Західний похід 1236-1241 років

За писемними перськими джерелами, в рік барана (1235) від­бувся новий курултай, на якому вирішено розпочати бойові дії у чо­тирьох напрямках: 1) на Корею (Коре), що повстала проти мон­гольського панування; 2) на імперію Сун (Китай); 3) на Близький Схід; 4) у Европу.

До походу на Європу почала лагодитися вся Монголія. Було ого­лошено наказ: «У цей похід нехай люди, що відають улусом, відпра­влять старшого із синів. Люди, що не відають улусом, нойони туменів, тисяч, сотен і десятків, всі люди, хто б не був, також відправлять стар­шого в похід. Доньки і зяті тим же чином нехай відправлять старшо­го із синів». Отже, такий похід можна вважати панмонгольським.

На чолі війська було обрано хана Батия, йому підпорядковува­лися 14 царевичів. У кожного з них під командуванням було 10 ти­сяч воїнів, а загальна кількість монгольського війська в західному напрямку скаладала близько 150 тисяч. Деякі дослідники вважа­ють, що армія завойовників сягала від 300 до 600 тисяч. Навіть, як­що взяти до уваги лише наименьше число воїнів у 150 тисяч, то монгольська армія була величезною за масштабами середньовіччя. Щодо військового потенціалу Київської Русі, загальна кількість військ усіх князівств разом дорівнювала приблизно 100 тисячам (без урахування ополчення). Отже, києворуські землі значно посту­палися монголам.

Нагадаємо, що у допомогу хану Бату було призначено «фахівця» із західних походів — Субудая. Цей бахадур (богатир) у безперер­вних баталіях втратив око та руку, яку паралізовано після тяжкого поранення, кульгав від удару ворожої саблі. Але за своє життя він жодного разу не знав поразок, без нього не обходилась жодна військова кампанія проти «західних народів». У Китаї монголи піз­нали прийоми облоги міст і почали застосовувати нову на той час осадну техніку — тарани, «пороки», метальні машини, «грецький вогонь» (рідина, до складу якої входила нафта і сірка).

За допомогою купців, що вели торгівлю на Великому шовково­му шляху (з Китаю до Іспанії через землі русичів), було зібрано всю необхідну інформацію про стан справ у Київській Русі. З листа Ба­тия до угорського короля Бели IV, знайденного при затриманні в Суздалі монгольських послів, відзначалося, що це вже тринадця­те посольство до його двору. Важливе місце відводилось розвідко- вим військовим походам маршрутами майбутніх тотальних облав. Кожному театру бойових дій визначили свою пору року.

Провівши все літо на марші, Батий розпочав свій похід із за­воювання Волзької Булгарії, яку було розгромлено протягом осе­ні 1236 — весни 1237 р.: «Тієї ж осені (1236) прийшли зі східної країни в Болгарську землю безбожні татари, і взяли Велике місто Болгарське...». Навесні 1237 р., перейшовши на правий берег Вол­ги, монголи розпочали тотальні облави земель половців, аланів, мокши і буртасів. Монголи зустріли значний опір кипчаків і аланів (асів, або ясів), писемні джерела свідчать про відчайдушну бороть­бу біля берегів Ітіля (Волги) половецького «еміра» Бачмана і ясько- го «еміра» Качир-укуле. Ця війна тривала протягом всього літа. Угорський місіонер Юліан, проїжджаючи поблизу кордонів Київ­ської Русі, зустрів ординське військо, відправлене Батиєм «до моря на всіх команів», ще в степах.

Лише після курултаю тієї ж осені монголи розпочали бойові дії проти Північно-Східної Русі.

7 лютого 1238 р., зруйнувавши міські мури стінобитними ма­шинами, монголи захопили місто. Князь Юрій Всеволодович за­лишив у місті сім’ю і відступив до річки Ситі (притоки Мологи, на північний захід від Ярославля), де намагався зібрати військові сили.

4 березня відбувся бій: «І була брань велика і сеча зла, і лилася кров як вода», руські війська зазнали поразки, великого князя Юрія Все­володовича було вбито. Після двотижневого опору (22 лютого —

5 березня) захоплено Торжок, монголи рушили до Новгорода. Не дійшли до нього близько 100 верст і повернули на південь. Ор­динські війська розпорошилися на значних просторах від Торжка до Вологди, зібрати їх для захоплення Новгорода було майже неможливо. «Зупинка» Батия під Торжком фактично зірвала цей похід.

На зворотному шляху завойовники рухались широким ланцю­гом, руйнуючі все за собою: «... [монголи] пішли звідти, вирішивши на раді йти туманами облавою і всяке місто, область і фортецю, які їм зустрінуться [на шляху], займати і руйнувати». Проте Бату про­тягом двох місяців (7 тижнів) не міг захопити невелике місто Ко­зел ьськ. Під час однієї з вилазок руської залоги частину стінобит­них машин було знищено, вбито близько 4 тисяч монгольських воїнів. Лише після підходу сил царевичів Кадана і Бурі разом з осад- ними машинами місто захопили, а населення покарали. Батий наз­вав Козельськ «злим містом».

Із середини 1238 до весни 1239 р. рух монгольського війська на руські землі припинився, що було пов’язано з великими втратами при завоюванні та чварами між Батиєм, царевичами Гуюком і Бурі. В тилу також залишилося ще багато непідкорених народів, тому вже навесні 1239 р. монголи повернулися в Дешт-і-Кипчак й до­вершили завоювання земель половців, черкесів та аланів. Ця геро­їчна сторінка у боротьбі проти монголів, що тривала майже до осе­ні 1240 р., дуже слабко висвітлена на сторінках літописів. Так, у 1240 р. війська туменів Гуюка і Менгу за наказом великого хана Уге- дея рушили на південний схід, пройшли узбережжям Каспійського моря до Дербента і повернулися до Монголії (назрівав конфлікт між Батиєм, Гуюком і Менгу): «Після повернення царевичів Менгу- каана і Гуюк-хана [з походу] він [Бату] з братами, як про те [вже] згадувалося в додатках до його родословної, зайнявся рештою тих областей» [6].

Завоювання аланів і черкесів на Північному Кавказі здійснили царевичі Мунке і Кадан. Берке був зайнятий боротьбою з половця­ми, які й далі кочували між Доном і Дніпром. Половецький хан Ko- тян намагався дати відсіч завойовникам, але був розбитий у 1238 р. в дельті Волги та із залишками свого війська мусив тікати до Угор­щини.

Батий дізнався про це і звернувся до Бели IV з вимогою відмо­вити половцям оселитися в Угорщині, обіцяючи в разі непокори розпочати карні санкції: «Знаю я, більше того, що рабів моїх кума- нів ти держиш під своїм заступництвом, тому наказую тобі надалі не тримати їх у себе, щоб через них я на став проти тебе». Однак ор­да Котяна залишилась. Наступник угорського трону Стефан навіть породичався з половецьким ханом, узявши його доньку за дружину. Напередодні монгольського вторгнення до Угорщини в місті Пеш- ті опозиційні до короля феодали звинуватили хана Котяна у зраді (зв’язках із руськими і монголами) і стратили. Це викликало об­урення серед половців. Вони повстали, розгромили угорські війсь­ка і спустошили тамтешні землі. Потім половці почали війну проти монголів окремо від угорців, але зазнали поразки і відійшли на те­риторію Болгарії.

У другій половині 1239 р. монгольська армія знову з’явилася на північному сході Русі, де, завоювавши мордовські землі й спаливши Муром, дійшла до Клязьми, але головні сили Бату спрямував на південь, на лівий берег Дніпра, аби зламати залишки опору полов­ців. Останньою значною військовою кампанією Батия в 1239 р. бу­ло вторгнення на Таврійський півострів (отримав назву «Кримсь­кий» за часів Золотої Орди від тюрк. «Крим, керим» — фортеця): «Сюди, до берега моря втекли рештки половців, а слідом вдерлися монголи», — констатував європейський монах Плано Карпіні. На­прикінці грудня 1239 р. монгольська кіннота дійшла до Судака.

Ще навесні 1239 р. розпочалися бойові дії проти земель Півден­ної Русі.

Восени 1240 р. Батий, стягнувши всі сили, пішов на «країну руських і чорних шапок [чорних клобуків]». Форсувавши Дніпро, монголи облавою пішли від Поросся до Києва. В листопаді 1240 р. Бату взяв в облогу Київ, що належав тоді Данилові Галицькому. Ве­ликий князь Михайло Всеволодович, замість того щоб очолити бо­ротьбу проти Батия, втік до Угорщини. Після нього ненадовго Ки­євом заволодів смоленський князь Ростислав Мстиславович, вигнаний звідти Данилом Галицьким. Поставивши замість себе га­лицького боярина, воєводу Дмитра, Данило Романович повернувся до своїх володінь. Отже, напередодні монгольської навали Київ за­лишився без князя. Прорвавшись у районі Лядських воріт та зла­мавши оборону останніх захистників «міста Володимира», монголи захопили столицю давньоруської держави 6 грудня (за іншими джерелами — 19 листопада) 1240 р. [7], а згодом — Володимир-Во- линський та Галич. Загалом у Київській Русі уникли руйнування лише ті міста, якими завойовникам не вдалося оволодіти або які стояли не на шляхах монгольської армії. За літописом, монголи не змогли взяти Данилів, Кременець, Холм.

Захопивши Галицько-Волинське князівство до січня 1241 р. Ба- тий переможно пройшов землями Центральної Європи, вийшов на береги Адріатики. У 1241 — на початку 1242 р. монгольська армія воювала безпосередньо з військами католицьких країн — Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Хорватії та Германії. Як і в Київській Русі, в державах Центральної Європи не було єдності, щоб проти­стояти супротивнику. На той час на першому місці для наймогутні- ших політиків (Папи Римського Григорія IX і германського імпера­тора Фрідріха II) головним був внутрішній конфлікт, а не загроза монгольського вторгнення. Тому на заклик Польщі про допомогу прийшов лише чеський король Вацлав, але він запізнився на один день: 9 квітня 1241 р. під Легницею монголи розбили об’єднану польсько-німецьку армію та відсвяткували свою чергову перемогу. Кочівників не зупинили й групи хрестоносців — тамплієрів, іоанні­тів і тевтонців.

Передовий загін Батия, зруйнувавши Люблін і Сандомир, увій­шов до Силезії. Також і Угорщина, попри заклики короля Бели IV, не отримала будь-якої допомоги ані від німецького імператора, ані від Папи Римського, її армію було розгромлено поблизу річок Тиси і Солони. Навіть близькість смертельної небезпеки для Германії не змусила Фрідріха II покинути Італію.

У грудні 1241 р. монгольська армія перейшла замерзлий Дунай і, захопивши Хорватію, вийшла до Адріатичного моря. Проте вели­чезні втрати під час західного походу, попередні чвари Батия з царе­вичами Гуюком і Бурі та смерть кагана Угедея 11 грудня 1241 р. змусила Батия повернути назад. Похід розпочався навесні 1242 р. через Сербію і Хорватію, коли монголи одержали інформацію про події на Сході. Рашид-ад-Дін сповіщає про напад десь у Централь­ній Європі в рік барса (639 рік за мусульманською хіджрою — 12.07.1241-30.06.1242) на монгольські війська Сонкура, сина Джу­чі, «великої кількості» половців. їх, зрештою, теж було розбито.

Про руйнування Русі на зворотному шляху літописи нічого не повідомляють. Очевидно, значних військових кампаній не відбу­валося, Батий поспішав до своїх баз. Вже взимку 1242—1243 років

4 Золотоординські часи на укр. землях

49

монгольська кіннота через Валахію, Карпати і Молдавію з’явила­ся знову у причорноморських та прикаспійських степах. Шлях ар­мії пролягав через пониззя Дніпра, про що свідчать знахідки похо­вань монголів цього часу на о. Березань, поблизу с. Карги Херсонської області та Мелітополя. Частина половців мігрувала у Закавказзя, тому з Центральної Європи окремі військові загони монголів, переслідуючи їх, дійшли до міста Дербента і Залізних воріт (Дербентської ущелини — Тимур-хакалки). Опір половців було зламано.

У столиці Монгольської імперії Каракорумі на Батия чекав ку­рултай з можливою кривавою боротьбою за престол, тому для ньо­го важливіше було зберегти армію, а не завоювати нові землі. В ім­перії монголів назрівав розкол, до того ж великим каганом повинні були проголосити Гуюка, ворога Батия. Поява його в Монголії мо­гла вартувати йому життя, тому Бату, повернувшись в Дешт-і-Кип­чак і посилаючись на хворобу, в першу чергу зайнявся зміцненням свого становища в улусі Джучі. Відзначимо, що відсутність хана Ба­тия на курултаї в Каракорумі призвела до того, що упродовж п’яти років не могли обрати великого хана, престол залишався незайня­тим, а Монгольською імперією фактично керувала вдова Угедей- хана — Туранкіна (Туракіна-хатун) [8].

На масштаби і наслідки Батиєвої навали в науковій літературі й досі існують суперечливі погляди. Більшість дослідників вважає, що похід Батия треба оцінювати не як поодинокий акт, а як одну з ланок безперервних нападів монголів на Русь, що виснажили ці землі. Хоча життя на українських територіях не припинилося, їхній економічний розвиток значно уповільнився. Центральний регіон Київської Русі — Середнє Подніпров’я — втратило значення за- хистного «щита» для країн Центральної і Західної Європи від степо­вих кочівників. Військовий потенціал Русі було знищено. Перетво­рившись на «татарську землю», києворуські князівства перестали бути осередком політично-економічного і культурного життя для цілої Центральної і Східної Європи. Ініціатива на східноєвро­пейських і азіатських обширах перейшла до монголів.

Із 74 руських міст 49 було зруйновано, у 14 з них життя не поно­вилося, а на території 15 колишніх міст далі існували лише села й хутори. В літературі існує думка, що знищено лише ті міста, які чи­нили опір монголам («злі міста»), це робилося, аби залякати насе­лення, позбавити його прагнення боротися з переможцями. Інші, «добрі міста», що здалися на милість завойовників, не постраждали. Безумовно, фізично монголи не могли протягом 1237—1241 років зрівняли із землею усі міста, та й вони не ставили собі такого зав­дання. Це стосується також тих міських центрів, що були віддалік маршрутів монгольської армії й куди не завжди проникали загони вершників. Так, менше постраждали землі на півночі України, у глибині поліських лісів. Але руйнація й занепад міст стали прямим ударом по культурі Київської Русі. Завойовники забирали населен­ня у полон, особливо цінувалися в Монгольській імперії ремісни­ки. Далі це призвело не лише до занепаду ремесел, а й до того, що частину технологічних навичок (наприклад, техніку перетинчастої емалі) було втрачено назавжди. Також припинилося будівництво споруд із каменю.

Брак історичних згадок про загальну картину Батиєвого погро­му частково компенсується матеріальними свідченнями, здобутими археологами. Менше постраждала сільська місцевість — монголи не чіпали невеличких поселень, які й не могли чинити опір заво­йовникам. Частина населення пересиділа лихоліття у безпеці, частина людності подалася на північ, у захищені лісами райони, частина — повернулася додому після нападу. Однак кількість насе- ленних пунктів скоротилася уп’ятеро проти давньоруського часу. Розміри поселень зменьшились. «Села від того нечестивого Батиє- ва полонення спустіли», — писав руський літописець.

Ситуація у степовій зоні України за монгольської навали вида­ється менш зрозумілою за браком писемних свідчень. Якщо прий­няти на віру повідомлення європейських християнських місіонерів від 1246 і 1253 рр. (Плано Карпіні та Гільом Рубрук писали про страшне спустошення Половецького степу (Дешт-і-Кипчака): «Цих команів перебили татари. Деякі навіть втекли від них, інших взято рабами. [...] У Команії ми знайшли численні голови і кістки мертвих людей»), тоді важко зрозуміти той факт, що значну частку кочівницького населення золотоординської держави становили са­ме половці, а міжетнічною мовою була команська (половецька). Безумовно, монгольська навала й жорстока війна призвела до руй­нування господарської системи Половецького степу — скотарства. Завойовників було небагато, тому для поновлення звичного життя у степових регіонах необхідно було повернути назад половецьких мігрантів, що рушили зі своєї вітчизни «з усіма родичами й друзя­ми, з усім майном і табунами». Половецьке питання стало одним з головних у політиці хана Батия.

Хоча монгольське нашестя не припинило життя українських земель, воно призвело до демографічної катастрофи. Повинні бу­ли минути десятиліття, перш ніж поновилася кількість населення. Батиїв погром приніс страшні руйнування, перервався інтенсив­ний розвиток країни. Навряд чи вже знайдуться нові письмові сві­доцтва про ті часи, що значно змінять наші погляди. До того ж, су­часникам лихо завжди уявляється доволі перебільшеним — «міста і села було спалено вщент». Тому поява нових археологічних дже­рел, які би показували руйнування часів походу хана Бату, а також вивчення залишків матеріальної культури наступного періоду (другої половини XIII — XIV ст.) значною мірою дають нам об’єк­тивніший погляд на проблему. Відзначимо, що незалежно від оцін­ки масштабів людських і матеріальних втрат, наслідки Батиєвої на­вали були епохальними для історичної долі українських земель.