ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Історичне значення боротьби з кочівниками наших пращурів може бути визначене досягнень і успіхів у соціально-економічному, політичному та культурному житті Київської Русі на кожному етапі її розвитку в домонгольські часи.
До XI сторіччя в період становлення та зміцнення Давньоруської держави з її передовішою, порівняно з первісним ладом, феодальною економікою, політичним та військовим устроєм, Київська Русь виявилася здатною не лише затримати могутній наступ печенігів, а й вчинити натиск на печенізькі орди, внаслідок чого залишки печенігів змушені були покинути наші південні степи. Цей зовнішній чинник в історії Київської Русі безсумнівно сприяв розквіту внутрішнього життя держави до середини XI ст. і до часів Ярослава Мудрого включно.сукупністю всіх або принаймні головних визначальних
У цей же час Київська Русь наносить один за одним удари хоч кількісно меншим ніж печеніги, але не менш небезпечним групам кочовиків — торкам. Спочатку торки змушені були займати нейтралітет між Руссю і печенігами, а коли в XI ст., залишившись в мізерній меншості до руського населення й опинившись у повній залежності від київських князів, вони зрештою в силу об'єктивних причин піддалися асиміляції й зникли з історичної мапи. Сумна доля спіткала й інші розрізнені групи кочівників, що відокремилися від печенігів — чорних клобуків.
Протягом 170 років (від середини XI ст. до 1223 р.) Київська Русь опинилася віч-на-віч з найчисельні- шими та найгрізнішими ворогами — половцями. Соціально-економічне життя половців як кочовиків визначало позмінно зміцнення або послаблення в різні часи їхньої політичної та військової могутності. їх успіхи в боротьбі з києворуськими князівствами то підносилися, то йшли на спад. На тривалий час половцям нанесли удар об'єднання києворуських князівств на чолі з Володимиром Мономахом наприкінці XIct., а також у першій чверті XII ст. Два великі угруповання — Західно-Дніпровське та Східно-Донське — під ударами русичів втратили свою силу й могутність.
Дикі половці не брались до уваги.Лише починаючи з 70-х рр. XIIct., через поглиблення суперечностей між феодально-роздрібненими руськими князівствами та завдяки поверненню великих половецьких орд з Кавказу, половцям на чолі з Кончаком удалося відновити Східне (Донське) угруповання і здійснити спробу зміцнення централізованої ханської політичної і військової могутності. Цьому зміцненню в значній мірі сприяла родинна спорідненість ханських династій з дворами києворуських князів. Ми вже згадували тут раніше, що російський історик Лев Гумільов ставив навіть питання про існування в XII-XIII ст. єдиної поліцентричної держави — Русі і Половецької землі. А натомість це вже перебільшення. І тривала здебільшого безкомпромісна боротьба не на життя, а на смерть між двома запеклими противниками тому свідок. Отже, внаслідок свого соціально-економічного укладу життя та низки серйозних військових невдач у 80-х рр. XII і на початку XIII ст. половецьке суспільство було об'єктивно приречене на свою історичну загибель. Зникнення половців з історичної мапи Східної Європи, зокрема з південноруських степів, прискорило й монгольське нашестя.
Київська Русь, як найміцніший мур, витримала багатовіковий штурм кочовиків і зберегла свої землі для своїх нащадків; вона передала їм всі свої надбання матеріального й духовного багатства, свою високу культуру, яку врятували наші пращури від руїни та знищення.
Ми, покоління, що будує нову соборну й незалежну державу — Україну, з величезною повагою і любов'ю звертаємо свої погляди на героїчне минуле, щоб більше любити сьогодення і віддавати свої сили в боротьбі за краще майбутнє.