ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ КРАЇНИ

«Руська земля» та Україна в системі історичних координат

18 квітня знову непомітно для громадськості минула дата першої згадки назви нашої країни. У багатьох інших країнах точ­но б не пропустили таку нагоду для популяризації своєї держави.

І це справедливо: досвід, здобутий тяжкою працею і кров’ю предків, дається людині (чи народові) для того, щоб можна було не повторювати своїх та чужих помилок. А людина (чи народ) цим досвідом нехтує.

Між тим повідомлення вітчизняного літопису від 1187 року говорить: «У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода, Вишгорода, Василькова, Переяслава та фортець Поросся на по­ловців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер. І принесли його в Переяслав (нині Київської області) на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дру­жину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна много постонала».

В Україні громадськість, не кажучи про політиків, ще як слід не навчилася розуміти просту істину про зв’язок між успіхами народу і станом його пам'яті, ані мати цю пам'ять, ані знати еле­ментарні речі зі своєї історії — зокрема такі, як природа назви своєї країни.

Між тим у радянські та імперські часи була популярна й іде­ологічно зручна теорія про походження назви Україна від слова «окраїна». Завдяки цьому стверджувалося периферійне значення своєї країни для її мешканців, яких привчали любити чужу Бать­ківщину і зневажати свою.

У XVIII столітті, після кількасотлітініх боїв одразу на «кілька фронтів» українці оглянулися, і, як то кажуть, з'ясували — «і я не я, і хата не моя».

Пам'ятник давньоруському (українському) князю Ярославу Мудрому

торії якого розташовано всі центри Русі — Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр’їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Теребовля — і так ще на кілька сторінок.

Причому це привласнення назви було зроблено країною з протилежною політичною та суттєво відмінною культурною тра­дицією. Між тим «запозичення» назви — явище звичне в історії, Московія тут далеко не першовідкривач. Німеччина майже ціле тисячоліття — до 1806 року — офіційно звалася Священною Рим­ською імперією, хоча головний внесок германців у римську істо­рію полягав у тому, що вони зруйнували Рим. Румунія в середині XIX століття змінила дві власні природжені назви (Волощина і Молдова) на одну. Зате яку! Хоча в більшості вчених не викликає сумнівів, що румуни — нащадки латинізованих даків, а не рим­ських легіонерів і колоністів, які евакуювалися з Дакії 271 року, як про це одностайно повідомляють античні джерела.

Відповівши на запитання, що таке Русь і що таке Україна, ми дамо собі відповідь, що ми є.

Поява слова «Україна» вперше 1187 року по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі (так у VIII—XVII століт­тях називалася територія Центральної України) одразу стави­ла нерозв’язне для радянської пропаганди питання — окраїною щодо чого могла бути ця територія? Природно, що не Москви. Остання в ті часи була настільки глухою околицею, про яку пере­січні люди навряд чи взагалі щось чули на Київщині. Київ зали­шався безумовним центром для усіх князів династії Рюрикови- чів. Іншого центру легітимності просто не існувало. Абсолютна більшість князів цієї династії вважали Київську землю своєї бать­ківщиною («доменом» або «вотчиною»), навіть коли, керуючи да­лекими землями, ніколи в житті не бачили ні Дніпра, ні Росі, а решту земель розглядали як просто підвладні собі.

Загалом, частина Переяславського князівства в той час справ­ді була на краю Русі. Однак інша його частина була віддалена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ. Таким чином, було б незрозуміло, чому про князя тужили саме прикордонні землі, адже, за логікою, це робити щодо свого князя мали жителі Пере­яславського князівства незалежно від віддаленості від кордонів. Отже, поява слова «Україна» вперше зафіксована стосовно Пе­реяславського князівства. У цьому повідомленні йшлося, що за Переяславським князем Володимиром Глібовичем «тужила вся Україна». Переяславщина була одним із князівств власне Русі (до якої на той час належали Київське, Чернігівське, Переяславське й Новгород-Сіверське князівства). Тому слово «Україна» не могло означати околиць князівства. Ще більш незрозуміло, окраїною чого могли бути неодноразово згадані в літописах Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна або, тим біль­ше, Київська Україна.

Під 1189 р. в літописі в оповіданні про князя Ростислава Бер- ладника згадується, що він приїхав «в Україну Галицьку» (коли він в'їхав у серединні землі цього князівства, а не його околиці). У Галицько-Волинському літописі під 1213 р. є запис «Данило ж повернувся додому і їхав з братом і прияв Берестій, и Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну», тобто малося на увазі все князівство.

Треба відзначити, що назва «Україна» застосовувалася й Щодо російських та білоруських земель — Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Відомі також повідомлен­ня про польських князів, які після походу на Галичину й Волинь верталися «в свою Україну», тобто у власне князівство, а не його околиці.

Слово «Україна» в літописах виступає синонімом слова «кня­зівство». Саме в такому значенні воно багаторазово вживається

Таким був Стародавній Київ. Рекострукція сучасних істориків протягом кількох століть після своєї появи, коли Україна позна­чає «наше князівство», «наша земля», «країна».

Паралель прозора — адже й нині по-українськи слово «кра­їна» означає власне країну. «Українянин», а пізніше «українець», відповідно, означало «земляк», «співвітчизник».

В українській мові є слово «украяти», тобто наділити чим- небудь, наприклад, хлібом, землею тощо.

Специфіка вживання назви «Україна» в літературі XII— XV ст. цілком прозоро свідчить про те, що в той період термін «Укра­їна» вживався саме як синонім «князівства», «землі».

Уперше з’явившись щодо Середньої Наддніпрянщини що­найменше в середині VI ст., задовго до появи варягів на історич­ній арені, назва «Русь» протрималася в Україні (Західній) до XX ст., а в Центральній — до XVIII ст. Ще поет Іван Франко в 1914 р. писав про себе «я єсмь русин». Деякі закарпатці й досі називають себе русинами.

Паралельно з XII ст. виникає й назва «Україна».

А що ж таке Русь?

У вітчизняних літописах послідовно стверджується, що Рус-

сю є виключно територія сучасної Центральної й Північної, а з кінця XII ст. — і Західної України. Жодні інші землі, ані Суздаль (Залісся), ані Новгород, ані Смоленськ тощо Руссю за часів Київ­ської Русі не вважалися. Ніде в літописі не згадано ані «Суздаль­ської Русі», ані «ЗаліськоїРусі», ані «Московської Русі» — усе це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна — Київщина, Переяславщина й Чернігівщина, а з кінця XII ст. — це ще й землі Західної України.

Повідомлення літопису під 1141 р.: «І Святослав, заплакавши, послав до Юрія в Суздаль, сказав: «Брата мені Всеволода Бог узяв, а Ігоря Ізяслав схопив. Піди-но в Руську землю, до Києва».

Повідомлення літопису 1147 p., коли чернігівський князь Святослав Ольгович обступив місто Неринськ (у Рязанському князівстві): «У той же час прибігли до Святослава із Русі отроки».

Повідомлення літопису під 1148 р. про обмін дарами між ве­ликим київським князем Ізяславом Мстиславичем і його братом Ростиславом Мстиславичем, князем Смоленським: «Ізяслав дав дари Ростиславу, котрі од Руської землі і од усіх цесарських земель (тобто земель, підвладних Київському князю Ізяславу, якого часто називали цесарем, на зразок візантійських імператорів.

Повідомлення літопису під 1149 p., коли вигнаний із Київ­щини Ростислав приїжджає до свого батька Юрія Довгорукого в Суздаль, то каже: «Чув я, що хоче тебе вся земля Руська і чорні клобуки».

Повідомлення літопису про слова Юрія Довгорукого (1149 р.): «Синовець мій Ізяслав, на мене прийшовши, волость мою розорив і попалив, а іще й сина мого вигнав із Руської землі і во­лость йому не дав, і мене соромом покрив».

Повідомлення літопису під 1151 p.: після того, як Ізяслав Мстиславич учергове вигнав Юрія Довгорукого з Києва, син Юрія Андрій Боголюбський «тим часом випросив у отця піти наперед до Суздаля, кажучи: «Осе нам уже, отче, тут, в Руській землі ні раті, ні чого іншого. Тож затепла підем».

Повідомлення літопису про черговий невдалий похід Юрія Довгорукого на Київ під 1154 р.: «У тім же році рушив Юрій з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь. І стався мор серед коней в усьому війську його, якого ж не було ніколи».

Повідомлення літопису про те, як після смерті київсько­го князя Ізяслава Мстиславича «тої ж зими (1154 р.) рушив був Юрій у Русь, почувши про смерть Ізяславову».

Повідомлення літопису під 1155 p., коли тодішній київський князь Юрій Довгорукий посилає по свого племінника Ростислава у Смоленськ: «Сину? Мені з ким Руську землю удержати? З тобою. Поїдь-но сюди».

Повідомлення літопису під 1173 p., коли Андрій Боголюб- ський указав князям Ростиславичам залишити Київ і навколишні міста Білгород та Вишгород і піти до Смоленська: «І заремствува­ли вельми Ростиславичі, що він позбавляє їх Руської землі».

Повідомлення літопису під 1174 р. про те, як суздальський князь Андрій Боголюбський, відповідаючи на звернення князів Ростиславичів, сказав: «Пождіте трохи, я послав до братів своїх в Русь. Як мені вість буде од них, тоді й дам відповідь».

Повідомлення літопису під 1175 р. про те, як суздальського князя Андрія Боголюбського вбили змовники в заснованому ним містечку Боголюбові під Суздалем, а його придворний Кузьмище причитав: «Уже тебе, господине, пахолки твої не признають.

Повідомлення літопису під 1175 р. про те, як після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри (з Володимира-на- Клязьмі) говорили: «Князь наш убитий, а дітей у нього немає, си-

Селище давніх слов'ян. Реконструкція сучасних істориків

нок його в Новгороді, а брати його в Русі».

Повідомлення літопису під 1175 р.: «Того ж року коли оба Ростиславичі сиділи на княжінні у землі Ростовській, роздавали вони були посадництва руським отрокам. А ті велику тяготу лю­дям сим учинили продажами і вирами».

Повідомлення літопису під 1180 р. про похід чернігівсько­го князя Святослава Всеволодовича на Суздаль і Рязань: «І тоді спішно приготувалися до бою у війську Святославовім, і Всево­лод Святославич уборзі примчав до руських полків зі своїм пол­ком. І тоді рязанські князі втекли, а інших вони побили». Коли Святослав повертався із Суздаля, літопис повідомляє: «А коли вийшов він із Суздальської землі, то одпустив брата свого Всево­лода, і Олега, сина свого, і Ярополка в Русь, а сам із сином Воло­димиром пішов до Новгорода Великого».

Повідомлення літопису під 1187 р. про те, як князь Рюрик Ки­ївський послав у Суздаль до князя Всеволода сватати його вось­милітню дочку Верхуславу за свого сина Ростислава, а Всеволод згодився, дав великий посаг і відпустив її «в Русь». Князь Рюрик справив пишне весілля, якого «несть бувало в Русі», а потім тих, що привезли Верхуславу із Суздаля, «Якова свата і с бояре одпус­тив ко Всеволоду в Суздаль». Яков «приїхав із Русі (в Суздаль), проводивши Верхуславу, і бисть радість».

Повідомлення літопису під 1223 р. про те, що на допомогу українським князям у їхній боротьбі проти монголо-татар з Рос­това послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він буцімто не встиг «до них в Русь».

«Варязька теорія» походження назви Русі зі Скандинавії по­ширювалася в Росії й СРСР через те, що дозволяла нехтувати чис­ленними літописними згадками, у яких чітко й однозначно ствер­джувалося, що Русь — це виключно землі сучасної Центральної, а з кінця XII ст. й Західної України.

Якби варяги принесли ім'я русинів, воно ніяк не могло би бути зафіксоване в писемних джерелах VI ст., адже варяги вперше з'явилися на історичній арені на кілька століть пізніше.

Сьогодні навіть такий москвофіл, як академік П. Толочно, вважає, що назва «Русь» — місцевого, південного походження: «Вочевидь, «Русь» — дуже давнє слово іраномовного походжен­ня, пов'язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII— IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі й перейшло на слов'ян. Не випадково літопи­сець писав: «...поляни іже нині зовомая Русь». Інакше кажучи, слов'яни з племені, яке стало ядром давньоруської держави, спо­чатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва «Русь»... Вочевидь, зі словом «Русь» пов'язані й давні імена річок

— Росі, а також її притоків Росави і Роставиці».

Просте вивчення першоджерел доводить, що специфіка вжи­вання назви «Україна» в літературі XII—XV століть цілком про­зоро свідчить про те, що в той період термін «Україна» вживався саме як синонім «князівства», «землі».

Тому Україна є просто новою, більш молодою назвою Русі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України. І обидві чудові, зв'язані з колосальною кількістю перемог.

18 квітня 1187 року народилася лише одна з двох назв нашої країни, у той час як тоді в історії абсолютно нічого не змінилося. Тому сама країна, безумовно, є старшою.

У такій подвійній назві Україна не оригінальна. Колись Фран­ція звалася Галлією, а Іспанія — Іберією. До англосаксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви. Китай змінював назву кожного разу зі зміною правля­чих династій. Так само й Росія нещодавно звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим — Суздаллю й Заліссям.

Олександр ПАЛІЙ 29 квітня 2011 р.