Західня Україна по смерті Романа
Смерть Романа створила зовсім нову ситуацію: об’єднання Галичини з Волинню було чимсь, що тоді не виростало з нутра обох країн, органічно, стихійно. Воно було накинуте згори далекозорим політиком, людиною великої сили волі.
Ми можемо думати, що в часі творення централізованих національних монархій, які в 14. - 15. століттях приходили на зміну державам февдального типу, до об’єднання українських земель дійшло б скорше чи пізніше; але за панування Романа такої тяги до інтеграції в самих землях ще не слідно. Ми відчуваємо справжню, свідому волю українського населення — належати до одної, великої держави з сильною великокняжою владою, і в Галичині, і на Волині,, одно покоління пізніше, — і мається враження, що та воля стихійна, вислід чисто місцевих обставин, може тільки частинно здраматизована відчуттям, що, мовляв, уже раз „ми”, маса західньоукраїнського населення, за Романа творили одну цілість. Тим часом, у ранніх 1200. рр. об’єднуючим чинником був сам Роман, його залізна воля створити великодержаву з західніх земель давньої Руси, його загартована в походах армія, оперта на волинський людський матеріал та дружини залежних князів. Після 1205. р. того об’єднуючого чинника забракло, і створена Романом політина система просто розлетілася на окремі складові частини, з яких була побудована.Ворогами централізму Романа були, очевидно, ті верстви, що від об’єднання країни в одне могутнє ціле могли тільки втратити політично, престижево, матеріально. На Волині такою групою невдоволених були нащадки Ізяславичів, як з лінії Мстислава, так Ярослава. Це були місцеві удільні князі, немов володарі в мініятурі, дарма, що їхні держави обіймали, як правило, одне-два міста, кілька містечок та околицю. Знаємо, що по 1205. рр. такі князі виступали вороже проти Романовичів: Інґвар Ярославич, пізніше його син, Ярослав Інгваревич, у Луцьку, а в Белзі — Олександер Всеволодович з сином Всеволодом, якого відтак бачимо в службі Данила; на Поліссі — це Володимир і Ростислав Святополковичі, яких Данило включив у сферу впливів аж у 1230.pρ.3 другого боку, треба додати, що пересопницький князь Мстислав Німий до того полюбив Данила, що вмираючи, передав йому в опіку Луцьк і свого сина (1225.
р.). З того бачимо, що ідея сильної великокняжої влади не була чужа і дрібним удільним князям.Інші були відносини в Галичині, де принциповим ворогом сильної княжої влади була не групка князів, а ціла суспільна верства, земельна аристократія. Волинських князів було не так то уже й багато, один чи другий з них міг згинути на війні, вмерти природною смертю чи змінити переконання. Не те в Галичині. Земське боярство становило видатну групу галицького населення, що відзначалася високою культурою, розвиненою становою солідарністю, матеріальною незалежністю, і, попри те все, ненавистю до Романовичів, носіїв принципу сильної княжої влади. Ці бояри легко могли вступити в союзи з сусідніми володарями, головно уграми, або творити з-поміж себе таки різні партії для піддержки всіляких претендентів на Галичину: Irope-
вичів, Михайла і Ростислава чернігівських, дрібних волинських князів, тощо.