ВИСНОВКИ

Тема локалізації малої Батьківщини хрестителя Руси, що лягла в основу цієї книжки, спрямовує увагу читача до вузького географічного регіону на території Західної Волині, розташованого у межиріччі Західного Бугу та його правобережної притоки - річки Луги.

Насамперед йдеться про село Будятичі, що розташоване на околиці сучасного Нововолинська, ототожненого у дослідженні з населеним пунктом, відомим за В. Татіщевим як Будятине село, а за Ніконовським та Архангелогородським літописами - як Бу- дутина весь і Будотине село. Саме до Будятичів 962 р. княгиня Ольга відправила вагітну матір Володимира Малушу, рятуючи від загроз язичницького повстання у Києві. Рішення київської княги­ні обґрунтовується також середньовічною практикою виховання малолітніх дітей у родині матері. Цей сімейний звичай, який з ча­сом переріс у придворну інституцію ‘кормильства’ або ‘дядьків- ства’, передбачав, що функцію вихователя та опікуна виконував брат матері. Таким опікуном Володимира став його ‘уй’, брат Ма- луші - Добриня.

У билинній та пізньолітописній традиції брата Малуші нази­вають також Добринею Резаничем/Рязаничем. Це ім’я Добрині лучить його із власниками Будятичів XV ст., знаним родом во­линських зем’ян - Резановичами. До того ж відоме серед Резано- вичів ім'я Козарин фіґурує в билині про Козарина “из Волынца Галичья”. Сюжет цієї билини корелюється із літописною оповід­дю 1106 р. про волинський погром половців та погоню за ними від Зарічеська (нині - с.

У родовідному дереві Малковичів фіґурують такі відомі істо­ричні персонажі, як новгородський посадник Константин Добри- нич, його син - посадник Остромир Константинович, київський воєвода Вишата Остромирович і його сини - київські тисяцькі Янь та Путята Вишатичі. Лінію нащадків Остромира дослідни­ки доводять до сина Яня Вишатича, першого ігумена Києво-Пе­черського монастиря преподобного Варлаама. Житійна розпо­відь про представлення преподобного Варлаама Печерського у Зимненському Святоуспенському Святогірському монастирі містить пряму вказівку про розташування родинних маєтностей Малковичів у межиріччі Західного Бугу та Луги. Повертаючись після відвідання Константинополя до Києва, Варлаам обрав ок­ружний шлях через волинський Володимир та Зимне, який сут­тєво відхилявся на захід. Таке відхилення логічно пояснюється наміром відвідати свій рідний край, про що свідчить фраза із його життєпису: “и тако поиде въ свою страну”. На батьківщині препо­добний занедужав і помер у Святогірському монастирі: “И идый же путемь и яко же въ странах своих сый, и въпаде въ недугъ лютъ, тажче яко доиде града Вълодимера и вниде въ монастыръ, ту сущій близь града, иже наричють его Святаая Гора, и ту успе с миром о Господѣ, житію конець пріятъ”^[1014]. У середині XV ст. се­лами Будятичі та Зимне володіли нащадки Малковичів - Резано- вичі, які опікувалися і Святогірським монастирем. Ця обставина дає підставу пов'язати із церквою Успіння Пресвятої Богородиці Зимненського монастиря звістку про дарування Будятиного села (Будятичів) церкві Богородиці. Це могла зробити саме Малуша, оскільки згадані села перебували у власності нащадків Малкови- чів - волинських Резановичів.

Поява родового прізвища ‘Резановичі’ логічно пов’язується із торговельними зв’язками протопласти роду Малка Любчанина із Реґенсбурґом, відомим своєю слов’янською назвою ‘Резно’. Цьо­му сприяло і географічне розташування маєтностей Малковичів на міжнародній торговій магістралі Булгар-Київ-Краків-Прага- Реґенсбурґ. Комерційні інтереси руських купців тісно перепліта­лися із торговельними операціями юдейських купців ‘ар-разанія’ (ар-Разані), діяльність яких, за свідченням арабського географа ІХ ст. Ібн Ходарбега, поширювалася від Іспанії та Франції до Ки­таю. Із слов’янською назвою Реґенсбурґа слід пов’язати не лише назву цієї юдейської торговельної корпорації, але й появу такого номіналу давньоруської грошово-вагової системи, як ‘резана’ (об­різані у коло дирхеми), вага якої збігається із середньою вагою західноєвропейського денарія. Орієнтовані на Захід торговельні шляхи з Руси не закінчувалися у Реґенсбурґу/Резно, а спрямову­валися далі, у західному та південному напрямках, й сягали, зо­крема, Венеції. Шлях на Венецію пролягав через альпійську до­лину Резія, де дотепер побутує особлива рез’янська слов’янська говірка, а 38 км на північний захід від Венеції, в провінції Треві- зо, є муніципалітет із промовистою назвою ‘Резана’ (іт. Resana), появу якої також логічно пов’язати зі зв’язками із Реґенсбурґом/ Резно. Подібно до того, як родове прізвище ‘Резановичі’ нагадує про західні торговельні орієнтири нащадків Малка Любчанина, поширене в родині Резановичів ім’я ‘Козарин’ свідчить про схід­ні контакти та відносини із Хозарією.

У контекст дослідження чесько-баварських торговельних зв’язків Руси логічно укладається гіпотеза про чеське походжен­ня Малка Любчанина. Як вихідець із чеського Лібіце (Liubycz, Lubic), Малко Любчанин міг відігравати вагому роль в орієнтова­них у західному напрямку торгових операціях. Ім’я Малко є, оче­видно, лише слов’янським прізвиськом батька Добрині і Малуші. Західні хроністи подають його як ‘Kalufcza’ чи ‘Kalufcza’, що ві­дображає, вірогідно, одну із форм нім.

Засвідчені у Раффельштеттенському митному статуті ІХ ст. центральноєвропейські торговельні зв’язки русів, що здійснюва­лися за чеської участи, стали однією з причин захоплення Киє- во-Руською державою племінних земель деревлян та волинян, які розташовувалися у західному напрямку від Києва. За усталеною в історичній літературі думкою, приєднання Деревлянщини відбу­лося унаслідок кровопролитної війни з деревлянами 946 р., а при­єднання Волині пов’язують з літописним повідомленням 981 р. про похід Володимира “к Ляхомъ”. Наведені у дослідженні арґу- менти доводять, що Волинь потрапила у залежність від Руси вже наступного року після києво-деревлянської війни, про що у літо­писі є пряме свідчення. Відразу після війни з деревлянами, 947 р., княгиня Ольга розгортає діяльність далі на захід, закріплюючись у Побужжі. Літописець про цю подію повідомив так: “иде Млга к Новугороду. и оустави по мьстѣ. погосты и дань. и по Лузѣ погосты и дань и шброкы. и ловища єга суть по всеи земли. и зна­мения и мѣста и погосты. и сани єя стоять въ Плєсъковѣ и до сєго дни”^[1015]. Цей текст свідчить, що після деревлянської помсти (“по мьстѣ”), Ольга почала облаштовувати західний кордон держави та організовувати погости на правобережжі Бугу, по його правій притоці Лузі, саме там, де й розташовуються маєтності Малка/ Калуси Любчанина.

У російській науковій традиції літописні події 947 р. зазви­чай пояснюють як реформаторську діяльність київської княгині в Новгородській землі із останньою згадкою про повернення пра­вительки до Києва через Псков. Однак відомі дослідники літо­писних текстів підкреслювали, що ця розповідь, тісно пов’язана з подіями деревлянської війни, найвірогідніше, є літературним домислом, що виник у середовищі місцевих новгородських книж­ників, які намагалися співвіднести діяльність київської княгині з історичними та географічними реаліями Новгородської землі.

Літописне повідомлення про похід Ольги “к Новугороду” не може стосуватися Новгорода Великого і з тієї причини, що в се­редині Х ст. такого містобудівного утворення ще не було. Як по­казують результати багаторічних археологічних досліджень, на його місці в той час було лише кілька невеликих неукріплених поселень. Власне, укріплення дитинця, які можна було називати ‘городом', зведено в середині ХІ ст. заходами Володимира Ярос­лавовича.

Ні в середині Х ст., за часів княгині Ольги, ні пізніше київ­ська адміністрація не мала можливости втручатися в економіч­ний розвиток майбутньої Новгородської землі, про що виразно свідчить практика договірних відносин еліти північно-західних племен із запрошеним князем. Припущенню про можливе вклю­чення цих територій у контрольовану Києвом економічну систему суперечить і топографія знайдених монет, на підставі аналізу якої В. Янін довів, що в Східній Європі в X-XI ст. існували дві, еко­номічно замкнуті області з власним особливим грошово-ваговим обігом: північно-західна (Новгородська) і південна (Київська).

Торговельні шляхи по річках Новгородської землі - Мсті і Лузі, де, нібито, побувала княгиня Ольга, є складовою Волго-Бал- тійської водної системи і їх гіпотетичне облаштування значної користи Києву не давало. Закріпленням кордонів Руси по Захід­ному Бугу (з важливою правою притокою - Лугою) київська ад­міністрація забезпечувала контроль над стратегічно важливим і безпечним (враховуючи актуальну загрозу від печенігів) торго­вельним шляхом, який через прикриту суцільними лісовими ма­сивами Деревлянську землю і Волинь пов'язував Київ із ринками збуту руських товарів на баварському Подунав'ї. Контроль над волинським відрізком цього міжнародного шляху, який досягав Луги та Західного Бугу в районі майбутнього Володимира та Устилуга, давав Києву ще й додаткову перевагу, а саме - прямий вихід через Буг і Віслу до Балтики.

Врешті, і остання фраза літописного повідомлення 947 р. про сани, які залишила під час мандрівки Ольга у Пскові, не має нічого спільного з історичними реаліями, а є довільною редакторською інтерпретацією первинного літописного тексту про ритуальні сани, залишені у піщаному насипі (пескови, пѣскови) похорон­ного кургану князя Ігоря. Возвеличуючи діяння княгині Ольги (у хрещенні - Єлени), книжники намагалися їх прирівняти із жит­тєписом рівноапостольної Єлени, матері Константина Великого. Приводом для зміни первинної інтерпретації літописного тексту стала звістка з “Книги Паломник” новгородського архиєпископа Антонія, який описував “блюдо велико злато, служебное, Олгы Рускоі” и “телѣгу сребряну Констянтина і Елены”, що зберігали­ся в скарбниці константинопольської Софії. Таким чином, уявну реліквію святої Ольги київської - ‘сани’ - було створено на взі­рець ‘телѣги’ святої Єлени.

Незважаючи на те, що Новгорода на Волхові у 947 р. ще не було, літописець прямо називає метою мандрівки Ольги на Лугу населений пункт під такою самою назвою. Незалежні тогочасні писемні джерела переконують у тому, що Новий город існував на південному заході Руси. Саме цей населений пункт під назвою ‘Немоґард’ fΝεμογαρδας') згадував Константин Багрянородний у трактаті “Про управління імперією”, написаному в 948-952 рр. За його свідченням, із різних місцевостей ‘зовнішньої Руси’ (зокре­ма, з Немоґарда, у якому сидів Святослав) водоймами, що впада­ють у Дніпро, до Києва сплавляли човни-однодревки. Найвіро­гідніше, йшлося про волинські допливи Прип’яті, адже у басейні Десни місцем збору однодревок вказано Чернігів (Τζερνιγωγαν).

У творі Аль-Мас’уді “Промивальні золота та рудники самоцві­тів”, написаному в 947-948 рр. й переробленому 957 р., згадано народ ‘нукарда’. Дослідники доводять, що під цією назвою слід вбачати ‘новгородців’. Їхня присутність у складі печенізько-угор­ської коаліції доводить, що в етнонімі ‘нукарда’ могла відобра­зитися назва лише якогось іншого (не волховського) Новгорода. Саме цей Новий город згадано під 947 р. у ПВЛ як географічний орієнтир маршруту Ольги на волинську Лугу (“иде Млга к Нову- городу”) і його, як центр уділу Святослава, згадав Константин Ба- грянородний. Цим Новгородом був розташований на Лузі волин­ський город (характерне городище волинського типу) - дитинець майбутнього Володимира. Саме цей Новгород успадкував славу города Словенська, ототожнюваного із Зимненським городищем, розташованим вище за течією р. Луги, звістка про який зберег­лася у північноросійських пізньолітописних текстах. Поряд, в околицях Калусова та Будятичів, розміщувалися маєтності Малка Любчанина. Логічно, що й С. Герберштейн називає його (Калусу Малого) новгородським громадянином, а В. Татіщев - знатним новгородським гостем (купцем).

Про розташування уділу Святослава на Волині свідчать зна­хідки клеймованої двозубцем кераміки, яку використовували як тарифіковану тару. Такі знахідки зафіксовані лише у Володимирі та Пліснеську. У час свого правління на Волині, з центром у Но­вому городі на Лузі, Святослав познайомився з Малушою. Про зв’язок родинних маєтностей Малковичів із княжим двором свід­чить те, що розташоване поряд із Будятичами та Калусовим село Низкиничі було у власності спадкоємців Свенельда - волинських зем’ян Киселів. Назва цього населеного пункту (пор. малий/низь- кий) свідчить про первісну його належність родині Малуші та зміну власника, пов’язану з інкорпорацією Києвом Волині. Скан­динавський родовід Киселів підтверджує родовий печатний знак у вигляді традиційного власницького клейма, що походить від руни ‘Yr’, яка транслітерується латиницею як літера ‘R’ (‘rov’) і в скандинавських мовах означає - ‘здобич’ та ‘грабунок’. Про скан­динавське походження Киселів свідчить також їхнє прізвище, що, правдоподібно, відповідає данському ^ςκisel^, й ознає ‘кремінь’.

Разом із Свенельдом у деревлянській кампанії Святослава брав участь і воєвода Асмольд, згаданий в літописі ‘кормильцем’ (вихователем) Святослава. З цим іменем, ослов’яненим до ‘Ос- мил’, пов’язана назва сусіднього з Будятичами села Осмиловичі. Наявність руської дружини у Побужжі підтверджує низка то­понімів із назвами ‘Русів’, ‘Русин’ та ‘Русовичі’. Їх безпрецедент­не скупчення в околицях Володимира дуже показове. Зокрема, Русовичі є присілком с. Будятичів (Будятиного села, Будутиної весі, Будотиного села), куди Ольга відправила вагітну Малушу Малківну й де народився Володимир Святославович.

Майбутній хреститель Руси народився на зламі 962-963 рр. на території волинського уділу Святослава. Під час печенізької облоги Києва, про яку літописець повідомив під 968 р., княжич перебував уже при дворі у Києві. Незабаром, у датованій 970 р. статті ПВЛ про розподіл уділів між синами Святослава, Ярополк вокняжився у Києві, Олег - у Деревлянах, а Володимир сідає на княжіння у Новгороді на Лузі, колишньому уділі Святослава, по­вертаючись на свою малу Батьківщину. Саме у цьому літопис­ному повідомленні Добриня нагадує новгородцям про власний родовід. Апелюючи до патріотичних почуттів земляків, Добриня нагадав їм про волинське походження княжича.

Таким чином, Володимир отримав уділ на русько-чеському прикордонні, що корелюється із літописною звісткою 980 р. про народження найстаршого сина Вишеслава саме від чешки. Роз­ташування волости Володимира на крайньому заході Руси відо­бразилося і в його політичних пріоритетах. Союз чеського князя Болеслава із Володимиром та Олегом деревлянським і коаліція молодших Святославовичів проти Ярополка, який підтримував німецького імператора Оттона ІІ у чесько-німецькому конфлікті 974-977 рр., вилилися у масштабну братовбивчу війну. Літописна версія цієї політичної колізії звела її причини до мотивів особи­стої помсти.

Вбивство Олега і захоплення сусідньої з Волинню Деревлян- щини змусило Володимира втікати з Добринею “за море” - Бугом та Віслою до її устя. Захопивши волості Олега та Володимира, Ярополк зайнявся укріпленням кордону з Чехією. Цей факт за­свідчує назва забузького Варяжа (з сусіднім Городищем-Варязь- ким), яка може походити й від імени близького прибічника Яро- полка Святославовича - літописного Варяжка. Назви сусідніх сіл ‘Хоробрів’ та ‘Войславичі’ також засвідчують військовий статус поселенців. А розташоване кілька кілометрів південніше Варя­жа село Русин промовисто вказує на їх київське походження. У той час Володимир набирав найманців для боротьби зі старшим братом на південному березі Балтики, від західних пруссів аж до Естонії. Про перебування в Естонії свідчить оповідь про звільнен­ня Олава Трюггвасона. Олава викупив Сигурд Ейрікссон, начеб­то відправлений “королем Руссії” в Ейстланд для збору данини. Проте до 1015 р. естська чудь не була підвладна Русі, хоча й могла по ставляти воїнів, тому цю оповідь трактують як спробу Сигур­да набрати там військо на допомогу Володимирові. Найнявши дружину перед вокняженням у Києві, Володимир Святославович захопив Полоцьк та повернув собі Новгород на Лузі, вигнавши звідти Ярополкових посадників.

Свідчення про Новгород, розташований на захід від Києва, збереглися у другому та третьому етнонімічних переліках ПВЛ, що висвітлюють слов’янські спільноти Східної Європи. У друго­му переліку, який розпочинається із ‘полян’, ‘словени’ із Новго­родом розташовуються відразу після ‘деревлян’ та ‘дреговичів’, випереджуючи ‘полочан’ та ‘кривичів’. Третій перелік складні­ший, проте і в ньому ‘новгородці’ також розташовуються відразу за ‘деревлянами’, що цілком логічно відтворює географічну ситу­ацію, висвітлену в літописному сюжеті 947 р., який описує похід Ольги “к Новугороду” після деревлянської помсти (“по мьстѣ”). Розміщення ‘бужан’ та ‘волинян’ наприкінці списку доводить, що первісний перелік розірвано пізнішою вставкою, куди увійшли ‘полочани’, ‘дреговичі’ та ‘сіверяни’. Таким чином, первісний список літописець узгоджував із географічними реаліями ХІ- ХІІ ст. Не повинно дивувати і розташування у Побужжі словен. Слов’янськість Побужжя очевидна не тільки з археологічного, а й з етнографічного та історичного огляду. Про це свідчить і згадка Іпатіївського списку ПВЛ про ‘землю волыньскую’ (в інших спис­ках фіґурує - ‘словѣньская’, ‘словеньская’, ‘словеньска’), яку на­чебто захопили угорці за Карпатами, в Подунав’ї. Взаємозамін­ність назв ‘Волинська земля’, ‘Словенська земля’ підтверджує і назва ‘Словенський городок’, закріплена за городищем давнього Волиня.

Розташування Новгорода на західній околиці Руси також за­фіксоване в “Annales” Я. Длуґоша (*1415 - ↑1480) у розділі про першопредків поляків, чехів та русів, трьох братів - Леха, Чеха та Руса. Опис відтворює географічні реалії Руси у ранніх, вужчих територіальних межах, без північних та північно-східних земель. За Я. Длуґошем, який характеризував Русь із точки зору сусідньої Польщі, Новгород розміщується на початку опису, а залюднена Русом територія простягалася від Новгорода аж до краю землі. Подібно, із західної точки зору, описував Русь Ґервазій Тільбе- рійський (*бл. 1150 - ↑1228 або 1235), на початку відліку в якого є вже Володимир на Лузі (Лодимирія), за яким на схід простяга­ються руські землі.

Повідомлення про розташування прикордонного із Поль­щею Новгорода у контексті викладу етногенетичної леґенди про слов’янських першопредків невипадкове. З територією Побужжя пов’язана і леґендарно-історична повість, відома під назвою “Ска­зание о Словене и Русе и городе Словенске”, в якій розповідаєть­ся про заснування “великаго града Словенска”. Географічні та етнонімічні вказівки “Сказания” близькі до леґенди про ‘Слав­ний город’ Славоя, яка записана в Грубешові, що поблизу Воли- ня. У цих схожих за змістом леґендах зафіксовано кілька етапів слов’янського заселення Побужжя та переміщення його головних адміністративно-політичних центрів: від Зимненського городи­ща (‘града Словенска’ / ‘славного города Славоя’) через Волинь (‘Словенський городок’) до ‘Нового города’ на Лузі. Важлива роль Зимненського городища як найстаршої слов’янської пам’ят­ки празько-корчацької культури (V-VII ст.) укріпленого типу ціл­ком узгоджується зі статусом Словенська у “Сказании”. Розташу­вання дитинця майбутнього Володимира нижче за течією Луги від Зимного відповідає топографічній вказівці “Сказания” про відстань між Словенськом та Новгородом “яко поприще и болѣ”.

Зміна назви ‘Новгород’ на ‘Володимир’ відбулася на початку 90-х рр. Х ст. Цю подію слід пов’язувати зі звісткою про засну­вання города Володимира у ‘Словенській землі’, яка збереглася у Н4Л. За цим повідомленням, Володимир Святославович заснував на Словенській землі город і назвав його своїм іменем - Володи­миром. Новозаснований город князь оточив валом та збудував у ньому дерев’яну соборну церкву Богородиці. Володимир також хрестив руських людей і намісників. Зважаючи на сучасне розта­шування церкви Богородиці в межах підгороддя поза дитинцем, логічно припустити, що князь Володимир насправді не збудував, а лише розширив давній волинський город та іменував його на свою честь - з огляду на народження у сусідніх Будятичах. Відтак цілком логічною сприймається й літописна звістка про хрещення намісників города, який на той час вже існував і був відомим під назвою ‘Новгород’.

Про хрещення новгородців розлого оповів В. Татіщев, спира­ючись на повідомлення Йоакимівського літопису. Однак ці свід­чення не можуть стосуватися Новгорода на Волхові, який не мав власної язичницької передісторії. Археологи не виявили язич­ницьких некрополів у найближчих околицях цього города. Опові­ді про хрещення новгородців передує повідомлення про боротьбу князя Володимира на Волині з польським Мешком та згадка про похід на болгарів та хрещенням Володимира Святославовича й усієї Руси з допомогою Болгарського царства. Іменослов персо­нажів оповіді про хрещення новгородців дає підстави пов’язати його із Новгородом, розташованим на р. Лузі.

Зважаючи на чеське сусідство, Побужжя зазнавало впливів кирило-мефодієвської слов’янської традиції та християнства латинського обряду. Переказана В. Татіщевим оповідь про хре­щення новгородців та фрагмент, що їй передує, дають підстави акцентувати увагу на християнських впливах із Болгарії, кордони якої сягали Закарпаття. У зв’язку з цим на особливу увагу заслу­говує згаданий у тексті “Высшій же надъ жрецы Славянъ бого­милъ, сладкорБчїя ради нареченъ Соловей”. Характеристика його як новгородського верховного язичницького жреця з подвійним іменем Богомил-Соловей має альтернативу. Фразу про “Славянъ богомилъ” логічно розуміти як звістку про слов'ян, представни­ків богомильського руху. Тобто згаданий в “Історії” В. Татіщева Соловей міг очолювати у Новгороді богомильську громаду, тому його названо верховним жрецем слов'ян-богомилів.

У використаному В. Татіщевим джерелі зафіксовано конфлікт, який відбувався в другій половині Х ст. між прихильниками бо­гомильства та християнами-“традиціоналістами”. Припущення про богомильську передісторію офіційного хрещення Новгорода на Лузі цілком вірогідне. Дослідники погоджуються з тим, що дуалізм богомилів був характерний для світогляду певної части­ни населення Руси. Дуалістичний характер християнських віру­вань у народній інтерпретації особливо виразно проглядається в західноукраїнських фольклорних текстах. Про поширення бого- мильських впливів на цих теренах із найдавніших часів свідчить датування і географія поширення “Бесіди проти богомилів” Коз- ми Пресвітера. Найдавніший рукописний список цього твору ві­домий з фрагмента пергаментного галицько-волинського списку другої половини ХІІ ст.

Болгарський слід проглядається і в іменослові персонажів оповіді про хрещення новгородців. Деякі мають виразно болгар­ське походження. Так, у легенді фігурує популярне серед болгарів ім'я Стоян. Із героєм новгородської історії посадником Воробеєм Стояновичем слід пов'язати назву села давньої Південної Волині - Стоянів (у документі 1501 р. - Stoyanow) - первісно (за місце­вими леґендами) званого Волобоєвим/Волобоївкою. В аналізова­ній оповіді промовисте ім'я має також новгородський тисяцький Угоняй. Не виключено, що це унікальне ім'я збереглося у вигляді самобутнього південноволинського ойконіма ‘Угнів'. Населений пункт під цією назвою (Uhnowo) вперше згадано 1388 р.

У релігійному конфлікті, який описано в оповіді про хрещен­ня Новгорода, противники Добрині зруйнували його будинок, розграбували майно і побили дружину та родичів. Цей родин­ний осідок Добрині розташовувався десь поблизу Новгорода. Він локалізується поблизу сучасного волинського Володимира в околицях сучасних Будятичів, Калусова та Низкиничів, що під­тверджує ототожнення Новгорода Х ст. із дитинцем майбутнього Володимира.

Зв'язок Новгорода на Лузі з молодшим щонайменше на сто­ліття однойменним Новгородом на Волхові дуже тісний. Він про­глядається не лише у місцевих леґендах та оповідях, але й у топо­німах. Неодноразово згадувана у тексті волинська Луга має пря­мий відповідник у Новгородській землі. ‘Словенському городку' літописного Волиня відповідає Славенський кінець волховського Новгорода. Назва розташованого поблизу Володимира села ‘Лу- дин' перегукується із новгородським Людиним кінцем. Сусіднє с. Поромів має відповідник у літописному Поромоніму дворі, де новгородці перебили найманий скандинавський загін Ярослава. Ці назви, як і ‘Новгород' та ‘словене', могли принести на береги Волхова (разом із леґендарною спадщиною) вихідці з Побужжя.

Якась частина переселенців могла осісти на Волхові вже під час мандрівки Володимира “за море”. Вони могли також прибути й у часи Ярослава, який близько 1011 р. розпочав розбудовувати на півночі власну волость і 1014 р. збунтувався проти батька Во­лодимира. Зважаючи на лехітську основу новгородської говірки у міграційній хвилі Ярославових часів, логічно було б передбачити і виселених після русько-польського конфлікту із Побужжя етніч­них поляків та місцевих колаборантів, які підтримували Свято- полка та Болеслава І Хороброго. Значно пізніше, під 1268 р., таку порубіжну етнічну групу літописець назвав ляхами-українянами. Переселенцями могли бути саме торгівці, контакти яких із Балти­кою були б вигідними для Ярослава. Ці переселенці могли при­нести зі собою і специфічні ознаки соціального устрою. Особли­вістю новгородського землеволодіння був вищий клас сільських землевласників - т зв. земців, які були близькі за статусом до зем'ян Волинської землі.

Все ж статус засновника Нового города на Волхові належить синові Ярослава Мудрого Володимиру. Про цю подію новгород­ські літописи повідомили під 1044 р. Саме у цьому році було споруджено оборонні мури дитинця, який, власне, й називаєть­ся Новим городом. Цей город об'єднав три різноетнічні у своїй основі неукріплені поселення у єдиний протоміський організм. Цією датою і розпочинається реальна, а не міфологізована історія Новгорода на Волхові.

Прямі нащадки Володимира Ярославовича, старша гілка Ярославовичів, не випадково стали засновниками першої гали­цької князівської династії. Через передчасну смерть батька, Ро­стислав Володимирович отримав статус князя-ізгоя та не міг претендувати на його новгородську спадщину. Це змусило його шукати волості на південному заході Руси. Волинський та пере­мишльський напрямок устремлінь Ростислава Володимировича спрямовував нащадок волинських Малковичів, воєвода Вишата Остромирович. Осідком Ростислава Володимировича став Пере­мишль. Володіння Перемишльською землею підтверджує факт одруження Ростислава з Ланкою, донькою угорського герцога Бели (майбутнього короля Бели І). Це доводить і назва села ‘Ви- шатичі', розташованого за 12 км на північний схід від Переми­шля. Походження назви цього населеного пункту можна було б пов'язати з іменем іншого Вишати - воєводи князя Данила Ро­мановича, якого згадано в Галицько-Волинському літописі під 1245 р. як учасника війни з польським князем Болеславом Огид­ливим. Проте назва сусіднього з Вишатичами села ‘Малковичі' пов'язує обидва населенні пункти саме з воєводою Ростислава - Вишатою Остромировичем. Давність Малковичів підтверджує документ, датований 1353 р. Зважаючи на те, що в знатних ро­дах культивувалося ім'я предків, воєвода князя Данила Вишата та боярин Давид Вишатич, згаданий у літописі під 1231 р., нале­жали, очевидно, до нащадків Вишати Остромировича. Хозарські контакти нащадка Малка Любчанина придалися, коли політичні обставини змусили Вишату і Ростислава залишити Прикарпаття та закріпитися з 1064 р. у Тмуторакані.

В роді Малковичів відоме й ім'я Путята. Його мав один із на­щадків Добрині - Путята Вишатич, брат Яня Вишатича. Тисяць­кий Володимира Святославовича на ім'я Путята фігурує й у ле­ґенді про хрещення Новгорода. Добриню й Путяту, які хрестили Новгород, могли пов'язувати родинні зв'язки. Ймовірно, що до галицького відгалуження Малковичів належав лицар Путята (його потомків назвали Путятицькими), який 1380 р. заснував с. Путя- тичі (нині - село Городоцького р-ну Львівської обл.). Неподалік Путятичів розміщений населений пункт під назвою ‘Малковичі' (нині - с. Мавковичі), вперше згаданий писемно під 1408 р.

Доля Малковичів, їхніх нащадків Резановичів та інших мож­ливих відгалужень роду, таких, як згадані Путятицькі, тісно пе­реплелася з історією Південної Руси. Розташування родинних маетностей на Волині та укорінення в сусідній Галичині відо­бразилося у місцевій народній пісенній творчості. Записані на Підкарпатті колядки описують статус Малуші Малківни на дво­рі Святослава Ігоровича й акцентують увагу на володінні нею зв'язкою ключів. Згідно зі скандинавським звичаєвим правом та пізнішою юридичною практикою, така зв'язка є ознакою повно­правної господині дому - дружини. Такий статус могла отримати й наложниця. Для цього вистачало, аби вона три роки володіла ключима й відкрито піклувалася про володаря. Саме тому зв'язка ключів є такою жаданою, що й відзначено в українській народній обрядовій поезії. Ознакою високого соціального статусу ключни­ці у колядках є й характерний ‘среберний пояс' чи ‘кований пояс' із золотими ретязьками для ключів. Пояси були своєрідними сим­волами влади та багатства власника і відігравали неабияку роль у відзнакуванні його соціальної ієрархії. Народна пам'ять українців зафіксувала у пісенних творах і вдовиний статус Малуші. Її зо­бражено порадницею і опікункою свого сина Володимира. Тексти колядок, у яких “ненька вельми старейка” дає поради сину Ва­силеві (Володимирові), перегукуються із розповіддю “Саги про Олава Трюгвассона”, де мати відіграє роль пророчиці та порадни­ці конунга Вальдамара.

Парні образи Малуші та її сина Володимира зафіксовані в українській народній творчості у святкових фольклорних поста­тях Маланки (Меланки, Миланки) та Василя. День св. Меланії завершує річне коло у церковному календарі, а день св. Василія його розпочинає. Ця обставина перетворила їх на стійку фоль­клорну пару. У типових пісенних рядках маланкарського циклу є виразна алюзія як до малого зросту Малуші (тобто - маленької) та її підневільного стану, відзначеного в літописі у характеристи­ці її сина ‘робичичем'. За травестійними обрядами приховується виразне трактування Василя (Володимира) дитиною. У деяких текстах Маланка прямо звертається до Василя як до сина. В одна­кових за змістом пісенних текстах із різних українських регіонів Маланка фіґурує під паралельним образом Василевої матері.

У піснях про Маланку виразно простежується тема зваблен­ня, яка відповідає певному етапу стосунків Малуші зі Святосла­вом. Натяком на перебування Малуші в княжому гаремі є й ім'я головного ватага маланкарської громади - ‘Калфи’, яке походить від аналогічного тюркського терміна, що означає статус, який от­римували наложниці гарему після певного навчання. Зважаючи на тісні контакти Святослава з тюрками, таке запозичення цілком логічне. Найголовніша ‘калфа’ гарему не займалася важкою ро­ботою, бо в її розпорядженні були ‘калфа’ середнього і нижчого рівнів. Цей факт перегукується із діями травестованого персона­жа, який демонструє незграбність, пародіюючи звичайні жіночі заняття в обряді ‘Маланка’.

Відзначені деталі, сюжетні колізії та образи, збережені до­тепер в українській фольклорній спадщині, свідчать про народ­ження Володимира Святославовича на південноруських землях. Викладені у дослідженні матеріали підтверджують, що хрести­тель Руси народився на Волинській землі, принаймні від сере­дини Х ст. тісно пов’язаної з історією Києво-Руської держави. У праці наголошено на помилковості популярного в історичній лі­тературі намагання ототожнити Малка Любчанина із князем Ма­лом Деревлянським. Ця помилка вперше закралася в “Annales” Я. Длуґоша. Ознайомлення із легендарною традицією про батька Малуші та Добрині, що побутувала в околицях Низкиничів, Бу- дятичів та Калусова, дало йому підстави назвати однойменного князя Мала Низкинею. А наявність у Побужжі низки топонімів із коренем -дерев- наштовхнула історика на думку, що деревлянські події відбувалися на заході Волині, та спонукала назвати дерев- лянський Овруч Варяжем.

Географічні та історичні вказівки про родовід Володимира по материнській лінії зосереджені власне на околицях волинських Будятичів під Володимиром, куди княгиня Ольга відправила у 962 р. вагітну Малушу. Викладений у книжці перебіг історичних подій пов’язується з центральноєвропейськими устремліннями київських володарів і їх намаганні освоювати трансконтинен­тальні торговельні маршрути, які річковими руслами та суходо­лом перетинали Східну Європу. У дослідженні звернуто увагу на факти широтної експансії Руси у Х ст., що відображала намаган­ня Києва контролювати торгівлю на значному відтинку маршруту між Булгаром та Реґенсбурґом (Резно).

Аналіз широкого історичного контексту дав змогу запропо­нувати конкретні тлумачення незалежних історичних звісток про Новгород Х ст., які доводять, що його загальноприйняте (насам­перед у російській науці) ототожнення із Великим Новгородом на Волхові цілком безпідставне. Відмова від помилкової за своєю науковою суттю методики прикладення історичних фактів Х ст. до урбаністичного утворення молодшого, принаймні на сторіч­чя, стала підставою для їх конкретного неупередженого аналізу та ширшого осмислення тогочасних урбанізаційних процесів на території Руси. Саме цей принципово важливий для автора про­фесійний історично-урбаністичний аспект дослідження дав мож­ливість розкрити історичне значення розташованого на р. Лузі давнього волинського города, відомого під назвою ‘Новгород’, та висвітлити його ключову роль у системі руських політичних та економічних пріоритетів середини - другої половини Х ст. Від­значив його високий статус і Хреститель Руси князь Володимир Святославович, коли назвав на свою честь Володимиром, таким чином маніфестуючи своє народження на Волинській землі.

“А братья и отьци, ажє вы кдє криво, а исправивьшє чтитє жє, а нє кльнКтє. Яко жє радоугеться жєнихь нєвКстК, тако радугетьсА писєць, видя послєдьнии

листь.”^[1016]