Війна з половцями

У 1218 р. монголи розпочинають війну з половцями (кипчака­ми). Причини початку військової кампанії, яку очолив старший син Чингісхана — Джучі, до кінця не з’ясовано. Найімовірнішою називають воєнну допомогу половців правителю Хорезму Мухам­меду ібн Текешу (1200—1220), чия велика, але слабка держава вклю­чала території сучасних Туркменістану, Узбекистану і Таджикиста­ну, а також Афганістану і більшої частини Ірану.

Розділивши армію, Чингісхан наказав Джучі громити половців, а сам очолив похід на Хорезм. Після поразки Мухаммед утік на за­хід і навздогін йому Чингісхан надіслав двох своїх найкращих пол­ководців — Джебе і Субудая. Врешті-решт Хорезм-шах знайшов притулок на маленькому острові в Каспійському морі, де і помер у грудні 1220 р. 30-тисячна монгольська армія розбила в Північно­му Ірані армію сина Хорезм-шаха Джелал ад-Діна Мекбурни в 1221 р., завершивши завоювання. Далі Джебе і Субудай рушили на захід, в землі «кипчаків, черкесів і русів». Цей похід тривалістю три роки було сплановано самим великим ханом.

Прорвавшись через Закавказзя на Дон, кошун (або хошут в де­кілька туменів) монголів ударив у тил половцям (кипчакам), бойо­ві дії з якими безрезультатно вів Джучі. Хитрістю і підкупом вони змогли роз’єднати половців та аланів на Північному Кавказі, роз­бивши степняків у 1222 р. Напередодні було проведено секретні пе­реговори, де монголи «засвідчували» половцям про їх спорідне­ність: «Ми та ви — один народ, одного племені, алани ж нам чужі; ми укладемо з вами договір, за яким не будемо нападати одне на од­ного, і дамо вам стільки золота, скільки душа забажає, (лише) від­дайте їх [аланів] нам» [1].

Документальних відомостей про нових завойовників на Русі було небагато. Так, Лаврентіївський літопис повідомляє: «У літо 6731 року (1223)... прийшли народи, про які ніхто достовірно не знає, хто вони й звідки з’явилися, і яка їх мова, і якого вони пле­мені, і якої вони віри. Та звуться татарами, а інші кажуть — таурме- ни, а другі — печеніги... І ми чули, що татари багато народів поло­нили: ясів, обезів, касогів, та побили багато безбожних половців, а других прогнали. І так загинули половці, вбиті гнівом Бога та Пре­чистої Його матері. Бо ці окаянні половці зробили багато кривди Руській землі».

На початок Xl і І ст. половці так і не змогли створити єдиної ко­чової держави, а були розділені на самостійні орди, кожна з яких займала визначену територію та постійні зимівники — вежі. На Правобережжі Дніпра північний кордон «Половецької землі» («Дсшт-І-Кипчак» арабських джерел) проходив у межиріччі Росі й Тясмину, на Лівобережжі — в межиріччі Ворскли та Орелі. Завдя­ки давньоруським літописам, в яких степовики згадуються майже щороку, а також поширенню в степах кам’яних половецьких статуй («баб») вдалося виділити близько десяти самостійних орд.

На заході степових просторів, між Дунаєм і Південним Бугом кочувало дунайсько-бузьке половецьке об’єднання, значну долю серед населення якого складали печеніги і торки; на Кримському півострові — кримське об’єднання, зимівники якого добре відомі біля Євпаторії [3]. Степове Лівобережжя Дніпра по берегах річок Вовчої і Самари (сучасна Дніпропетровська область), а також лівий берег в районі острова Хортиці займали придніпровські половці. Це було значне об’єднання, до якого входили три великі орди — За- орільська, Самарська і Надпорозька, пов’язані одним тотемом «вовк». Тому вони й отримали в давньоруських літописах назву Бур- чевичі (від тюрк. «Ьогі» — вовк), а в арабських джерелах — Бурджо- гли. Від «Протолчого броду» (південна частина о. Хортиця) При­чорноморську луку між річками Інгул і Молочна займали лукоморські половці [4; 5]. Для безпеки торгового шляху «з варяг у греки» руським військовим дружинам найчастіше доводилось хо­дити до Крарійської (Кічкаської) переправи та Протолчого броду проти придніпровських і лукоморських половців, що нападали на «гречників». У другій половині XII ст. літописи такі походи згаду­ють під 1167—1169, 1190 роками. У 1183 р. об’єднане руське військо з 11 князів на чолі зі Святославом Всеволодовичем і Рюриком Ро­стиславовичем (що разом князювали на києвському престолі у 1180—1194 рр.) завдало значної шкоди придніпровським полов­цям на річці Орелі. Хан Кобяк (від тюрк. — «собака»), його два си­ни, 16 воєнноначальників і 7 тисяч половецьких вершників потра­пили в полон і були страчені [6]. Внаслідок цієї перемоги не стало загрози на дунайсько-чорноморській ділянці торговельного шляху, З цією перемогою Святослава Всеволодовича привітало багато пов’язаних з дунайським шляхом країн Західної Європи: «німці» (Священна Римська імперія), «морава» (Чеське королівство), «гре­ки» (Візантійська імперія), Венеційська республіка.

Узбережжя Азовського моря, східніше від ріки Молочної, зай­мали поморські (приазовські) половці. На величезному просторі степів між Сіверським Дінцем і Волгою кочували поволзькі полов­ці, район середньої течії Дінця перебував під владою Кончака, хана придонецьких половців в 1172-1201 роках.

Головною фігурою половецької історії першої половини XIII ст. став хан Котян, що стояв на чолі нижньодонських половців. Знач­ну роль він відіграв у внутрішній усобиці князів Мстислава Мсти­славовича Удатного і Данила Галицького за Волинь і Галичину. По­яви половців на західноруських землях в 1205 і 1219 роках як союзників того чи іншого князя розоряли край. Особливо стражда­ла Галичина. Будучи тестем Мстислава Удатного, Котян підтриму­вав свого зятя, за що той дозволяв половцям грабувати галицькі зе­млі. Але монгольська загроза призвела до замирення половців із Київською Руссю. Котян звернувся по допомогу: «...1 прибігло по­ловців багато на Руську землю, і говорили вони руським князям: «Якщо ви не поможете нам, то нині ми порубані були, а ви завтра порубані будете», — свідчить Галицько-Волинський літопис.

Київська Русь на той час перебувала у стані феодальної роздро­бленості.

У руських князів не було приводів для війни проти монголів, але вони розуміли, що їхні набіги можуть призвести до врати міжнарод­них торговельних шляхів, які йшли степом. Напередодні битви монголи, щоб роз’єднати половців і русичів, прислали своїх послів із мирними пропозиціями, та князі вбили посланців і рушили в По­ловецький степ. Тверський літопис повідомляє, що монголи «...прислали своїх послів, кажучи: «Чули ми, що йдете ви проти нас, послухавши половців. А ми вашої землі не займали, ні міст ваших, ні селищ ваших, і прийшли не на вас. Але прийшли ми, посланці бо­гів, на конюхів та холопів своїх, на поганих половців, а ви складіть

з нами мир. І якщо прибіжать половні до вас, то ви не приймайте їх, гоніть від себе, а добро їхнє беріть собі. Адже ми чули, що і вас во­ни багато кривдили, тому ми їх також б’ємо». Князі руські не стали слухати цього, але послів татарських перебили, а самі пішли проти татар».

Отже, монгольських послів підступно стратили. Таке ставлення до дипломатів вважалося для осілих народів нормою. Але монголи, для яких правилом поведінки був звід законів — «Яса», вбивство посла вважали неможливим. Тому дехто з дослідників дотримуєть­ся думки, що саме це стало головною причиною нападу монголів на Київську Русь. Однак, то був лише привід — зіткнення було неми­нуче. Монголи прагнули захопити багаті землі Половецького степу. Перський автор середини XIII ст. Джувейні повідомляє, що коли «Туши [Джучі], старший син Чингісхана, побачив повітря й воду Кипчацького степу, то він вирішив, що у всьому світі не може бути землі приємнішої за цю, повітря кращого, води солодшої, лугів і пасовиськ розлогіших» [8]. Розорені Китай і Середня Азія були пограбовані й не давали вже того прибутку, як на початку підкорен­ня. Тому Київська Русь приваблювала монголів перспективою за­гарбання нових багатств.