Методологічні орієнтири вивчення повсякдення населення УРСР
Олександр ЛУК’ЯНЕНКО
Історія повсякдення замкнених груп сама по собі є прикладом мозаїчного історичного дослідження, коли у науковий об’єктив потрапляє занадто багато питань, котрі на перший погляд здаються розрізненими, але стають важливими під час конструювання життя у країні з урахуванням мікроісторичних факторів.
У своїх реконструкціях щодення українських освітян доби тоталітаризму ми орієнтуємося на характеристику повсякдення замкненої соціальної групи відповідно до біхевіористських підходів, враховуючи взаємовідносини суспільного організму (у нашому випадку колективу тієї чи іншої педагогічної установи) з навколишнім середовищем (тоталітарною державою, місцевою громадою, іншими колективами), що розкриває інформацію про систематичне положення, місце проживання, морфологію, пересування, харчування, інші психофізіологічні властивості членів замкненої спільноти, характеризує їхній життєвий цикл, поведінку тощо[34].Проблема пошуку методологічного арсеналу для історика радянського повсякдення властива як і для науковців багатьох гуманітарних напрямів сучасності. Цьому сприяє розширення сфери пошуків, виснаження первинного інструментарію та поява нових джерел, які донедавна не розглядалися як такі, що могли слугувати основою історичної реконструкції. Все це не неминуче кличе до співпраці науковців із дотичних галузей та проведення крос-предметних наукових розвідок.
Тісний зв’язок історії та антропології почався з середині ХХ століття - з часів наукових експериментів Е. Еванса-Прітчарда. У своїй лекції «Соціальна антропологія: минуле та сьогодення», виголошеній у 1950 р., він звернув увагу на те, що соціальна антропологія мала розглядатися як різновид історіографії. Вона повинна була вивчати суспільства як моральні, а не природні системи. Науковець вважав, що саме прив’язка до природничих наук продукувала фальшиву схоластику у галузі.
Натомість прийшла черга перевести антропологію до сфери гуманітаристики1. Відтоді антропологи лише поглиблювали цей зв’язок. Наприклад, Дж. Де Піна-Кабрал зауважувала, що методологічні перетини з історією ставали критично необхідними особливо в модернізації методики польових досліджень[35] [36].Дзеркальний поворот істориків до методів антропології нерідко пояснюється меркантильними інтересами. Тут ми частково згоджуємося з думкою Г. Лінхарда, який зауважував, що дослідники минувщини вдавались до антропології тоді, коли вичерпували поле для досліджень для власних докторських дисертацій[37]. Проте, нам здається, що, говорячи про використання методів антропології в історії повсякдення, найкраще звертатися до пояснення Е. Еванса-Прітчарда. Він пропонував розуміти антрополога як соціального фотографа[38]. Таким чином відтворення минулого з урахуванням антропологічного компонента стає схожим на «опис негативів» людської свідомості про події, які вони пережили. Антропологія пропонує для цього необхідний арсенал методів, яких, як зауважує, М. Ірек, апріорі бракує історії[39].
Сприяє розширенню застосування антропологічного підходу і те, що сама антропологія почала розглядатись не лише як наука про первісні суспільства. Вона вийшла далеко за межі проблем антропогенезу, розвитку інститутів сім’ї, шлюбу чи соціальних зав’язків до-цивілізаційного періоду[40]. Фактично це поставило антропологію на один щабель із соціологією та політологією, які оперували роздумами з приводу як сучасних подій, так і подій з минувшини. Розвідки з історії повсякдення радянської України часто належать до числа тих, які читаються тими, про кого вони написані (особливо у розрізі повсякдення «відлиги» й пізнішої доби). Практика показує, що окремі з читачів неприязно сприймають висновки людини, яка «роздивляється» роки їхньої молодості не під тим кутом, під яким вони презентують їх самі.
Одною з головних вимог антропологізму вважаємо необхідність «вжитися» в оточення, свідомість якого вивчається, вростання у середовище, ставання частиною колективу.
Як зауважив історик М. Хіллс, це робиться для того, щоб якомога менше видавати свої відмінності у локальності та світогляді1. Відносно реконструкції повсякдення історичних колективів цей принцип можливо скорегувати в бік необхідності вивчення сучасного способу життя групи, аби розуміти базові принципи діяльності колективу. Дослідження побуту освітян є відносно легким у питанні такого «зрощення» науковця та об’єкта вивчення. Цьому сприяє ряд суб’єктивних факторів (наприклад, під час нашого вивчення будення освітян тоталітарної доби навчання та робота у виші дають уявлення про комплекс традиційних проблем піддослідної групи, на вивчення та призвичаєння до яких у чужому професійному середовищі досліднику часто доводиться витрачати значний час). Однак, антропологія - не панацея від усіх хвороб. Її методи так само «хиткі» та «непевні», про що наголошують М. Оже та Ж-П. Колейн[41] [42]. Як зауважив Дж. Ллобера, ця наука сама потребує подальших реформ[43].