Катастрофа на Калці
У квітні 1223 р. руські дружини і половці об’єдналися біля Про- толчого броду на острові Хортиця (сучасне м. Запоріжжя). Галицько-Волинський літопис про ці події сповіщає: «Звідти ж, з Києва, рушили вони і прийшли до ріки Дніпро, до острова Варязького [Хортиця].
А вигонці галицькі [галичани, що жили на Дністрі] рушили по Дністру. І вийшли вони в ріку Дніпро, і провели човни вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близь Протолчів».На чолі руських дружин стояли князі Мстислав Романович київський, Мстислав Святославович чернігівський і Мстислав Мстиславович галицький. Об’єднане військо було значним, за підрахун-
ками, воно складало близько 80 тисяч воїнів. До них приєднались також загони донських бродників з їхнім воєводою Плоскинею, які прийшли разом з половцями й «цілували хрест» на знак вірності великому князю Мстиславу Романовичу. Саме слов’янське ім’я бродницького ватажка дало привід вважати їх християнами слов’янського походження — прообразом майбутнього козацтва. Інші вбачають у них нащадків алано-болгар, алано-ясів, слов’ян, половців, хазар [9]. Складність визначення пояснюється тим, що ані археологічно, ані антропологічно бродників поки не виділено із загальної маси поховальних пам’яток домонгольської доби й золо- тоординського періоду. Вперше донські бродники трапляються в давньоруських літописах під 1146 (1147) р. як військові союзники чернігівського князя Святослава Ольговича. Відомі також бродники (берладники) в Карпато-Дністровському регіоні, однак їхній зв’язок із донськими поки що не з’ясовано [10].
Об’єднані русько-половецькі загони перейшли на лівий берег Дніпра і вступили на землі Половецького степу (сучасна територія Запорізької області). Тут вони 25 травня 1223 р. зустрілися з авангардом монгольських військ і розбили його: «І вийшли у поле, і зустрілися з татарами, і стрільці руські перемогли їх, і гнали в поле далеко, забрали їхню худобу і зі стадами завернули так, що все військо наповнилося худобою».
Ця подія, певно, відбулася біля відомої за легендами і переказами Савур-Могили (від тюрк, «саур» — гора) на річці Конка, де знаходять залізні вістря стріл часів пізнього середньовіччя. Руські воїни розгромили «сторожі татарські», а один з монгольських воєвод — Семеябек, навіть потрапив у полон. Затьмарені успіхом руські і половці вважали, що монголи відступили від страху, не бажаючи битися далі.Переможці переслідували ворога вглиб степу, за Галицько-Волинським літописом; «...Звідти ж ішли вони [русичі і половці] вісім днів до ріки Калки. І встріла їх сторожа татарська, і сторожа ця билася з ними, а татари од’їхали звідти». Дослідники вважають Калкою сучасну ріку Кальчик, що протікає через Куйбишевський район Запорізької і Володарський район Донецької областей. Тут на них
З Золотоорлинські часи на укр. землях
33
Битва на Калці. За малюнком М. В. Гореліка очікували головні сили монголів на чолі з уже відомими полководцями Джебе і Субудаєм. Не давши руським і половцям розвернути свої головні сили, вони перейшли у наступ.
У вирішальній битві 31 травня 1223 р. руські дружини і половці зазнали нищівної поразки. Князі діяли на диво нерішуче і неузго- джено. Мстислав Романович київський не наважився перейти Калку, а Мстислав Мстиславович Удатний, навпаки, вважав, що потрібно одразу піти в атаку, і не бажав ні з ким ділитися славою. Разом із половецькими загонами він перейшов на лівий берег Калки, де його тут-таки атакувала монгольська кіннота. Руські загони Мстислава Удатного відбили наступ, його важкоозброєна дружина похитнула лави ворогів. Але половці не витримали натиску і почали відступати, ламаючи табір князів, що не брали участі у битві. У літописі говориться, що вони «потоптали, відступаючи, стани руських». Скориставшись загальним сум’яттям, монголи вщент розгромили руські дружини. Не врятувала руських воїнів ані хоробрість, ані героїзм (особливо у битві відзначився вісімнадцятирічний галицький князь Данило Романович).
Крім того, у вирішальний момент бродники зрадили русичів і перейшли на бік ворога.Мстислав Мстиславович Галицький почав відступати, але великий князь Мстислав Київський не прийшов йому на допомогу. Він і далі залишався в укріпленому таборі на високому, оточеному валом пагорбі, який монголи взяли в облогу. Три дні марно штурмував ворог табір Мстислава Романовича. Тоді монгольські посли пішли на хитрість: запропонували воїнам скласти зброю, обіцяючи не проливати крові й відпустити їх за відкуп. Великий князь повірив ворогові, пустив до табору, але монголи схопили воїнів, поклали на них дерев’яний настил від юрти та посідали обідати зверху, тим самим роздавивши полоненних (але не проливши крові).
Літопис сповіщає, що в битві загинуло шість князів (урятувалися лише Мстислав Удатний і Данило Романович), з простих воїнів додому повернувся тільки кожен десятий, а самих киян було убито 10 тисяч. Великих втрат зазнали й монголи. Тому вони не наважилися перейти Дніпро і не дійшли до Києва, а повернули назад. Однією з причин поразки була неузгодженість між руськими полководцями. Кожний князь додержувався свого плану військових дій і не зважав на накази київського князя. До того ж, перед вирішальною битвою серед них почалися суперечки за розподіл майбутньої здобичі. Під час переслідування ворога дружини русичів розтягнулися степом і втратили зв’язок між собою.
День битви на Калці став жалобним для Русі. З цією подією пов’язані народні билини про загибель руських богатирів, які до того стояли на «заставах богатирських» на рубежах Руської землі. Більшість істориків вважає, що битва відбулась поблизу сучасного заповідника «Кам’яна Могила», розташованого на територіях Куй- бишевського району Запорізької і Володарського району Донецької областей. Імовірно, саме тут, біля каменистого «Східного кряжу» Мстислав Київський прийняв свою останню битву.
Після битви на Калці тумеи Джебе пройшов вогнем і мечем уздовж лівого берега Дніпра, розорюючи наддніпрянські поселення, досягши глибинних районів Переяславщини.
Головні ж сили монголів дійшли до Новгорода-Святополча, руйнуючи на шляху міста- фортеці понад річкою Рось. На Київ завойовники йти не наважились — можливо, в цей період похід далі на захід не входив у плани Чингісхана. Було зрозуміло, що для захоплення «західних» земель потрібні значніші сили, ніж були у Джебе і Субудая. До того ж, на зворотному шляху до Монголії, у Поволжі, завойовників атакували військові загони Волзької Булгарії, та значна частина монголів загинула.Після поразки Київської Русі на Калці монголи, відповідно до Московського літописного зводу кінця XV ст., зникли з північнопри- чорноморських степів більш як на десятиріччя: «Цих же злих татар таурмен, не відаємо, звідкіля вони прийшли на нас і куди подівалися знову» [11]. Попри те, що ця битва значно послабила сили південно- руських земель та степового Подніпров’я, їхній історичний розвиток не припинився. Арабський історик XIII ст. Ібн-ал-Асір засвідчував, що торгівля на цій території дуже швидко відновилася: «...коли ж вони [татари] покинули її і повернулись у свою землю, то шлях поновився і товари знов стали привозити, як і було [раніше]» [12].
До кінця ЗО-х років XIП ст. осіле і кочове населення Київської Русі та Половецького степу так само жило за попереднім звичаєм, оговталося від ворожого нападу, певна його частина, ймовірно, відійшла в безпечніші північні регіони. Кипчаки відновили свої напади на Київську Русь; як і раніше, князі залучали їх до своїх міжусобиць. Половецький хан Котян у 1226, 1228 і 1234 рр. грабував галицькі землі. 1228 року він надавав військову допомогу київському князю Володимиру Рюриковичу, що мало чим відрізнялася під набігу монголів. А вже 1234 року Котян на чолі своїх загонів розорив Поросся і околиці Києва.
Отже, можна твердити, що ані половці, ані руські князі в Києві та інших південноруських містах належним чином не оцінили ту величезну загрозу, що йшла зі Сходу від монголів. Феодальна роздробленість Київської Русі поглиблювалась, і це негативно позначилось на її військовому потенціалі. Битва на Калці стала лише прелюдією тієї жахливої катастрофи, масштаби та наслідки якої були величезними.