УКРАЇНЦІ: ЗВІДКИ МИ Й НАША МОВА?

Походження української та російської мов: міфи та історична правда

Після краху комуністичного режиму в умовах національного від­родження та відновлення української державності помітно зріс суспільний інтерес до історії України, походження українського народу та його мови як основної ознаки нашої нації.

На підтримку такої позиції нині стало модним посилатися на працю польського мовознавця, викладача Одеської гімназії напри­кінці XIX ст. Михайла Красуського «Древность малороссийского языка», опубліковану в Одесі 1880 р., а в наш час — У перекладі українською мовою в часописі «Дніпро» (1991 p., № 10), у якій автор заявляє про те, що «малоросійська мова не тільки старша від усіх слов’янських, не виключаючи так званої старослов’янської, а й від санскриту, грецької, латинської та інших мов». При цьому М. Кра- суський наводить низку слів, подібних за звучанням та значенням в українській мові та в санскриті (тобто в давньоіндійській мові). Та й сучасні часописи друкують або готують до друку українсько-

Великий князь київський Володимир Святий (980-1015) - один із найвідоміших керманичів в Давньої Русі-України

санскритський, українсько-етруський, українсько-латинський лексикони то­тожностей, які, на думку їхніх авторів, мають засвідчити принаймні синхрон­ність виникнення цих мов. Справді, це сприймається ефектно, і в читача скла­дається відповідне враження, але нічо­го сенсаційного в цьому немає. Адже і українська мова, і санскрит, і латина, і давньогрецька мова, як і багато інших, — всі вони індоєвропейські, тобто чле­ни однієї мовної сім'ї з багатьма спіль­ними або подібними фонетичними, граматичними й — найбільше — лек­сичними особливостями.

Отже, наведені М. Красуським і

деякими сучасними авторами лексичні паралелі цілком законо­мірні. З не меншим успіхом можна знайти цілий лексикон відпо­відників між санскритом і, наприклад, болгарською, німецькою, англійською, румунською чи будь-якою іншою індоєвропей­ською мовою. Особливо багато таких відповідностей між усіма слов'янськими мовами, бо вони мають спільний праслов'янський корінь. Що ж до самої праці М. Красуського, варто сказати, що поряд із деякими цікавими спостереженнями й слушними заува­женнями в ній навіть нефахівцеві впадає в око наївність і недо­статня компетентність автора, бо майже вся його аргументація взята з арсеналу не лінгвістики, а так званої народної етимології, де вважається нормальним порівнювати випадково подібні за звучанням, але абсолютно різні за значенням слова в українській та якійсь іншій стародавній мові й на цій підставі встановлювати вік української мови.

Спроби відсунути період появи українців та української мови в далеке минуле — аж до нашої ери — викликають багато запитань: де саме жили стародавні українці й чому вони не залишили жодних археологічних комплексів своєї культури, наявних у всіх інших ста­родавніх народів? Чому серед слов'ян пальма першості щодо часу виникнення віддається саме українцям, чому на неї не можуть пре­тендувати, скажімо, поляки або чехи, а польська й чеська мови не можуть бути давнішими за українську або хоч би синхронними за процесом формування? Ці та інші питання залишаються без відпо­віді, бо для неї не вистачає відповідних історичних фактів. А наука, як відомо, визнає лише факти — тільки вони дають підстави робити певні висновки чи висувати вірогідні гіпотези, котрі згодом можуть бути переконливо доведені або аргументовано спростовані. Отже, розглядати історію українців та української мови поза часом і про­стором і поза історією слов'янства взагалі — значить відриватися від наукового ґрунту й літати в хмарах мрій і фантазій. Замість бажаного результату такі дослідження дезорієнтують читачів і дискредитують українську суспільствознавчу науку перед світовою громадськістю.

Але ще більшої шкоди, ніж романтична міфотворчість, на­ціональному відродженню українців, важкому й болісному про­цесові творення власної держави після багатовікового напівко­лоніального становища нашого народу в різних імперіях завдає успадковане з минулих епох почуття меншовартості, орієнтація на сильних сусідів та імперське мислення. Воно агресивне й дуже живуче, і деякі його апологети нині з усіх сил намагаються довес­ти, що українців як окремої нації нібито ніколи не було й немає, а історія української мови ними спотворюється й фальсифікується.

Зокрема, упродовж багатьох десятиліть точаться запеклі су­перечки навколо наших витоків — питання про етнічну належ­ність Київської Русі, яке на певних історичних етапах перетворю­валося із суто наукової в політичну проблему.

Історики царської Росії стверджували, що державу Русь за­снували росіяни.

Концепцію М.М. Карамзіна продовжив у середині XIX ст. ро­сійський історик і журналіст за фахом акад. М. П. Погодін (1800— 1875). Він стверджував, що в стародавньому Києві й на Київщині в часи заснування руської державності й до монголо-татарської навали 1240 р. жили росіяни та їхні предки. Після завоювання Київщини монголо-татарами росіяни нібито емігрували на Се­редню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину прийшли з Прикарпаття українці не раніше кінця XV ст. Цю антинауко­ву концепцію аргументовано спростував відразу ж після її по­яви український філолог, історик і фольклорист М. Максимович (1804—1873), а згодом — всесвітньо відомий філолог А. Крим­ський (1871—1941). Зараз її намагаються реанімувати деякі полі­тичні кола в Росії та окремі шовіністичні представники російської національної меншини в Україні. Але на тлі новітніх досягнень мовознавства, археології, антропології, історії такі спроби сприй­маються як наукове невігластво або політичне шарлатанство.

За часів СРСР великодержавницьку й відверто шовіністичну гіпотезу М. П. Погодіна радянські ідеологи дещо пом’якшили, ви­гадавши концепцію окремого давньоруського етносу — давньо­руської народності, яка нібито стала етнічною основою росіян, українців та білорусів.

Згідно з твердженням радянських істориків, яке ще недав­но було непорушною аксіомою, за часів Київської Русі, а саме протягом IX—X століть, внаслідок зближення та злиття бага­тьох східнослов’янських племен сформувалася етнічна й мовна єдність — давньоруська народність.

Треба сказати, що далеко не всі російські історики й не завжди дотримувалися такої антинаукової позиції. Ще класик російської історичної науки В.О. Ключевський (1841 — 1911) вважав, що ро­сіяни з’явилися на історичній арені лише після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої половини XII ст. Фактично з пози­цій М. Грушевського, вперше викладених у його праці «Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східно­го слов’янства» (1904 p.), розглядала етнічні процеси в Київській Русі й офіційна радянська історична наука на чолі з акад. М. М. Покровським — аж до погрому його школи в 1936 р. Ця школа починала російську історію з Володимиро-Суздальського князів­ства, отже, Київську Русь у неї не включала.

Ситуація змінилася, коли 1946 р. в Ленінграді було опубліко­вано працю В.В. Мавродіна «Древняя Русь (Происхождение рус­ского народа и образование Киевского государства)». У ній без належної наукової аргументації було проголошено, що «Киевская Русь — это начальный этап в истории всех трех братских славян­ских народов Восточной Европы, имеющих одного предка рус­ский народ киевских времен, древнерусскую народность» (с. 309). Далі в цій праці підкреслюється величезна роль, що її в історії східних слов'ян відіграв «величественный процесс объединения восточнославянских и ассимилируемых ими племен в единую древнерусскую народность» (с.

Такі бездоказові твердження припали до душі тодішнім ра­дянським ідеологам і дістали публічну підтримку з боку тогочас­них владних структур. Незважаючи на це, позиція В. В. Мавроді- на спочатку не знайшла розуміння серед московських істориків та філологів. Зокрема, на початку лютого 1951 р. в Інституті іс­торії АН СРСР відбулася теоретична конференція щодо пробле­ми утворення російської народності й становлення її в націю. Основну доповідь на цій конференції зробив В. В. Мавродін, з приводу якої відбулася широка наукова дискусія. На одностайну думку її учасників, частина доповіді В. В. Мавродіна, присвяче­на давньоруському періоду, гіпотетична й малопереконлива. Під час дискусії підкреслювалося: якби в Київській Русі племінні від­мінності й діалекти стерлися до певного нівелюючого рівня, то ні монгольська навала, ні феодальна роздрібненість не змогли б спричинитися до виділення з єдиної давньоруської народності трьох хоча й споріднених, але різних народностей. Насправді ж у Київській Русі, на думку учасників дискусії, існували три окремі східнослов’янські єдності, які в наступних століттях дали початок трьом народностям: російській, українській та білоруській. Дис­кусія також показала, що розв’язання проблеми етногенезу росій­ського та інших народів може бути досягнуто лише об’єднаними зусиллями істориків, лінгвістів, етнографів, мистецтвознавців. У заключному слові В. В. Мавродін погодився з рядом принципо­вих критичних зауважень і навіть обіцяв переглянути свої погля- ди¹. Проте перемогла не наука, а політика.

У концепції В. В. Мавродіна тодішні ідеологи знайшли чудове обґрунтування національної політики радянського керівництва, яка, хоч і була прикрита демагогічною фразеологією, по суті про­довжувала великодержавницьку національну політику царської Росії. Адже визнання справжнього процесу формування росій­ської народності з XII ст. у межах Володимиро-Суздальського князівства робило проблематичними претензії Росії не тільки на територіальну, але й на культурну спадщину Київської Русі, а включення України до складу Російської імперії мало вигляд не справедливого повернення Москві давніх російських земель, а за­гарбання земель сусіднього народу.

Інша справа — наполягати на існуванні окремої давньорусь­кої народності, яка нібито створила Київську Русь і стала етніч­ною основою пізніших росіян, українців та білорусів. У такому разі появу цих трьох народів можна розглядати як прикрий іс­торичний зигзаг, як негативне явище, зумовлене злою волею монголо-татар, литовців та поляків, які зруйнували спільну східнослов’янську державу Русь і єдиний давньоруський народ. Тож будь-яке об’єднання росіян, українців та білорусів у єдиній державі має сприйматися ними як відновлення історичної спра­ведливості. Отак нібито суто наукова концепція давньоруської спільноти стала служити політичній справі реставрації Російської імперії хоч би в межах території східнослов’янських народів. Че­рез це й не дивно, що концепція В. В. Мавродіна була схвалена ЦК КПРС і офіційно проголошена в «Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією», надрукованих у газеті «Правда» за 10 січня 1954 р.: «Русский, украинский и белорусский народы ведут свое происхождение от единого корня — древнерусской народности, создавшей древнерусское государство — Киевскую Русь». Цими тезами було покладено край науковій дискусії щодо давньоруської народності, невизнання запропонованої партією доктрини розцінювалося як політична незрілість, а її критика прирівнювалася до державного злочину. За таких умов В. В. Мав- родін виявився «на коні» й не тільки не переглянув своєї позиції щодо давньоруської народності, але й видав на її захист ще дві книжки: «Образование древнерусского государства и формиро­вание древнерусской народности» (М., 1971) та «Происхождение русского народа» (Л, 1978). Критику концепції давньоруської на­родності продовжили лише історики української діаспори в Ка­наді та США². Однак цей підступний історичний міф національ­ної єдності Російської імперії, куди нібито входять як локальні відгалуження російської нації й українці та білоруси, сприйняли також і провідні політики й навіть учені Заходу і, на жаль, досі його підтримують, незважаючи на розпад Радянського Союзу та крах імперської ідеології. Ще й нині західні історики, мовознавці, літературознавці, мистецтвознавці, археологи безпідставно при­писують росіянам усе наше історичне минуле, до якого ті не при- четні(3).

Хибна концепція походження східнослов’янських народів, започаткована ще в царській Росії, була підтримана й деякими російськими та зарубіжними славістами, які витворили співвід­носну з офіційною доктриною, але досить фантастичну версію виникнення східнослов’янських мов.

Ще з кінця XIX ст. серед частини мовознавців поширилося жи­вуче й донині уявлення про те, що після закінчення в середині І тис. н. е. спільнослов’янської (праслов’янської) епохи розпочався спіль­ний східнослов’янський період, який тривав понад півтисячоліття і закінчився лише в XI—XII ст. — під час феодальної роздрібненос­ті Русі. У цей час нібито сформувалася і спільна для всіх східних слов’ян мова, яка, за офіційною версією комуністичних ідеологів і радянського мовознавства, в Київській Русі трансформувалася в давньоруську мову — мову давньоруської народності — і стала осно­вою російської, української та білоруської мов. Ця сумнівна теорія має ряд авторитетних прихильників (О. Шахматов, М. Трубецькой, О. Соболевський, С. Кульбакін, А. Кримський, A. Москаленко, Ю. Карпенко та ін., а також закордонні славісти Т. Лер-Сплавінський, О. Гуйєр, В. Вондрак, А. Брюкнер, Л. Нідерле та ін.), але й багато не менш знаменитих критиків (С. Смаль-Стоцький, М. Грушевський, І. Бодуен де Куртене, К. Німчинов, О. Синявський, Є. Тимченко, І. Огі- єнко, B. Ганцов, П. Ковалів, О. Горбач, Ю. Шевельов, О. Ткаченко, В. Русанівський, І. Матвіяс та ін. і закордонні славісти Ф. Міклошич, А. Мейє, Й. Шмідт та інші). Наукові здобутки сучасного мовознавства та інших суспільних наук дедалі переконливіше доводять хибність уявлень про спільну давньо-східнослов’янську й давньоруську на­родно-розмовну мови.

Отже, говорити про розвиток сучасних східнослов’янських мов зєдиної,монолітноїдавньоруської (давньосхіднослов’янської) мови немає вагомих підстав.

Крім хибних, але все ж таки наукоподібних теорій і гіпотез по­ходження української та інших східнослов’янських мов, апологе­ти імперського мислення відроджують і наполегливо поширюють давні суто українофобські вигадки про походження української мови — для того, щоб перешкодити її утвердженню як держав­ної, довести її нібито неспроможність виконувати державниць­кі функції. Зокрема, вони знову проголошують українську мову «російсько-польським діалектом», тобто російською мовою, зі­псованою польськими впливами після розпаду Київської Русі.

Таку тезу вперше висунув М. Ломоносов. Ще в середині XVIII ст. він у своїх філологічних працях констатував, що «малороссий­ский диалект» через сусідство з поляками та через те, що вони тривалий час панували над Західною Україною, змішався з поль­ською мовою і через це «зіпсувався». Цю нісенітницю підхопили й деякі інші російські діячі — політики, історики та філологи — і на початку XIX ст. вона вже сприймалася як незаперечна істина. Зокрема, шовіністично налаштований історик російської літера­тури М. І. Греч писав: «Малорусское наречие родилось и усили­лось от долговременного владычества поляков в юго- западной России, и может даже назваться областным польским»4. Його підтримали й перелякані царські чиновники після польського повстання 1830 p., коли їм скрізь ввижалася «рука Варшави» та «происки ляхов».

Антинаукового погляду на українську мову як на говірку польської мови, що нібито утворилося після розпаду Київської Русі внаслідок змішування московської мови з польською, дотри­мувалися в першій половині XIX ст. навіть деякі московські фі­лологи, з якими полемізував М. Максимович. Вигадку про укра­їнську мову як полонізований варіант російської мови широко використовували и царські чиновники на місцях, проводячи по­силену русифікаторську політику. Про українську мову як штуч­но створену не раз писала реакційна газета «Киевлянин». Проте треба відзначити, що антиукраїнська сентенція про українську мову як російський діалект, зіпсований поляками, поширювала­ся лише на обивательському рівні. Серед професійних філологів XX ст., навіть найреакційніше налаштованих професорів деяких університетів, які ненавиділи українську мову й зневажливо на­зивали її жаргоном (наприклад, професор славістики Київського університету Т. Д. Флоринський), ніхто не опустився до того, щоб зрадити свою професійну гідність і підтримати цю нісенітницю.

Версію походження української мови шляхом «ополячення» російського діалекту нині підтримують деякі діячі російських об­щин України, Фонду підтримки російської культури в Україні та окремі одіозні політики. Найгірше, що так чи майже так вважає й чимало наших російськомовних земляків, і прозріння їхнє відбува­ється дуже повільно й болісно. Закономірний процес відродження мови корінної нації в умовах відновлення української державнос­ті вони сприймають як особисту образу, насильство над тими, хто вважає своєю рідною російську мову. Цей процес здається їм шкід­ливим і недоречним, бо багато з них і досі переконані в штучності й меншовартості української мови, утвердження якої в різних сфе­рах суспільного життя нібито збіднить їхню духовність, і взагалі це сприймається ними як акт несправедливості. Посилання ж на історію, до якої вони іноді апелюють, мало що доводять, бо ці ар­гументи найчастіше ґрунтуються не на реальних фактах, а на пере­крученнях, підтасовках і вигадках на рівні пліток та анекдотів, які, зрозуміло, не мають нічого спільного з історичною правдою.

Отже, про генетичну залежність української мови від поль­ської говорити не доводиться. Антинаукова сентенція про те, що наша мова є нібито полонізованим діалектом російської мови, — це злісна вигадка, поява якої зумовлена елементарним невігла­ством, а також політичними прагненнями російських шовіністів.

Різноманітні, а іноді й полярно протилежні думки про час і місце формування східнослов’янських народів та їхніх мов, зо­крема і української, пояснюються насамперед відсутністю в XIX ст. — та і в першій половині XX ст. — достатньої кількості необ­хідних наукових фактів. На результатах досліджень негативно позначався і вузький підхід до цих проблем переважної більшості вчених. Філологи ставили перед собою завдання з'ясувати тільки час і обставини виникнення східнослов'янських мов (тобто лише глотогенетичні проблеми) і намагалися їх розв'язати на суто мов­ному матеріалі (свідченнях писемних пам'яток і — рідше — на­родних говорів) без зв'язку з історією народу, а історики та ар­хеологи, як правило, займалися проблемами етногенезу (тобто походження) окремих слов'янських народів.

На сучасному етапі об'єктивне розкриття процесу станов­лення й розвитку певної народності та її мови, зокрема і україн­ської, можливе лише на широкому та всебічному матеріалі при поєднанні мовознавчих фактів із висновками інших суспільних наук — історії, археології, антропології, етнографії, фольклорис­тики та ін. Такий комплексний підхід необхідний принаймні че­рез причини. По-перше, історичне коріння української народнос­ті та української мови сягає в сиву давнину. Сучасна територія України, розташована на родючих землях з теплим і помірно во­логим кліматом здавна була щільно заселена різними народами, а український лісостеп, імовірно, був частиною прабатьківщини слов'ян. Ранні слов'яни й навіть неслов'янські етноси певною мірою впливали на формування та звичаї нашого народу, його матеріальну й духовну культуру та мову. По-друге, дослідникові ранньої історії східних слов'ян доводиться оперувати неповними й не завжди зрозумілими науковими даними, які, до того ж, час­то можна по-різному сприймати. За таких умов лише комплексне використання всіх можливих матеріалів може застерегти дослід­ника від поспішних і необґрунтованих висновків.

Оскільки мова — це невід'ємна ознака етносу, можна ствер­джувати, що і її вік визначається віком відповідного етносу. Установлення науковими методами віку етносу, як і будь-якого суспільно-історичного явища (держави, міста, культурно-істо­ричного регіону тощо), передбачає необхідність довести непе­рервність його життя від припущеного часу його виникнення5. Підкреслимо — саме неперервність етнокультурного розвитку, а не певний постійний набір етномов- них ознак є визначальним елементом для будь-якого етносу. Завдяки неперервності розви­тку зберігається генетичний зв'язок між окремими фазами роз­витку культури та мови даного етнічного організму протягом усього його життя⁶.

Неперервність культурно-історичного розвитку суспільства на території сучасної України з деякою гіпотетичністю простежу­ється від середини II тис. до н. е., тобто від періоду появи в цьо­му регіоні слов'ян, що на той час уже сформувалися як окремий індоєвропейський етнос. На найдавніших східнослов'янських територіях між київською Наддніпрянщиною, Східними Карпа­тами, Прип'яттю та зоною степів серед корінного слов'янського населення протягом багатьох віків формувалися етнографічні й мовні особливості, які згодом стали українськими. Історія цього населення відзначається спадкоємністю, наступністю, відсутніс­тю будь-яких глобальних природничих чи суспільних катакліз- мів, які могли б зруйнувати безперервний історичний ланцюг етномовного й культурного розвитку. При цьому наші далекі предки збагачувалися і досягненнями сусідніх неслов'янських племен, зокрема засвоїли хліборобську культуру трипільців. Піз­ніше далекі предки антів, входячи в Скіфську федерацію (VI—III ст. до н.е.), зазнали відчутного впливу з боку іраномовних скіф­ських племен. Скіфські особливості глибоко проникали в мате­ріальну й духовну культури наддніпрянських слов'ян, передусім в ідеологію, релігійну та соціальну сфери, в ремесло, фольклор і мистецтво, а частково — і в мову. Зокрема, від скіфів наші предки

Ілюстрація В. Фаворського до «Слова о полку Ігоревім». Аналізуючи цей геніаль­ний твір, навіть В. Бєлінський визнавав, що він «носить на собі відбиток поетич­ного й людського духу Південної Русі»

запозичили обряд тілопокладення померлих у ґрунтових ямах з насипанням над ними курганів (замість давнішого обряду кре­мації), культ верховного бога (ним став Перун), поклоніння річ­кам, ушанування берегинь і русалок, задобрювання упирів тощо. Скіфським впливом була зумовлена заміна в цих краях давнього слов’янського орнаменту з традиційними геометричними компо­нентами, поширеного й нині в Західній Україні, на Поліссі та в Білорусі, орнаментом із відтворенням рослинного і — рідше — тваринного світу (так званий скіфський звіриний стиль). Із цього часу й донині на Середній Наддніпрянщині й далі на схід та пів­день у народному орнаменті стали переважати різні форми листя, квітів, півні, зозулі, павичі, жар-птиці тощо. Найяскравіше скіф­ський стиль орнаменту відбиває сучасний петриківський декора­тивний розпис (у с. Петриківка на Дніпропетровщині).

Пізніше, на межі н. е. (від племен археологічної зарубинець- кої культури (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), на Наддніпрянщині в ареалі від сучасного Києва до Канева простежується поява но­вих місцевих етнографічних рис, які згодом стали характерни­ми ознаками української побутової культури (традиція білити житло зсередини та ззовні вапном або крейдою, розмальовувати печі квітами та птахами, робити призьбу й оздоблювати її чер­воною глиною тощо)⁷. Разом з тим, варто зазначити, що науково доведена й підтверджена безсумнівними археологічними матері­алами неперервність розвитку матеріальної культури на прото- українських землях простежується лише від VI ст. н. е., тобто за останні 1 500 років. Археологи чітко засвідчують безперервний розвиток протягом цього часу традицій виготовлення посуду й спорудження житлових будівель на Середній Наддніпрянщині та Верхній Наддністрянщині, на Волині та в Галичині⁸. Усе це є вагомою й цілком достатньою підставою для того, щоб історію українців як окремого етносу починати, услід за М. Грушевським і багатьма іншими істориками, із середини І тис. н. е., тобто без­посередньо від розпаду праслов’янської етномовної спільності. З цього часу на українських етнічних землях протягом 1 500 років розвивався один етнос, який від часів пізнього середньовіччя має назву українського⁹.

Формування українського етносу саме із середини І тис. н. е. чітко співвідноситься із загальними закономірностями етноге- нетичного процесу в тогочасній Європі. Як зазначають дослідни­ки, саме із середини І тис. н. е., тобто після так званого Великого переселення народів і падіння в 476 р. Західної Римської імперії, коли суспільно-політична ситуація в Європі стабілізувалася, «про­стежується безперервний розвиток не тільки українців, а й інших народів, розташованих у зоні безпосереднього впливу Римської ім­перії, — французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, по­ляків»¹⁰. Отже, самостійна історія українців розпочалася синхрон­но із зародженням і формуванням інших європейських етносів. Виникнення мови окремого етносу, цілком природно, відбувається разом із формуванням самого етносу — часто задовго до появи в нього писемності й державності. Так було і в історії українців.

Протягом VII — VIII століть на півдні Східної Європи у про­цесі економічної, культурної та мовної консолідації відбувалося переростання наявних на той час окремих етнічно-політичних спільнот (так званих союзів племен) у феодальні князівства. Та­ких феодальних князівств було близько 12—14. Унаслідок їхнього поступового об’єднання на межі VIII— IX століть виникла могут­ня держава — Русь, яка в історіографії XIX ст. мала назву Київ­ська Русь.

Спочатку Київська Русь складалася лише з Київської, Черні­гівської та Переяславської земель. На цій же території був і по­літичний, економічний і культурний центр держави — Київ. У 60-х pp. IX ст. Київська Русь також об’єднувала лише українські племена — полян, деревлян, південних дреговичів та чернігівську частину сіверян. У останній чверті IX ст. влада київського кня­зя поширилася на полочан і смоленських кривичів, а після того, як 882 р. Київ захопив новгородський князь Олег, до Київської Русі було приєднано й землі псковських кривичів та ільменських словенів. Наступник Олега князь Ігор підкорив уличів і тиверців. Протягом X — початку XII століть до Київської Русі увійшли всі землі східних слов'ян і багатьох неслов'янських племен (фінно- угорські племена мурома, меря, весь, балтійська голядь, тюркські торки й берендеї та ін.). Таким чином, уже на початок X ст. Київ­ська Русь стала нестійкою конфедерацією «племінних княжінь», демонструючи, за словами М. Брай- чевського, драматичне пере­плетення доцентрових і відцентрових тенденцій.

Що це була за держава і який народ має підстави називати її своєю?

Щоб знайти правильну відповідь на це запитання, треба від­мовитися від емоцій, конструювання заполітизованих ідеологіч­них схем і спиратися лише на історичні факти.

Історична закономірність утворення політичних об'єднань — держав (і національних, кордони яких в основному співпада­ють з межами відповідних етнічних територій, і імперій, до яких входять різні народи) полягає в тому, що започатковує їх один конкретний етнос, якому й належить ця держава, незважаючи на можливі розширення її території в майбутньому за рахунок земель інших етносів. Так було не тільки з національними дер­жавами (Франція, Німеччина, Чехія тощо), але й зі світовими ім­періями (наприклад, Візантійською, Османською, Російською, де державотворчими етносами були, відповідно, греки, турки, росі­яни). Щодо етнічної належності давньої Русі, то увагу неуперед- женого дослідника має привернути насамперед те, що ця держава спочатку охоплювала лише землі на Середній Наддніпрянщині, тобто вона не виходила за межі території, на якій жили прото- українці. Пізніша українська культура (часів Козаччини, Геть­манщини й сучасних українців) сформувалася на культурних традиціях південноруських (тобто прото-українських) літопис­них племен (полян, деревлян, волинян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів) і Київської Русі. Наприклад, традиційне вбран­ня українських селянок — довга вишита або мережана сорочка, спеціального крою плахта, намітка (в дівчат — вінець), постоли — бере початок ще від одягу племінних об'єднань VIII ст., збері­галося в побуті сільського населення Київської Русі й наступних епох і майже в незмінному вигляді дійшло аж до XX ст.¹¹. Так само чоловіче вбрання X ст. було вже таке, як і в українців пізнього се­редньовіччя. Русини носили білі сорочки, кожухи, свити, опанчі. Зовнішній вигляд київського князя Святослава Ігоровича (942— 972), описаний візантійським письменником другої половини X ст. Левом Дияконом (біла сорочка, голена борода, довгі вуса, оселедець, сережка у вусі), майже не відрізняється від пізнішого запорозького козака. Та й саме козацтво як суспільна верства за­хисників своєї вітчизни почало формуватися ще в Київській Русі: це й богатирські застави на межі з ворожим Степом, і конкретні богатирі з билин київського циклу, і озброєні дружини київських князів, і вільні ватаги вояків (бродники та берладники), які, крім війни зі степовиками, торгували, мали мисливські й рибні про­мисли в заплавах Дніпра та його притоках. Дослідники вважають таких вояків пращурами козаків¹². Адже козацтво продовжило військові традиції київських князів, у яких уже були культ меча, коня і шаблі, малинові стяги, ушанування верховних покровите­лів — святого Юрія, Святої Покрови тощо. Навіть українські коб­зарі пізнього середньовіччя мали своїх попередників у Київській Русі — таких, як віщий співець Боян і подібні йому. Козацькі думи за структурою, формою і змістом дуже схожі з київськими

богатирськими билинами й дружинним епосом, від якого до нас дійшло лише «Слово о полку Ігоревім». У ньому дуже багато по­езії, притаманної українському фольклору.

«Слово о полку Ігоревім» є суто українським не тільки через те, що воно було створене на українській території, і події, зма­льовані в ньому, відбуваються на Батьківщині українців, далеко від російських земель, але й за його духом, художньо-образною системою, мовностилістичними засобами, світосприйняттям і способом мислення його автора. Цей поетичний шедевр не мож­на, як це роблять російські дослідники, проголошувати найдавні­шим твором російської літератури ще й тому, що під час невдало­го походу на половців 1185 р. південних русинів (тобто українців) на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославовичем російська Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, суздальці по суті опинилися у ворожо­му таборі, вони не могли не тільки оспівувати військовий анти- половецький похід, але навіть і взяти в ньому участь¹³.

Аналізуючи «Слово о полку Ігоревім», відомий російський критик XIX ст. В. Г. Бєлінський відзначав, що воно «носить на собі відбиток поетичного й людського духу Південної Русі, який ще не знав варварського ярма татарщини й був чужим грубос­ті й дикості Північної Русі... Є щось тепле, благородне й людське у взаємовідносинах дійових осіб цієї поеми. Усе це, повторюємо, відгукується Південною Руссю, де й нині ще так багато людського й благородного в родинному побуті, де стосунки статей ґрунту­ються на коханні, а жінки користуються правами своєї статі. Усе це протилежне Північній Русі, де родинні стосунки грубі, жінка — домашня худобина, а кохання — в шлюбах зовсім стороння справа: порівняйте побут малоросійських мужиків із побутом російських мужиків, міщан, купців, а частково й інших станів, і ви переконаєтеся в справедливості нашого висновку про півден­не походження «Слова о полку Ігоревім»... Не можна не поміти­ти чогось спільного між «Словом о полку Ігоревім» і козацькими малоросійськими піснями»¹⁴.

Таким чином, матеріальна й Духовна культура пізнішої Укра­їни виросла безпосередньо з культури праукраїнських союзів племен і Київської Русі. Український люд XVI—XVIII ст. усвідом­лював себе прямим нащадком Київської Русі. Цю безпосередність історичної свідомості не перервали ні монголо-татарська навала, ні бездержавність українського етносу в XIV— XVI століттях. Звичайно, не можна заперечити той факт, що культура Київської Русі стала важливим підґрунтям матеріальної та духовної культу­ри російського та білоруського народів. Якщо українці були пря­мими нащадками люду Києва, Галича, Чернігова, Переяслава та інших протоукраїнських територій, то російські й білоруські ет­нічні особливості були продуктом їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій далеко за межами первісної Русі¹⁵.

Усі наведені факти (а їх можна знайти значно більше) дають підстави вважати, що Київська Русь виникла як рання Українська держава. Лише значно пізніше вона стала величезною і типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги, але її державотворчим і консолідуючим етносом були південні русини, тобто праукраїнці.

Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української літературної мови, тобто тієї, яку вони чу­ють щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденно­му спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети й часописи. Проте треба пам'ятати, що національ­на мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка відрізняється в різних діалектних аре­алах. В епоху Середньовіччя літературною мовою могла бути не тільки своя, але й зовсім чужа мова, як, наприклад, латинська в народів Середньої та Західної Європи.

Щодо походження української літературної мови особливих проблем в сучасному мовознавстві немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський творами «Енеїда», «Наталка Пол­тавка» та «Москаль-чарівник», а її нормалізація пов'язана з твор­чістю Т. Шевченка, а також Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Ар- темовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забіли та ін. Вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських та слобожанських говірок. До І. Котляревського й Т. Шевченка існувала староукраїн­ська писемна мова (друга половина XIII— XVIII ст.), яка сформу­валася на основі давньокиївських (давньоруських) літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова виникла під безпосе­реднім впливом старослов'янської (церковнослов'янської) мови, запозиченої від болгарів разом із прийняттям християнства. Отже, цілком зрозуміло, коли ми говоримо про давність україн­ської мови й шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти.

Історія народно-діалектного мовлення складалася зовсім по- іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми законами й май­же не залежало від державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, гра­матичні й лексичні риси, які згодом стали характерними особли­востями української мови. Таким чином, дослідити походження української мови — це насамперед з'ясувати послідовність, місце й час виникнення окремих українських діалектних рис, які посту­пово склали специфічну мовну систему, середньонаддніпрянський варіант якої став основою сучасної української літературної мови.

Формування своєрідних фонетичних, граматичних і лексич­них рис, притаманних українській мові, розтягнулося на трива­лий час. Деякі з них з'явилися ще в мовленні східнослов'янських племен, що жили на території України протягом так званого праслов'янського (тобто спільнослов'янського) періоду, інші фор­мувалися вже після розпаду праслов'янської етномовної спільнос­ті (в VI — IX століттях), ще ІНШІ — В Київській Русі IX—XII сто­літтях, і значна їхня частина — в період нового етапу самостійної історії східнослов'янських мов, тобто після XI—XII століть.

За послідовністю виникнення можна виділити три основні шари найхарактерніших українських мовних особливостей, що сформувалися протягом відповідних історичних періодів:

1) граматичні риси й лексика, успадковані від праслов'янської мови;

2) мовні особливості, що виникли в дописемний період фор­мування української мови (VI—X століття);

3) фонетичні риси, поява яких була зумовлена занепадом ре­дукованих (тобто дуже коротких) ъ та ь.

На особливостях формування ранніх українських діалектів істотно позначився насамперед той факт, що більша частина про- тоукраїнської етномовної території розташована в межах східної частини прабатьківщини слов'ян (між Прип'яттю, Середнім Дні­пром, Карпатами й зоною степів). Через це в українських говорах більшою чи меншою мірою відобразилися всі фонетичні, грама­тичні й лексичні зміни, які відбувалися ще в праслов'янських діа­лектах цього ареалу.

Після поділу на межі н.е. праслов'янської мовної спіль­ності на західну й східну діалектні зони розпочався останній, пізньопраслов'янський період. У цей час дедалі більше зростала відмінність між відзначеними зонами на фонетичному та інших мовних рівнях. Ця відмінність поглиблювалася з розселенням східнослов’янських племен на широких просторах у басейнах Десни, Верхнього Дніпра й Верхньої Оки, оскільки в цей час при переважаючих внутрішніх тенденціях мовного розвитку вона зу­мовлювалася також і впливами іншомовних (балтського та фіно- угорського) субстратів. На півдні, на слов’янському ареалі черня- хівської культури, істотно позначився іранський субстрат. Усе це призвело до того, що при подальшому паралельному розвитку в усіх пізньопраслов’янських діалектах тих фонетичних, граматичних і лексичних процесів, які були започатковані ще в індоєвропейський час та в ранній і середній праслов’янські періоди (до початку н. е.), результати багатьох із цих процесів у пізньопраслов’янську епоху (І—V століть н. е.) в різних діалектах були неоднаковими. Збільшу­валася кількість відмінностей на різних мовних рівнях не тільки між західним і східним слов’янськими діалектними масивами, але й у середині самого східнослов’янського діалектного ареалу. Дедалі більше поширюючись на величезних і ледь пов’язаних між собою територіях, накладаючись вище Прип’яті й Десни на місцеві балт- ський та фіно-угорський субстрати, східнослов’янські говори ще з перших століть н. е. поступово, але неухильно втрачали свої спіль­ні риси, властиві їм у час функціонування на первісній слов’янській прабатьківщині між Карпатами й Дніпром та між Прип’яттю і за­йнятою кочовими племенами зоною степів. Разом з тим втрачався і будь-який ґрунт для спільної східнослов’янської народнорозмов­ної мови навіть у пізніші часи спільної східнослов’янської Держави — Київської імперії.

Оскільки переважна більшість української етномовної тери­торії співпадає зі східним ареалом слов’янської прабатьківщини, цілком природно, що українці успадкували матеріальну и духо­вну культуру своїх предків-праслов’ян цього регіону, а українська мова перейняла від праслов’янської значний специфічний лек­сичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед морфологічних) рис, які в інших слов’янських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдавнішу групу українських мов­них особливостей. Серед них найважливіші:

1) закінчення -у в род. відмінку однини іменників чол. роду: солоду, меду, дому, верху, полу;

2) закінчення -ові, -еві (єві) в дав. відмінку однини іменників чол. роду: солодові, медові, домові, а потім — і всіх інших імен­ників чол. роду;

3) чергування приголосних г, к, х зі свистячими з, с, ц у дав. та місц. відмінках однини іменників: дівці, слузі, на березі, на ріці, в книзі;

4) кличний відмінок іменників: жено, друже, княже, брате, земле, владико, учителю;

5) закінчення -ої в род. відмінку однини прикметників жін. роду: великої, доброї, святої, пагубної;

6) форми дав. відмінку займенників мені, тобі, собі;

7) форми 3-ї особи дієслів теперішнього й простого майбут­нього часів І дієвідміни без кінцевого -ть: може, убиває, іде, живе, поучає;

8) закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішньо­го й майбутнього часів: даємо, поставимо, не питаємо, помага­ємо тощо.

Значна частина специфічних для української мови фоне­тичних рис (а деякі з них виявилися спільними для української та інших сусідніх мов) почали формуватися безпосередньо з праслов’янської мови, тобто з V—VI століть н. е. Протягом другої половини І тис. н. е. виникли такі фонетичні особливості:

1) вибуховий задньоязиковий приголосний g перетворився у фрикативний (орієнтовно кінець VI — перша половина VII сто­літь), і замість goлoвa, noga, gopoдumu стали вимовляти голова, ноґа, городити;

2) у деяких говорах з'явилися приставні приголосні в і г на початку слів перед голосними звуками: восінь, возеро, вухо, вузь­кий; госінь, гозеро, говес, горати (можливо, ще в племінних діа­лектах волинян і деревлян);

3) давні звуки ы, і злилися у специфічне українське и (з IX—X до XII стст.);

4) відбулося взаємне зближення ненаголошених голосних е-и: веисна, сеило, зилений, веиликий, ожиеве тощо;

5) голосний е після ж, ч, ш, й перед наступним споконвічно твердим приголосним перейшов ув о: женатый — жонатий, че­ловек — чоловік, его — його, пшено — пшоно (IX— X стст.);

6) так званий ять (тобто специфічний дифтонг іе, що позна­чався на письмі «-») на більшій частині української етнічної тери­торії перетворився на і, внаслідок чого замість віече, гріех, дієти, ліес, лесок, дедок стали вимовляти віче, гріх, діти, ліс, лісок, ді­док (X — перша половина XI стст.) тощо.

Характерні риси, притаманні українській мові, формувалися і в сфері морфології, з'являлися суто місцеві слова, невідомі в ін­ших слов'янських ареалах. Усе це надавало раннім українським говорам (їх ще називають протоукраїнськими) місцевої специфі­ки й виразної самобутності.

Отже, на час утворення Київської Русі в середині IX ст. пів- денноруські народні говори мали вже багато фонетичних і грама­тичних особливостей, притаманних українській мові.

Загальна ж мовна ситуація в цій державі була складною. У Київській Русі існували дві форми усної мови (усне народне Діа­лектне мовлення та усно-літературні койне, тобто «спільні Діа­лекти» для багатьох верств населення), і дві писемно-літературні мови — давньокиївська (давньоруська) і церковнослов'янська.

Найпоширенішою формою функціонування мови в епоху Київської Русі було усне народне мовлення, яке реалізовувалося

Всесвітньовідомий філолог Олександр Потебня (фото 1887 р.) був переконаний, що українська мова вже існувала за часів Київської Русі

ранній (протоукраїнській) території, а тим паче — на всій тери­

в численних діалектних варіан­тах. Сільське діалектне мовлен­ня в більшості регіонів відзна­чалося лінгвістичною чистотою та еволюційною наступністю, що зумовлювалося різким про­тиставленням у той час села та міста. На відміну від міст з 'їхнім різноетнічним і різномовним на­селенням, панівною християн­ською ідеологією та культурою, село зберігало споконвічну на­родну культуру, мову й тисячо­літні язичницькі традиції. Але сільське народне мовлення ніко­ли не було однорідним навіть на торії Київської Русі. Хоча, наприклад, волинянин і наддніпрянець чи прикарпатець і переяславець цілком могли порозумітися між собою, 'їхнє мовлення помітно відрізнялося і фонетикою, і окре­мими словами, і деякими мовними зворотами.

Ще більша мовна різниця була помітна між віддаленішими територіями, наприклад, між мовою селян Київщини й Полоччи- ни та Смоленщини або Псковщини й Новгородщини. Саме в мові тогочасних селян у різних діалектних ареалах формувалися і роз­вивалися ті фонетичні й граматичні риси, які стали як спільним надбанням, так і розрізнювальними особливостями української, російської та білоруської мов.

Про стан і особливості давньоруського мовлення жодних пря­мих свідчень ми не маємо, бо магнітофонів тоді ще не було й жи­вої народної говірки ніхто не міг зафіксувати. Ніхто не здогадався і детально описати особливості тогочасної народної мови. Про це можна міркувати лише на основі писемних пам'яток, але при вста­новленні часу появи окремих діалектних рис за стародавніми пи­семними текстами треба бути дуже обережним і ставитися до них критично. Адже до нас писемні пам'ятки дійшли, починаючи з дру­гої половини XI ст., тобто майже через століття після прийняття християнства (ні з X, ні з першої половини XI ст. ніяких писемних джерел ми не маємо, хоча вони, напевно, були, але їх знищили в часи лихоліть). Крім того, час фіксації в писемних текстах певного діалектного явища можна було б вважати й часом його виникнен­ня в живому народному мовленні лише в тому разі, якби давньо- київські книжники мали завдання стежити за появою нових рис та особливостей у народних діалектах і обов'язково використовувати їх у писемній мові. Насправді ж усе було навпаки: книжники свідо­мо уникали будь-яких простомовних народних рис, бо керувалися офіційною настановою про те, що живе народне мовлення не треба допускати в священні книги — це вважалося блюзнірством.

Розрив між літературною і народно-діалектною мовами в епо­ху Середньовіччя був істотним, і про це треба постійно пам'ятати. Тому не можна, наприклад, цитувати уривок з «Повісті минулих літ» або зі «Слова о полку Ігоревім», написаних тодішньою літе­ратурною мовою з багатьма церковнослов'янськими рисами, і на тій підставі, що вона не схожа на сучасну Українську мову, роби­ти висновок, нібито ніякої української мови в той час ще не було. Адже вона існувала в усному, народнорозмовному варіанті.

При фронтальному обстеженні церковнослов'янських пам'яток другої половини XI ст. і пізніших, наприклад, Остроми- рова євангелія 1056—1057 pp., Збірників Святослава 1073 і 1076 pp., Архангельського євангелія 1072 р. та інших книг київського походження, написаних церковнослов'янською мовою, знаходи­мо десятки й сотні прикладів відображення мовних рис, харак­терних для живої української мови. Це — специфічний гортанний звук h замість вибухового g, специфічно український голосний звук и, що виник внаслідок злиття давніх ы, і, взаємно наближені ненаголошені голосні еи та ие, голосний і на місці давнього Ъ, чимало притаманних українській мові морфологічних особли­востей, місцеві слова, наприклад, багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, оболонь, полонина, тулитися, ховатися, яр та чимало інших.

Ще більше живомовних українських рис засвідчують давньо- київські пам'ятки світських жанрів. Наприклад, у «Слові о полку Ігоревім» (кінець XII ст.) — повноголосся (ворота, голова, голос, полонені, хороброе), закінчення -ові, - вві (-єві) в давальному від­мінку іменників чоловічого роду (Дунаєві, Ігореві, Романові, ко­ролеві), кличний відмінок іменників (Бояне, дружино, княжє, Всеволоде, господине), форми дієслів теперішнього часу з м'якими закінченнями -ть (велить, плачуть, ржуть) і багато інших.

Отже, всі відзначені діалектні риси на українській та інших територіях у другій половині XI—XII стст. були для мовлення тодішніх книжників настільки звичними, що мимоволі, всупе­реч усім настановам дотримуватися традицій, усе ж таки потра­пляли в писемність, і писарі їх навіть не помічали. Переписуючи книжку, вони подумки промовляли текст своєю рідною говіркою, через що робили помилки й чимало діалектних рис потрапляло до тодішніх книг. Виникали ж такі риси набагато раніше, задовго до утворення Київської Русі й міфічної давньоруської народнос­ті. На думку відомого історика російської мови М. Русинова, між часом виникнення діалектної риси і її першою фіксацією минало щонайменше століття, а в деяких випадках — і декілька століть.

Ми відзначили велику кількість українських діалектних осо­бливостей, які в X—XI стст., без сумніву, вже існували. Проте вони ще не створювали сучасної української мовної системи. їй бракувало цілої низки фонетичних рис, що були наслідком зане­паду редукованих (тобто дуже коротких) голосних о та е, які на письмі позначалися, відповідно, через ъ та ь.

Протягом XI—XIII стст. редуковані голосні занепали в усіх східнослов’янських діалектах. У ранньоукраїнських говорах цей процес відбувся найраніше (в XI — першій половині XII стст.), що спричинило появу нових фонетичних особливостей україн­ської мови. Так, унаслідок занепаду редукованих ъ та ь в укра­їнській мові голосні о, е в нових закритих складах перейшли в і (віл, кінь, ніч), з’явилися сполучення — ри-, — ли- (кривавий, гриміти, глитати); приголосний л у певних позиціях перейшов у короткий звук у (воуна, воук, поуний, тоустий, моучати, які на письмі передаються як вовна, вовк, повний, товстий, мовча­ти); відбулося пом’якшення суфікса -ский у -ський, подовження приголосних у словах збіжжя, зілля, життя, суддя, ніччю тощо.

Таким чином, межу XI—XII стст. можна умовно назвати ча­сом завершення формування української мови й початком но­вого етапу її історії, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Такий висновок співпадає і з поглядами українських мовознавців XIX — першої половини XX століття на час виникнення української мови. Наприклад, П. Житецький ще 1876 р. дійшов висновку, що система голосних звуків української мови визначилася вже в XII—XIII стст. На думку О. Потебні, українська мова за часів Ки­ївської Русі вже існувала.

Всесвітньовідомий учений академік А. Кримський, дослі­дивши величезний фактичний матеріал, категорично стверджу­вав, що жива українська мова XI ст. «стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена»¹⁶.

Крім народного усного діалектного мовлення, в містах Київ­ської Русі існували так звані усно-літературні койне наддіалек- тного типу. Вони утворювалися в процесі взаємин різних верств населення і представників різних етноплемінних груп, формува­лися на основі якогось конкретного діалекту або вбирали в себе й мовні елементи інших діалектів, а також різноманітну терміно­логічну лексику, професіоналізми, жаргонізми тощо. Койне вико­ристовували, зокрема, купці, дружинники, князівські адміністра­тори, ремісники. У кожному місті ці койне мали свої особливості, тому їх не можна сприймати як спільний давньоруський мовний стандарт і називати його давньоруською мовою.

Для всієї території Київської Русі спільними були дві літера­турні мови — церковнослов’янська й давньокиївська (її тради­ційно називають також давньоруською).

Церковнослов’янська мова за походженням — це старослов’янська (інша назва — староболгарська, бо вона вини­кла на основі одного з македонських діалектів староболгарської мови). Ця мова прийшла до нас разом із священними книгами після прийняття християнства й стала мовою православної церк­ви, освіти й культури. На східнослов’янському ґрунті ця мова зазнала впливу місцевих народних говорів і стала помітно від­різнятися від староболгарської мови. У науці її почали називати «церковнослов’янська мова». Однак, незважаючи на значні місце­ві впливи, церковнослов’янська мова не змінила своєї суті. Вона залишилася спільною мовою всіх православних (а пізніше також і греко-католиків) як на Русі, так і в інших слов’янських христи­янсько-православних країнах. Східні слов’яни хоча й розуміли її, але вона не була для них рідною.

Усі державні й світські культурні функції на всій території Київської Русі виконувала давньокиївська (давньоруська) писем­но-літературна мова. Вона виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики та дружин­ного епосу за зразками й мовними моделями старослов’янської мови. Маючи розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній), давньокиївська писемно-літературна мова функціонувала паралельно з церковнослов’янською мовою (деякі вчені вважають ці мови лише двома жанрами тієї самої літера­турної мови). Це — мова збірника законів «Руська правда», літо­пису «Повість минулих літ», а також «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточни­ка» та ін. У різних регіонах Русі ця писемно-літературна мова поступово збагачувалася місцевими лексичними й стилістич­ними особливостями, згодом вона стала основою формування української, білоруської та частково російської писемно-літера­турних мов давнього періоду. Проникнення ж місцевих народ­норозмовних елементів у церковнослов’янську мову спричини­ло виникнення української, білоруської та російської редакцій церковнослов’янської мови. Таким чином, церковнослов’янська мова, по суті, стала сукупністю багатьох (східнослов’янських, сербської, болгарської) її редакцій.

Проте варто сказати, що спільність і церковнослов’янської, і давньокиївської (давньоруської) мов для всієї території Київської Русі з самого початку була дуже відносною. Правильніше було б говорити про спільність не самої мови, а лише писемних текстів. Церковнослов’янські й давньоруські тексти були з найдавнішо­го часу лише своєрідними графічними формулами, які читали в різних регіонах по-різному, вимовляючи слова «на свій лад». Той самий текст, прочитаний з книжки, скажімо, в Києві, Полоцьку й Суздалі, звучав неначе різними мовами. Але «законодавцями моди» в книжній вимові, звичайно ж, були столичні (тобто київ­ські) книжники.

Зокрема, вони вимовляли gяк h, Ъ («ять») як і; и, і як и; при­голосні перед голосними и, е вимовлялися твердо тощо.

Київська вимова писемних текстів із типовою для неї україн­ською фонетикою впливала на вимову книжників і в інших регі­онах. Особливо поширилася ця вимова в другому за значенням культурному центрі держави — в Новгороді й усій Новгородській землі — найдемократичнішій і найосвіченішій з-поміж далеких північно-східних провінцій Київської держави. Завдяки поши­реній грамотності населення Новгородської республіки київська книжна вимова як орфоепічний еталон проникла в усі сфери жит­тя й усі верстви суспільства не тільки в містах, але й у селах настіль­ки глибоко, що стала органічною частиною повсякденного народ­ного мовлення, вплинула на формування новгородських діалектів і збереглася аж до нашого часу. Така специфічна фонетична риса сучасного північного говору російської мови, як вимова голосного звука і на місці колишнього Ъ («ятя»), тобто звірі, тєрпініє, іміті, нарікаті, тобі, Мікіті замість звєрі, тєрпєніє, імєті, нарєкаті, тобє, Мікітє існувала в новгородських говірках, починаючи з кінця X ст., про що свідчить спорадична заміна літерою и (=і) в найдавніших пам'ятках новгородської писемності X—XIII стст. Ще й нині в пів­нічних та в західній частині середньоросійських говірок вимовля­ють на столі, на коні, к землі, ріка, білой, всі, мні, тебі, себі тощо.

Спадкоємницею давньокиївської (давньоруської) писем­но-літературної мови в післямонгольський період (XIV— XVI стст.) стала староукраїнська мова — мова юридичних докумен­тів (грамот), згодом — конфесійної, полемічної, проповідницької та художньої літератури. Найінтенсивніше розвивався її діловий стиль, оскільки тогочасна українсько-білоруська писемна ділова мова стала державною у Великому князівстві Литовському. На українських теренах у цей період простежується збагачення її новими рисами, наприклад початок фіксації вибухового ґ, поши­рення нових, типово українських словотвірних суфіксів, проник­нення в ділову мову ІНшомовних запозичень та локальних назв, пов'язаних із діалектними особливостями певних територій, по­повнення запасу характерних фразеологічних зворотів тощо.

Українська літературна мова післямонгольського періоду, спершу досить збіднена, поступово набирала сили, використову­ючи в своєму розвитку як церковнослов’янську основу, так і лек­сико-граматичні та фонетичні особливості ділового стилю.

Найбільшого розквіту староукраїнська писемно-літературна мова досягла в XVII — першій чверті XVIII стст. у творчості І. Вишенського, 3. Копистенського, М. Смотрицького та ін. У цей час збагачується художня література (поезія й драматургія), по­лемічна й навчально-проповідницька проза новими художніми засобами (епітетами, метафорами, порівняннями, паралелізма- ми, символами, алегоріями), відбуваються активні процеси тво­рення нової суспільно-політичної та адміністративної лексики, поповнення лексичного складу писемної мови суто народними словами, збагачення її народною фразеологією і, нарешті, поява творів, написаних мовою, наближеною до народної (І. Галятов- ський). Із XVIII ст. в цю мову дедалі більше проникали полонізми та інші чужомовні слова, і вона хоча й продовжувала функціону­вати, але перспектив подальшого розвитку вже не мала, колишня її слава поступово згасала. Крім того, 1720 р. цар Петро І затвер­див указ Синоду про друкування в Києві та Чернігові книжок лише такою мовою, яка нічим не відрізняється від московської. Після цього староукраїнська мова функціонувала лише в рукопи­сах — ділових документах, діаріушах (щоденниках), різноманіт­них господарських та лікарських довідниках і порадниках тощо. Місце староукраїнської мови поступово займала мова народна, найяскравіше представлена в творчості І. Некрашевича, якого справедливо вважають попередником І. Котляревського. Проте на повний голос вона зазвучала вже в автора «Енеїди» та «Натал­ки Полтавки».

Паралельно зі староукраїнською функціонувала й так звана слов’яноруська (фактично церковнослов’янська) мова, яка в XVII — на початку XVIII стст. стала вживатися в мові драм та в усій друкованій літературі.

Значною своєрідністю відзначалося становлення російської мови, це було зумовлено складними й суперечливими особли­востями формування наймолодшого східнослов’янського етносу — російського.

У середині І тис. н. е. територію майбутніх росіян ще заселяли фіно-угорські й частково балтські племена. Першими слов’янами на цих землях були псковські кривичі й ільменські словени. Пере­селившись у VI ст. з Південної Балтики на береги Псковського озе­ра і в басейн р. Великої, предки псковських кривичів зіштовхнули­ся тут із західнофінським населенням, що мало багато балтських особливостей, поступово асимілювали його, набуваючи при цьому специфічних, властивих кривичам етномовних рис. Через деякий час вони освоїли також верхів’я Західної Двіни, басейни Верхньої і Середньої Ловаті та район верхньоволзьких озер. Племінні діа­лекти псковських кривичів стали основою своєрідних псковських говірок, яскраві місцеві риси яких засвідчені в писемних пам’ятках стародавнього Пскова XIV—XVI стст. Згодом псковські землі уві­йшли до складу Новгородської республіки.

Сусіди кривичів — предки словенів, які також переселилися сюди в VII ст. з південної Балтики й освоїли територію майбутньої Новгородської землі, зіткнулися з місцевим прибалтійсько-фін­ським населенням (племенами водь, весь, іжора) й поступово їх асимілювали. Унаслідок цього утворилася своєрідна етнографіч­на група — літописні словени зі своїм племінним центром Нов­городом (уперше згадується в літопису 859 p.). Протягом IX—X стст. словени поширилися на північний захід і північний схід, досягнувши ярославського й костромського Поволжя, а також на південь — до Волго-Окського межиріччя. Разом з кривичами та іншими східнослов’янськими племенами ільменські словени брали участь в освоєнні ярославського й костромського Повол­жя та Волго-Клязьминського межиріччя (територія майбутньої Ростово-Суздальської землі), асимілюючи місцеві фіно-угорські племена.

Наприкінці IX ст. (882 р.) Новгород з навколишніми землями увійшов до складу Київської Русі, ставши другим (після Києва) її політичним і культурним центром. Після розпаду Київської Русі в 1136 р. виникла самостійна Новгородська феодальна республіка, але її тісні зв'язки з Києвом не переривалися. Вона успішно вою­вала проти німецьких і шведських агресорів. Монголо-татарам не вдалося захопити Новгородську республіку, але вона визнала себе васалом Золотої Орди й платила їй данину. Протягом IX— XIV ст. на Новгородській землі відбувалися етногенетичні процеси, а саме — формування окремого етносу, але в середині XV ст. вони були штучно перервані. Новгородська республіка стала перешко­дою для об'єднання російських земель навколо Москви, і 1478 р. Новгородську землю загарбала Москва й насильно включила до складу Московської централізованої держави. Після цього терито­рія Московщини відразу збільшилася аж у сім разів, це ще біль­ше розпалило її агресивні апетити. Цар Іван III обклав населення Новгородської землі грабіжницькою контрибуцією і депортував 72 тис. людей у Московщину. Потім ще понад століття московські царі вдавалися до масових знищень і депортацій новгородців, ви­являючи при цьому надзвичайну жорстокість, аж поки наприкінці XVI ст. вони повністю були асимільовані московитами, хоча діа­лектні особливості їхнього мовлення все ж таки збереглися.

Російська народність формувалася протягом XII—XV ст. У стратегічно вигідному регіоні — між Середньою Окою і Верх­ньою Волгою, на перехресті великих торговельних шляхів. Цей регіон у середині І тис. н. е. заселяли корінні фіно-угорські племе­на — меря, весь, водь, мурома, а в басейні Верхньої Оки й Верх­нього Дону жило балтське плем'я голядь. Слов'янське населення тут почало з'являтися не раніше VIII ст.

У VIII ст. на землі балтомовної голяді в басейні Верхньої Оки з «ляського» західного краю (можливо, з українсько-польсько­го порубіжжя) прийшли слов’янські племена на чолі з якимось В’ятком (В’ячеславом). Унаслідок їхнього змішування з місцевою голяддю й інтенсивних асиміляційних процесів утворилася нова етнографічна спільність — літописні в’ятичі. Нащадки верхньо- окських в’ятичів у епоху походів на них київського князя Свя­тослава (X ст.) почали рухатися Окою до Рязані, витісняючи або асимілюючи малочисельне місцеве фіномовне населення і ство­рюючи етнічну основу майбутнього Рязанського князівства. Слов’янське населення цього регіону час від часу поповнювалося й українцями із Середньої Наддніпрянщини, які шукали щастя в далеких краях, утікаючи з неспокійних південних околиць Київ­ської Русі.

Ареал майбутньої Ростово-Суздальської землі в X ст. освоювали ільменські словени, псковські кривичі й уже слов’янізована білозер- ська весь. З Ростово-Суздальщини кривичі згодом поширилися далі на південь і заселили територію сусідньої Муромської землі. Крім цього, до Волго-Клязьминського межиріччя і басейну Верхньої Оки переселилася частина смоленських кривичів. Під час слов’янізації місцевих фіно-угорських племен, зокрема літописної мері, протягом XI— XII стст. тут сформувалося місцеве східнослов’янське угрупо­вання, яке стало частиною російської народності. Межа двох колоні­заційних потоків на майбутні російські землі з півночі й півдня ста­ла згодом межею між Рязанською і Ростово-Суздальською землями. Це розмежування є й сьогодні — в межі між вимовою вибухового g (північ) і фрикативного у (південь).

Фіно-угорські племена Середнього Поволжя, як і балти та фі- но-угри Східної Прибалтики, маючи значно чисельніше населен­ня й відносно високий рівень суспільного розвитку, сформували­ся в самостійні народності.

Своєрідний етномовний конгломерат, який утворився в ба­сейні Верхньої Волги й Середньої Оки, об’єднувався спільним фі- но-угорським субстратом. Хоча територію в’ятичів Володимир Великий приєднав до Київської Русі 981 p., а Ростово-Суздаль­ську землю 982 p., вони ледь залежали від влади київського князя.

Матеріальна культура (кераміка, житлобудівництво, тра­диційний одяг, прикраси тощо) праросіян XI — XIII ст. значно відрізнялася від культури праукраїнців. Це пояснюється тим, що вона формувалася далеко від Середньої Наддніпрянщини

— політичного й культурного осередку Русі й зазнала впливу культури місцевих фіно-угорських племен. Наприклад, росіяни запозичили з фінської традиційної культури популярні й зараз пельмені, личаки («лапти»), чоловічу сорочку-косоворотку, жі­ночий кокошник, російську баню, матрьошку, казки про ведмедя (священну тварину фінів) — «косолапого Мишку», які відобра­жають давній культ ведмедя в росіян (образ «русского медведя»

— народного етнічного символу Росії, на відміну від пізнішого імперського двоголового орла, запозиченого після падіння Кон­стантинополя 1453 р. й одруження московського князя Івана III з племінницею останнього грецького імператора Софією Палео­лог, завдяки якій візантійський двоголовий орел став державним гербом Московщини). Крім цього, впливом фінського субстрату дослідники пояснюють також чимало специфічних особливостей російської мови, наприклад, наявність акання й редукції голосних в усному мовленні, парні слова типу стежки- дорожки, руки-но­ги, жив-здоров, такой-сякой, нежданно-негаданно, есть-пить тощо, мовний зворот «у меня есть» (замість характернішого для слов’янських мов звороту «я маю»), фразеологічні вирази жил- был, житье-бытье, жить-поживать, как можется і как живе- те-можете, запозичені з фінських мов лексеми ковылять, колеть (околеть), Москва тощо.

Територія сучасної центральної європейської Росії в X— XIII ст. була далекою глухою провінцією Київської імперії, відділеною від Наддніпрянської Русі величезним масивом непрохідних хащ, від якого ще й нині залишилися знамениті брянські ліси. Через це на Наддніпрянщині ту далеку територію аж до XI ст. називали За- ліською, Заліссям, Залеська земля («земля, що міститься за лісом»). Розкидані по лісах та болотах, заліські поселення ще довго збері­гали етнографічні особливості місцевих фіно-угорських племен, насамперед муроми, мері та весі. У цьому ареалі й відбувалася ре­гіональна консолідація різних племен. Через строкатий етнічний склад населення цей процес був повільним і довготривалим.

У X ст. в межиріччі Оки й Волги виникло Ростово-Суздальське князівство. Його політичними центрами були спочатку Ростов, з початку XII ст. — Суздаль, а з другої половини XII ст. — Володи­мир. У XII ст. на Ростово-Суздальській землі відбулися істотні зміни. Різко збільшилася кількість населення завдяки його припливу з ін­ших регіонів Київської Русі, виник ряд нових міст (Володимир, Пе- реяслав-Залеський, Юр'єв тощо), найважливішим серед яких став Володимир-на-Клязьмі, заснований за Володимира Мономаха. Рос- тово-Суздальщина мала прямі торговельні зв'язки з Центральною Азією водним шляхом — Волгою й Каспійським морем, що наклало певний відбиток на культурно-історичний розвиток цього краю.

Політичне значення Ростово-Суздальської землі різко зросло в роки князювання Юрія Довгорукого — молодшого сина Воло­димира Мономаха й засновника Москви (1147 p.). Одружившись із половецькою княжною, він започаткував міцний і тривалий антиукраїнський союз володимиро-суздальських князів із по­ловцями. Саме Суздальська земля з середини XII ст. очолила ко­аліцію Новгорода, Полоцька та Смоленська за відокремлення від Києва17. Проте Юрій Довгорукий ще не переривав зв'язків з Ки­євом і навіть намагався здобути київський престол.

Зовсім іншу політику мав син Юрія Довгорукого Андрій Бо- голюбський (1157—1174). Він виріс на Суздальщині, вважав її своєю батьківщиною. Україна була для нього вже чужою. Спочат­ку Юрій Довгорукий посадив Андрія на престол у Вишгороді біля Києва, але він таємно втік звідти до Суздаля, забравши з собою різні коштовності, а серед них — і славнозвісну Вишгородську ікону Богородиці, що стала основною святинею Володимира-на- Клязьмі, а згодом — Москви. Це був відвертий і демонстратив­ний розрив з Україною, початок самостійної політики молодої Великорусі. Андрій уже не брав участі в спільних походах князів проти половців, хотів навіть провести розрив на церковному рів­ні й заснувати окрему митрополію для північних земель. Він пе­реніс столицю князівства із Суздаля до Володимира, з цього часу князівство стало називатися Володимиро-Суздальським. Побли­зу м. Володимир у с. Боголюбово князь Андрій побудував кня­зівський замок (через це його й прозвали Боголюбським). Саме Андрія Боголюбського треба вважати засновником російської державності. Проти Києва він вів жорстоку ворожу політику. Видатний російський історик В. О. Ключевський писав, що «в особі князя Андрія великорос уперше виступав на історичну сце­ну», а суздальські містечка «становили тоді особливий світ, з від­носинами й поняттями, яких не знали в старих областях Русі»¹⁸.

1169 р. на втручання Києва в справи Новгорода Андрій Бо- голюбський, очевидно, вже вважаючи всі північні землі своїми, відповів війною. Він вирушив на Київ з великою армією одинад­цяти північних князів, здобув місто й дуже його зруйнував. Як відзначає літопис, «не було милосердя нікому нізвідки, церкви горіли, християн убивали, інших брали в неволю». Суздальці по­грабували Десятинну церкву та Софію, забрали ікони, книги й усі коштовності. Досі ще ніхто й ніколи так не нищив старої столиці. Такого ж спустошливого нападу Київ зазнав і 1203 p., коли суз-

дальський князь Всеволод разом з половцями пограбували й спа­лили столицю Русі.

Лють і ненависть, з якими суздальці нищили киян, як і не менш жорстокі акції у відповідь, свідчать по те, що це була вже не традиційна міжусобна боротьба, а міжетнічна ворожнеча.

Своїм намісником у Києві Андрій Боголюбський посадив брата, а сам залишився у Володимирі. Це знаменувало остаточ­ний занепад Києва. Його роль як політичного центру Київської Русі перейшла до Володимира-на-Клязьмі й до Галича (на сучас­ній Івано-Франківщині).

На початку XIII ст. Володимиро-Суздальське князівство роз­палося на ряд удільних князівств: Ростовське, Ярославське, Пере­яславське, Московське та ін. 1238 р. на Володимиро-Суздальщину напали монголо-татари й завоювали Залісся.

Монголо-татарське ярмо (його називали «ігом») привело до остаточного відчуження Залісся від Русі, і відтоді політична істо­рія цих двох територій стала розвиватися різними шляхами.

Із середини XIII ст. на Володимиро-Суздальській землі швид­ко почало міцніти й приєднувати до себе сусідні землі Москов­ське велике князівство — перша власне російська держава. Воно займало вигідне географічне розташування на важливих торго­вельних шляхах і стало природним центром російських земель. Сусідні князівства, а також ліси й болота, що оточували Москов­ське велике князівство, оберігали його від нападів монголо-татар і литовських військ. Це сприяло зростанню економічного й полі­тичного значення Московського князівства як центру формуван­ня російської народності. Московські князі, починаючи з Івана І Калити (1325— 1340), вміло використовували владу монголо- татарських ханів для своєї мети.

Протягом XIV—XV стст. основні російські землі було об'єднано навколо Москви. Наприкінці XV ст. Московське кня­зівство приєднало до себе Ярославське, Ростовське князівства, Новгородську феодальну республіку, Тверське велике князівство, 214

Московський Кремль наприкінці XIV ст. Реконструкція. З книги -Мир истории», Москва, 1987 р.

В'ятську й частково Рязанську землі, внаслідок чого склалася ро­сійська централізована держава.

1480 року Московщина остаточно звільнилася від монголо-та- тарського ярма. Великий князь Іван III Васильович (1462—1505) став государем єдиної Російської централізованої держави. Але монголо-татарське поневолення залишило глибокий слід не тільки в свідомості людей. Воно вплинуло на всі сторони суспільно-по­літичного життя молодої Російської держави, певним чином від­билося й на менталітеті російської народності. Не випадково ж М. Бердяев називав Росію «християнізованим татарським царством».

Московський цар — голова колишнього Північно-Східного улу­су Золотої Орди — після розпаду імперії Чингісхана сприймався і московитами, і татарами як законний спадкоємець монголо-татар- ської держави. На думку М. С. Трубецького, «Московська держава виникла завдяки татарському ярму. Російський цар був спадкоєм­цем монгольського хана. Повалення татарського ярма призвело до заміни татарського хана православним царем і до перенесення хан­ської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя становили представ­ники татарської знаті. Російська державність... походила від татар­ської, і навряд чи мають рацію ті історики, які заплющують очі на цю обставину або намагаються применшити її значення»¹⁹.

Московські князі та інша знать охоче родичалися з татар­ськими вельможами, вважаючи за честь брати собі за жінок якщо не родичок ханів, то знатних дівиць з Орди²⁰.

Разом з тим треба відзначити, що московські (як і інші східнослов’янські) землі під владою Золотої Орди залишили­ся християнськими. Більше того, на думку істориків, є підстави стверджувати, що якраз у період монголо-татарського панування християнство стало по-справжньому релігією московитів, 90% яких аж до XIX ст. включно становили селяни. На більшій части­ні Московщини простий люд не ідентифікував себе ні з яким ет­носом і не мав певного етноніма, але називав себе християнами. Саме цим і пояснюється той досить дивний факт, що назва селян у російській мові походить не від місця їхнього проживання на селі (як в українців, білорусів), а за релігійною ознакою: крестья­нин > крестиянин > христианин.

Від фіно-угорської назви столиці окремого князівства Мо­сква, яка вперше як невелике село згадується лише 1147 р., було названо цілу державу. Її правителі називали себе князями (згодом великими князями, пізніше царями) московськими, а своїх під­даних — московськими людьми. Назви «Москва», «Московия», «Московское государство» були офіційними урядовими назвами держави. Так її називала і вся Європа, країни Сходу, турки, араби та інші народи, а мешканців Московщини іменували «москвина- ми», «москвитянами», «московитами», «московитянами»²¹. Укра­їнці з XV ст. своїх північно-східних сусідів послідовно називають москалями, а їхню країну — Московією.

Як бачимо, становлення російського етносу відбувалося да­леко від Києва й усієі первісної Русі — Середньої Наддніпрянщи­ни — і не має до неї жодного відношення.

Багатоетнічний склад населення і своєрідність історичного процесу, що протягом значного часу тривав в умовах монголо- татарського ярма, призвели до того, що формування російської народності розтягну лося на понад три століття (друга поло­вина XII — кінець XV ст.) і пройшло декілька етапів. Поступо­во збільшувалась територія держави, відбувався довготривалий процес формування російської мови, змінювалися духовні пріо­ритети й культура в цілому, а все це формувало й нову менталь­ність усієї народності. Ця ментальність була дещо своєрідною порівняно зі світосприйняттям південних русинів-українців. Ро­сіяни в епоху Івана Грозного вже були мало чим схожі на росіян часів Андрія Боголюбського.

Характерною особливістю процесу формування російської народності було те, що в неї влився великий струмінь фіно-угор- ської і частково балтійської крові. Історичну роль фіно-угорсько- го субстрату в формуванні антропологічного типу російського народу та деяких особливостей його мови й етнографічних рис визнають і самі російські дослідники (М. Н. Покровський, В. П. Алексеев, Т. П. Алексеева, Є. А. Горюнова, Г. Ф. Дебець, М. Г. Ле- він, Т. А. Трофимова та ін.).

Отже, наявний у розпорядженні вчених фактичний матеріал доводить, що «російський брат» за віком зовсім не «старший», а наймолодший. До Київської Русі росіяни мають ту дотичність, що їхні землі деякий час напівформально входили до складу цієї держави, і майбутні росіяни засвоїли християнську культуру Ки­ївської Русі з багатьма Українськими впливами, оскільки творцем Київської держави був український етнос, а також перейняли ет­нічну назву — Русь.

Відповідно до особливостей процесу формування терито­рії Російської держави в другій половині XII — першій половині XIII ст., на території сучасної Європейської Росії сформувалися дві групи діалектів: північна (новгородський, псковський та рос­тово-суздальський діалекти) з одного боку, і менш виразна пів­денна з багатьма локальними відмінностями (діалекти Верхньої і Середньої Оки та межиріччя Оки й Сейму) з другого.

Північна група діалектів відзначалася такими рисами: окання (тобто відсутність акання), проривна вимова задньоязикового g цо­кання і чокання (нерозрізнення приголосних ц і ч: боцка «бочка», нацальник «начальник», цетыри «четыре», муцити «мучити», хоцу «хочу»; жречь «жрец», пятничя «пятница», отьча «отьца», в руче «в руце», двачать «двадцать» тощо), зближення у вимові приголо­сних з — ж, с — ш (вразда «вражда», друзина «дружина», гресный «грешный», васими «вашими»; гвожди «гвозди», жерно «зерно», по- мажати «помазати», ожерче «озерце» і т. ін.), тверде закінчення — т у третій особі дієслів: носит, пишет, знает, носят, пишут, зна­ют; чимало специфічних лише для цих говорів слів тощо.

Південному діалекту було характерне: акання, фрикативна вимова задньоязикового g, форми займенників мене, тебе, себе (а не меня, тебя, себя), м'яке закінчення -ть у третій особі ді­єслів: носить, пишеть, знаєть, носять, пишуть, знають, від­сутність цокання і шепелявої вимови свистячих приголосних з, с та ін., а також місцева лексика.

На особливості загальнонародної російської мови помітний відбиток наклав збіг своєрідних історичних умов, коли форму­вання російської народності та її мови відбувалося синхрон­но зі становленням російської централізованої держави. Крім цього, процес «збирання» російських земель навколо Москви поєднувався з прагненням московських правителів об'єднати всі православні народи в одну імперію. Після завоювання тур- ками Константинополя (1453 р.) і падіння Візантії в Москві ви­никла ідея переходу центру православ’я до Москви («Москва — третій Рим»), для здійснення якої докладали всіх зусиль як церковні діячі, так і світська влада. Через це православна церк­ва в Московщині з самого початку займала дуже міцні позиції, а церковнослов’янська мова відіграла там значно більшу роль, ніж в Україні та Білорусі. Ця мова була по суті єдиною літературною мовою в молодій Московській державі.

На основі московського просторіччя та ділової писемної мови, щедро збагаченої церковнослов’янськими елементами, що набули загальнонародного характеру (наприклад, слова з непо- вноголосними сполученнями время, сладкий, з жд замість росій­ського ж невежда, вражда, прежде, з щ замість ч типу освещать, вращать тощо), на середину XVIII ст. в Росії розвивається єди­ний усно-розмовний різновид літературної мови, який, поши­рюючись, усе помітніше проникає і в писемність, а також витісняє діалекти й поступово стає єдиним засобом усного спілкування.

У російській літературній мові кінця XVII — першої половини XVIII ст. переплелися і взаємодіяли архаїчно-книжні, народнороз­мовні, «ділові» («приказное») елементи, а також досить численні західноєвропейські лексичні запозичення. Це була хоч й виразна й багата, але строката й нестійка мова, яка потребувала упорядку­вання й стабілізації. Такі спроби робили А. Кантемир, В. Тредіа- ковський, М. Ломоносов, Д. Фонвізін, О. Радищев, М. Карамзін, О. Грибоедов та ін. Проте єдині загальнонаціональні норми російської літературної мови були вироблені лише в творчості О. Пушкіна, який став основоположником нової російської літературної мови.

Григорій ПІВТОРАК 20 травня — 10 червня 2011 р.

¹ Інформаційний звіт про цю конференцію був надрукований у журналі «Вопросы истории». - 1951. - № 5. - С. 137 - 139.

² Історію появи концепції давньоруської народності подаємо за працею: Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 137 139.

³ Крип'якевич І., Дольницький М. Історія України. — Нью-Йорк, 1990. — С. 223.

⁴ Ломоносов М. В. Полное собрание сочинений. — Т VII. Труды по филологии 1739 — 1758 гг - М.; Л., 1952. - С. 83, 608;

⁵ Залізняк Л. Л. Від склавинів до української нації. — К., 1997. — С. 62.

⁶ Там же. — С. 66.

⁷ Третьяков П. Н. По следам древних славянских племен. — Л., 1982. — С. 36.

⁸ Залізняк Л. Зазнач, праця. — С. 129.

⁹ Там само. — С. 67. ‘”Там само.— С. 63-64.

¹¹ Ніколаєва Т., Щербій Є. Народний одяг//Культура і побут населення України.

— К., 1991.-С. 59, 99.

¹² Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 133 — 134.

¹³ Там само. — С. 124.

¹⁴ Белинский В. Г Сочинения / Изд. Ф.Павленкова. — Т 2. — СПб, 1902. — С. 359. Див. також: Белинский В. Г Полное собрание сочинений. — Т 5. — М., 1954. — С. 332 - 333, 348 - 349.

¹⁵ Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 129,138,144,146.

¹⁶ Шахматов О. — Кримський Аг Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI —XVIII стст. — К., 1924. — С. 107.

¹⁷ Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 114.

¹⁸ Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т —Т 1. — Курс русской истории. — Ч. 1.

— М., 1956.-С. 324-325.

¹⁹ Трубецкой Н. С. К проблеме русского самопознания. — (Б.м.), 1927. — С. 49.

²⁰ Новосельцев А. И. Христианство, ислам и иудаизм в странах Восточной Европы и Кавказа в средние века // Вопросы истории. — 1989. — № 9. — С. 31.

²¹ Див.: Наливайко Д. С. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI — XVIII ст.-К., 1998.-С. 362.