вступ

Заазвичаи іс­торію України 1917-1918 рр. читачі не полюбляють. Адже ці роки насичені інтенсивними політичними та воєнними подіями - партії, мітинги, переворо­ти, повстання, заколоти, конституції, вибори.

Утім період від 20 (7) листопада 1917-го до 29 квіт­ня 1918 р. - це час першої у XX ст. української дер­жавності - Української Народної Республіки. Це - ібо днів, упродовж яких УНР функціонувала як абсолютно повноцінна держава. Хоча й не без проблем і в умовах війни з сусідом, який ніяк не хотів позбутися своїх імперських амбіцій.

Історики, пишучи про цей час, звертають увагу на більшовицький заколот в Україні на початку грудня 1917 р., ультиматум Раднаркому Центральній Раді, бій під Кругами та відновлення влади Центральної Ради за допомогою австро-угорських і німецьких військ. Саме ці події наразі видаються ключовими в історіописанні про Україну наприкінці 1917-го та на початку 1918 р.

Така ситуація є спадком 90-х рр. XX ст., коли спро­стовували радянську версію подій 1917 р. в Україні, а тому передусім досліджували те, що суперечило радянській історіографії, яка робила акценти на Жовтневе та Січневе більшовицькі збройні пов­стання, «тріумфальну ходу радянської влади» й ін­тервенцію австро-німецьких «окупантів».

Проте цей період наповнений фактами, які вар­ті уваги навіть з погляду подієвої позитивістської історії. Наприклад, такі символічні для українського націє- та державотворення події, як ухвалення Цен­тральною Радою низки законів - про календар, про громадянство, земельний закон; похорон героїв Круг 19 березня 1918 р. та «жертв революції» ю березня 1918 р., український і німецький військові паради в Києві. Не менш значущими є створення загонів Вільного козацтва, убивство Леоніда П’ятакова, за­провадження стану облоги в Києві на початку січня 1918 р. та арешти кількох політиків за звинувачен­ням у державній зраді.

Історію листопада 1917 - квітня 1918 р., як і всю історію Української революції (зрештою, як усю іс­торію загалом), можна подати в кількох ракурсах.

Перший - радянський. Він простежується у тво­рах радянських істориків та підручниках тієї доби. Згідно з ним на території сучасної України існував радянський уряд - Народний секретаріат, який бо­ровся проти контрреволюційної Центральної Ради. Допомагав йому в боротьбі «братній російський народ». Цей період радянські історики означують як «тріумфальну ходу радянської влади та поча­ток перших соціалістичних перетворень». Наступ німецьких та австро-уторських військ вони харак­теризують як імперіалістичну агресію проти моло­дої радянської держави і при цьому абсолютно ігнорують факт поразки більшовицької «тріумфаль­ної ходи». Подекуди в тогочасних виданнях також з’являються факти боротьби селян проти окупантів та за встановлення радянської влади, а селянські загони самооборони названо «партизанами».

Другий ракурс - це апологетизм Центральної Ради, яка «веде нерівну боротьбу з більшовицькими загарбниками». До боротьби за свою батьківщину - проголошену IV Універсалом незалежну Українську Народну Республіку - долучаються навіть школярі. Вони гинуть у бою під Кругами, здобуваючи собі вічну славу героїв. Зрадницький заколот більшови­ків у Києві заважає владі організувати ефективну оборону столиці, і, як наслідок, невдовзі вона втра­чає місто. Для киян настають чорні дні - їх масово грабують і тисячами розстрілюють. Центральній Раді доводиться звернутися до країн Четверного союзу, з якими вже тривали мирні переговори що­до завершення Першої світової війни принаймні на українському відтинку фронту світового протисто­яння, із проханням про допомогу в боротьбі з біль­шовиками. Угоди досягнуто, в Україну вступають війська Німеччини та Австро-Угорщини. Українська армія бере рівнозначну участь у розгромі більшо­виків і перша з’являється у визволених українських містах, насамперед у Києві. Законну владу в державі начебто відновлено, але проблем вистачає - повна дезорганізація державного апарату, економіки не дає Центральній Раді змоги виконати взяті пе­ред союзниками зобов’язання, і 29 квітня вона від­стороняється від влади.

На думку представників третього погляду - при­хильників «єдиної і неділимої» Росії - події кінця 1917 - початку 1918 р. на теренах України (за їхньою термінологією, «Южной России» чи «Малороссии» - залежно від ступеня радикальності несприйняття самої ідеї України) узагалі є повним безглуздям. Обидві сторони конфлікту були для них однаково далекі та неприйнятні. «Білі» воліли залишатися осторонь. При Центральній Раді, доволі (а може, й занадто) демократичній, вони почувалися без­печно і навіть безперешкодно могли ігнорувати Українську Народну Республіку, перебуваючи при цьому на її території, користуючись її державни­ми органами та економікою.

Докладний розгляд ібо днів, упродовж яких іс­нувала перша Українська Народна Республіка (дру­га постане наприкінці 1918 р. під час антигетьман- ського повстання), показує абсолютну нормальність такої держави. Хоча радянська історіографія нама­галася створити образ ефемерної, нежиттєздатної Української Народної Республіки.

Українська Народна Республіка наприкінці 1917 - у першій третині 1918 р. - це не лише політичні чи воєнні процеси. У той час відбувалися й інші події. На перший погляд, вони можуть видатися неваж­ливими - погром складу з алкоголем чи похорон письменника Івана Нечуя-Левицького. Проте саме з таких позірно пересічних подій складалося жит­тя тогочасних мешканців України.