Відносини на східніх окраїнах
До Данилової держави, після успішних походів 1250. рр„ приєднуються волею-неволею і самі болохівці, і чернятинці (з центром у городі Черні — Чорногороді, — над середнім Дністром — Насонов, Фйодоров), і якісь „білобережці”.
Не диво, що в одній з тзв. билин Володимирового циклю Чорне море названо Волинським... Данилові експедиції проти хиткого елементу на північ сягали по Звягель, на схід — по ріку Ірпень. З другого боку, знаємо, що про- татарські орієнтації дотримувалися якийсь час боярин Андрій у Крем’янці та бакотський намісник Милій. Знаємо також, що в Бакоті сидів поруч Милія й татарський баскак. Це одинокий знаний випадок, що на українській території в 13. столітті сидів' баскак — воєнний губернатор з податковими функціями, хоч Ю. Вернадський недавно заявив, що татарські баскаки мусіли сидіти в кожній більшій західньо- українській місцевості, включаючи... Сянік. До речі, треба відмітити, що приявність баскака в якійсь землі чи місцевості, ще зовсім не значила, що та земля перестала вважатися частиною того державного організму, до якого переділе належала. Бакота була столицею Пониззя, простору, що простягався від південних границь Галичини аж до Чорного моря, а побачимо нижче, що в 2-ій половині 13. ст. пониззя не перестало належати до Галицько-Волинської держави.Натомість є всі підстави твердити, що жадного відношення до татарів не мали: Овруч, колишня столиця Рюрика Ростиславича, Київ, де сидів Ярослав Інгварович, а відтак, можливо, син його Андрій, і Поросся, з осередком у Юрієві пороському, де в тому часі існувало й єпископство. Поросся, з осередком у Торчеську, належало, як ми бачили, в 1190. р. до Романа, Данилового батька, відтак до Мстислава, Давидового тестя, врешті, в 1230. рр. до самого Данила, наданням Володимира Рюриковича київського. Про князя пороського чуємо в 1280. рр. Не відомо, з якої він походив династії, але він був залежним від Мстислава Даниловича, князя волинського, тому можна думати, що він був також з Інгваро- вичів, не конче сином, але, можливо, братаничем Ярослава Інгваровича. Є багато даних судити, що третє покоління Інґваровичів, по втраті своїх луцько-пересопницьких волостей, просто розбіглося хто куди.
Зрештою, одинокий дослідник, що займався походженням того Юрія поросько- го, Клепатський, висунув добре обосновану гіпотезу, що Юрій був нащадком місцевого тюрксько-чорноклобуцького княжого роду. Проти такої думки промовляло б те, що з державної практики княжої Руси не відомо нічого про князів неруського походження.Дуже важний момент Данилової татарської політики — це розбудова міст, — укріплених осередків, як бази під остаточну розправу з татарами, і перевишкіл війська в такий спосіб, щоб воно могло успішно ставити опір татарам, що спеціально відмічує літописець. Щодо будови міст, то знаємо, яке вони мали значення для Данилових плянів. Данило тому й пішов на переговори з татарами, бо ще не вспів був,,укріпити землі городами”, як каже літописець. Знаємо, що татари, іназагал, не любили здобувати городів, які ставили сильний опір. Через те в 1240. р. від татарів успішно оборонилися Данилів і Крем’янець. У поході Бурундая на Га- личину-Волинь 1259. р. прийшлося Данилові власними силами розкидати укріплення й оборонні споруди Данилова, Львова, Крем’янця, Луцька, Володимира. Тільки Холм, улюблений город Данила, успів оборонитися, завдяки хитрості Василька та притомності ума холмських воєводів, Константина та Луки Івановича. Вдаряє в очі велика кількість нових, побудованих або укріплених Данилом міст на Волині (в Галичині знаємо лиш Львів). Вже з того видно, де за Данила лежали центри його держави. Побудовою міст, очевидно, Данило хотів скріпити свою політичну й економічну базу — віддане собі міщанство, на яке, як правило, міг числити в боротьбі з внутрішньою опозицією. Після походу Куремси в ранніх 1250. рр. Батий рішив зробити кінець вільній поведінці Данила і післав на Галичину й Волинь велике військо під проводом Бурундая.