Руси

«Руську землю» або «Русь» населяли люди, відомі зі сторінок письмових джерел як «руси», «русини» або ж «русичі». Тож слід хоча б коротко зупинитися на аналізі власного самоусвідомлення тогочасного місцевого землеробського люду, а також на тому, як населення тих часів іменувало себе, як відчувалися зв’язки між його групами на просторах Східної Європи в кінці І — на почат­ку II тис.

Вже в недатованій частині «Повісті минулих літ» вказується, Що князі руські володіють хозарами, хоч раніше це було навпаки. Таке повідомлення слід використовувати для розгляду процесів в середньовічні часи якраз на півдні східнослов’янської ойкуме-

¹ Полное собрание русских летописей. Том первый. Лаврентьевская лето­пись и Суздальская летопись по Академическому списку. — M., 1962. — 560 с.; Полное собрание русские летописей. Том второй. Ипатьевская лето­пись. — M., 1962. — 938, 87 с.

ни — адже вплив Хозарського каганату в кінці І тис. н. е. на пів­нічні райони Східної Європи не поширювався. В цій частині літо­пису руським князем названо і Олега, за часів правління якого слов’яно-хозарські взаємовідносини різко змінюються на користь перших із названих.

Вищезгаданий князь у 882 р. назвав саме Київ матір’ю русь­ких міст; якраз тут словени новгородські, варяги та інші воїни, що прибули з ним, почали іменуватися руссю. А під 898 р. зафік­сована знаменита фраза про локалізацію Русі в середньодніпров- ському регіоні: «Поляне, яже ннѣ зовемая Русь». Питання появи даної назви начебто було вже повністю вирішене.

Але це не так. Ще під 862 р. маємо повідомлення про те, що слов’яни відправляють за море до скандинавів, які звуться руссю, своїх послів із пропозицією очолити північносхідноєвропейську коаліцію із представників різних народів (Рюрик та його брати погоджуються) — так звана легенда про призвання варягів.

Далі із року в рік інформація про русів збільшується. В 907 р., під час походу того ж Олега на Константинополь, вони творили зло грекам; після встановлення мирних договірних відносин із пра­вителями Візантійської імперії останні передають данину пред­ставникам тих давньоруських міст, котрі знаходяться у підпоряд­куванні згаданого князя; руси визнаються учасниками торговель­них операцій, які в столиці імперії поселяються біля церкви Св. Мами; вони отримують у своїх «зарубіжних відрядженнях» міся­чину на проживання. Та й мирні взаємовідносини між обома кра­їнами стверджуються цілуванням хреста візантійцями й клятвою представників протилежної сторони за руським законом — збро­єю, богами Перуном і Велесом. А у договорі 912 р., що був за­ключений у тому ж Константинополі, вихідці із Східної Європи зафіксовані конкретно: «мы от рода Русскаго. Карлы Инегельд. Фарлофъ. Веремудь. Рулавъ. Гуды Руальд. Карнъ. Фрелавъ. Рюаръ. Актеву. Труанъ. Лидульфостъ. Стемиръ. иже послани от Олга ве­ликого князя Рускаго».

Значна інформація про русів відноситься до часів правління у Києві Олегового наступника — Ігоря Старого. В 941 р. під час по­ходу цього князя на Цареград-Константинополь руси були ото­чені візантійцями на морі, а потім на «руських» подіях вони по­чали втікати назад. Ті, яких супротивник доганяв і палив «грець­ким вогнем», кидалися у воду. Звичайно, в першу чергу тут мова може йти не про етнічну приналежність воїнів, а про їх підцаність зверхникам молодої слов’янської держави. Мабуть у своїй біль­шості це були вихідці із східнослов’янського середовища.

Через деякий час, у 944 р., той же Ігор «совокупи воя многы Варягы. и Русь, и Поляны, и Словѣны. и Кривичи, и Тиверци. и Печенегы» знову рушив на греків. Як бачимо, в цьому випадку були і вихідці з Північної Європи, і кочівники надчорноморських степів, і представники східнослов’янських угруповань.

На слідуючий 945 р. супротивниками — руськими послами (до їх складу увійшли і купці) та візантійцями — була підготов­лена хартія, в котрій зокрема відзначалося: «мы от рода Рускаго сльї. и гостье Иворъ солъ Игоревъ великаго князя Рускаго. и обь- чии слы». Серед останніх послів та купців були присутні пред­ставники слідуючих осіб: Вуефаст — Святослава, Ігоревого сина, Іскусев — княгині Ольги, Слуди — племінника князя Ігоря, Уліб — Володиславів, Каніцар — Предславин, Шигоберн — жінки Улі- бової Сфандри, Прастен — Турдів, Лібіар — Фосгів, Грім — Сфірків, Прастен — Ігоревого племінника Якуна, Кари — Тудків, Каршев — Тудорів, Crpi — Єрлісків, Воїст — Воїків, Цстр — Ямідів, Прастен — Бернів, Ятвяг — Гунарів, Шібрід — Алданів, Кол — Клеків, Стеггі — Єтонів, Сфірка (незрозуміло кого), Алвад — Гудів, Фудрі — Тулбів, Мутор — Утінів. Окрім того серед купців були названі Адун, Адолб, Ангівлад, Уліб, Фрутан, Гомол, Куці, Єміг, Турбрід, Фурстен, Бруни, Роальд, Гунастар, Фрастар, Інгельд, Турберн і другий Турберн, ще один Уліб, Турбен, Мони, Руальд, Свен, Стір, Алдан, Тілій, Апукбар, ще один Свен, Вузелів і Сенька-бирич (адміністративно-судовий ви­конавець). Усіх їх до Константинополя послали «вєликьіи нашь князь Игорь, и бояре его. и людие вси Рустии». Не викликає заперечень точка зору тих дослідників, які відносять подавляючу більшість перерахованих вище осіб, за їх іменами, до представ­ників північноевропейського регіону.

У новому договорі знову рус-и згадуються багато разів: вони приходять до Константинополя як піддані Русі, яких держава під­тримує офіційно; знову проживають біля церкви Св. Мами; в конфліктних ситуаціях руси й християни-греки узгоджують свої взаємні претензії регламентними положеннями.

Після охрещення княгині Ольги 955 р. константинопольський патріарх завіряв, що благословлятимуть сини руські її нащадків навіть у останньому поколінні: «снове Рустии. и в послѣднии родъ внукъ твоихъ». Після смерті цієї непересічної жінки — перед­вісниці християнізації Русі, яка перша увійшла в небесне царство — руські сини повинні були хвалити її як зачинательку, бо вона й після смерті молилася за країну. В першу чергу і в цьому випадку «синів» слід розглядати як підданих східнослов’янської держави (вірогідно у своїй більшості етнічних слов’ян).

Слідуючий історичний сюжет, де згадуються руси відносить­ся до 971 р. коли після взяття воїнами Святослава дунайського міста Переяславця греки зробили спробу дізнатися, скільки ж у нього воїнів. У війську цього князя було тоді 10000 чоловік, але він назвав цифру в два рази більшу — 20000 русів. Супротивник виставив проти них, згідно літописному повідомленню, 100000 своїх воїнів. Руси всеж здолали греків, які відкупилися навіть враховуючи усіх вбитих із протилежного боку. Пізніше до їх імператорів були відіслані руські посли, які вели переговори від імені князя руського. У заключному договорі Святослав Ігоревич підтвердив присягу свою «съ всими людьми нашими, єже суть подо мною Русь, бояре и прочий» про мирні відносини між двома державами. Далі він знову наголошує на тому, що разом з ним клянуться «бояре и Русь вся» відносно характеру визначених ра­ніше взаємовідносин (Рис. 4).

Різниця між русами й представниками літописного племені радимичів зафіксована при описі походу князя Володимира на останніх в 984 р., коли на р.

988 р., коли візантійські імператори вмовляли свою сестру Анну вийти заміж за того ж Володимира, то одним із аргументів стало звернення до неї із нагадуванням, як багато зла руси зро­били грекам. Тут руси і візантійці виступають як окремі народи. А 1015 р., по смерті цього великого князя київського, літописець цитуючи біблійного царя Соломона, також стверджував, що по смерті праведного мужа надія не згине і «се бо в память держать Рустии людиє». Тоді ж, після братовбивчого протистояння між Володимировими синами., Святополк дізнається, що на нього йде Ярослав із новгородцями та варягами. У відповідь він «пристрои бещисла вой Руси и Печенѣгъ». Русь знову розглядається як самостійне угруповання.

Боротьба між братами продовжувалася і у 1018 р., коли Святополка підтримав його новий родич — польський князь Болеслав. Сили міжнародної коаліції виступили проти Ярослава, який у відповідь «множество совокупи Руси. Варягы Словены». Тож склалася ситуація, аналогічна попередній. Але вже у сліду­ючому 1019 р., коли Святополк негідно помер десь «в пустині» між Чехами та Ляхами, то це розглядалося як урок усім руським князям за вчинене велике зло — братовбивство Бориса і Гліба.

1051 р. «Постави Ярославъ Лариона митрополитомъ. Руси». ЯЛ поточнює, що Ілларіон за походженням був русином. І у повідомленні 1054 р. підкреслюється: «Преставися князь. Рускии Ярославь». Східнослов’янське походження тогочасних руських князів не викликає сумнівів і при описі подій 1115 р., коли Воло­димир Мономах та інші його родичі зібралися у Вишгороді для перенесення у нову церкву мощів Бориса і Гліба. 1147 р. Ізяслав Мстиславич ставить митрополитом Клима Смолятича, a JIJI знову поточнює — родом русина. Слідуючого 1148 р. як населені східними слов’янами території згадуються руські землі (Рис.

Чітке етнічне розмежування прослідковується й при описі по­дій 1151 р. під час протистояння Ізяслава та Юрія (на боці остан­нього були й половці). Бої йшли на Дніпрі. В районі зарубського броду половці, побачивши, що сил супротивника замало, кинули­ся на них озброєні вбрід, а руси переправилися на човнах.

Тенденція в характеристиці русів як лише східних слов’ян продовжується і далі. 1160 р. у взаємному протистоянні згадую­ться руські князі, а у 1178 р. вони вже виступають проти половців на чолі з ханом Кончаком. Далі етнічне розмежування фіксується і у поволзькому регіоні. Там 1182 р. руські полки виступили про­ти місцевих булгар, війська яких напали на руські човни, а потім супротивник пішов власне на русь. «Роусь же доспѣвше полкь. Бжиєю помощью оукрепляєми. и поидоша противоу имъ... и по­може Бъ Роуси».

Слід також відзначити, що галицький регіон тривалий час не відносився до власне руських територій. У 1202 р.: «Собравппо же Роурикоу Половци и Роуси много и приде на Галичь». А у 1211 р. у боротьбі за це місто руси і ляхи перемогли угрів та чехів. Але вже у 1224 р. за Галицько-Волинським літописом (на­справді 1223 р.) «оустрѣша и Татарове Половецкыя полкы Poyc- кыя». А потім «быс побѣда на всі князя Роускыя. яко же не бы­вало никогда же. Татаром же побѣдившимъ Роусьскыя князя». Після цього монголо-татари доходять до Новгорода Святополча на Дніпрі. Жителі міста «не вѣдающим же Роуси льсти ихъ. Исхо- дяхоу противу имъ со крсти. они же избиша ихъ всих». Проти­стояння нової кочівницької сили і русів не викликає ніяких сумнівів.

Як і в історичному епізоді 1229 р., коли у конфлікті між Ля­хами і Литвою були задіяні Данило Галицький та його брат Василько. Біля міста Каліша великому князю Кондрату поляки говорили, що коли руси візьмуть місто, то й слава буде їм, а не польському зверхнику: «аще Роуская хоруоговь станеть на заборолѣхъ то комоу четь оучиниши. не Романовичема ли... не дай славы Роуси ни погоуби града сего». Після послідуючих переговорів «ствуоршпа же межи собою клятвоу Роусь и Ляхове, аще по сель коли боудеть. межи ими оусобица не воевати Ляхомъ Руское челяди ни Роуси Лядскои». Аналогічне етнічне розмежу­вання зафіксоване й під 1235 р., коли згадуються «Ляхъ и Русь и Половець, множество». І під 1237 p., коли знову згадується битва нар. Калці, відзначаються руські князі (Рис. 6).

У зв’язку із вищевикладеними фактами можна зробити сліду­юче заключения: основна тенденція у формуванні етнічної само- усвідомленості в середовищі східних слов’ян в часи існування їхнього першого державного утворення, на нашу думку, просте­жується досить чітко в напрямку «русин — східний слов’янин». Але слід порівняти такий висновок із кількома найбільш відоми­ми іноземними джерелами середньовічних часів, в котрих автори теж торкалися етнічних проблем на теренах Східної Європи.

Звичайно, серед найбільш ранніх слід згадати Бертинські аннали, в котрих повідомлялося, що германський імператор Лю- довік Благочестивий приймав 18 травня 839 р. в південнонімець- кому місті Інгельгеймі послів імператора Візантії Феофіла. Разом із своїми представниками останній направив до нього якихось людей із народу Poc і які стверджували, що їхній цар на ім’я Хакан відправив їх до Константинополя заради дружби. Додому вони не могли повернутися старим шляхом із-за вороже налашто­ваних проти них войовничих кочових племен, які осіли на цій Дорозі. Досконально розібравшись в ситуації Людовік дізнався, Що вони належать до шведського народу, а тому, мабуть, являю­ться розвідниками. Він вирішив затримати їх у себе до вияснення реальних настроїв та цілей цих іноземців. Про такий вердикт було повідомлено правителю Візантії. Більшість дослідників вважає, що в даному випадку шведи були використані «хаканом Русів» в якості чиновників-найманців, які й були направлені до візантійського імператора із відповідною дипломатичною місією.^[19]

Слідуюча і не менш відома інформація — це повідомлення візантійського імператора Константина Багрянородного про наз­ви дніпровських порогів, через котрі купці вимушені були пере­правлятися на шляху до константинопольських ринків: «вони приходять до першого порогу, котрий називається Eccyni, що означає по-роські й по-слов’янські «Не спи». Поріг [цей] такий же вузький, як простір циканистирія (тобто, імператорського ма­нежу для кінно-спортивних ігор — О.М.), а посередині нього знаходяться обривисті високі скелі, котрі стирчать як острівки. Тому вода, що набігає й приливає до них, падаючи звідти вниз, видає гучний страшний гул. Через це роси страшаться проходити з поміж скель, але, приставши поблизу і висадивши людей на су­шу, а інші речі залишивши в моноксилах, потім оголені, прощу­пуючи своїми ногами [дно, тягнуть їх], щоб не наштовхнутися на який-небудь камінь...Коли вони пройдуть цей перший поріг, то знову, забравши із суші інших, відпливають і приходять до дру­гого порога, котрий називається по-роські Улворсі, а по-слов’ян- ські Островуніпрах, що означає «Острівець порога». Він подіб­ний першому й також важко прохідний. І знову, висадивши лю­дей, вони проводять моноксили, як і до того. Подібним чином минуютъ вони й третій поріг, котрий іменується Геландри, що по- слов’янськи означає «Шум порога», а потім таким же чином — четвертий поріг, величезний, названий по-роскі Анфор, по-слов’ян­ські же Неасит, так як в камінні порога гніздяться пелікани. Отже, біля цього порога всі причалюють до суші носами вперед, з ними виходять призначені для несення сторожування мужі й відходять... поки не минують поріг. Потім також одні волоком, інші на плечах, переправивши свої моноксили по цей бік порога, зіштовхують їх в річку і поклавши вантаж, входять самі й знову відпливають. Підступивши ж до п’ятого порогу, що називається по-роські Варуфорос, а по-слов’янські Вулніпрах, так як він створює велику затоку, й переправивши знову по рукавах річки свої моноксили, як на першому та другому порозі, вони досяга­ють шостого пороту, котрий зветься по-роські Леанді, а по-слов’ян­ські Беручи, що означає «Кипіння води», й проходять його подіб­ним же чином. Від нього вони відпливають до сьомого порога, котрий називається по-роські Струкун, а по-слов’янські Напрезі, що переводиться як «Малий поріг». У даному випадку «роські» назви дніпровських порогів трактуються як скандинавські.^{[20] [21]}

Рухаючись за інформацією про русів із заходу на схід (через південь) не можна оминути й відомий опис захоронения знатного руса на Волзі, зроблений Ібн-Фадланом під час його поїздки у складі дипломатичної місії до Волзької Булгарії із Багдада 922 р. Результати багаторічних досліджень в Північній та Східній Євро­пі привели більшість спеціалістів до висновку, що обряд похо­вання в човні (кремація або ж інгумація) не був характерним для слов’ян. На користь скандинавського походження за життя похо­ваного на Волзі говорить і проживання там купців у довгих бу­динках — типових будівлях для території Північної Європи. Окрім того, слід зупинитися і на деталях одягу жінок, які супро­воджували купців. Так, у Аміна Разі, який переповів Ібн-Фадлана, відзначено: «Жінка тих місць, відповідно своєму положенню й кількості (свого статку), робить коробочки із золота, срібла або дерева і, починаючи з дитячих років, прив’язує їх поверх грудей, щоб вони не змінювалися (буквально — «залишалися у своєму положенні») й не робилися великими.» А у Наджиба Хамадані те ж місце читається: «Кожна жінка має прив’язану до грудей коро­бочку золоту чи дерев’яну, і кожна (коробочка) зроблена у вигля­ді кола».^[22] Не важко в цих «коробочках» побачити черепаховидні (шкарлупоподібні) фібули-застібки — обов’язкову деталь костю­му скандинавської жінки.

На наш погляд, найбільш вірогідно етнос русів в цьому ви­падку визначив ще О. Спіцин, який вбачав у них вихідців із пів- нічноєвропейського регіону, що довго проживали на Русі.⁵ На підтримку якраз такої думки слід ще раз процитувати Ібн-Фадла- на в редакції Аміна Разі: «Льон [льняне полотно] цієї області й місцевості знаменитий, і особливо льон резиденції її царя, котра називається Кийава».^[23] Так «рекламувався» один із товарів, при­везений русами для продажу на Волгу. Але для нас більш важли­вим є те, що тут конкретизується звідки — із території Серед­нього Подніпров’я.

На наш погляд, всі три вищезгадані джерела IX-X ст. вказу­ють однозначно на русів — скандинавів за походженням. Але дещо пізніше, на початку П тис. н. е., ситуація кардинально зміни­лася: на сторінках тогочасних письмових джерел мова вже йде про слов’ян — русів. Це можливо підтвердити хоча б матеріала­ми одного із найкрупніших середньовічних польських джерел — «Великої хроніки». На її сторінках неодноразово згадуються русь­кі фортеці, руські князі, руські землі, в першу чергу зі складу су­міжних галицько-волинських територій. Цікаво, що у двох випад­ках, за часів Болеслава Сміливого та сина Коломана II й дочки Володимира Мономаха Євфімії Бориса, мова йшла про дві тери­торіальні частини: «обидві частини Русі». В свій час була вислов­лена думка, що у першому випадку мова йшла про території нав­коло Києва, а в другому — про більш обширні східноєвропейські простори.^[24] Як тут не згадати про «внутрішню» та «зовнішню» Русь Константина Багрянородного, котрі він розміщував у пів­денній та північній частинах Східної Європи!

Список повідомлень в іноземних джерелах про русів — слов’ян можна було б продовжити, але в цьому немає потреби. А тому звернемося до розробок науковців та і в цілому до тієї інформації відносно «руського» питання, яка існує і сьогодні.

Зразу ж слід відзначити, що проблемою походження терміну «русь» займалося багато дослідників і нині відомо вже близько двох десятків концепцій із цього приводу.^[25] Ми не будемо їх тут розглядати — це вже було зроблено раніше іншими. Відзначимо лише те, що основними серед них на сьогодні є дві — південне чи північне походження самого терміну.

При цьому треба пам’ятати, що історична самосвідомість на­роду формується наперед усе в його соціальної та інтелектуаль­ної еліти — у нашому випадку у князівському оточенні та в сере­довищі «книжників». Звичайно, цей процес був направлений на виявлення «реальних» (з точки зору середньовічної людини) ви­токів й «реального» родичання зі світом цивілізації. Проблема початку, історичних витоків була центральною проблемою для формування самосвідомості. Центральною була дана проблема і для давньоруського літопису — Початкового літопису, в якому формувався погляд на Русь «із середини».^[26]

Звичайно, розгляд проблеми слід розпочинати з «голови» — тобто із питання про походження правлячої на Русі династії Рю- риковичів, яке також ще й досі викликає певні дискусії. І всеж треба констатувати, що полеміка, котра розгорнулася з цього приводу раніше, нині вирішується на користь саме літописної концепції. Слушну думку з цього приводу висловив В. Баран: «Літо­пис складався при живих князях — Рюриковичах. Важко уявити, що в ньому невірно подано етнічне походження правлячої динас­тії. Можна не сумніватися в тому, що самі князі пам’ятали і ствер­джували своє норманське походження».^[27]

З мовознавчої точки зору сама назва пояснюється таким чи­ном: «Термін Русь самим літописом об’являється несхіднослов’ян- ським за походженням. І він, дійсно, не може бути включеним ні в одну із словоутворювальних груп власне східнослов’янських етнонімів літописного часу й знаходить відповідності в північних найменуваннях неслов’янських (балтійських та фінських) етніч­них спільнот». І далі: «А факти ці зводяться до того, що літопис­ному ствердженню про появу русі на півночі і про її зв’язок із норманськими поселеннями Приладожжя відповідають чисельні дані ономастики: всі прибалтійсько-фінські народи, які не були слов’янізовані, знають (й до цих пір зберігають) етнонім Ruotsi (русь) для означення шведів (а не слов’ян!); а імена перших київських князів та їх наближених, зафіксовані як у давньорусь­ких, так і в іноземних джерелах, в основній своїй масі виявляю­ться норманськими (давньошведськими) за походженням, а не слов ’янськими».¹¹

Але тоді слід пояснити дану парадоксальну (на перший погляд) ситуацію, коли назва з’являється на півночі, а державний «руський» центр — на півдні східнослов’янської ойкумени. На наш погляд, найбільш реальний варіант пояснення ситуації в ці­лому запропонували О. Мельникова та В. Петрухін, а тому на їх точці зору слід зупинитися більш детально.

В першу чергу згадані дослідники звернули увагу на еволю­цію слова «русь», гострота суперечок з якого розпочалася ще з другої половини XVIII ст. — із полеміки М. Ломоносова із німець­кими науковцями в складі Російської академії наук. Сам процес обговорення цього питання з тих часів і до наших днів теж про­йшов свою еволюцію — від безкомпромісних заяв до урівноваже­ного обговорення.

В опосередкованій формі еволюція змісту терміну «русь» відобразила найбільш важливі етносоціальні зрушення у східно­слов’янському суспільстві, причому настільки послідовно, що уявляється можливим співставити основні етапи такої еволюції із етапами русько-скандинавських зв’язків в часи раннього середньо­віччя. Найбільш істотні модифікації в семантиці, вживанні й фор­мі назви «русь» в цілому, завершуються з консолідацією держави східних слов’ян. Витоки ж самої назви «русь» слід відносити до часів, які передували слов’янському проникненню на північний захід Східної Європи. Тож в епоху, котра передувала східно­слов’янсько-скандинавським контактам, у фінському середовищі виникає етносоціальний тармін «ruotsi», а пізніше, в часи зміни форм діяльності скандинавів такий, що утримував лише етнічне значення й перетворений також пізніше в хоронім Ruotsi.

Співставлення двох варіантів легенди про запрошення варя­гів (Повість минулих літ і Новгородський перший літопис) одно- ^[28] значно вказує на ототожнення понять «русь» і «дружина». Взаємозамінність виразів «дружина многа» й «вся русь» вказує на соціально-термінологічне значення слова «русь» в літописній традиції XII ст. Але вже в літописних текстах, де описуються події кінця IX — початку X ст., можливо побачити весь спектр значень назви «русь» із тенденцією до його розширення й пере­несення назви із скандинавських реалій на східнослов’янські.

В цілому ситуація виглядає слідуючим чином. Огляд основ­них груп джерел, котрі в тій чи іншій формі фіксують назви «русь» та «рос», досить чіпко вказує на його походження й основ­ні тенденції розвитку на протязі VIII — першої половини X ст. Спорадичні набіги скандинавських загонів спочатку на прибе­режні області Східної Балтики, а пізніше — вгору по річках Бал­тійського басейну ще в довікінговську епоху, котрі доповнюва­лися з часом осіданням частини скандинавів в таких центрах, як Стара Ладога, Рюрикове городище та інших, створили стійку ос­нову для етномовних контактів. Особливості проникнення скан­динавів у фінські землі — в результаті походів на суднах, веслярі і воїни на яких називалися «ruotsi» — обумовили перетворення професійної назви в- екзонім (іноназву) у згаданому фінському сере­довищі. Запозичене слово із самого початку отримало семантич­ну двозначність, відображаючи специфіку умов, в яких проходи­ли скандинаво-західнофінські контакти. В північно-західній області контактів усіх етнічних груп воно попадає в давньоруську мову.

На першому етапі взаємовідносин скандинавського та східно­слов’янського світів, в умовах зародження державності в формі надплемінних територіально-політичних структур, проходить за­позичення назви «русь» як етносоціального терміну із доміну­ючим етнічним значенням. Проникнення скандинавів на південь від Приладожжя в IX ст. було спочатку епізодичним та пов'яза­ним із виходом окремих експедицій до Чорного моря. їх рух по річках Східно-Європейської рівнини ще не був, мабуть, пов’яза­ним із осіданням у слов’янських поселеннях. Це обумовило май­же повну відсутність археологічних знахідок скандинавського по­ходження датованих IX ст. (за деякими виключеннями) поза зо­ною початкових слов’яно-фіно-окандинавських контактів.

На другому етапі, коли власне й формується східнослов’ян­ська держава, головною її консолідуючою силою стає велико­князівська дружина, до складу якої входили і скандинави. Успіш­ність її діяльності у повній мірі залежала від відповідності внутрі­шнім соціально-економічним процесам державотворення у слов’ян­ському середовищі. Зайди-варяги, які збирали данину із племен північного регіону Східної Європи, були вигнані; скандинавський «князь» потім був призваний «зі всією руссю», тобто військовою дружиною, по «ряду» — договору. Варязькі дружини на півночі Східної Європи стають не.пише конкурентами місцевої знаті в експлуатації місцевого населення, але й її природними союзника­ми, що являли собою завжди готову і не пов’язану з представни­ками місцевих племен військову силу. Якраз таку надплемінну нейтральну силу у протирічних соціальних, політичних та етніч­них умовах і являли собою зазвані князь та його військова дру­жина. Нейтральною, не пов’язаною із племінними традиціями, являлась і самоназва «русь».

Далі, коли Олегом було захоплено Київ і південні території, його дружина вже стала поліетнічною. Вірогідно, цей етап у роз­витку назви «русь» засвідчений і Констянтином Багрянородним, у якого соціальне значення назви домінує над етнічним. Поши­рення назви «русь» на поліетнічні великокнязівські контингенти вело до швидкого розмиву початкової етнічної прив’язки до влас­не скандинавів.

Відсутність чіткої етнічної атрибуції прикметника «руський» у візантійсько-руських договорах підкреслюється тим, що імена довірених осіб від «рода руського» мають не лише скандинив- ське, а і слов’янське, балтське, фінське походження. Таким чи­ном, назви «русь», «руський» тут не пов’язуються лише із скан­динавами, а всі території, підпорядковані великому князю київ­ському, хоча й заселені різноетнічними народами, називаються «Руською землею». Етнічно нейтральна, не пов’язана з жодним із племінних етнонімів, що було особливо важливим в епоху бо­ротьби з племінним сепаратизмом, назва «Русь» виявилася най­більш відповідною для нової східнослов’янської спільноти.

Така еволюція назв, етнонімів та харонімів, особливо харак­терна для епохи становлення держав й складання нових етнічних угруповань. Так сталося і в Дунайській Болгарії — у своїй основі слов’янській державі, де в свій час було сприйнято назву від тю- рок-болгар; романомовній Франції (за основним населенням) — від германського племені франків і т. д. і т. п. Тож, як не пара­доксально, на усьому протязі своєї історії скандинавське за поход­женням розглянуте вище слово «Русь» має яке-небуть пряме від­ношення до скандинавів лише у додержавний період розвитку східнослов’янського суспільства, а його еволюція відображає етно­культурні й соціально-політичні процеси становлення східно­слов’янської державності.^[29] До цього слід лише добавити — з центром у Києві. З початку II тис. н. е. термін «руси» починає відноситися виключно лише до представників східнослов’янсько­го етнічного масиву (Рис. 7).