ВСТУП
опись Б. Греков жалівся: «Як не здається дивним на перший погляд, але це факт, що ми «київський період» нашої історії у плані суспільного ладу знаємо краще, ніж наступний за ним час роздробленого існування Русі» (294, с.
253). Проминулі півстоліття історичних студій не змінили зазначеного співвідношення. XII ст. вивчається переважно у зв’язку зі Словом о полку Ігоревім, з потреб його коментування. Дослідження ж суцільної подієвої канви практично не велося. Натомість у фундаментальних курсах і підручниках закріпилася схема - одразу по смерті Мономаха дається загальний огляд ситуації у Владимиро-Суздальській, Новгородській і Галицько-Волинській землях. В ліпшому випадку ще говориться, але менше, про інші землі. Вкрай рідко згадується Половецький Степ, що займав добру третину сучасної України. Далі з’являється Батий, що дозволяє просто перегорнути невиграшну (неактуальну?) удільну сторінку і увійти знов у звичну державницько-патріотичну колію. Російські історики починають змальовувати піднесення Москви, українські - оспівувати Данила Галицького. XII ж століття лишається якимось тупиком на узбіччі історичної магістралі.Правда, невгамовним збурювачем історіографічного спокою вже два віки виступає Слово о полку Ігоревім, створене в цю найглу- хішу добу. Тому-то його написання так багато разів намагалися пересунути в іншу добу, знайти йому більш адекватну традиційним уявленням часову локалізацію, ніж «темне» XII століття.
Створення наукової картини вітчизняної політичної історії XII ст. глибоко актуальне в контексті розробки сучасних наскрізних курсів. У багатьох вузівських курсах XII ст. просто ігнорується, в ліпшому випадку викладається скоромовкою. Тому досліджувана в даній монографії тематика тісно пов’язана з науковою темою «Історія та історіографія західноукраїнських земель», що довгі роки досліджується в Ужгородському універститеті, і ширше - з такими новітні- мими дисциплінами як політична історія, етнодержавознавство, етно- політологія, конфліктологія, українознавство, що лише зараз окреслюють свої контури, визначаються з предметом й інструментарієм.
Анатомування історичного процесу, розтин його на періоди завжди штучно-умовний. Проте без такої вівісекції не існувало й самої б історичної науки. Для вітчизняної історіографії впродовж десятиліть була характерною періодизація на підставі соціально-економічних критеріїв. І формаційний, і багато інших принципів періодизації грішать явною телеологічністю, неусвідомленим прагненням видати сучасність за вінець історичного розвитку, до якого начебто прямував увесь суспільний процес. Нині ж все більше утверджується погляд на історію як на самодостатню у кожній своїй точці. Іншими словами, суспільство здобуває у кожну епоху приблизно стільки, скільки і втрачає - вся справа у оцьому “приблизно”. Історія суспільства - це історія його самоперетворення, причому кожен момент можна розглядати як кінець чергового перетворення і початок наступного. Тому за великим рахунком не існує “втрачених поколінь”, “пропащого часу” тощо. Мінорно акцентовані історії середньовіччя є історіографічними міфологемами, загалом далекими від дійсності. Стихійне відчування принципової гомогенності, однорідності історичного часу давно підштовхує до того, щоб прив’язувати історичні епохи просто до звичних одиниць виміру суспільно-історичного часу - чотирирічних президентських термінів у США, п’ятирічок в CPCP тощо. Крупнішою історіософською одиницею залюбки беруться століття. Іноді поняття “епоха-століття” намагаються тлумачити дещо розширено, наприклад, починати XIX ст. штурмом Бастилії і закінчувати пострілом у Сараєво. Але це данина тій же міфологічній свідомості, для якої початок і кінець епохи мають маркуватися театрально виділеними точками. Зовсім зневажати таку особливість людської психіки не можна і не варто - жоден історіописець не відмовиться від ефектного прологу й епілогу (тому й ми почнемо свій розгляд давньоруського XII ст. з Любецького з’їзду, а завершимо загибеллю Романа Мстиславича - на той час фактично найстаршого з-поміж князів України-Русі, з яким відійшло багато притаманного людям XII ст.). Єдине, що хочеться зауважити - не варто надавати таким ефектним облямівкам статусу онтологічної самості.
В принципі, історію XII ст. можна починати і закінчувати цілком по-канцелярськи - з IlOl по 1200 рік. З погляду філософії історії, вони нічим не гірші за узяті нами -лишень менш висвітлені джерелами. Якби і джерельна інформація доходила до нас крізь товщу віків рівномірно, то історикові було б ніколи не пізно давати експозицію і ніколи не рано підводити підсумки.Аж до доби Ярослава Мудрого включно бачимо бурхливе розростання держави, обростання її все більш віддаленими і все менш економічно вигідними колоніями, перетворення її на імперське об’єднання різних міні- і квазі-державок на чолі з намісниками, племінними вождями, жерцями, воєводами, купцями чи й просто відвертими авантюристами. Для цього періоду характерне протистояння молодої імперії Києва старій імперії Константинополя, князі іменують себе імператорським титулом “каган”, запозичивши його від тюрків. Саме цей період імперіотворення викликав найбільше уваги в істориків. З середини XI ст. імперія Рюриковичів починає надломлюватися під власною вагою. Її фантастичні обшири стало неможливо контролювати з одного центру. По глибі поповзли тектонічні тріщини. Цей другий період давньоруської історії, позначений усобицями Ярославичів і Всеслава Полоцького, яскраво відображено у Повісті врем’яних літ, Слові о полку, билинах - він хвилював уяву нащадків і багато десятиліть опісля. Третій період - тимчасової стабілізації імперії, її стагнації - припадає на три покоління князів, що прагнули титула царя
- Всеволода, Мономаха, Мстислава Великого. Четвертий період - демонтаж імперії, формування на її руїнах етнотериторіальних держав. Традиційно його починають від смерті Мстислава 1132 р. Тривав він досить довго порівняно з попередніми двома, його завершення змазане.
Зсуви сучасної української історії дозволяють по-новому поглянути і на події XII ст. - надто багато тут римується. Таке деталізоване співставлення давно напрошується. Метою автора є з’ясування ролі і місця державницьких і загалом політичних процесів на теренах Украї- ни-Русі XII ст.
в загальному контексті українського державотворення. Серед окремих завдань роботи слід назвати такі: виявити основні рушійні сили політичного розвитку України-Русі, розкрити природу політичної механіки міжкняжих взаємин, сформулювати реальне співвідношення між тогочасними відцетровими і доцентровими процесами, поставити події в Україні-Русі у широкий міжнародний контекст, виявити геополітичні пружини внутрішніх конфліктів, оцінити співвідношення суб’єктивних і об’єктивних чинників, що впливали на тогочасне політичне життя, зокрема на княжі усобиці, тісно ув’язати перипетії військово-політичної історії з історією економічною, соціальною і церковною.Дана розвідка практично вперше в українській історіографії розглядає відрізок XII ст. з такою мірою деталізації. Тут подано оперті на максимум джерел, різнобічно вмотивовані історико-полі- тичні портрети усіх найвпливовіших князів України-Русі XII ст. Вперше українську історію введено в такий широкий контекст, порічно прослідковано вплив хрестоносної епопеї на внутрішню ситуацію. Пропонується оригінальна структуризація процесу трансформації держави Рюриковичів у XII ст.: імперія - федерація - конфедерація
- окремі незалежні держави.
Матеріали даного дослідження можуть бути використані при творенні загальних курсів історії, теоретичної політології, українознавства тощо. Вони повертають сучасній суспільній свідомості чимало реалій, призабутих нащадками, розширюють наші знання про рідну минувщину.
Робота носить повністю самостійний характер (без участі співавторів), вона спирається на потужну історіографічну традицію, але відповідальність за зроблені висновки несе сам автор. Висновки, що лягли в основу монографії, було апробовано в цілому ряді публікацій [1077-1096], численних виступах автора на наукових конференціях, а також у формі спецкурса в Ужгородському університеті.