ЗВІДКИ ПІШЛА РУСЬКА ЗЕМЛЯ, або Сила м'якого знака

Проблема походження терміну «Русь» породила багато лі­тератури. Один із дослідників цього питання небезпідстав­но писав: «Історія світової етноніміки знає мало таких гострих, складних, заплутаних і безнадійно загнаних у глухий кут про­блем, як та, що пов’язана з походженням одного з найпростіших східнослов’янських народознавчих термінів — слова «русь» (Русь)».

Сумнівно, що колись дослідники дійдуть згоди щодо цього питання. Швидше, ще більше заплутають, адже джерел зберегло­ся дуже мало. А на віднайдення якихось нових — надії мало. Та й чи ця проблема настільки вагома? Що дасть її вирішення для прояснення нашої давньої історії?

На мою думку, набагато доцільніше розібратися, як термін «Русь» інтерпретувався в різноманітних джерелах (починаючи від руських літописів і закінчуючи роботами новітніх істориків), як цей термін зазнав карколомної переінтерпретації, як із Русі утворилася Росія, як з’явилися кабінетні терміни Київська Русь, Давня Русь тощо. Однак ця проблема з певних політичних при­чин виявилася «малоактуальною». Насправді ж вона дає ключ до розуміння багатьох явищ, що відбувалися в Східній Європі про­тягом останнього тисячоліття.

Спробуймо звернутися передусім до такого джерела, як «По­вість минулих літ». Звісно, не можна в усьому довіряти цьому твору, є тут чимало різноманітної ідеологічної кон’юнктури, мі­фів. Та все ж цей літопис відбиває уявлення наших далеких пред­ків, принаймні їхньої освіченої частини. На думку більшості до­слідників, він був укладений на початку XII ст. При цьому було використано попередні літописні зводи.

Із самого початку літопису його укладач ставить перед собою завдання з'ясувати, «звідки пішла Руська земля, і хто в ній (у дея­ких списках замість «ній» написано «в Києві». — П.К.) почав спер­шу княжити, і як Руська земля постала». На початку «Повісті...» літописець викладає такі етнологічні уявлення. Спочатку слов'яни були єдиною етнічною спільнотою і жили на Дунаї. Через різні об­ставини вони змушені були покинути свою прабатьківщину й осе­литися в різних землях. Такими, зокрема, були морави, чехи, білі хорвати,серби, хорутани, ляхи. Останні, в свою чергу, теж розді­лилися. Далі в «Повісті...» зазначається: «Так само й ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і називалися полянами, а інші — де­ревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і називалися полочана­ми — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота... Слов'яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем...; і зроби­ли вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли по Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами».

Відразу після цього етнологічного уривка йде опис шляху з «варягів у греки», основними опорними пунктами на якому були Київ та Новгород. Також розповідається про подорож цим шля­хом апостола Андрія Первозванного. Нескладно помітити, що літописець переважно звертає увагу на ті слов'янські племена, які живуть на цьому шляху. Цей торговий, військовий і водночас важливий комунікаційний шлях був тією віссю, навколо якої тво­рилася Руська держава.

Варто зазначити, що під племенами в «Повісті...» розуміли­ся не первісні племена.

Ще в одному «етнологічному» уривку «Повісті...» читаємо: «Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгород­ці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани..., а потім же волиняни». Згадуються й деякі інші слов’янські племена, які жили в мирі з на­званими племенами — радимичі, в’ятичі, хорвати; очевидно, до числа таких мирних племен належали й дуліби, уличі та тиверці. Але ці мирні племена якось не дуже співвідносилися з Руссю.

Тим часом, у «Повісті...» чітко сказано, що Русі платять дани­ну чимало неслов’янських народів-племен: «А се — інші народи, які дають данину Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, морд­ва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову...». У цьому переліку, наскільки можна робити висно­вки, фігурують назви фіно-угорських та балтійських (литовських) етносів. Як бачимо, літописець розглядає їх як чужі для слов’ян народи, котрі мають відмінну мову. При цьому підкреслюється, що вони живуть у «північних краях», у той час як слов’яни — на південь від них. Літописець намагається навіть локалізувати про- живаяня чужих, неслов’янських племен. Зокрема, пише: «На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря.

Однак повернімося до Русі. «Повість...» так подає походження цього етноніма. Мовляв, у давнину полянами правили свої князі — брати Кий, Щек і Хорив. Але їхня династія вигасла, і Київ, полян- ську столицю, захопили хозари. На півночі, де жили як слов’яни (словени, кривичі), так і неслов’яни (чудь і весь), порядку не було, на відміну від полян, які були тямущим народом. Тоді ці «народи Півночі» пішли «за море до варягів, до русі». Русь у даному випадку розглядається як північногерманське плем’я поряд зі свеями (шве­дами), норманами, англами й готами. Було закликано трьох братів — Рюрика, Синеуса й Трувора, які навели лад.

Уже елементарне порівняння цих двох легенд говорить про те, що кияни в літописі спеціально вивищуються над новгородцями. І там, і тут «батьками-засновниками» є три брати. Але якщо по­ляни знаходять князів-правителів зі свого середовища, бо є до­статньо тямущими, то нетямущі новгородці мусять закликати їх із чужої землі.

Пізніше, свідчить літопис, Київ та полян звільнили від хозарів варяги Аскольд і Дір, які тут стали княжити. Однак їх підступно вбив наступник Рюрика Олег, який почав княжити в Києві, а з часом на престолі опинився Рюриків син Ігор. Таким чином, династія Рю- риковичів з Новгорода перебазувалася в Київ і, відповідно, «русь» теж перенеслася сюди. Про це так говорить літопис: «І сів Олег, кня­зюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю».

Цей фрагмент цікавий у багатьох сенсах. Тут дається чіт­ке визначення Русі не як племінного, етнічного об’єднання, що ми бачили раніше, а об’єднання, з одного боку, поліетнічного, а з другого — військово-політичного.

А слова, що Київ — «матір городів руських», означали: відни­ні це місто стає столицею Русі, звідси контролюватимуться інші руські міста. До речі, в скандинавських джерелах для позначення руських земель термін «Русь» не використовувався (звідси певні сумніви щодо скандинавського походження цього терміну). Для позначення Русі скандинави використовували топоніми Ґардар та Австроверг. Останній термін у перекладі — «східна земля». А перший — «країна міст». Насправді точніший переклад був би та­кий: країна городів, укріплених місць, княжих дворів. Так, спершу Руська держава була системою таких княжих городів, звідки здій­снювався контроль за певними територіями. У скандинавських джерелах Ґардар — сукупність таких укріплених пунктів з чотирма основними центрами: Кенуґардом (Києвом), Гольмґардом (Нов­городом), Паллтескья (Полоцьком) та Смалескья (Смоленськом), тобто містами, які були ключовими на шляху з «варягів у греки».

Загалом терміни «Русь», «Руська земля», «русичі», «русини», «роси» доволі часто вживаються в «Повісті минулих літ» — близь­ко 270 разів. Однак у цьому писемному джерелі вони практично ніколи не стосувалися «істинно російських» земель. Дозволю собі процитувати уривок з одного незалежного від нас академічного видання «Історія філософської та громадсько-політичної думки Білорусі», виданої нещодавно в Мінську. З посиланням на чис­ленні дослідження тут вказується: «Варто зазначити, що похо­дження цих понять (тобто «Русь», «Руська земля» тощо. — П. К.) не пов'язане з північно-східною Руссю. Спочатку постали вони близько IX ст. у Середньому Подніпров'ї, регіоні Київ — Черні­гів — Переяслав. У міру поширення володінь Київської Русі вони розповсюджуються на весь східнослов’янський масив». Як бачи­мо, навіть неукраїнські дослідники чесно визнають, що спочатку термін «Русь» з’явився на нинішніх українських землях.

Звісно, дехто може закинути: мовляв, Руссю називали Новгород і Смоленськ — міста, які входять до складу сучасної Росії. Насправді це буде лукавством або непорозумінням. І культурно, і етнічно Смо­ленщина та Новгородщина помітно різнилися від «істинно росій­ських земель», Московії. За Смоленськ і Новгород Московія вела за­пеклу боротьбу, яка навіть супроводжувалася частковим етноцидом місцевого населення (особливо це стосувалося Новгорода).

Тепер спробуємо розібратися, в яких значеннях вживалися терміни «Русь», «Руська земля» в «Повісті минулих літ» та інших писемних пам’ятках тієї доби. Щоб мене не звинуватили в тен­денційності, звернуся до класика російської історіографії Василя Ключевського. Він розрізняє чотири значення слова «Русь» у за­значених джерелах: «1. Етнографічне: русь — плем’я; 2. Соціальне: русь — стан; 3. Географічне: Русь — область; 4. Русь — державна те­риторія ». Дійсно, русь спочатку в «Повісті...» трактується як скан­динавське плем’я, проте дуже швидко таке розуміння зникає. Русь ніби розчиняється в слов’янстві. Зрештою, вона починає тракту­ватися як населення Київщини, навіть ототожнюється з племенем полян. Трактується русь, про це йшлося вище, і як соціальний стан, власне, як соціальна еліта, що здійснює керівництво державою. Те­риторіально, про це теж уже говорилося, Русь сприймається як Ки­ївщина, Середнє Подніпров’я. Нарешті, в політичному значенні — це Руська держава, яка охоплює значні території Східної Європи, переважно ті, які лежать на шляху з «варягів у греки». Дехто з до­слідників додає ще одне розуміння Русі як православної церковної спільноти, об’єднаної Київською митрополією. Отже, термін Русь виявився багатозначним. І ця багатозначність, незважаючи на її певні трансформації, зберігалася тривалий час. Навіть якщо ми ві­зьмемо писемні пам'ятки XVI й частково XVII ст., то побачимо, що існувало вузькотериторіальне розуміння (Руське воєводство, влас­не, територія сучасної Галичини); широке географічне трактуван­ня, коли під Руссю розумілися переважно терени сучасної України й Білорусі; соціальне трактування («руський народ» як тодішня руська православна шляхта й князі); нарешті, Русь як православна спільнота Київської митрополії.

Текст «Повісті минулих літ», як і інші пам'ятки того та піз­ніших періодів, зовсім не говорять про існування якоїсь руської чи давньоруської народності, яка стала «колискою» трьох «брат­ніх» народів — росіян, українців і білорусів. Загалом, якщо ви­ходити з цього джерела, то картина вимальовується приблизно така. УХ — XII ст. на теренах Східної Європи розселилися різні слов'янські етноси, котрі в літописі часто називаються племена­ми. Ці племена мали свої етноніми, територію розселення, свою специфічну культуру й навіть етнічний характер. Про це свідчить не лише «Повість минулих літ». Певним чином це підтверджують і археологічні дослідження. Слов'янські етноси зосереджували­ся на шляху з «варягів у греки». На цьому шляху почали твори­тися воєнно-політичні структури, що завершилося врешті-решт створенням Руської держави. Головним її осередком став Київ та слов'янські землі Середнього Подніпров'я.

Розвиток шляху з «варягів у греки» та існування Руської держави визначило дві тенденції в етногенезі Східної Європи. Слов'янське населення, будучи більш розвинутим культурно й політично, почало слов'янізацію фінно-угорських та литовських етносів цього регіону. Зокрема, районами такої слов'янізації ста­ли терени частини сучасної Білорусі, де проживали литовські племена, Новгородська земля, де переважало фінно-угорське населення. Дещо пізніше почалася слов'янізація Залісся, власне «істинної» Росії. Друга тенденція виражалася в творенні своєрід­ного слов’янського (руського) суперетносу на шляху з «варягів у греки», де відносно інтенсивні контакти сприяли зближенню спорід­нених племен. Першу скрипку в цьому грали поляни, котрих можна вважати одними з предтеч сучасних українців.

Однак переорієнтація торгових шляхів у XIII ст., монгольська навала, що призвела до серйозних геополітичних змін у Східній Європі, деякі інші явища політичного й культурного характеру помітно змінили «етнічну мозаїку» в цьому регіоні. Та все ж спа­док, політичний та культурний, Русі виявився дуже живучим і дав деякі неочікувані плоди. Але це вже інша історія.

Років зо два тому мене попросили виступити в Ольштині (Польща) щодо питань національної самоідентифікації українців. Публіка була різною — не лише науковці Олыптинського універ­ситету, а й журналісти, навіть такі собі «вільні інтелектуали». Були серед них і українці. Адже в Ольштинському воєводстві зараз живе чимало наших одноплемінників. Це — сумний результат операції «Вісла», коли в післявоєнний період українців з їхніх етнічних зе­мель на сході та півдні теперішньої Польщі масово переселяли на «жємі одзискани» — території, що дісталися полякам від Німеччи­ни. У своєму виступі я зупинився, зокрема, на питанні зміни етно­німа в українців. Для багатьох поляків стало відкриттям, коли вони дізналися, що поняття «Русь» тривалий час використовувалося для позначення українців, а, наприклад, «пєрогі рускі», які є практично в кожній польській ресторації чи кафе, зовсім не російська страва, а звичайні українські вареники. Доводилося нагадати й про те, що навіть у сучасній Польщі на сході чи півдні зустрічаються назви населених пунктів із додатком «рускі». Однак це зовсім не означає, що тут жили росіяни. Насправді це залишки пам’яті про те, що тут мешкали українці, яких називали русинами. Здавалося, хто-хто, а поляки мали б розуміти такі речі. Це ж не французи, німці чи ан­глійці, котрі плутають Русь і Росію. Однак...

А нещодавно мав приємність спілкуватися з Євгенієм Гузєє- вим, генконсулом Росії у Львові. Якраз це був час, коли він «про­славився» своїми виступами про «Русь» на Галичині. Мовляв, тут ще до війни (тієї, що в нас зазвичай зветься «Вєлікой Отечествен­ной») люди розмовляли по-руськи, тому що були русинами. І ось лише радянська влада після «золотого вересня» 1939 р. принесла галичанам українську мову. На ці теми пан консул вирішив по­спілкуватися й зі мною. Звісно, він зовсім не простачок. І розуміє, що Русь та Росія — не одне й те саме. Проте з його міркувань ви­пливало: там, де Русь, мусить бути й російський дух. Та, власне, чого чекати від представника дипкорпусу Росії? Вони, себто ро­сійські дипломати, чітко відстоюють інтереси своєї держави.

І це ще не все. Візьмемо хоча б «совість» сучасної Росії — Олек­сандра Солженіцина. Ось його слова: «И никакие их проклятая (тобто українських націоналістів. — П.К.) не отвратят наших сер­дец от святого Киева, источника и самих великороссов, — Киева, где и сегодня неистребимо звучит русская речь, и не замолкнет. Будем сохранять теплое чувство единого триславянского народа...»

Годі, скажете ви, це ж письменник, у нього часто чуття над ра­ціо превалюють. Візьмемо тоді академіка Дмитра Лixaчова, чи не найбільшого авторитета для росіян (і для деяких українців) у сфе­рі «древнерусской» літератури. У своєрідному науковому бестсе­лері «Введение к чтению памятников древнерусской литературы» він пише: «Русской литературе без малого тысяча лет. Это одна из самых древних литератур Европы. Она древнее, чем литературы французская, английская, немецкая. Ее начало восходит ко второй половине X века». Отак, ні більше й ні менше. Куди там якимсь нім­цям, англійцям чи французам змагатися з росіянами!

Чи розумів академік Ліхачов, що займається інтелектуальним шулерством? Бо в X ст. ні Росії, ні російської літератури не було. Була Русь, що етнічно передувала Україні. Гадаю, Ліхачов це ро­зумів. На те він академік! У деяких своїх роботах учений все-таки розмежовував терміни «русьский» та «русский» (див. Лихачев Д. С. Киев — мать городов русских// Исторические традиции духо­вной культуры народов СССР и современность. — К. 1987. — С. 6-14). Правда, робилося це для «вузьких спеціалістів».

Однак мене зовсім не дивують ні ліхачови, ні солженіцини, ні гузєєви... Не дивують і закордонні вчені-гуманітарії. Де їм ро­зібратися в термінологічних тонкощах між «русьский» і «росій­ський»! Тим більше, що перебувають вони під могутнім впливом російської русистики.

Дивують співвітчизники, які здали свій етнонім «Русь» сусі­дам, а тепер навіть не знають про це. Якось у журналі «Київська Русь» я дав собі таку характеристику: вважаю себе українцем, але не в захопленні від цього етноніма. І, закономірно, дістав на горіхи від деяких патріотів: мовляв, немає в мене достатньої лю­бові до Батьківщини. Дійсно, я далеко не в захваті від етноніма «Україна» — хоча б через те, що він є свідченням нашої поразки в етнонімічній війні.

Закономірно, дехто спитає: що таке етнонімічна війна, чи не є це плодом фантазії автора?

Не є. Етнонімічні війни — різновид інформаційних війн, які мають давню історію. Говорити про них можна довго. Наслідки цих війн не менш реальні, ніж війн гарячих. Тут варто навести сло­ва американського мовознавця Едуарда Сепіра: «Люди живуть не тільки в об’єктивному світі й не тільки в світі громадської діяль­ності, вони значною мірою перебувають під впливом тієї конкрет­ної мови, яка стала засобом впливу для цього суспільства». Як ми назвемо те чи інше явище, так воно й починає сприйматися.

Та поговорімо про етноніми. Для декого це прозвучить див­но, але назва народу може визначати його долю. Що, наприклад, означало для держави, більша частина населення якої не була слов’янською, присвоєння терміна «Русь»? Принаймні кілька речей: претензії на культурний і політичний спадок княжої Русі X—XIII ст., відповідно, претензії на її території; слов’янізацію («русифікацію») не лише державної еліти, а й усього населення; лідерство в православному слов’янському світі й імперські амбі­ції як «захисника православних». А що означало для нас утрата етноніма «Русь»? Ігнорування свого величезного культурного спадку X—XVIII ст., свідому чи несвідому відмову від своїх пери­ферійних територій та регіонального лідерства. Багато кому це не сподобається, але треба сказати чесно: набуття нового етноніма (Україна, тобто окраїнна земля) означало для нас маргіналізацію та поразку перед росіянами, які привласнили наш етнонім.

Професор Я. Дашкевич небезпідставно вважав, що Україна «має культивувати своє первісне ім’я «Русь», оточуючи його поша­ною, пієтетом, — та відверто говорити про те, що його вкрали і за­гарбали. Так, як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст по­няття «Русі». Далі він зазначав: «На сьогодні цілком ясно, що зміна назви «Русь», «русини» на «Україна», «українці» — це не підміна гірших назв кращими (як то було в колоніальних та напівколоні­альних країнах, коли Цейлон замінили на Шрі Ланка, а Сіам на Та­їланд), а вимушений захід, щоб позбутися загрози насильницької асиміляції поневолювачами. Українців примусили змінити націо­нальне ім’я — і це був тривалий некерований процес, який визрів у надрах народу та відшукав пропагандистів для проведення такої кардинальної переміни. Нові назви не запроваджували, як поде­куди, державним декретом, бо в період здійснення процесу заміни етнонімії власної держави не було, а окупанти всіма способами на­магалися не допустити потрібного результату».

На жаль, в Україні ці питання сором’язливо замовчуються. Певно, щоб не дратувати «старшого брата»?

Петро КРАЛЮК 18 березня 2011 р.