Початок «Улусу Джучі»
Після остаточного підкорення Хорезму, по повстанні хорез- мського царевича Джелал ад-Діна, 1224 року Чингісхан розподілив величезну Монгольську імперію між своїми чотирма синами.
Ті улуси складали єдину державу ще понад 40 років після його смерті. Згідно з монгольською родинною традицією, землі корінного юрту, майно, скарбниця і військо відійшли до молодшого сина — Тулуя. Землі у степах на північ від озера Балхаш і Аральського моря від Іртиша до Яіка (Уралу) було виділено в улус старшого сина Чингісха- на — Джучі. Крім того, за заповітом йому було призначено також землі на захід від Уралу (куди дійшли копита монгольських коней), тобто Половецький степ — Дешт-і-Кипчак. Китайський посол першої половини ХШ ст. Лубсан Данзан констатував: «Чингіз-хаган відділив свого сина Джочі, призначив його головним правителем кипчаків» [1].За перським істориком XIH ст. Рашид-ад-Діном, окрім Половецького степу, до улусу Джучі повинні були увійти землі Ібір-Сибір, Башкирд, Келар (Волзька Булгарія), Урус (Київська Русь), Черкес (Північний Кавказ) та «інші області тих країв» [2]. Для завоювання нових земель Джучі отримував 4000 монгольських воїнів з трьох племен: сиджиут, кингит і хушин, які надалі склали основу війська Золотої Орди. Старший син, найпевніше, не був задоволений таким
Батий. За старовинним китайським малюнком
розподілом Чингісхана. На думку Джучі, батько мав би оцінити щедріше військові перемоги останніх років під його проводом в Середній Азії і призначити йому частину цих земель. Відомо, що родинні стосунки між ними були доволі прохолодними — Джучі народився через певний час перебування дружини Чингісхана у полоні та не був схожий на батька. Хоча Чингісхан і визнав у ньому свого сина, приязнь так і не з’явилась. Тому після 1224 р. Джучі відкочував до своїх пасовиськ в районі Іртиша, відмовившись від походу на захід.
Мотивував це хворобою. Заклики Чингісхана приїхати до нього в ставку для пояснень непокори не діяли, що вкрай обурило великого хана: «Я його страчу, не бачити йому моєї милості», — так описував ці події Pa- шид-ад-Дін. Чи насправді усе було саме так і чи доклав до цього свою руку Чингісхан — не відомо, але у лютому 1227 р. Джучі знайшли у степу з переламаним хребтом. Такої смерті «удостоювалися» лише знатні монголи. Згідно з їхніми віруваннями, для того, щоб душа покійного могла у майбутньому переродитися, кров повинна після смерті залишатися в його тілі. Винних у вбивстві не знайшли. Отже, до своєї смерті Джучі лише номінально вважався володарем Деш-і-Кипчака [3], який ще треба було завоювати. Після його загибелі землі Чингісхан передав свому онуку, старшому сину Джучі — Бату (з монг. «міцний, кремезний»), відомому в давньоруських літописах під ім’ям Батий. Але й сам Чингісхан помер за декілька місяців, у серпні 1227 р., під час військового походу на державу тангутів (на північний захід від Китаю).Отже, в рік свині великий хан «піднявся на Небо». Його тіло відвезли до Монголії, в місцевість Келурен, що була його корінним юртом (місцем кочування), і поховали у великій таємниці, стративши при цьому значну частину присутніх при похоронах. За легендою, над могилою Чингісхана прогнали кінський табун, щоб ніхто ніколи не знайшов місце поховання. Існує безліч міфів про можливе місце знаходження могили історичного Чингісхана: на дні спеціально відведеного русла ріки; в одній із печер загальномон- гольської святині — гори Бурхан-халдун тощо. Але й сьогодні, попри зусилля багатьох археологів, його могилу так і не знайдено.
Смерть Чингісхана виявилася великим випробуванням не лише для родичів, що перейшли до взаємної ворожнечі та боротьби за політичний вплив і панування, але й для всієї щойно створеної величезної імперії. На міжусобну боротьбу вказує відсутність великого хана упродовж двох років, незважаючи на заповіт Чингісхана, відповідно до якого, за свідченням Рашид-ад-Діна, наступником на престолі повинен стати середній син Угедей: «Тягар трону і царства — важкий, нехай [тим] відає Угедей...». Тимчасово монгольську державу очолив молодший син Чингісхана Тулуй, оскільки він правив на землях корінного юрту.
Лише навесні 1229 р. на всемонгольському курултаї, в якому брали участь сини і близькі родичі Чингісхана, а також вища монгольська військова знать, новим великим ханом було обрано Угедея (1229—1241). Писемні джерела XlII ст. свідчать, що сам Угедей не бажав бути на чолі Монгольської імперії: «Хоча наказ Чингісхана діє в цьому сенсі, але є старші брати й дядьки, особливо брат Тулуй, — достойніші від мене...» Угедей влаштовував більшість монгольської військової знаті, бо був добрим, схильним до запою, тому каганом («кааном», тобто великим ханом) обрано саме його.
Спадкоємець Чингісхана — претендента на володіння всім світом, не змінив його політики. Рашид-ад-Дін відзначає: «Всі накази, які до цього видав Чингісхан, залишаються понині чинними й охороняються від змін і перекручувань». Отже, улуси, розподілені раніше, залишилися за їхніми власниками, які всіма силами прагнули виконати заповіт засновника династії Чингізидів — розповсюдити свою владу всюди, куди доскачуть копита монгольських коней. Це стосувалося й Батия, який намагався поширити свої землі далі на захід. Під час курултаю ухвалили, що частина території улусу Джучі (Батия) на схід від Іртиша відійде до улусу Угедея [4]. Водночас було прийнято рішення про воєнні походи в кількох напрямках: у Китай, щоб розгромити імперію Чжурчженів; у Середню Азію, щоб зламати залишки опору на чолі з Джелал ад-Діном Мекбурни; у Східну Європу, в сторону «Саксину, кипчаків і булгар» (західна частина Дешт-і-Кипчаку). Булгари, що сповідували на той час мусульманство, перетворилися на кровних монгольських ворогів, оскільки після битви на Калці саме вони розгромили тумени Джебе і Субудая поблизу Жигулів.
Для підкорення Волзької Булгарії Угедей у 1229 р. призначив полководця Субудая і царевича Кутая (Кокошая) на чолі 30-тисяч- ного війська. Дуже швидко після вторгнення монголів у прикаспійські степи та початку бойових дій з половцями у війну було втягнуто волзьких булгар, землі яких лежали поруч. Однак монгольські війська дійшли лише до річки Яїк (Урал).
Угорський мо- нах-місіонер Юліан сповіщає про загони монголів на відстані п’яти днів шляху від кордонів Волзької Булгарії. У Лаврентіївському літописному списку під 1229 р. відзначається, що «половці побігли із низу [пониззя Волги] до болгар перед татарами, і варта болгарська прибігла побита від татар поблизу ріки на ім’я Яік». Опір чинили й башкіри. Загальні успіхи завойовників в Дешт-і-Кипчаку виявились незначними — за п’ять років на заході вони закріпилися лише в пониззі Волги, а на півночі — на межі лісу і степу, де волзькі булгари спорудили міцні оборонні лінії та зупинили подальше пересування монголів. Цей похід не спричинив змін у житті Половецького степу, особливо в його західній частині — від Дніпра до Дунаю, половці лише трохи відкочували в межі осілих країн, зокрема і до Київської Русі. Рятуючись від монгольської навали, багато половців мігрувало до києворуських земель, прийняло хрещення, про що свідчать їхні імена: Василько, Гаврилко, Роман, Ярополктощо.Найбільш вдалими були успіхи монголів у Середній Азії та Північному Китаї, де бойові дії закінчилися у 1234 р. Більшість військової знаті радила хану Угедею знищити всі народи-«нечестивці», а їхні землі перетворити на величезні пасовиська для монгольської худоби. Але перемогла інша політична лінія, відповідно до якої все осіле населення завойованих країн обклали значними податками. Радник Угедея на ім’я Єлюй Чуцай висловився з цього приводу: «Ми завоювали імперію, сидячи верхи на коні, але керувати нею із сідла неможливо». Для підкріплення своїх слів він із цифрами в руках показав Угедею, які великі податки можна отримувати від завойованих земель для існування Монгольської імперії.