ВСТУП

У свій час Г. Вернадський відзначав, що роль кочівницьких народів у культурній історії Євразії і всього Старого Світу (тобто по суті, до XVIII століття — в історії світовій) була досить знач­ною.

- різноманітні глобальні кліматичні зміни;

- войовнича та жадібна природа кочовиків;

- перенаселення степів;

- приріст виробничих сил та класова боротьба, послаблення землеробських суспільств у результаті феодальної роздробленості;

-необхідність поповнювати екстенсивну скотарську економі­ку за рахунок набігів на більш стабільні землеробські суспільства;

- небажання з боку осілих торгувати з номадами, а надлишки скотарства не було куди дівати;

- особисті якості зверхників степових угруповань;

- етноінтегруючі імпульси.^[2]

Середньовічні часи у цьому відношенні не були винятком. Тоді східні слов’яни і степовики теж перебували у тісних контак­тах й досить активно впливали один на одного.

Про кожен із таких сусідів слов’ян мова піде далі, а тут слід зупинитися на основному у даному випадку питанні — проблемі так званого Великого або ж Степового Кордону, в межах котрого і відбувалися безпосередні взаємозв’язки між представниками різних цивілізацій, тобто в зонах їх тривалих контактів. Взагалі, поняття такого Кордону являється одним із найважливіших для розуміння як усього людства взагалі, так і специфіки вітчизняної історії зокрема. Адже від часу раннього розподілу народів на землеробів і кочівників виник і перший Великий Кордон, схожі риси з котрим зафіксовано на рубежах стародавнього Єгипту, північного Китаю, а також на Українському Придніпров’ї. Варто також нагадати, що Степовий Кордон України і деяких суміжних територій являвся одночасно і степовим кордоном європейської цивілізації.^[4] Але це відноситься до козацьких часів, коли така межа між цивілізаціями дещо змістилася на південний схід сучас­ної України і проявилася більш рельєфно. Тому цілком зрозуміло, що якраз ним оперує В. Брехуненко, який найбільш грунтовно висвітив дану проблему у вітчизняній історіографії розглядаючи питання козацької історії? Його теоретичні засади можливо вико­ристовувати і для розгляду окремих питань давньоруської історії, що й буде зроблено у нашому випадку.

Використання ж нами терміну «Великий Кордон» зумовлює­ться тим, що в давньоруські часи чисельні та різноманітні контак­ти між землеробами й кочовиками відбувалися у більш широкій зоні Лісостепу, хоча, як і кількома століттями пізніше, запорожці і татари заходили в глибину зон розселення один одного. Відбу­валося це і в кінці І — на початку П тис. н. е. Згадаймо хоча б пер­шу згадку про Новгород-Сіверський на Середній Десні в Укра­їнському Поліссі в «Поученії Володимира Мономаха дітям» під час опису подій 1078-1079 рр., коли цей славнозвісний князь біля даного літописного града розбив крупний загін половців. Або ж місце битви об’єднаних сил русів і тих же половців із монголо- татарськими завойовниками у 1223 р. на р. Калка (нині р. Каль- чик, притока Кальміусу в степовій зоні України). Але, це ще раз підкреслимо, то були поодинокі, а не систематичні, проникнення на «чужу» територію у розглянуті часи кінця І — початку II тис. н. е.

Та повертаючись до питання загального розуміння даної проб­леми відмітимо, що вищезгаданий дослідник зазначав: проблема Великого Кордону вже довгий час використовувалася та використо­вується для пояснення історії Австралії, Південної Африки, Ки­таю, Латинської Америки, Канади, але найпопулярнішою є, без­перечно, в американській історіографії. Якраз у США, з легкої руки Ф. Тернера, який ще в кінці XIX ст. проголосив Великий Кордон між вихідцями із Європи та місцевими індіанськими пле­менами колискою сучасної американської цивілізації, так званий «корпусний дискурс» донині перебуває в епіцентрі наукового й художнього освоєння післяколумбової американської історії. Упро­довж понад столітніх спроб пояснити американську історію крізь призму теорії Великого Кордону було сформульовано чотири основні мегаконцепції: «рухливого Кордону між цивілізаціями» (школа самого Ф. Тернера); американського Великого Кордону як частини Великого Кордону європейської цивілізації (школа В. Вебба); історії Великого Кордону як складової історичного минулого того сучасного суспільства і тієї держави, які потім у кінцевому рахунку поглинули його (школа X.

З іншого боку, зростання уваги до східноєвропейської ділян­ки Великого Кордону Європи та до Великого Східного Кордону Росії зокрема опирається на давні традиції вітчизняної історіогра­фії у своїх національних наративах (як українських, так і росій­ських) чинника Степу та близького сусідства тюрського світу. Ви­клики, котрі були цілком об’єктивно породжені досить широкою й при цьому ще й легко проникнутою степовою смугою на півдні згаданих територій із їх осілим населенням, були принаймі із середньовічних часів настільки потужними, що не могли не осмислюватися. З часів, як мінімум, Нестора Літописця проблема Поля постійно обговорювалася. У середині XIX ст. в російській історіографії дійшло вже до розуміння концептуальної ролі коло­нізаційних обставин в історії Росії. Спочатку С. Соловйов, а по­тім і В. Ключевський надали чинникові колонізації Степу надзви­чайно важливого значення у процесі пояснення феномену' спочат­ку Московського царства, а потім і Російської імперії. І у цьому, як відзначали численні дослідники, вищеназвані історики явля­лись фактично «батьками» російського аналогу теорії Ф. Тернера. Одначе принципова відмінність між ними полягала у тому, що на відміну від Ф. Тернера, для якого Великий Кордон був «локомо­тивом» формування американської демократії та американського способу організації суспільства і влади, російські історики до не­давнього часу практично одностайно розглядали місцевий різно­вид Великого Кордону як ахіллесову п’яту російської минувщини.

Виразні елементи «прикордонного дискурсу» були притаман­ні і українській істориографії, але з акцентуванням на козацький період вітчизняної історії. Степ за М. Грушевським являється ключовою складовою чинника «територія», покладеного поряд із «народом» та «державою» в основу першого українського націо­нального меганаративу. Пізніше до використання на вітчизняно­му грунті теорії Великого Кордону наблизився Ю. Липа, але який розвернув концепцію М. Грушевського в інший бік. Оцінюючи геополітичне значення для України колонізації Степу та наслідків взаємовідносин із південними тюрськими народами, він запропо­нував так звану «чорноморську доктрину», згідно з якою саме вісь Північ — Південь, а не Захід — Схід являлася основною віссю українських земель.

Окрім вищенаведених історіографічних моментів слід, хоча б для короткого розкриття даної теми, зупинитися на типології такого Кордону у післямонгольські часи. Географічний та при­родно-кліматичний чинники були відправним пунктом форму­вання низки базових рис Степового Кордону Європи, як і усіх Великих Кордонів в цілому. Територільною основою для утво­рення європейського Кордону став величезний обшир степового та лісостепового простору, котрий проявився через систему тери­торій, прикритих лісами в напрямках Чорного, Азовського та Каспійського морів, й одночасно відкритий для вторгнень як зі Сходу, так і з лісової Півночі. Розвинута річкова мережа, поділе­на на декілька басейнів, створювала сприятливі умови для торго­вельних зв’язків та інших контактів економічного порядку. Тож населення Кордону мало зручні комунікації із суспільствами по обох його боках.

З географічного та кліматичного боку Степ являвся цілісним рівнинним регіоном, придатним для рільництва, скотарства та основних промислів (мисливство й рибальство) по усій своїй площі. Але через тривалу й при цьому досить виснажливу конку­ренцію представників «плуга» із суперниками-кочівниками, які хвиля за хвилею накочувалися з території Азії, освоєння даного простору потребувало непомірних зусиль як від перших (аби опа­нувати Поле й переконливо закріпитися на узбережжі), так і від других (щоби не випускати осілих із лісової зони).

Тут мабуть буде доцільним дати й загальну географічну ха­рактеристику території, котра розглядається в рамках даної теми, що може бути коротко викладена слідуючим чином.

Основні риси ландшафтної структури території України і де­яких суміжних земель визначаються розташуванням у помірному поясі в межах трьох фізико-географічних зон: Східно-Європей­ської рівнини, Карпатської (частково) та Кримської. У межах рів­нинної частини за переважанням певних типів і підтипів ландшаф­тів виділяються три такі фізико-географічні зони.

Зона мішаних лісів із поліським підтипом ландшафтів розта­шована у північній частині України і охоплює майже 20% даної території. Тут переважають слідуючі природно-територіальні ком­плекси: зандрові й алювіальні низини із підзолистими грунтами під борами та суборами; моренно-зандрові низини із дерново- підзолистими грунтами та з лісами змішаного типу або ж безлісі й зайняті сільськогосподарськими угіддями; заплавні лучно-бо­лотні місцевості та лесово-острівні рівнини із сірими лісовими грунтами. Серед рівнинних територій це найбільш зволожена та заболочена зона. Залісеність її нині досягає майже 30%.

Лісостепова зона охоплює майже 34% площі, що розглядає­ться. Своєрідність її полягає у складному перемежуванні різних типів ландшафтів: широколісові із сірими лісовими та темно-сі­рими опідзоленими грунтами; лісостепові із орідзоленими і регра- дованими чорноземами; лучно-степові з типовими чорноземами, лучно-чорноземними грунтами, трансформованими у сільськогоспо­дарські угіддя. Пересічна залісеність становить 12,5%. Лісостепо­ва зона — регіон інтенсивного сільськогосподарського вироб­ництва, що було характерним і в давнину (і не лише в давньо­руські часи).

Степова зона простягається на південь від лісостепу до Чорно­морсько-Азовського узбережжя і Кримських гір і охоплює 40% даної території. Серед інших зон виділяється найбільшими тепло­вими ресурсами і найменшою зволоженістю, що зумовлює фор­мування своєрідних степових ландшафтів. Нині залісеність ста­новить лише 3%, орні землі — 80-85% площі даної зони. Але для розглянутої епохи це не було характерним у зв’язку із важкими для обробітку грунтами, станом землеобробної техніки та наявні­стю номадського фактору. В межах останньої із вищеназваних зон виділяються три підзони за ландшафтними особливостями і умовами природокористування — північностепова, середньо- степова та сухостепова.

Для Українських Карпат характерна вертикальна поясність ландшафтів. Її структуру утворюють широколистяні низовинно- межигірні, мішано-лісові передгірні височинні, хвойно-широко­листяні низькогірні, широколистянолісові низькогірні вулканічні, луколісові субальпійські середньогірські (полонинські) ландшаф­ти. Це найбільш залісена територія України, де зосереджено 20% площі її лісів.

У Кримських горах розвинулися середньо- і низькогірні, пас- мово-улоговинні, широколистянолісові, мішанолісові, передгірно лісостепові, гірсько-лучні та прибережно-схилові субтропічні середземноморські ландшафти (Рис. І).^[6]

Переходячи безпосередньо до середньовічної епохи слід все ж зазначити, що взагалі усі степові народи були вимушені постійно шукати нові життєві простори і при цьому буквально вриватися у лісостепові райони, котрі вже набагато раніше були зайняті землеробами. Маючи мобільне й достатньо озброєне військо кіннотників кочовики досить часто досягали військової переваги над осілим населенням. Нерідко останні на тривалий час ставали заручниками степових володарів, несли відчутні матері­альні та людські втрати. Але, не дивлячись на це, історична пер­спектива практично завжди залишалася за землеробами. Пере­можці приходили, а потім відходили. Часто вони взагалі зникали із історичної арени, а переможені продовжували свій поступ на власних землях. Це у повній мірі відноситься і до розглянутої у даній роботі епохи (Рис. 2, 3).

Слідуючи середньовічній церковній традиції, зникнення усіх цих народів можливо пояснювати Божою карою. Але це можливо робити не знаючи, що реальною причиною такого процесу все ж являлися їх сусіди — осілі землероби. Грізні підкорювачі степо­вих просторів, як відзначає П. Толочко, які спочатку підкорювали своїх осілих сусідів, в кінці-кінців все ж залишалися жертвами своїх жертв. У більшості випадків вони «згорали» у асиміляцій­ному котлі аборигенів: розселялися на їх земплях, переймали мо­ву, культуру та віру. Звичайно, фізично вони не щезали, але по­ступово розчинялися у масі осілого населення. Виключенням з цьо­го правила являють собою лише угри — сучасні угорці — яким вдалося зберегти на нових землях власну мову, а також власний етнос.

Етнічну перевагу осілих народів цілком пояснюється їх орга­нічною єдністю зі своєю землею. Багатовікові традиції землеро­бів закономірно виявлялися більш сильними ніж періодично при­внесені у їхнє життя традиціями кочового способу існування. Осідаючи на землю, кочівники (без жодних виключень) вияв­лялися під контролем нового географічного фактору, а тому адап­тувалися у відношенні до нього на основі традицій корінних на­родів. До того ж, останні, як правило, мали за собою свою дер­жаву із усіма властивими для неї інституціями, котра також спри­яла етнічній інтеграції її підданих. В середньовічні часи слов’янам- русам на півдні Києворуської держави протистояли і контакту­вали з ними хозари, печеніги, торки, половці, монголо-татари. За виключенням останніх (у відношенні теми та хронологічних ра­мок даної праці), вливаючись у південну групу східнослов’янсько­го етносу, названі народи надавали їй характерні етнографічні ознаки (як і більш пізніші кримські татари і турки). «Чорнії бро­ви, карії очі» із українських народних пісень, без усякого сумні­ву, являються результатом участі тюркомовних племен у форму­ванні сучасного українського етносу. Пам’ять про степових зайд у східнослов’янське середовище збереглося також у назвах насе­лених пунктів: Печеніги, Козаровичі, Половецьке, Торчин, Kapa- тупь, Ташань, Таганна, Кагарлик, а також деяких річок (Корань, Таш- лик, Тикич), як і у значній кількості тюркізмів у давньоруській мові.

Етнічне збагачення давньоруського народу за рахунок періо­дичного входження до його складу окремих груп кочівницького населення супроводжувалося також й певними культурними над­баннями. Вони помітні у військовій справі, художньому ремеслі, У одязі та деяких інших проявах матеріальної культури, як і у усній народній творчості. Все вищесказане не дає основи для ствердження тези про симбіоз землеробської та кочівницької куль­тур, але одночасово свідчить про значну роль перського етно­культурного елементу у формуванні слов’янського світу, в першу чергу на півдні Східної Європи.^[7]

Говорячи ж про окремі людські спільності в часи Середньо­віччя, то будемо розпочинати їх характеристику із населення Хо­зарського каганату, матеріальним виразником якого була салто- во-маяцька археологічна культура. Типові для неї пам’ятки займа­ли всю степову межу від Волги до Дунаю, а на Дону та Сівер- ському Дінцю виявлені навіть у лісостеповій зоні стикаючись тут із слов’янськими поселеннями. Окрім того, пам’ятки салтово- маяцького типу відомі і далеко на північному сході — на Се­редній Волзі, в землях Волзької Булгарії. Дякуючи писемним джерелам ми знаємо, що якась частина приазовських болгар ві­дійшла ще у VIl-VIII ст. в ці далекі для них північні землі і ство­рила там власну державу.

Межі території, де були поширені пам’ятки салтово-маяцької культури, по мірі її вивченості все більш поширюються і як би роз­пливаються по степових та лісостепових просторам Східної Європи.

Звичайно, на усій значній території салтово-маяцька культу­ра не була далеко однорідною. Вона розпадається на декілька ва­ріантів, кількість котрих збільшується відповідно до накопичення знань про неї. С. Плетньова нараховувала 7 таких угруповань: се- редньоволзький, дунайський, дагестанський, кримський, приазов- ський, нижньодонський та верхньодонський. Різні відтінки єди­ної в цілому культури залежать від багатьох об’єктивних та суб’єк­тивних факторів, наприклад, від різного відсотка тих або інших етнічних домішок, від впливу культури місцевих, завойованих племен та народів, від впливу більш або ж менш цивілізованих сусідів і від ступеню такого впливу.^[8]

Особливо змінилися обриси проживання степняків пізніше — в часи феодальної роздробленості на Русі. Тоді північний кордон Половецького степу (Дешти Кипчак) проходив на Дніпровському Лівобережжі у межиріччі Ворскли та Орелі, а на Правобережжі — в межах Росі та Тясмину.^{[9] [10] Про різнорідний склад населення в Степу у згаданий період говорять і антропологічні матеріали.11 В той час як населення давньоруської держави у цьому відношен­ні характеризується доволі однорідним європеоїдним комплексом морфологічних рис (хоча і з певними територіальними варіаціями).[11]}

Слід у зв’язку із вищевказаним зупинитися і на такому літо­писному терміні як «Поле» або «поле Половецьке», що досить часто згадується у зв’язку із кочівниками південноруських степів. Саме раннє із них відноситься до 968 р., коли Святослав «прогна Печенеги в поли». У 1180 р. Роман, переходячи Оку, тікає від посла­ного Всеволодом Велике Гніздо війська «в полі мимо Рязань». А стаття 1207 р. більш конкретизує таку інформацію. Під час обло­ги Пронська великий князь Всеволод «ста за рікою с поля По­ловецкого». Іншими словами, за р. Пронею (правий доплив Оки), котра як би огинає напівколом у радіусі 60-70 км південніше Рязані, якраз і розміщувалося поле Половецьке. Це опреділення присутнє і в статті 1223 р.., коли на початку сумновідомого похо­ду проти монголо-татар, руське військо пішло «в поле Половецкое».

Але не дивлячись на очевидну кореляцію даного поняття «поле» чи «поля Половецького» із степняками, повна тотожність його із «країною Куманською» або «землею Половецькою» від­сутня. Північний кордон територій постійних кочівок половців, зафіксаний археологічно, розміщувався значно південніше, зокре­ма в 200-300 км від тієї ж Проні. То, що «поле» йшло значно північніше цього кордону, окрім літописних повідомлень, під­тверджує й гідронім із «польською» корінною основою — р. По­льной Вороніж, верхів’я котрої знаходяться всього в 70-80 км від Проні. Таким чином, із прикладу рязансько-половецького пору- біжжя можливо зробити припущення про те, що у поняття «поля» або «поля Половецького» входили не лише скотарські угіддя ко­чівників із їхніми зимовищами, але й землі, де проходили освоєні ними маршрути набігів на Русь. Можна допускати, що це були своєрідні «коридори», котрі проходили по відносно безлісим водо- розділам річок. У випадку із рязанськими землями такі коридори огинали «острів» зі слов’янським населенням у Воронезькому Подонні. А західніше «рязанської зони», подібна ділянка «поля», згідно повідомлень літописів та «Слова о полку Ігоревім», фіксу­ється десь у районі між Вирем і Курськом.^[12]

Тож фактор наявності такої перехідної зони із боку Степу теж слід враховувати під час аналізу інформації про межі розсе­лення землеробів і кочівників та контактів між ними.

Південні ж кордони Київської Русі проходили по Посуль- ській та Пороській оборонних лініях, а більш західніше — по середній течії Дністра. Крайньою ж південною межею на сході являлися території в районах Рязані, Нижнього Новгорода та Му­рома, тісно пов’язаних із середньодніпровським регіоном.^[13] Цей процес особливо активізувався після Любецького князівського з’їзду 1097 р., коли до Володимира Мономаха окрім лівобереж­них переяславських земель перейшли ще й поволзькі території — тобто усі волості його батька Всеволода Ярославича.^[14]

При цьому слід враховувати й таку обставину: у світлі нових археологічних досліджень стало зрозумілим, що давнє населення старорязанської зони не було вятицьким — в першу чергу це були переселенці із заходу та південного заходу. Окрім того, територія Старої Рязані знаходилася поза ареалом вятицьких кур­ганів. А те, що вона на ряді археологічних карт включена у такий ареал являється фактичною помилкою. Лише пізніше тут з’явля­ються знахідки, пов’язані із носіями згаданого племінного союзу. Тож треба приєднатися до думки О. Чернецова, що, вірогідно, Рязанське князівство і його столиця виникають в результаті дер­жавної колонізації і не мають витоків в структурах епохи родо­племінного ладу.^[15] Переселенці із Південної Русі в цій місцевості зафіксовані археологічно на пам’ятках XI-XII ст. І ще одна до­сить важлива у даному випадку деталь: полоса русько-половець­кого прикордоння безпосередньо стикується із округами Києва та Чернігова і відділена від розміщення кочівницьких веж давньо­руського часу досить широкою незаселеною смугою, як пізніше із корінною територією Золотої Орди.^[16]

Але основний акцент в даному випадку буде зроблено не на вивчення поволзьких віддалених територіях з характерними для них постійними контактами із місцевим фіно-угорським населен­ням, а на власне південноруському прикордонні — від Курського Посейм’я до пруто-дністерського межиріччя. Муромо-рязанські території будуть розглядатися лише в плані пошуку аналогій у відтворенні окремих історичних процесів, як і матеріали із Волзь­кої Булгарії, роль котрої також відзначав вже згаданий Г. Вернад- ський. «Варяго-руська держава у Києві і держава Камсько-воль- зьких болгар у геополітичному відношенні відігравали, таким чи­ном, зовсім одинакову роль в історичному процесі, що розвертав­ся у теперішній Доуральській Росії» — писав він у своїй праці, підготовленої у ЗО-ті роки XZX ст. вже в еміграції.^[17] Так як і певна інформація із слов’янських утворень західніше Карпат, в першу чергу Великоморавської держави.^[18]