Частина Il

Численні приклади доводять, що всі спроби зму­сити масові поховання зникнути навіки здебільшого приречені на невдачу, попри те, що злочинці, часто за підтримки влади, не шкодують зусиль, аби знищи­ти сліди, ускладнити пошуки і, перш за все, ідентифі­кацію жертв - або й зовсім її унеможливити.

Карстові печери під Кренбіхелем - не єдині ма­сові захоронення поблизу Кочев'є. Нині в інтернеті можна знайти чимало фотографій із колективних поховань - макабричне діа-шоу. Яма под Мацесно- во Ґоріцо, Яма в Руґарських Кланцях: видно глибоку розколину, обнесену простою загорожею з молодо­го лісу, такими тут городять луки для випасу худоби. Ізвірна Яма - печери під Заґо Роґом, Двойно Брезно при Цінк Крізу - ось лише кілька зі списку цих жахли­вих місць. Після убивств підступи до печер чи прірв здебільшого висаджували в повітря, щоб ускладнити чи й унеможливити перепоховання тіл. За оцінками, загалом у Словенії існує понад 600 таємних масових захоронень - більшість із них досі лише поверхово оглянули і лише окремі - розкопали. Про розкопки всіх могил мова не йде.

Повертаючись із Горнвальду, я заблукав, десь звернув не туди і лісовою стежиною ішов усе глибше в гущавину, поки не вийшов на галявину і не спинив­ся, щоб зорієнтуватися по карті. По краю галявини чорними муміями стриміли старі висохлі фруктові дерева - сливи, яблуні, груші - безперечна ознака того, що тут колись було село. Трохи пошукавши, у високій траві я знайшов купки акуратно складено­го каміння - залишки фундаментів, у якійсь заглиби­ні стояла вода, так густо поросла ряскою, що майже не відрізнити від трави навколо. Сільський ставок? Протипожежна водойма? Я не знав, у яке з числен­них зниклих поселень потрапив: Кунчен, Ротен- штайн, Шьонберґ, Нойлаґ? За наказом із Берліна ще під час війни більшість ґоттшейських німців звідси переселили, осиротілі села спорожніли.

У розповідях мого амштеттенського діда часто зринала інша назва, як і Ґоттше, сповнена для мене захопливих мисливських пригод і водночас домаш­нього затишку: Тюффер. У Тюффері пройшло дідове щасливе дитинство. Там він, іще маленький хлопчик років чотирьох-п'яти, отримав від батька свою пер­шу справжню зброю, не якусь там іграшку, а дрібно­каліберку, з якої можна було стріляти пташок. Проте він поводився з нею дуже обережно, ніколи жартома не цілився у людей чи тварин. Бо так не можна. Це не­правильно. У Тюффері все було прекрасно. Ця назва асоціювалася в мене з безжурним життям близько до природи, зі свободою і пригодами, які любий дідусь розмальовував мені у найяскравіших барвах.

24 червня 2008 року бригада шахтарів із гірничо- видобувного підприємства Трбовлє-Храстнік під керівництвом досвідченого гірського інженера Мехмедалії Аліца перевіряла шахту Худа Яма непо­далік від Лашко. В одній зі штолень шахти, уже кілька десятиліть як замороженої, вони наштовхнулися на незрозумілу білувату масу - гору людських останків, інший край якої губився десь далеко. Тіла частково муміфікувалися, на них гарно збереглися волосся, нігті і шкіра. Знайдені у штольні «Барбара» трупи було вкрито білуватою пліснявою.

Роботи у Худій Ямі наочно показали, що пошук зниклих масових захоронень часто подібний до ро­боти археологів. І там, і там після детального опра­цювання документів доводиться вивчати місцевість і, можливо, проводити пробні розкопки, поки не вдасться визначити точне розташування жахливих слідів новітньої історії та, може, видобути їх із зем­лі, якщо з тієї чи тієї причини не буде вирішено не зачіпати знахідки. Як археологи, ми досліджуємо відповідне місце, розшукуємо зрадницькі сліди, не­природні підвищення чи западини ґрунту, відміннос­ті у флорі, сумуємо свої знахідки - залишки кісток, по­рожні гільзи, зашморги з дроту та інші докази драма­тичних подій, які ще потрібно перевірити і детально вивчити. Так усе відбувалося і в Худій Ямі.

Після другої серії розкопок, що потребували дуже багато зусиль, ексгумацію припинили, попри чис­ленні протести громадськості. Уряд Словенії наказав залишити решту жертв у штольні. Вже знайдені тіла було передано до оссуарію, спеціально влаштовано­го у колишній шахті. Це означає, що нащадки жертв не матимуть змоги точно дізнатися про долю своїх близьких. За оцінками експертів, у розгалуженій штольні «Барбара» мають лежати ще понад дві тисячі трупів. Той факт, що їх не шукатимуть, що не робить­ся жодних спроб дізнатися про їхню долю, не кажучи вже про пошук убивць (дехто з них, можливо, досі живий), відкриває широкий простір для спекуляцій і гіпотез. Невже там досі є що приховувати? Це страх перед мерцями - чи перед убивцями? Як уже було сказано, ідеться не про те, щоб описувати злочини однієї сторони на противагу злочинам іншої. У цьому немає сенсу. Жахіття, скоєні у сучасній Словенії нім­цями та австрійцями між 1939 і 1945 роками, не ста­нуть менш страшними, менш монструозними, якщо ми розкажемо і про бійні, влаштовані партизанами- комуністами. Ландшафтові байдуже, хто злочинці, а хто - жертви, у багатьох випадках жертви самі ста­вали вбивцями, а вбивці - жертвами. Ландшафтам, у яких їх було заховано, немає до того діла, вони не звинувачують і не виносять вирок.

Худа Яма лежить у вузькій, густо зарослій лісом частині долини Занн, за кілька кілометрів від Лаш- ко/Тюффера. Долиною тече річечка Речиця, німець­кою Ріец. В однойменному селі (сьогодні Речиця-на- Савіні) жив дідів друг зі шкільних часів, з яким вони часто ходили на полювання, - ім'я його я забув, а може, дід його ніколи й не називав. Проте я добре пам'ятаю їхні мисливські пригоди у долині Ріеци, на­приклад, історію про велетенського козла, якого дід застрелив після довгих, витривалих гонів: стояв ве­чір, сутінки щохвилини густішали, а завтра закінчу­вався офіційний сезон полювання. Аж тут козел вий­шов на просіку - і дідусь зміг зробити вирішальний постріл. Яке щастя! Все його обличчя сяяло, коли він розповідав цю історію. У Тюффері, як і потім у Ґоттше, минули його щасливі безтурботні літа, сповнені мис­ливських пригод, про які він часто й охоче розказу­вав, тож у моїй дитячій уяві ці дві назви сплавились в один-єдиний цілісний пейзаж, осяяний образом любого діда. Лише згодом я дізнався, що в Ґоттше і Тюффері ці прекрасні пейзажі приховують похмурі таємниці.

Сьогодні, пишучи про якусь місцевість, якийсь ландшафт, ми неодмінно мусимо заважати на їхнє ми­нуле. Це складне завдання. Нам хочеться з'ясувати, що тут відбувалося сімдесят, вісімдесят чи й сто років тому, навіть якщо тільки побіжно дивимося з вікна під час необтяжливої поїздки, у розкутому відпустко- вому настрої, і не бачимо нічого, що зародило б у нас недовіру. Попри це, ми завжди мусимо запитувати: чи не приховує чогось цей пейзаж? Чи насправді він такий невинний, такий ідилічний, як здається? Що ми знайдемо, якщо почнемо копати? Зітлілі кістки? Чи маємо право спокійно відкласти їх убік, бо вони нас нібито не стосуються, бо ми ніяк не пов'язані з тим, що тут відбулося? Бо це було так давно? Чи ж не мусимо ми пильніше вдивлятися в історію, навіть якщо вона ще й досі така болюча? На мою думку, ми зобов'язані дивитися і на темні сторони таких місць. Не лише в Аушвіці чи Треблінці, в Маутгаузені чи Ра- венсбрюці, а й у тих безіменних ландшафтах, у від­далених лісах і болотах, степах, що належать до кри­вавих земель, як їх виразно описав американський історик Тімоті Снайдер. Проте криваві землі, про які йдеться мені, географічно набагато більші й охоплю­ють також і Австрію. І Словенію з Угорщиною. Й інші країни.

Навіть Дунай. Про це пише угорський письменник Ласло Веґель, який мешкає нині у місті Нови Сад на півдні Сербії. У своїх роздумах про Європу під про­мовистою назвою «Відплата» він жаліється, що ми, говорячи, наприклад, про Дунай, багато замовчуємо. Приміром, той факт, що дунайське дно схоже на ве­летенську братську могилу. «Спочатку Міклош Горті запровадив „холодні дні", потім були „холодні дні" партизанів; не можна порахувати, скільки сербських, угорських, єврейських, німецьких скелетів покояться на дні Дунаю. І не лише у водяних могилах наших рі- чок, але й у землях Войводини. Зітлілі кістки лежать у ямах, під родючими нивами», - пише Ласло Веґель. На Дунаї справді часто бувають убивчо холодні дні. Наприкінці 1944 року нілашисти розстріляли у Буда­пешті, на березі Дунаю, тисячі євреїв - тіла скинули в річку, яка, за свідченнями очевидців, у ці дні по­червоніла від крові. Сьогодні про цей злочин нагадує пам'ятник неподалік парламенту - шістдесят пар ме­талевих черевиків, що стоять прямо біля води. Проте в інших місцях пам'ятників немає, є лише окремі опо­віді, дедалі тихіші, блякліші спогади, які скоро зник­нуть остаточно. Таких місць на Дунаї і ми знаємо не­мало. Наприкінці 1945 року у містечко Бад Дойч Аль- тенбурґ у Нижній Австрії зігнали багатьох угорських євреїв, тих, що вижили у маршах смерті, і повантажи­ли їх на баржі, щоб відвезти до Маутгаузена. Частина транспортованих померла дорогою від недоїдання і виснаження. Тіла скидали у воду. Що з ними стало? Чи прибило їх десь до берега? Чи поховали їх, нехай навіть на цвинтарі для безіменних, де віддавна хоро­нили тіла, принесені Дунаєм, і про які ніхто нічого не знав? Чи жителі дунайських берегів просто загребли їх десь на березі, боячись неприємностей?

Дунай як місце масових захоронень - в Австрії, Угорщині, Сербії, Румунії. Подібні приклади можна перелічувати безкінечно. У Дунай викидали трупи, а іноді й живих людей - дорослих, дітей. Так було й на інших річках. Американський письменник Джеффрі Вайдлінґер разом із народженим у Москві єврейським поетом Довом-Бером Керлером, який нині мешкає у США, об'їздили Україну, записуючи інтерв'ю з євреями, котрі пережили Другу світову. Вони розмовляли з сотнями свідків в Україні, Мол­дові, Румунії, Угорщині та Словаччині. Одним із них був старий чоловік на ім'я Мойше Купершмідт, якого вони зустріли у місті Брацлав на Поділлі. Коли його стали розпитувати про роки терору та геноциду, він завів їх на крутий берег Південного Бугу (не плута­ти з Бугом, що тече на кордоні між Польщею та Біло­руссю), де розповів, що в ті часи працював у німців шофером. Одного дня на початку зими він побачив, як німці скидають із високого берега у річку живих єврейських дітей, серед них багатьох немовлят. Річ­ка лише почала замерзати, і лід провалювався під вагою маленьких тілець. Скільки дітей знайшли того дня свою смерть у крижаній воді, він не міг сказати. Тіла не похоронили, їх підхопила течія, тож, може, десь нижче час від часу до берега прибивало ма­ленькі кісточки.

Німці нерідко використовували численні річки та озера, щоб позбутися своїх жертв, проте й самі зго­дом часто знаходили свою смерть у воді. У липні 1945 року чеські націоналісти в Усті-над-Лабем/Ауссіґу в Північній Богемії влаштували бійню німецькому на­селенню: вони скидали німців із мосту над Ельбою, що в самому центрі міста. Тих, хто намагався доплис­ти до берега, розстрілювали з автоматів. Точна кіль­кість жертв невідома, проте ми напевне знаємо, що наступними днями у сусідній Саксонії з води вилови­ли десятки трупів. Вода - нейтральна стихія, вона не стає ні на чий бік, не перебирає - вона приймає, не­залежно від їхнього походження, релігії чи етнічної приналежності.

Англійський історик Девід Блекборн у своєму ґрунтовному дослідженні про історію німецьких ландшафтів вказує на гнітючий зв'язок між уже зга­даною зацікавленістю націонал-соціалістів до осво­єння Прип'ятських боліт у Білорусі та геноцидом. Як пише Блекборн, націонал-соціалісти вважали болота придатним місцем, де можна «до виснаження і понад це» фізично експлуатувати євреїв, а потім потопити їх у тих самих трясовинах. І сп равді, на початку серп­ня 1941 року Гайнріх Гіммлер у своєму радіо-наказі підрозділам СС, які перебували на названих терито­ріях, вимагав: «Категоричний наказ Райхсфюрера СС: більшість євреїв розстріляти. Єврейських бабів за­гнати у болота». Загнати у болота, щоб вони там жа­люгідно згнили. І щоб зникли безслідно. Девід Блек- борн за допомогою цитат доводить, що націонал- соціалісти використовували цей термін як такий собі шифр для запланованих масових убивств за межами концтаборів. У жовтні 1941 року в одному зі сво­їх божевільних монологів Гітлер сказав про євреїв: «На совісті цієї раси злочинців два мільйони загиб­лих у Світовій війні, а тепер іще сто тисяч. І не кажіть мені: не можемо ж ми відправити їх у далекі багни­ща!» За два тижні він знову повернувся до цієї теми, цього разу чітко вказуючи на зловісні Прип'ятські болота. «Через дві тисячі років вони скажуть, що ми повилазили з боліт, і прагнутимуть запанувати над населенням України, але насправді це ми зажене­мо місцевих у Прип'ятські болота, щоб самим осіс­ти на родючих землях». І місцевих жителів погнали у болота - українців і білорусів, а насамперед, зрозу­міло, євреїв.

Робота з отруєними пейзажами вимагає також по­стійного критичного ставлення до мови. Як могили приховували від небажаного ока, так і накази про вбивства часто маскували начебто безневинними, хоч і не цілком однозначними словами. У цьому кон­тексті мені пригадується моє дитинство у Міттербер- зі, куди нас евакуювали. «Евакуювали» - також одне із таких слів. В офіційній кореспонденції Третьо­го Райху також полюбляли слово «евакуація», яким прикривали брутальну реальність - депортації євре­їв із Німеччини та Австрії у табори смерті на Сході. «Евакуйовані на Схід» - таким був евфемізм для тран- спортів, що перевозили людей із Німеччини й Австрії до концтаборів. Обман і маскування.

Насильство змінює не лише мову і тих, хто бере в ньому участь, а й місця, у яких воно відбувається. Це стосується і пейзажів. На природі, у вільній, неза- будованій місцевості насильство набуває зовсім ін­шої форми, ніж на закритій території, у таборі, обне­сеному колючим дротом і сторожовими вежами. На відкритій місцевості злочинці обирають інші моделі поведінки, вони пристосовуються до умов і діють відповідно до місцевого ландшафту, до простору - який вони, навпаки, змінюють своїми діями: копаю­чи ями, вбиваючи, засипаючи і маскуючи колективні могили. Вони надають простору нового, смертонос­ного значення.

Чи стосується це також річкових чи болотис­тих ландшафтів? Дунаю? Південного Бугу? Ельби? Прип'ятських боліт? Як осягнути такі зміни, якщо вони є? І що означає це насильство для сусідів, тих, хто часто самі є злочинцями або просто бездіяльно спостерігали, не прийшовши жертвам на допомогу? Чи можуть вони або їхні нащадки незворушним по­глядом дивитися на отруєну таким чином річку? Як у їхніх вухах звучить відома пісня - після такого до­свіду: «Голубий Дунай, / такий чудовий / і весе­ло серця стукотять / на прекрасних твоїх берегах»?

Водойми, річки, озера, навіть ставки завдяки своїм природним властивостям наче створено для того, щоб усувати зрадливі сліди. З ними не дово­диться копати і знову засипати ями, не треба нічо­го насаджувати, озеленяти, засівати. Вода сама, без людського втручання, змиє сліди, прикриє все, ми­лостиво чи зрадливо - ось у чім питання. Водойми, як і особливості ландшафтів, дозволяють перетво­рити себе на спільників. І головне, вони мовчать, як та могила із приказки. Таємниці, анонімність жертв вода береже краще, ніж будь-яка суша. І навіть якщо колись тут чи там на берег викине яку кісточку, ви­миту хвилями, відшліфовану набіло, - пошуки решти останків здебільшого приречені на невдачу. Їх за­несла течія, чи камінці перетерли на порох, чи мул поглинув навіки.

Тут мені пригадується одна поїздка до Словенії, що, поміж іншого, привела мене у замок Храсто- вець поблизу містечка Ленарт у місцевості Словен­ське Ґоріце, німецькою Віндіше Бюельн. У могутній фортеці, що колись належала сім'ї Герберштайнів і донедавна використовувалася як божевільня, 1945 року було влаштовано табір для інтернованих юго­славських партизанів. У ньому тримали передусім членів німецької меншини та угорців із Прекмур'я, котрих збиралися виселити зі словенських земель. Проте багато хто не дожив до виселення - їх порі­шили руки злочинців чи умови життя у таборі: голод і хвороби. Як це часто трапляється, тут також точних даних немає, навіть приблизно не відомо, скількох людей було інтерновано до табору Храстовець за нетривалий час його існування (він діяв лише кілька місяців). Про кількість загиблих у ньому наявні також лише оціночні дані. Досі не було знайдено жодної книги обліку, доступні лише кілька неповних списків жертв. Чуток від цього тільки більшає. Навколо фор­теці дуже мальовничо розкинулися рибні ставки, які тоді, вочевидь, використовували як місця поховання жертв. За розповідями місцевих жителів, спочатку зі ставка спускали воду, закопували у мул тіла і знову запускали воду. Проте гази, що виникають у процесі розкладу трупів, як розказала одна жінка, яка жила біля замку, призвели до того, що ставки одну чи дві зими не замерзали навіть у найхолодніші місяці. «Ра­ніше вони завжди вкривалися кригою, дітьми ми ка­талися там на ковзанах, проте у повоєнні роки льоду не було, попри тріскучі морози», - розповіла жінка. Прості люди тлумачили це як Божу вказівку на скоє­ну тут несправедливість. У Храстовці загинула й моя двоюрідна баба, проте її поховали не у ставку, а на цвинтарі неподалік, у безіменній могилі. Це була се­стра мого діда, яка одружилася зі словеном - ознака того, що вона, мабуть, єдина з усієї сім'ї не стражда­ла на націоналістичні упередження і великонімець- ку бундючність. Проте це її не вберегло: незабаром після кінця війни її у рідному Тюффері/Лашко схо­пили партизани і відправили до Храстовця, де вона померла. На час смерті їй було 70 років. Вона також заслужила, щоб люди знали її історію.

У Храстовці є принаймні хоч якісь списки жертв, бодай і неповні. В одному з них можна знайти ім'я моєї двоюрідної баби: Дрольц Паула, Лашко, помер­ла у Храстовці 26.8. (1945). Дрольц - це прізвище її чоловіка-словена. Вона зазначена під номером 49 у списку, написаному від руки. Щодо незчисленних інших могил таких точних даних немає. У цьому й по­лягає сутність отруєних пейзажів: поховані у них за­гиблі переважно не мають ні облич, ні імен. А ще - що нам майже нічого не відомо про жертв, окрім, хіба, походження, та й то приблизно: євреї, роми і синті, переслідувані і винищувані як «цигани», поляки, ра­дянські військовополонені, білоруси, словенські домобранці, німці і т. д. Здебільшого ми не маємо ні фотографій, ні документів жертв. Від цього особливо важко розпрощатися з цими подіями - завжди лиша­ється щось недомовлене, якесь гостре, болісне за­питання: ким були ці люди, закопані на наших луках чи в ліску неподалік, чиї останки знайшли лише че­рез багато років? Як склалася їхня доля? Звідки вони прийшли чи приїхали? З ким вони були в мить своєї насильницької смерті - самі чи з родинами, кохани­ми, батьками, братами і сестрами, друзями, іншими жителями села чи містечка? Ім'я аптекаря Єно Кона, якого одного січневого дня 1945 року в селі Полян­ка поблизу Доновалів убили за наказом мого батька, вбили разом із дружиною і двома синами - його ім'я я довідався випадково. І навіть отримав його фотогра­фію. Тепер я знаю, як виглядав Єно Кон. Привабливий, ще моложавий чоловік із зачесаним назад волоссям і в круглих окулярах у роговій оправі, що надають йому розумного вигляду. Він дивиться серйозно, можливо, трохи меланхолійно, прямо у фотокамеру.

Проте часто нам відома лише приблизна кількість жертв, а в багатьох випадках ми не знаємо навіть цьо­го. Сто, двісті, тисяча, кілька тисяч... Це стосується не лише Голокосту, але й інших масових убивств, які ли­шили свій відбиток на отруєних пейзажах. «І так буде завжди: пишучи про Голокост, ми почуватимемося зобов'язаними постійно повторювати великі числа, бо не можемо покласти кожного убитого в окрему могилу», - констатує польсько-американський істо­рик Ян Томаш Ґросс у збірці есе «Золоті жнива», написаній спільно з Іреною Ґруджінською-Ґросс. Їхня праця присвячена тяжким і болючим польсько- єврейським відносинам протягом Другої світової війни і в перші роки після неї. Далі він пише: «Попри те, що годі й уявити собі досвід більш інтимний та особистий, ніж насильницька смерть, анонімність жертв фальшує знання про Голокост - і цьому ми мусимо опиратися. Адже вбито було конкретних людей, і їхні вбивці також були цілком конкретними особами».

І справді, запитання про ідентичність жертв не­розривно пов'язане з ідентичністю злочинців, про яких ми часто знаємо так само мало, як і про вбитих. Ким вони були? Вони носили мундири чи були в ци­вільному, можливо, сусіди жертв, які діяли за влас- ною ініціативою? Задля збагачення? Зводили давні рахунки? Через расову ненависть, яка раптом вили­лася у жагу крові? З інших причин? Чи продовжують їхні нащадки і нині жити в отруєних ландшафтах, по­близу могил? У німецьких концтаборах, та й у роз- стрільних командах радянського НКВС велися спис­ки, бухгалтерія, шпальти надходжень-витрат, що по­родило цілі лавини документів з особистими даними і датами. Багато було знищено чи загубилося у пери- петіях війни, проте дивовижно багато паперів збе­реглося, тому нам відомо численні імена, обличчя, біографії людей. Натомість під час масових убивств десь просто неба, часто на околицях міст чи сіл, куди людей зганяли на забій, наче худобу, ніхто не запи­сував імен - ні жертв, ні убивць. Не вівся бухгалтер­ський облік, не нараховувалася зарплатня, звідти у кращому разі зосталися приблизні числа. Та й самі місця часто залишалися анонімними, безіменними. Якийсь закуток карпатського лісу, неназване село серед Прип'ятських боліт, єврейське кладовище десь у Румунії, якого вже давно не існує, невідомий луг поблизу австрійсько-угорського кордону. І ми не знаємо, де починати пошуки. Чи позначено ці місця бодай на якихось картах? У розповідях очевидців іноді зринають мікротопоніми, і працювати з ними можуть хіба втаємничені, лише вони - якщо пощас­тить - можуть зорієнтуватися за неточно записаною назвою якоїсь ниви, галявини, пагорба, де відбули­ся страшні події. Ідеться про невідомі, недосліджені частини наших ландшафтів, які ми лише починаємо пізнавати - повільно, лякливо, невпевнено. І на цьо­му шляху на нас чекає багато труднощів. Найперше - зібрати якомога більше документальних джерел: зі­знання злочинців, якщо слідчі органи їх допитува­ли, свідчень очевидців, які самі пережили бійню або щось знають про неї, щось бачили самі або чули від інших. Звісно, до таких свідчень слід ставитися обе­режно, почасти навіть скептично. Свідки можуть помилятися, можуть плутати події або їхній перебіг. Письмові описи місцевостей, точні замальовки, схе­ми розташування, календарні записи чи щось подіб­не ми знаходимо вкрай рідко, адже тоді їх майже не робили. Та й навіщо? Не в інтересах злочинців було залишати слід на папері, який міг привести до місця злочину, а потім і до них самих. Тому вони намага­лися тримати громадськість якомога далі від скоєно- го. «Німці хотіли перетворити Голокост на подію без свідків», - пише Ян Томаш Ґросс у своїй книжці. Але він має рацію лише до певної міри. Безперечно, так було у Треблінці та багатьох інших місцях. Проте до­слідження масових розстрілів на кшталт масштабної праці Міхаели Хріс про вбивства євреїв у Бердичеві показують, що злочинці зовсім не намагалися якось утаємничити свої дії. Іноді це було просто неможли­во. На більшості місць розстрілів були присутні міс­цеві жителі, котрі мимохіть ставали свідками, «тому що їхні будинки чи поля, на яких вони працювали, стояли чи лежали так близько до місць страти, що люди не могли не чути пострілів, не помічати пере­сування колон чи не бачити розстрілів перед своїми вікнами. Неможливо було уникнути того, що місцеве населення дізнається про скоєне», - пише Міхаела Хріс. Навіть у негусто заселених місцевостях, далеко від населених пунктів, злочинці не могли на сто від­сотків уберегтися від того, що невтаємничені довіда­ються про вбивства. Це я зрозумів у ґоттшейському Горнвальді. Селяни й лісоруби спостерігали за коло­нами жертв, чули постріли, бачили, як скидають тіла у карстові печери. Деінде місцеві свідки вже згодом натикалися на свіжонасипані захоронення, які, мож­ливо, були навіть на їхній землі. Селяни дуже уважні щодо будь-яких змін у своєму ландшафті, від них не так легко щось приховати, зрештою, вони ж мусять знати, у якому стані їхні поля, луки чи ліс. У часи війни це особливо важливо. Протитанкові рови можуть надовго ускладнити польові роботи або й зовсім їм завадити. З іншого боку, ці рови часто використову­вали як місця для масових захоронень, адже це вже готові ями відповідних розмірів. Чому засипали саме цей рів? Що це може означати? Така цікавість до во­єнного переоблаштування ландшафту - зрозуміла, невід'ємна частина повсякденної селянської праці.

Міхаела Хріст наводить також розповіді і зама­льовки німецьких свідків, які з чистої цікавості, з лю­бові до видовищ приходили на масові розстріли, і ні підрозділи, що виконували страти, ні командири їх не зупиняли. Вони, наче туристи, влаштовували ви­лазки у навколишні ліси чи поля, де розміщувалися солдати, щоб побачити там щось, чого не було дома. Незвичайну, нечувану виставу, яку вони не хотіли пропустити. У протоколах розслідування злочинів керівника зондеркоманди 7а айнзацгрупи Б, коман­дування якою потім перебрав на себе мій батько, я знайшов свідчення одного німецького польового жандарма, який спостерігав за масовими розстріла­ми євреїв і циган поблизу російського міста Клінци під Брянськом, неподалік від кордону з Білоруссю. З власного бажання, бо хотів хоч раз побачити, як усе відбувається. Він поїхав туди разом із місцевим пере­кладачем, який гарно знав місцевість, протягом двох годин спостерігав, як розстрілюють чоловіків, жінок і дітей та вкидають їх у яму, а потім поїхав додому, бо вже надивився - як він через багато років сказав ні­мецькому слідчому. Цікаво було б дізнатися, як поба­чене вплинуло на його сприйняття пейзажу. Що по­ставало у нього перед очима, коли він, повернувшись назад до Німеччини, у свій звичний побут, згадував про Клінци? Але про це його, звісно, не спитали.

Свідки були всюди - місцеві і прийшлі, майже у всіх випадках, навіть якщо вбивства відбувалися далеко від людських поселень, десь просто неба. Важливо й те, що численних місцевих свідків іно­ді залучали в помічники. Тобто цілком імовірно, що спогади про ці події могли передаватися від одного покоління до іншого. І постає питання, як це знання впливає на людей, які тут живуть? Як вони реагують на той факт, що під лугом, на якому вони випасають худобу, або в лісі, з якого беруть деревину собі на будинки чи дрова, є масове захоронення? Що вони роблять із цим знанням - ці жителі України, Білорусі, Угорщини, Словенії, Румунії, Австрії? Воно викликає жах? Спантеличення? Чи їм байдуже? Вони сердяться чи дратуються, бо не хочуть, щоб їм нагадували про такі речі?

«Чи пам'ятають люди, які нині живуть у цих місцях, взагалі про те, що сталося у липні 1941-го? Чи нагаду­ють їм про це якісь зовнішні ознаки (наприклад, ме­моріали, пам'ятники)? Що вони знають чи принаймні роблять вигляд, що знають або не знають?» - запитує швейцарський історик Зімон Ґайссбюлер у вже зга­даному дослідженні про винищувальну війну та за­бутий геноцид євреїв 1941 року в Румунії. Це запи­тання можна з повним правом ставити всюди, навіть і тут. Воно спрямоване не лише на можливих свідків, які могли щось бачити або чути, але й на дітей чи ді­тей дітей, котрі довідалися про події з переказів або чуток. Як живуть люди, як живемо ми з цим знанням, як даємо собі з ним раду, як узгоджуємо його з на­шим побутом? Чи можемо ми після відкриття масо­вого захоронення тими самими очима дивитися на ландшафт, де це трапилося і де ми, попри все, продо­вжуємо (чи мусимо) жити - бо тут наша домівка, наші будинки, поля? Чи викликають такі відкриття якісь зміни в людях? І не лише в них.

Ми з'ясували, що насильницькі дії на кшталт масо­вих розстрілів надовго впливають і на місця, у яких відбулися. Варто нам дізнатися, що тут трапилося - і ми інакше сприймаємо ці місця. Це, з певними обме­женнями, стосується і місць масових страт, поки не- усвідомлених громадою, бо злочинцям, можливо, вдалося гарно замаскувати могили чи знищити всі сліди. Проте, як ми вже бачили, досягти повного успіху вдається украй рідко. Зазвичай залишаються темні чутки, невиразні ознаки, перешіптування, пі­дозри, що десь там щось відбулося нечисте, щось при­ховане від людських очей - і саме тому воно вперто чіпляється за людську пам'ять і не забувається, не хоче замовкнути, поки зрештою щось десь не вири­не, не проявиться - зізнання якогось свідка, спогад, мимохідь зроблене зауваження, пожовкла фотогра­фія, документ, інші матеріальні докази, випадкові знахідки у землі.

Як сьогодні виглядають ці місця? Чи є у них щось, що відрізняє їх від інших, тих, де пейзаж нічого не приховує? Одного дня французький священик Пат- рік Десбуа та його супутники шукали якогось свідка у селі Хлібочок, де начебто не було ніяких масових

захоронень. Їм назустріч на велосипеді їхав літній чоловік, натужно тиснучи на педалі. Вони зупинили його і запитали, чи не пригадує він ніяких розстрілів євреїв, чи не бачив, бува, чогось. Задавалося, це за­питання аніскільки його не здивувало. Він відповів ствердно, мовляв, бачив. І так, наче це було найнор- мальнішою річчю на світі, повів чужинців до колек­тивної могили за якихось сто метрів за селом, яка лежала у всіх на очах, прямо серед зораних полів. Десбуа з командою стояли над велетенською округ­лою ямою, в яку до війни викидали здохлу худобу і хворих тварин. Місце для падла, раніше такі були і в наших селах. «Там німці розстріляли всіх членів єв­рейської общини. Після війни селяни і далі скидали туди здохлих коней і хворих тварин. Отже, в ямі ле­жить худоба, на ній люди, а потім знову худоба», - пише французький священик.

Якщо ми справді хочемо розшукати Хлібочок і всі інші місця, які не приймають свої масові вбив­ства, - як нам це зробити? Пошуки зниклих масових захоронень схожі на роботу археологів, як ми вже сказали. І справді, за останні кілька десятиліть ви­никла окрема високоспеціалізована гілка археології, яка дедалі глибше досліджує невідомі місця масових страт, а саме судова археологія. Особливими викли­ками для сучасних археологів стають місця масових убивств під час Голокосту, адже юдейська релігія, Галаха, суворо забороняє розоряти кладовища; з її погляду, масове захоронення - це також цвинтар.

Тому деякі науковці винайшли власну археологію Голокосту, базовану на антиінвазійних методах, на­самперед на детальному аналізі даних повітряних зйомок, спеціальних топографічних і геофізичних дослідженнях і т. д., які дозволяють оприявнити слі­ди начебто остаточно знищені, сліди масових страт. В останні роки ці методи - з дивовижним успіхом - використовували для пошуку досі не відомих за- хоронень на великих територіях колишніх таборів смерті Белжець і Треблінка.

Звичним, проте дуже ефективним засобом у цій справі є також фотографії. «За допомогою фото ма­сові вбивства набувають людського вираження, іно­ді на знімках навіть можна розпізнати риси обличчя жертв чи вбивць», - пише Ян Томаш Ґросс у вже ци­тованій праці. Навіть більше. Такі фотографії, хай як тяжко нам дається їхній ретельний розгляд, дозволя­ють скласти уявлення, як відбувалися розстріли чи забивання на смерть і закопування тіл. Так, найпер­ше жертви, а іноді й кати знову здобувають обличчя - можливо, розмиті, неточні, проте обличчя; не менш важливо і те, що в такий спосіб також увиразнюєть­ся пейзаж: ми бачимо дерева, кущі, луг, підвищення, заглибину, річку, звісно, здебільшого лише як тло, адже фотограф скеровував усю свою увагу на людей. На подію, яку він - хай яка була для цього причина - прагне задокументувати. Проте додавши трохи фан­тазії, ми можемо уявити собі, як виглядало це місце.

Я зберіг у себе в комп'ютері кілька таких знімків, їх продають на інтернет-аукціонах і досить часто за не­малі гроші. На одному, зробленому десь у Росії під час Другої світової, ми бачимо чотирьох чи п'ятьох мертвих людей у цивільному, точно їх порахувати неможливо, тому що тіла звалені на землю і почасти закривають одне одного, внизу видно мінімум двох жінок. Імовірно, це селяни, бо на тлі можна роздиви­тися паркан сільської садиби. Поряд із трупами троє по-селянськи вдягнених чоловіків копають яму для вбитих. На головах у них шапки - чому вони не позні­мали їх, як це належиться перед померлими? За ко­пачами - можливо, чоловіками чи синами жінок, які лежать у траві, - наглядає німецький польовий жан­дарм, що видно з типової бляхи на ланцюжку в нього на грудях, у лівому кутку фотографії видно ще одну ногу у високому чоботі - мабуть, іще одного солдата. Хто зробив смертельні постріли - наглядачі? Це вони наказали селянам не знімати шапки, щоб іще більше принизити загиблих і вижилих? Що сталося з копа­чами могили після захоронення? Не виключено, що їх самих після завершення роботи розстріляли і вки­нули у власноруч викопану могилу. Вермахт та інші підрозділи часто так робили, щоб усунути небажаних свідків. Чи хтось колись знайшов цю могилу? Чи від­копали загиблих і перепоховали їх на кладовищі? Чи вдалося комусь із сельчан пережити цю бійню? Чи їх усіх перебили, без винятку? Старих, чоловіків, жі­нок, дітей? Це також часто траплялося - у Росії, Бі­лорусі, Україні, Польщі. Можливо, всіх інших жителів кудись вивезли, а саме село спалили? Хати у цих ре­гіонах будували здебільшого з дерева, вони горіли, як солома, залишаючи по собі хіба муровані з каме­ню комини, печі та фундаменти, проте й ті швидко розсипалися під впливом погодних умов. Цілком можливо, що вбиті й досі лежать, як їх тоді закопали, могила давно заросла кущами, злилася з місцевістю. Скільки їх, таких місць злочинів із закопаними й досі не знай-деними жертвами, сховано в отруєних пей­зажах? Тисячі? Десятки тисяч? Може, на місці стра­ти - одному з тисяч інших - сьогодні живуть люди? Чи знають вони, що приховує у собі земля, яку вони обробляють? На чому вони поробили грядки? По­садили картоплю? Вирощують цибулю? Поставили сінник? Чи вони широкою дугою обходять місце, де, за переказами, має бути захоронення, про яке роз­казують старі люди? Чи їх не цікавлять тодішні події? Як реагують люди, коли дізнаються, що живуть на ко­лективній могилі?

За допомогою фотографій можна локалізувати окремі місця. Проте у наведеному вище прикладі це неможливо: фото дає надто мало зачіпок. Не видно ні церкви, ні будь-якої іншої великої споруди, ні гори незвичної форми, ні жодної іншої топографічної ознаки, за якою можна було б розпізнати місцевість. На тлі ми бачимо лише луг і простий дерев'яний пар­кан, яких безліч у польських, українських та росій­ських селах. Такий паркан міг би стояти і десь в Ав­стрії. Ми не знаємо ні імен загиблих, ні назви місце­вості. Просто якийсь хутір у Росії чи деінде на Сході, де німці виявилися поганими постояльцями. І таких місць багато. Безліч. Не про всі криваві бійні нам ві­домо. Проте дивовижно, скільки розстрілів було фо­тографічно задокументовано, і знімали самі вбивці - бо хто ж іще міг це зробити? Звісно, протягом Другої світової Головне управління безпеки Райху у Берліні заборонило фотографувати сцени розстрілів, наказ багато разів поновлювався, проте часто його просто ігнорували. Це видно з величезної кількості зробле­них фотографій. Чим керувалися убивці-фотографи, ми не знаємо, про це можна хіба висувати гіпотези. З одного боку, вони прагнули зробити так, щоб захо­ронення зникли, сховалися від людського ока, проте перед тим, як засипати яму і більш-менш старанно її замаскувати, вони швиденько кілька разів клаца­ли фотоапаратом, щоб зберегти для себе цю подію. Я багато розмірковував про цю дивну суперечність, але так і не знайшов задовільного пояснення. Засно­вок до розуміння цього явища пропонує німецька історикиня Міхаела Хріст у своєму дослідженні про вбивства бердичівських євреїв - звідки, до речі, досі не знайдено жодної фотографії, що, проте, не зна­чить, що їх там не робили. Міхаела Хріст пише: «На­віть якщо громадськості невідомі фотографії з ма­сових розстрілів у Бердичеві, зважаючи на кількість страт у цьому місті, частоту фотозйомок на інших місцях масових убивств, доступність місць страти та велику кількість інших солдатських знімків, здається неймовірним, що глядачі й учасники подій не роби­ли там фотографій. Останні були чимось на кшталт трофеїв». Отже, трофеї. Навіть у моєму любитель­ському фотоархіві є деякі з таких знімків. На одній із цих фотографій, також купленій на інтернет-аукціоні, видно багато чоловічих трупів, судячи з одягу - цивільних, точну кількість встановити не можна.

Вони нерівними рядами лежать на витоптаному лузі, викладені перед глядачем. Фото не підписане, тому незрозуміло, ким були жертви й убивці. Більш-менш точно можна стверджувати, що знімок зроблено під час Другої світової війни. Тож загиблі могли бути євреями, тоді вбивці - з високою вірогідністю - нім­цями чи австрійцями. Звісно, не слід відкидати і ли­товців, латишів, угорців, українців та представників інших народів, які допомагали німцям у цій вбивчій справі. Але також можливо, що цих людей розстрі­ляли члени радянського НКВС. Фото не дає надійних зачіпок чи вказівок на місцевість - видно лише луг, а більше нічого. І не можна навіть зрозуміти, що потім зробили з тілами. Їх закопали там, де люди зустріли свою смерть, вкинули у найближчу яму, яку не ви­дно на фото? Щоб злочин буквально заріс бур'яном? Щоб ландшафт усе сховав? Як часто таке відбувалося з 1939 по 1945 роки? Такі випадки траплялися ще під час Першої світової і не припинилися і після Другої - згадати б криваву громадянську війну в колишній Югославії у 90-ті роки минулого століття, Сребреніцу та інші місця масових убивств. Весь час з'являються нові й нові колективні могили. А скількох жертв так і не знайшли або й не шукали?

Можливо, це здається хворобливим, та коли я дивлюся на свій садок і ліс за ним, то запитую себе: Що вони можуть приховувати? Що я знайду на цьо­му вкритому квітками лузі, якщо перекопаю його? Чи в дубовому лісі під Чатерберґом? На березі цього ставка? Я наштовхнуся на кістки, іржавий колючий дріт, телефонний кабель, яким комусь зв'язували руки, на порожні гільзи, зітлілі рештки одягу і взут­тя? Чи це все - лише кошмари, результат моєї пере­обтяженої уяви? Кілька років тому я знайшов у себе в городі, глибоко в землі, виделку. Начебто звичай­ну столову виделку. Вочевидь, вона впродовж деся­тиліть лежала у землі. Витягнувши її і відчистивши, я здивувався, чому на ній немає і сліду іржі, а по­тім знайшов на ручці відтиск «Ваффен-СС». Виделка Ваффен-СС, вироблена з найкращої нержавійної ста­лі, у моєму городі.

Фотографії вбитих, часто напів- чи й зовсім роз­дягнених, німих, байдуже скинутих на купу, наче не­потріб, безборонних супроти наших безсоромних поглядів, ці фото мають у собі щось порнографічне. Розглядаючи їх, ми відчуваємо ляк, огиду, лють, спів­чуття, проте водночас і певне збудження, наче нас застали за забороненим заняттям. Ми схожі на вуає- рів, які позбавляють останньої гідності невідомих їм померлих, які не можуть себе захистити. У свої най- інтимніші, цілком особисті миті смерті вони відда­ні на поталу нашим поглядам як частина анонімної купи трупів, у якій неможливо вирізнити окремі об­личчя. Не менш заплутані почуття викликають і зо­бражені на фотографіях місцевості, пейзажі, про які ми знаємо чи думаємо, буцімто знаємо, що тут відбу­лися страшні події. Найбільше занепокоєння викли­кає те, що на фото ми не знаходимо ніяких вказівок на це, навіть якщо ретельно й уважно вивчаємо їх, шукаючи сліди. На них нема нічого. Ми не бачимо ні­чого, що вказувало б на жахіття. Ландшафт, який ми розглядаємо, спокійно і мирно розгортається перед нами. Начебто невинно. Лісок, латочка лугу, поросла високою травою, поряд із путівцем, що кудись веде, стяжка вздовж берега з вербами і вільхами, гірський хребет, мій город, садок - нічого особливого, ніяких ознак чи знаків. Лише пейзаж. Здебільшого цілком звичний, іноді ідилічний. Я бачив дуже багато таких фотографій - із Польщі, України, Білорусі, Австрії, Словенії; всі вони однаково тривожать своєю оче­видною, виставленою напоказ банальністю, своєю буденністю. Саме непримітність цих місць, відсут­ність знаків, що вказували б на страшні події, дода­ють їм примарливості, навіть загрози.

Напис на звороті:

Вбиті НКВС у Самборі, 1941