскування. Щось подібне відбувається і з масовими захороненнями. Для людей ззовні вони мають бути невидимими, роз­чинятися у пейзажі, бути з ним єдиним цілим. Ніщо не має вказувати на те, що тут поховані люди. Про­те це не так просто зробити. Щоб цього досягнути, потрібні деякі спеціальні вміння і талант до імпрові­зації: шукаючи придатну місцину, слід поглядом про­фесіонала вивчити і прозондувати місцевість. Може, десь поряд є якийсь яр, улоговина, рів, придатні для цієї справи, чи галявина, що її не одразу знайдеш? Зазвичай, злочинці не діють спонтанно та імпульсив­но - вони точно знають, що їм потрібно. Вони хочуть зробити так, щоб зникнули не лише тіла, а й могили. Назавжди. Часто це вимагає справдешніх садівниць­ких умінь. Які дерева, які кущі можуть рости на мо­гилах, які з них розвиваються досить швидко, щоб приховати зрадливі сліди? Звісно, по можливості це мають бути відповідні місцеві рослини, бо ж інак­ше лише привертатимуть до себе увагу. Наприклад, у німецьких таборах смерті Треблінка і Белжець у Східній Польщі землю на місцях, де закопано остан­ки жертв, спочатку зорювали, як селянин ниву перед сівбою, а потім засівали люпином і садили ліс. Со­сни, які гарно приживаються на піщанистому ґрунті. Це називають «лісонасадження». Лісонасадження як камуфляж. Точна кількість жертв невідома, за оцін­ками, у Белжеці вбили близько 500 тисяч євреїв і не­відомо скільки поляків і ромів; у Треблінці - мінімум 800 тисяч. В інших таборах чинили схожим чином, дії і вибір дерев залежали від структури ландшафту і ґрунту. Таких місць, де вбивці і їхні підсобники става­ли садівниками і ландшафтними дизайнерами, бага­то у Центральній і Східній Європі, на Сході набагато більше, ніж на Заході.

Звісно, отруєні пейзажі існують не лише в Європі, а й в інших частинах світу - в Африці, Азії, Латинській Америці. Вони є всюди, де чинилися масові вбивства і злочинці десь закопували чи інакше знищували тіла. Скажімо, за латиноамериканських диктатур це була поширена практика серед державних служб безпеки та реакціонерських збройних угруповань: викрада­ти своїх політичних противників, катувати їх і робити так, щоб вони зникли. Організації із захисту прав лю­дини оцінюють кількість так званих «desaparecidos» - людей, які безслідно зникли в Латинській Америці в 70-80-ті роки минулого століття - у близько 350 тисяч.

У цій книжці я хочу говорити лише про Європу, конкретніше - про Центральну і Східну Європу, про відомі мені регіони, які я бачив на власні очі. У сво­їх розмислах я сконцентруюся на ХХ столітті. Можна було б легко розширити часові рамки і заглибитися далі в минуле, проте коротке ХХ століття, як його назвав англійський історик Ерік Гобсбаум, і так на­дало більш ніж достатньо матеріалу для моєї праці. На жаль.

Попри всі зусилля убивць, докладені, аби стерти могили з лиця землі і людської пам'яті, багато місць таки стали відомими - наприклад, Бабин Яр у Києві, де службовці спеціальної айнзацгрупи поліції безпе­ки та СД - внутрішньої служби безпеки СС - протя­гом кількох днів розстріляли понад 30 тисяч євреїв і вкинули їх у найближчий вибалок. Сьогодні Бабин Яр звучить майже так само, як Аушвіц і Треблінка. 1961 року радянський поет родом із Сибіру Євґеній Євту- шенко викликав скандал своїм віршем «Бабий Яр».

В СРСР панувала заборона на згадки про масові вбивства євреїв - а Евтушенкова поема починається словами: «Над Бабьим Яром памятников нет». Міс­ця на кшталт Бабиного Яру вже ніколи не зможуть струснути з себе те, що у них трапилося, для них не­має шляху до нормальності. Там не побудуєш дачі, не поставиш дорогий готель, не влаштуєш парк розваг або поле для гольфу. Ці місця стигматизовані навіки.

Те саме стосується і села Катинь поблизу росій­ського Смоленська, де у квітні й травні 1940 року розстрільні команди Міністерства внутрішніх справ радянської імперії стратили тисячі польських офіце­рів. Подібні заходи відбулися водночас і в інших міс­цях. Загалом за кілька тижнів було вбито близько 25 тисяч поляків, здебільшого офіцерів, проте серед них були й інтелектуали, вчителі, поліцейські, розстріля­ні за наказом радянської влади біля Калініна (сучас­ної Твері) чи в лісах поблизу Харкова (на території сучасної Східної України). Їх стратили без належного суду і вироку. За наказом Сталіна. Потім тіла поски­дали у спеціально викопані ями. Польських офіцерів вбивали у кількох місцях, проте назва Катинь затав­рувалася у колективній пам'яті. Сьогодні Катинь сим­волізує всі злочини проти громадян Польщі, скоєні в роки сталінського терору, а також і досі незмінне небажання уряду Росії безкомпромісно розслідува­ти злодіяння, як цього вимагають нащадки жертв. У всіх цих випадках тіла закопували десь поблизу, безіменні могили рівняли з землею і маскували під місцевість, щоб їх не могли знайти. Щоб вони вли­лися у пейзаж. У Бабиному Яру і Катині сьогодні стоять пам'ятники, які нагадують про скоєне, проте в багатьох інших місцях немає ні обеліска, ні дошки, ні бодай хреста.

На Заході не надто знані й Курапати - 30 гектарів лісового масиву поблизу Мінська, столиці Білорусі, в якому у 1937-1941 роках радянський НКВС роз­стріляв десятки тисяч осіб у ході масових репре­сій, спрямованих проти білоруських інтелектуалів і патріотів. Білоруський історик і політичний акти­віст Зенон Позняк, зусиллями якого було відкрито та оприлюднено інформацію про події у Курапатах, стверджує, що у мінських лісах розстріляли і закопа­ли до 250 тисяч людей. Офіційні білоруські джерела говорять про близько 7 тисяч осіб. 250 чи 7 тисяч - правди ми, ймовірно, вже ніколи не дізнаємося. На сьогоднішній день у Курапатах було знайдено по­над 500 братських могил. Як і в Белжеці, на багатьох курапатських захороненнях над тілами одразу було висаджено дерева. Злочинці завжди і всюди пово­дяться однаково. Обманюють і приховують. Безімен­ні загиблі мають зникнути разом зі своїми могилами. Масові поховання було знайдено лише у 80-ті роки минулого століття, і донині вони лишаються предме­том гострих дебатів між білоруською владою, котра прикриває мовчанкою комуністичні злочини й на­магається якомога більше занизити кількість жертв, та білоруською опозицією, що вимагає повноцінного розслідування подій і пошуку винних. Проте поки бі­лоруські архіви не буде відкрито і документи про ку- рапатські злочини не нададуть до вільного доступу, ніхто не зможе порахувати загиблих, ідентифікувати їх і навіть повернути декому ім'я.

Анонімне фото: солдат Вермахту веде єврея через ліс

У Бікерніекських лісах на схід від столиці Латвії Риги у 1941-1944 роках латвійські команди СС під командуванням німців убили і закопали десятки ти­сяч людей - за різними оцінками, від 35 до 46 тисяч. Багатьох загиблих пізніше відкопали і спалили, щоб знищити всі сліди. Серед жертв були передусім євреї з Литви, Німеччини та Австрії, а також радянські вій­ськовополонені та місцеві партизани.

У Понарському лісі (литовською Панеріаї) - перед­місті сучасної столиці Литви Вільнюса, у 1941-9144 роках німецький Вермахт знищив близько 100 тисяч осіб - євреїв, радянських військовополонених, ромів і синті, а також польську та латиську інтелігенцію й комуністів. Тіла скидали у величезні ями, які радян­ські солдати перед наступом німців викопали для цистерн із пальним.

В останні роки у Словенії також було знайдено численні масові захоронення, про що було пові­домлено широкій громадськості, - у Кочевському Розі, Горнвальді біля Ґоттше, у Тежно - передмісті Марібора, у Техарє (німецькою Тюхерн), під Цельє/ Ціллі, у шахтах Худа Яма, під Лашко/Тюффером та в багатьох інших місцях, де югославські партизани 1945 року винищували своїх полонених против­ників - членів антикомуністичного словенського ополчення домобранці, хорватських усташів, а та­кож німців. Загалом кількість масових захоронень у Словенії оцінюють у понад 600, досі відкопано було лише кілька, імовірно, більшість жертв так і не знайдено. Партизани нашвидкуруч закидали тіла землею у готових ямах чи протитанкових ровах, вкидали у карстові печери, замуровували у старих шахтах...

Різні місця, різні злочинці. Німці й австрійці, а та­кож інші нації. Масові вбивства, скоєні з різних (час­то прикритих ідеологією) причин. Чи можна ставити поряд ці місця й події, цих різних убивць? Чи ж це не викликає сумнівів, не обурює? Чи не є це примен­шенням Голокосту? Я не маю такого на меті. Й аж ніяк не хочу зрівняти злочинців чи порівнювати, чиї зло­чини більші. Бабин Яр, Понари чи Катинь. Такі зістав­лення неприпустимі й безглузді. Кожну подію слід розглядати окремо. Г олокост був унікальною подією, непорівнюваною з жодною іншою, неймовірним ци- вілізаційним обривом - у цьому немає сумнівів.

У цій книжці мені йдеться про те, щоб показати певні механізми, процеси і їхній вплив на ландшаф­ти. Як виникають отруєні пейзажі? Ті, що приховують таємні масові поховання, з яких одні колись стають відомими, а інші - ні. Як живуть люди неподалік від кісток, а іноді й буквально на них? І це стосується не лише тих, хто десь там далеко, в Україні чи Польщі, а й нас самих. Тому що ми також живемо в отрує­них пейзажах. Серед братських могил, частина яких і досі невідома. І тут, в Австрії, у нашій місцевості, у Бурґенланді, Штирії, Верхній Австрії та інших зем­лях у ХХ столітті вбивали людей і заривали їх, без­іменних. Щоб ніхто не знайшов. Мета завжди була одна, завжди і всюди: могили - здебільшого ніщо інше, ніж ями, велетенського розміру, іноді на висоту кількаповерхового будинку, заповнені до країв аби­як поскиданими чи акуратно поскладаними тілами, - ці могили мали залишатися невидимими, вони у пря­мому сенсі мали розчинись у ландшафті. Безіменні жертви мусили навіки зникнути зі світу. Безслідно. Щоб ніхто не запалив свічку на місці їхнього остан­нього пристанку, не поклав квітів чи вінків, не про­казав молитву - будь-якою мовою. Це кричуще пору­шення всіх звичаїв і правил наших країн, за якими ри­туальне прощання під час похорону підкреслює уні­кальну ідентичність померлих. Це порушення є про­явом неповаги до жертв, способом принизити їх ще й після смерті. Загрібаючи померлих, наче тварин, їх навіки позбавляють приналежності до людського суспільства. На них дивляться не як на людей, а як на скотину, що не заслуговує кращої долі.

Цілком подібним чином добросерді християни у німецьких (та й не тільки) землях колись чинили з народом на колесах - ромами і синті - задовго до націонал-соціалізму. Ромів також усюди вважали чу­жими, втіленням нелюбої інакшості, вартими зневаги аутсайдерами, що не належали нікуди, навіть не до сільської громади, на краю котрої мешкали. Ба й на християнському кладовищі їх не бажали знати. Три­валий час їх вважали вільними, як птахи, що дозволя­ло вбивати їх без перебору і причини, наче шкідли­вих комах, і вбивці не мусили остерігатися наслідків. На цю обставину вказує німецький філолог Ганс Рі- хард Бріттнахер у своїй книжці «Життя на межі. Кліше і чарівність образів циган у літературі й мистецтві».

Бріттнахер пише про Германа Лонса - письмен­ника, співця вітчизни, неймовірно популярного на початку 20-х років ХХ століття, якого дуже шанува- ли націонал-соціалісти і використали його твори на свою користь. У своєму кривавому романі-хроніці селянського життя «Перевертень» той описує, як під час Тридцятирічної війни нижньосаксонські селяни «вішали і паринали» циган, а потім «закопували, щоб ніхто їх більше не знайшов, не спом'янув про них, не оплакав. Вони були позбавлені місця у суспільстві, тому їх позбавляли й місця у вічності, щоб від них і слі­ду не лишилося», - пише Бріттнахер. У циганах або злодюгах, як називає їх автор на місцевому діалекті, Лонсові люнебурзькі селяни вбачають лише «напів­людей». А це вже звучить підозріло схоже на «унтер- меншів», недо-людей. Дієслово «паринати» походить із сільського господарства й означає щось на кшталт зорювати плугом, переорювати - так селяни чинять із набридливим зіллям і кущами, коли ті засідають на полях. За Лонсом, це означає закопати десь за ме­жами села, при болоті чи в чагарниках, без надгроб­ка й хреста. Іронія долі у тому, що Лонс закінчив так само, як описані ним люди на колесах, котрих так не­навиділи його селяни: у вересні 1914 року він заги­нув під час атаки на французів. Його батальйону було наказано просуватися далі, тож товариші-солдати мусили поховати його в якійсь вирві від снаряду чи у шанці, як і незчисленну кількість інших полеглих. Пізніше хтось кинувся шукати смертні останки відо­мого автора й навіть знайшов їх на колишньому полі бою. Після короткої загайки його кістки витягну­ли на світло Боже і патріотично-пафосно поховали у Люнебурзькому пустищі - землі, яку він оспівував. Проте чи були це автентичні останки Лонса - і нині не можна говорити з цілковитою впевненістю.

Назви Бабин Яр, Катинь, Курапати, Бікерніеки, Худа Яма чи Панеріаї сьогодні символізують сотні ін­ших місцевостей у Східній та Центральній Європі: Ав­стрії, Угорщині, Чехії, Словаччині, Словенії, Румунії, Польщі, Литві, Латвії, Україні та Білорусі; масові вбив­ства коїлися не лише за міцними мурами чітко орга­нізованих і контрольованих таборів на кшталт Ауш- віца/Освенціма чи Кульмгофа/Хмельно-над-Нерем, а й деінде у придатних для цього місцях, часто дуже далеко від людських поселень. Тіла убитих потім закопували. Список місць можна без зусиль продо­вжити. Отруєні пейзажі є всюди. Центральна, Східно- Центральна, Південно-Центральна Європа - хай як ми назвемо цю частину нашого континенту - всіяна такими місцями, деякі з них, як ті, що я перелічив, стали печально відомими. Кілька могил було розко­пано, останки жертв перепоховано, частину навіть вдалося опізнати, тут і там через багато років спору­джують пам'ятні монументи, проте більшість місць і досі невідомі. Ми знаємо, що вони є, проте не маємо уявлення, де точно вони розміщені. Ці поховання, мабуть, більше ніхто й ніколи не знайде. А загиблі за­лишаться анонімними, без облич та імен, без історії. Купка кісток, більш нічого. У великій бібліотеці про Голокост описано величезну кількість забутих місць. Для прикладу наведу дослідження швейцарського історика Зімона Ґайссбюлера про війну в Румунії та забуті масові вбивства євреїв 1941 року. Ґайссбю- лер - експерт з історії східноєвропейського єврей­ства - багато працював в архівах та об'їздив Румунію в пошуках зниклих колективних поховань. Більшість цих місць невідомі за межами Румунії, частину з них і досі точно не локалізовано. Наведу кілька речень із його праці:

«7 липня 1941 року єврейське населення північ- нобессарабського села Берлінці розстріляли на полі

12 липня 1941 року у Клімоуцях було вбито і зако­пано у братській могилі рівно 300 євреїв - чоловіків, жінок, дітей.

8 липня 1941 року румунські війська зайняли Маркулешті. у містечку станом на 1941 рік про­живало 2300 євреїв, 18 із них, разом з рабином, роз­стріляли одразу, рівно 1000 - трохи згодом. Жертви закопали у протитанковому рову.

У Будаях, на кілька кілометрів південніше за Теле- нешти, розстріляли іще 150 євреїв. Очевидно, місце­вому населенню і досі відомі місця масових убивств».

Подібні переліки наводять і численні інші автори, які займаються цією тематикою, як, наприклад, ка­толицький священик, уповноважений французької Єпископської конференції та архієпископа Парижа з питань діалогу з єврейством Патрік Десбуа, котрий, починаючи з 2002 року, багато разів подорожував до України. Десбуа разом із цілою командою поміч­ників - істориком, перекладачкою, фотографом і на­віть експертом із балістики - об'їздив Україну вздовж і впоперек, шукаючи сліди «забутого Голокосту», як пише у своєму звіті. У селі Угнів під Равою-Руською неподалік від польського кордону євреїв розстрілю­вали на єврейському кладовищі. Коли Десбуа туди приїхав, місцеві жителі завели його на загородже­ний майданчик, на якому стояли сільськогосподар­ські машини. Машинний парк колишнього колгоспу. Нічого, що нагадувало б про кладовище. Порозпиту­вавши, французький священик дізнався, що тіла ще й досі лежать десь тут. І ніде ні пам'ятника, ні пам'ятної дошки.

У селі Борове старі селяни повели його на безімен­ну могилу. Вони вийшли на галявину. Віддалік було видно пагорб, порослий травою, десь із метр зав­вишки, п'ять завширшки і десять завдовжки. Один із селян сказав: «Ось братська могила останніх євреїв, убитих у Раві-Руській».

У містечку Хватів закопані лежать у лісі, густо за­рослому ожинниками. Їх насадили після розстрілів, а може, й самі повиростали. «З Другої світової на цю місцину кажуть „Ліс на євреях"».

У Львові Десбуа дізнався, що в ліску Лисиничі (нині - територія міста) німці розстріляли близько 90 тисяч євреїв, тіла спалили, а рештки закопали у 57 ямах. Зараз на місці лісу - громадський парк. «Ні дошки, ні каменя - нічого, що вказувало б на багато­тисячні вбивства, скоєні тут», - пише Десбуа.

Ґайссбюлер, Десбуа та інші дослідники дійшли ви­сновку, що ніхто й ніколи не шукав незліченні масові поховання у Румунії, Україні, Білорусі, Польщі, Австрії, Словенії та в інших країнах, ніхто не намагався їх від­копати, з'ясувати обставити цих убивств. Коли йдеть­ся про жертв-євреїв, відкопування могил ускладню­ють і забороняють релігійні приписи, згідно з якими будь-яке порушення могили та ексгумація померлих дозволені лише у виняткових випадках. Проте це не означає, що не можна шукати поховання і позначати їх пам'ятниками. Але часто-густо це роблять несмі­ливо й абияк. Часто місцевій владі навіть відомо, де приблизно розміщене масове захоронення, проте вона не хоче його бодай локалізувати, не кажучи вже про розслідування злочину та облаштування мемо­ріалу. Можливо, з політичного погляду це здається місцевим князькам не досить опортуністичним, або ж вони бояться правди більше, ніж кривавих примар із минулого. Може, сподіваються зацитькати прима­ри своїм мовчанням чи примусовим забуттям, проте правда не знає милості.

З огляду на це постає також питання, що таке ма­сове поховання. Скільки трупів потрібно, щоб ви­правдати вживання цього поняття? Десять? Двад­цять? П'ятдесят? Сто? Чи ще більше? Безперечно, нема ліку таємним могилам, тим, що розчинилися у пейзажі з «лише» трьома, чотирма чи шістьма загиблими і про які ми й донині нічого не знаємо. Це вже звично - стверджувати, що тут, у Центральній Європі, ми живемо на одному велетенському кладо­вищі, не усвідомлюючи цього. Проте часто ми про­сто не готові прийняти цей факт і руками й ногами відбиваємося від цієї, скажімо відверто, не надто заспокійливої картини.

Гнітючим взірцем цього є село Рехніц у Південно­му Бурґенланді. І воно не одне таке, а може слугува­ти типовим прикладом багатьох інших громад. Тут, майже на околицях села, незадовго до кінця Другої світової було вбито і закопано близько двохсот угор­ських євреїв. Після війни місцеві жителі відмовилися показувати точне місце страти, можливо, через со­ром, що вони допустили такий злочин, або й через солідарність зі злочинцями, дехто з яких були вихід­цями з цього села. Назва скромного сільця непода­лік від кордону з Угорщиною з роками стала відомою далеко за межами Австрії, перетворилася на символ провини, конфлікту інтересів і впертого заперечен­ня фактів. Люди не вбачали і не вбачають нічого по­ганого в тому, щоб залишити безіменних жертв у їх­ній невідомій колективній могилі. У контексті цього випадку варто згадати і пам'ятник воїнам, що стоїть у цій громаді. На ньому, як завжди, перелічено сол­датів, які полягли в обох світових війнах, поіменно і з вказівкою їхнього рангу. Незвично те, що біля більшості полеглих у Другій світовій на пам'ятнику прикріплено ще й фотографії, часто в мундирах. Вер­махт, Люфтваффе, СС. А про невідомих євреїв ми не знаємо нічого. Ні імен, ні професій, не бачили їхніх облич і донині не знаємо, де вони поховані. Ми лише так-сяк уявляємо собі, скільки жертв там полягло. 180? 200? Якого розміру має бути яма, щоб умістити стільки трупів? Скільки потрібно часу, щоб викопа­ти її без сучасної техніки, екскаваторів і т. ін.? Такі запитання спадають на гадку, поки прогулюєшся

Рехніцем. Миле, невелике, трохи сонне село - і вод­ночас місце, де зникло масове поховання євреїв. Не­щодавно і в Рехніці, населення якого доклало стільки зусиль, щоб прикрити злочин землею й мовчанням, було встановлено пам'ятник, перед яким щороку проводять поминальне свято на честь анонімних жертв. Саме через те, що їхні останки не знайдено, ми не можемо дозволити, щоб жертви розчинилися у забутті. Навіть література зреагувала на цю подію і скандальну реакцію місцевого населення, найпер­шою - нобелівська лауреатка Ельфріда Єлінек у своїй драмі «Янгол-винищувач». Таємні масові поховання є не лише у Рехніці, але й в інших куточках Південно­го Бурґенланду, і там, де я живу.

1995 року у лісах поблизу села Дойч Шютцен після тривалих пошуків було знайдено колективну могилу угорських євреїв. Вони, як і жертви Рехніца, який ле­жить не далі, ніж за 20 кілометрів звідси, походили із тих сотень робочих рабів, яких незадовго до кінця Другої світової націонал-соціалісти пригнали сюди для спорудження так званого Південно-Східного захисного валу. Коли Червона Армія підступила ближче, євреїв погнали далі на Захід. Із неосяжних розумом причин нацисти будь-що намагалися за­вадити їхньому звільненню. У так званих маршах смерті наглядачі просто забивали численних при­мусових робітників-євреїв, знесилених, змучених і напівмертвих від голоду, коли ті більше не могли йти. Одного березневого дня це сталося і в Півден­ному Бурґенланді, у виноробському Дойч Шютцені.

Майже 60 євреїв приволокли до маленької роман­ської церкви за межами села, звідки солдати Вер­махту, есесівці та гітлерюґендівці погнали їх у ліс. На галявині їх змусили викопати собі яму. Потім їх роз­стріляли, вкинули в могилу і засипали. Далі вбивці за­мели сліди. Подібні бійні часто відбувалися вздовж лінії цілком абсурдного з військової точки зору за­хисного валу, який так ніколи і не був споруджений. У деякі тіла не знайдено й досі. У Дойч Шютцені по­шуки виявилися успішними. На церкві Св. Мартіна, під якою євреї мусили чекати на свою смерть, кілька років тому повісили пам'ятну дошку, на місці, де знай­дено тіла, поставили простий пам'ятник. Отруєні пейзажі є всюди. Це стосується і пейзажів дитинства.

Тут я мушу згадати свого любого діда, запекло­го німецького націоналіста і націонал-соціаліста, котрий мене почасти виростив. Коли я був малим - у пізні 40-50-ті роки, - він багато розповідав мені про свої мисливські пригоди у Ґоттше - колишньому «острівці німецької мови» на південь від Любляни. Ді­дові розповіді перетворили Ґоттше, про який я тол­ком нічого не знав, на прекрасний уявний ландшафт, що неймовірно мене притягував. Із цією загадковою назвою у мене асоціювалися захопливі пригоди, що супроводжували все моє дитинство. Ґоттше був схе­матичним образом, глибоко закоріненим у дитячій свідомості: неохопний темний праліс - ґоттшейський Горнвальд, у якому водилися кабани, олені, ведмеді й вовки, перш за все вовки, ціла зграя, що взимку, коли випадав метровий сніг, жахно вила і пантрувала біля дідової мисливської хижі, світячи зеленавими очима. На прогулянках поблизу Амштеттена, де жили мої

дід і баба, він часто показував мені, як виє вовк, так переконливо, що я страшенно лякався. Це було пре­красно. Ґоттше був утіленням щастя. Чистої благода­ті. Через багато років я вирушив до Горнвальду на пошуки дідової мисливської хижі, але не знайшов її - мабуть, проста хатка розвалилася чи й згоріла, - зате наштовхнувся на численні масові поховання. Відтоді я часто їздив туди. Варто проїхати кілька кілометрів на південь від села Кочев'є/Ґоттше - центру колиш­нього німецького острівця — і втрапиш у ліс. Це не­ймовірно мальовнича місцевість, дика і начебто не- заторкнута людиною. Прадавній мішаний ліс, черво­ні буки, дуби, ялини, клени, поміж них кущі й великі камені, вапняк, вкритий мохом і виткими рослинами. За комуністичної Югославії ця частина Горнвальду багато років була закритою військовою територією, потрапити до неї можна було лише за спеціальним дозволом. Це породжувало похмурі чутки, котрі піс­ля зняття заборони виявилися правдою. Дідова мис­ливська хижа стояла на пагорбі Кренбіхель, словен­ською Крен, і саме тут під час першого свого походу я наштовхнувся на місце масової страти. Дерев'яна табличка з написом «Ґробіще под Креном», масове поховання біля Крену, вказувала шлях. У глибокому видолинку стояло багато хрестів, перед деякими го­ріли свічки, збоку - мурована капличка, неподалік - величний, гладенько шліфований камінь кулястої форми, на ньому напис, що тут лежать тисячі домо- бранців, солдатів словенської самооборони, котра якийсь час була спільницею гітлерівської Німеччини. У перші дні червня 1945 року їх убили партизани- комуністи за вказівкою Тіто. Тут, у Кочевському Розі/ Горнвальді, поряд із домобранцями розстрілювали і хорватських усташів - солдатів фашистської Хорва­тії, німців та інших противників комуністів, зазвичай без суду та слідства. Тіла скидали у карстові печери. Мабуть, щоб зекономити набої, багатьох іще живими, зв'язавши їм руки й ноги телефонним дротом, кидали у вертикальні розщелини. Безіменні мерці, прокляті як зрадники правої справи, мали назавжди зникнути з лиця землі, ліс мав буквально проковтнути їх. Вони й досі лежать у печерах, бо дістати їх звідти для по­ховання неможливо. Для цього довелося б підірва­ти великі камінні масиви, аби розширити проходи. У Кочевському Розі вбивці перетворили ландшафт на свого спільника: віддалені глибокі карстові пече­ри спростили справу, дозволили швидко позбутися вбитих, аж виникає спокуса говорити про співпрови- ну пейзажу. Він справді втратив тут свою невинність? Як завжди у таких випадках, злочинці із Кочевського Роґу прагнули завадити виникненню місць пам'яті, прощі, де люди згадують про померлих - і, звісно, про вбивць. У ґоттшейському Горнвальді, як і в Рехні- ці та багатьох інших місцях, усе сталося навпаки. Тут проводять поминальні свята, місце перетворилося на центр для прочан. На меморіал.

Стоячи перед могильними хрестами на Кренбіхе- лі, я згадував захопливі розповіді свого діда - про по­лювання у Ґоттше, про глибокі урвища, в яких вовки ховалися від мисливця, щоб потім раптово на нього напасти, і порятуватися від небезпеки він міг, лише зберігаючи силу духу і влучно стріляючи зі свого не­помильного штуцера фірми «Маннліхер-Шьонауер». Ці історії супроводжували все моє дитинство. Коли у десять років мене відправили в інтернат, дід по­дарував мені вовчу шкуру - голову зроблено з гіпсу, паща широко і страшно роззявлена. Його мій дідчик застрелив сам. Дідчик, як я з любов'ю називав діда, був пристрасним мисливцем і, перш за все, талано­витим оповідачем. Переконаний нацист першої го­дини, антисеміт, який, як і решта рідні по батьковій лінії, ніколи ні на йоту не відступив від своїх переко­нань. Не кажучи вже про визнання провини. Аж до самої смерті. Проте водночас він був прекрасним ді­дом, який оточив мене своєю безкінечною любов'ю. Про масові захоронення неподалік від своєї мислив­ської хижки у ґоттшейському Горнвальді він ніколи не згадував. Жодним словом. Невже він про них не знав? Не думаю. Ще за його життя ходили чутки - про могили, про нечисленних вижилих та й про окремих учасників боєнь, котрі не змогли мовчати про цю жахливу таємницю. Проте мій дід про це ні­коли не розповідав. Для нас обох Ґоттше символізу­вав простий і захопливий чоловічий світ, що пахнув мастилом для зброї, оленями, кабанами і шкірами. Цей дивовижний запах супроводжував мого діда і в старості, коли він уже давно ходив не на полюван­ня, а хіба у корчму. Ґоттше означало для мене просте життя в єдності з природою, без сутичок та етнічних конфліктів. Там не було місця для масових убивств і карстових печер, наповнених трупами. Вочевидь, дід не хотів потьмарити картину цього прекрасного, не­порушного світу, витканого з історій для його любо­го онука. І про інші масові захоронення ні він, ні вся родина, в якій я виріс, не хотіли знати.

Наприклад, про могили у гористих регіонах Цен­тральної Словаччини, де його син - мій батько, керівник зондеркоманди, полював на схованих євреїв і словацьких партизанів. Ось воно й зринуло знову, полювання. Ми були родиною пристрасних мисливців. І поняття «полювання» для мене також отруєне, заражене. Збираючи матеріал для книжки про свого батька, я поїхав до Банської Бистриці, де в музеї Словацького повстання зберігалися до­кументи, звіти про відкопування масових захоро- нень, фотографії та ін. Вони могли кинути світло на діяльність мого батька і зондеркоманди, якою він керував. Також я відвідав місця, зазначені у звітах - Ружомберок, Грболтова, Ліскова, Доновали та інші, іноді манюсінькі села серед мальовничих гір. А та­кож і Вайлер Булли, і Полянку поблизу Доновалів, де підлеглі мого батька, члени зондеркоманди 7а, 16 січня 1945 року вбили в цілому 27 осіб, переважно євреїв, і закопали їх на місцях страти. В архіві музею Словацького повстання я знайшов протокол, складе­ний після відступу німців. Місцеві жителі відкопали убитих, щоб поховати їх, як належить. У протоколі є зауваження, що кілька євреїв переховувалися у при- земистій кам'яній хатці - їх спалили заживо разом із господинею, Кароліною Булловою. Не всіх жертв бій­ні вдалося ідентифікувати. Через кілька років після виходу книжки я отримав листа із Праги, від однієї пані, яка написала, що одне з неідентифікованих по­дружжів із двома синами, розстріляне у Полянці, - то сім'я її дядька. Він тримав аптеку у Банській Бистри­ці. Спочатку він мав статус «економічно необхідного єврея», проте зрештою мусив переховуватися разом із родиною. Вони втекли у начебто безпечні гори по­близу Доновалів. Пані також надіслала мені фотогра­фію свого дядька і написала: «Для мене важливо, що принаймні для Вас мій дядько Єно Кон і його сім'я не залишаться анонімними».

Мені ідеться саме про це. Ми маємо зробити все можливе, щоб вирвати із забуття невідомих жертв у колективних могилах посеред отруєних пейзажів і повернути їм їхні імена, обличчя, їхні історії. Для цьо­го необхідно з'ясувати якомога більше деталей. Ми мусимо намагатися встановити, якими тоді були ці місця і як вони виглядають сьогодні. Це важливо, щоб уявити собі ці отруєні пейзажі. Не так давно я випад­ково знайшов в інтернеті стару фотографію призе- мистої кам'яної хатки Кароліни Буллової, у якій євреї і їхня господиня зустріли свою смерть. Фото зробили вже після трагічної події. На першому плані видно простенький дерев'яний паркан, за ним - кам'яний будинок, дві порожні очниці вікон, без даху - він зго­рів. Коли я багато років тому вирушив на пошуки цих місць, від будиночка вже не було й сліду. Один ста­рий провів мене на луг, на якому паслися вівці. «Отут усе й трапилося», - промовив він, широко повівши рукою. Тут людей розстріляли, а потім скинули в яму. Здавалося, навкруги була лише незаймана природа. Прекрасний гірський пейзаж. Заокруглені верхівки гір, зелені полонини, ліси, поцяцьковані чередами овець і корів.

Анонімне фото: цивільні копають яму під наглядом солдатів Вермахту