Степові міста

На території сучасної України, в межах степового регіону та в порубіжних лісостепових зонах у золотоординські часи також ви­никають «степові» міста. В більшості випадків ми знаємо про них за творами мандрівників, писемними джерелами XV ст., мапами XVII-XlX ст.

Залишки Солхата-Крима знаходять на території сучасного міста Старий Крим. Він був «столицею» правого крила Золотої Орди. Назва міста — Крим — відома за писемними джерелами і монетами, що карбувалися там. За свідоцтвами, з кінця 60-х років XIII ст. се­ред мешканців міста значну частку складали вірмени, які з’явились там після нищення Вірменії 1262 р. У 1358 р, вірмени побудували монастир святого Хреста — Сурб-Хач (перероблене генуезькими колоністами в Солхат) [22]. Його руїни у 3 км на південний захід від сучасного міста (у 2008 р, відбудеться святкування з дня 650-річчя заснування монастиря). Назва «Солхат» виходить із вжитку у кінці XlV ст. і замінюється назвою «Крим»; після 1475 р. ім’я колишньої столиці поширюється на весь півострів і його населення.

Час появи міста Солхата-Крима остаточно не відомий; фран­цисканський монах Гільом Рубрук, що проїздив цим регіоном у 1253 р., нічого про нього не згадує. Але, певно, на початку 1260-х років у Солхаті була вже мусульманська громада. Цьому сприяла ініціатива мамлюцького султана ал-Меліка аз-Захир-Рукн-ад-ді- на Бейбарса, який 1262 р. запропонував хану Берке союз проти спільного ворога — Хулагу. В першому єгипетському посольстві навесні 1263 р. до хана Берке Солхат-Крим згадується як селище, •те проживає ханський намісник кипчак Таюк (Табук). 1265 р. тем­ник Ногай доставив у Крим !кенійського султана Ізз ад-діна Кайка- вуса II разом із родиною і передав йому у володіння Солхат-Крим.

Вже з 665 року хіджри (1266/7) в селищі, де зупиняються посли (в будівлі, можливо, в «ямі», тобто поштовій станції, або в караван- сараї), почав працювати монетний двір, що карбував дирхеми золо- гоординського стандарту. Тепер від караван-сараю залишились тільки руїни, які можна побачити в південній частині сучасного мі­ста, на розі вулиць Грецької та Річкової. Колись він був серцем Сол- хата-Крима, своєрідним торговим центром. Всередині двору, обладнаного керамічним водогоном, стояла арка, де продавали східні килими, дорогі тканини та посуд. З ініціативи єгипетського султана ал-Меліка аз-Захир-Рукн-ад-діна Бейбарса, що надіслав до Солхата 2000 динарів, починається розбудова нової мечеті. Підго­товчі роботи тяглися довго: завозили мармур, порфир, інші матері­али. Мечеть побудована вже після смерті Бейбарса — у 1287—1288 роках, у період правління в Єгипті султана Калкуна (1279—1290). Стіни її було оздоблено мармуром, стелю — порфиром; весь її зов­нішній вигляд разюче контрастував з непоказними домонгольськи- ми будівлями, закликав зайти всередину. Цю мечеть бачив ара­бський історик Ібн-Батута, який відвідав Солхат у 30-х роках XTV ст. Він відзначав, що це місто «велике і красиве».

До 60-х років XIII ст. належить перша згадка про місто в ара­бських джерелах, де вказується, що там живуть половці, руси й ала- ни. Монетний двір Солхата-Крима упродовж другої половини XIII — першої чверті XIV ст. забезпечував грошовим номіналом «крим» потреби торгівлі всього правого крила золотоординської держави. Завдяки піднесенню генуезької торгівлі та розташованому поруч місту Кафа, Солхат стає значним торговим і ремісничим цен­тром, посередником у тюрко-латино-візантійських взаєминах. Че­рез Солхат-Крим відбуваються трансконтинентальні зв’язки між Західною Європою, Візантією, Центральною Азією і Китаєм (до Північної Індії).

За часів темника Hотая в Солхаті карбують монету від його іме­ні з легендою «Хан правосудний Нухай». На монетах не було дати, але, можливо, вони випускалися у 697—698 роках хіджри (1297—1299). Взимку 1297/8 р. уКримубуло вбито онука жорстоко­го темника — Актаджу, який мав збирати данину. Це призвело до військової акції Ногая, в якій постраждав і Солхат-Крим. Але вже за хана Узбека відбувається піднесення Солхата. У 1314 р., у зв’язку з прийняттям Золотою Ордою ісламу як державної релігії, за нака­зом Узбек-хана будується нова мечеть. Вхід у мечеть Узбека прикра­шено різьбленим порталом, внутрішній простір розділено трьома парами восьмигранних колон зі сталактитовими капітелями. У пів­денній стіні влаштовано міхраб — молитову нішу, звернену на пів­день, немов відчинено двері в бік Мекки (священне місто всіх му­сульман). У другій половині XV ст. Солхат-Крим під час феодальних смут було зруйновано. Наразі у місті Старий Крим ме­четь повністю реставровано, збереглося медресе (мусульманська середня і вища школа, де готували служителів культу, вчителів нав­чальних шкіл, а також чиновників державного апарату) і будівлі та- лібів (учнів) — худжри. Археологи дослідили кладовище на Зеленій площі, де найраніші написи арабською, вірменською, татарською і тюркською мовами датуються 1291 роком.

Легендарні мечеті Куршун-Джамі (Свинцеву мечеть), а також Мюск-Джамі (Мускусну мечеть) поки що остаточно не локалізува- ли [24]. Першою з них вважають залишки будівлі на перехресті су­часних вулиць Леніна та Дачної. Названо її так через те, що майстри при її зведенні заливали свинцем проміжки між каменями.

У другій чверті XiV ст. джучидська монета, окрім Солхата, карбу­ється в місті Азакі-Тані (сучасний Азов) на Дону. Солхат і Азак по­єднувала добре налагоджена дорога з 18 станціями-ямами, що йшла з Кримського півострова узбережжям Азовського моря. Занепад Солхата-Крима відбувається після походу Тамерлана 1395 р. У XV ст. місто практично зникає зі сторінок італійських джерел.

Свідоцтва про міста Золотої Орди у Дністровсько-Дніпровському межиріччі вкрай обмежені. Писемні джерела та мали XVl-XVII ст. вказують на існування в XIV ст. семи міст, що розташовувалися на торговельній магістралі Львів — Крим — Кафа [25]. Одне з них ле­жало поблизу гирла Дністра, на його лівому березі, біля сучасного села Маяки Біляївського району Одеської області. За джерелами, тут була переправа, що вела зі сходу до міста Аккерман (Монкастро, сучасний Білгород-Дністровський), біля неї стояв населений пункт із залишками мечеті й руїнами кам’яних будівель. Золотоординська назва міста не відома, археологічні дослідження пам’ятки не прово­дилися.

Шість населених пунктів золотоординського періоду (міст?) бу­ли в межах сучасної Миколаївської області. Одне з них розташову­валось на правому березі Південного Бугу, біля сучасного села Ве­лика Мечетня Кривоозерського району. Від давнього міста збереглися залишки цегляних і кам’яних будівель і склепів. Золото- ординська назва його не відома, археологічні дослідження пам’ят­ки також не проводилися. Другий пункт позначено в джерелах XVI ст. в районі злиття річок Кодима і Синюха (на межі Миколаїв­ської та Кіровоградської областей). За свідченнями, тут є рештки будівель часів хана Узбека. В цьому місці також локалізується пере­права через Південний Буг під назвою Вітовтів брід.

Третій пункт — городище Солоне на річці Солоній, правій при­тоці Гнилого Єланця, поблизу сучасного села Куйбишівка Єлансць- кого району.

До їхнього числа завдяки археологічним дослідженням можемо включити ще дві пам’ятки із залишками цегляних і кам’яних споруд. Найпівнічніше «золотоординське» місто знаходилось у Східному Поділлі біля села Торговиця Новоархангельського району Кірово­градської області на річці Синюха. З 1997 р. Кіровоградським дер­жавним педагогічним університетом ім. В. Винниченка досліджуєть­ся дуже цікавий археологічний комплекс — золотоординське місто середини XIV ст. На території пам’ятки відкрито ґрунтовий могиль­ник, де серед речей трапляються предмети культового призначення, що вказують на християнське віросповідання їхніх власників. Знай­дено залишки «монетного двору», керамічний водогін, опалювальні пристрої — тандири, що використовувалися як побутові печі.

Тандири були «типово середньоазіатським винаходом», харак­терним для багатьох золотоординських міст Поволжя, Закавказзя, Ірану, Молдови і Криму. На території України вони з’явилися саме у «золотоординських» містах, не притаманні місцевій культурі. У тандирах випікали хліб, готували їжу, ними опалювали житло.

Одним з найцікавіших археологічних об’єктів є залишки цегля­ної лазні — «хаммам» (від араб, «хамма» — обігрівати). Під підлогою лазня мала систему обігрівальних каналів — «канів» (горизонталь­них димоходів, якими подавалося тепле повітря), розташованих хрестоподібно. Такий тип лазень був поширений у багатьох золото- ординських містах, а його появу пов’язують із впливом мусуль­манського Азербайджану.

Срібні монети, знайдені на пам’ятці, належать до правління ха­нів Узбека і Джанібека, Бердібека, Кульни і Навруза 126], Мідні мо­нети наслідують поширений тип джучидського пула з квітковою розеткою і легендою «Карбування Сарая ал-Джедід». Подібні наслі­дування могли карбуватися у багатьох містах, зокрема і в Торгови­ці. їхню появу можна пояснити зупинкою притоку монет регуляр­ного карбу в другій половині 50-х - 60-х роках XIV ст. — часу внутрішньої кризи в Золотій Орді.

Населення міста було поліетнічне, що цілком природно на по- рубіжжі. Значними є монголоїдні домішки, здебільшого серед жі­нок. Відчутні салтово-маяцькі (аланські), болгарські, кочівницькі (попередніх епох) впливи на загальному фоні слов’янського насе­лення [27]. Цікаво, що антропологічний тип торговицького архео­логічного комплексу близький до типу з козацького цвинтаря кін­ця XVI - початку XVII ст. у місті Чигирині та збірних серій українців різних земель XVII-XIX ст. [28]. Дослідження цього ар­хеологічного комплексу також має велике значення для розуміння історичної ситуації у регіоні в другій половині XIV ст., а саме —- битви на Синіх Водах 1362/3 р. між литовським князем Ольгердом і трьома монгольськими беками. Після розгрому монгольських заго­нів владу адміністрації Золотої Орди на Поділлі було ліквідовано [29].

На правому березі Дніпра, біля Таванського перевозу, стояло ще одне городище — Тягинське (острів поблизу села Тягинка Бери- славського району Херсонської області). Пам’ятку вивчав у 1914 р. директор Херсонського музею В. Гошкевич. Дослідник датував її XIV-XVI ст. і вважав відомою за писемними джерелами «Вітовто- вою митницею». Тут було відкрито залишки валу і рову, декілька бу­дівель з вапняку, частину якого оздоблено барельєфами, а також піч, складену з цегли-сирцю «золотоординських розмірів». Біля го­родища В. І. Гошкевич дослідив також курганний могильник з 12 насипів, де виявлено 15 поховань XV ст., які приписують му­сульманам [ЗО]. Відзначимо, що кераміка, вироби із заліза і кістки Тягинського городища мають аналогії серед знахідок золотоор­динських пам’яток Північно-Західного Причорномор’я, Криму, За­кавказзя, Поволжя, давньоруських поселень Надпоріжжя.

На Лівобережжі Дніпра, у Степовому Подніпров’ї, в межах су­часної Дніпропетровської області золотоординських міст поки що не виявлено, однак відомі топоніми Мечетна, Ново-Мечетна, Гапо- но-Мечетна. «Книга Большому Чертежу», складена у 1630-х роках, відзначає залишки мечеті в цій місцевості (територія сучасної Дні­пропетровщини): «А нижче Вовчих Вод пала в Самарь ріка Бик, від Вовчих Вод верст з 10. А між Вовчими Водами і Биком мечеть та­тарська кам’яна, сажнів вона з 20; а лісу з тих місць до Перекопу не­ма. А уверх по Бику шлях Муравський» [31].

Маємо також свідчення про мечеті південніше, на території За­порізької області, де є назви «Мечетна, Мечетний». Так, на річці Жеребець (колишня Мечетна), правій притоці річки Конка (впадає у Дніпро) знаходились залишки будівель «татарського часу»: «А в річку у Московку пала ріка Кінські Води, а витекли Кінські Води із-під Муравського шляху проти Молочних Вод. А по правій стороні Кінських Вод, від Дніпра 60 верст, 7 кешенів татарських мечетей» [32]. Московські посли В. Тяпкін і М. Зотов, які їхали до кримського хана у 1680 р., бачили на притоці річки Конки — Ове­чих Водах (Мечетна?) — руїни будівель, що належали колись «кримському хану Мамаю»: «капищні і хатні старі житла кримських татар, які від давніх років зруйнувалися вщент, лише збереглась од­на кам’яна башта».

На початку 1950-х років біля села Кірово Оріхівського району Запорізької області було випадково знайдено залишки керамічного водогону та випалену цеглу. Мапи XVIII ст. фіксують тут мечеті, ча­стина будівельного матеріалу (цегла) з яких пішла на спорудження фортець Нової дніпровської укріпленої лінії по річці Конка в 1770-х. Навпроти цієї пам’ятки, на лівому березі Конки, стояла ще одна — Мечеть-могила. Цікаво, що до 1865 р. село, розташоване тут, називалося Аулом та було побудовано на місці якихось «татарських споруд». Виявлено залишки двох будівель з фундаментом із вапня­кових плит і цегляними стінами, облицьованими кольоровими майоліковими кахлями. Це може свідчити, що тут стояли якісь гро­мадські споруди — мечеть і мавзолей. Частину плит оздоблено різь­бленим рослинним орнаментом, глазуровані кахлі вкриті поливою бірюзового, синього, жовтого і білого кольорів.

У 1903-1905 роках директор Катеринославського (сучасний Дніпропетровськ) музею Д. L Яворницький на лівому березі річки Конка, біля села Веселе Мелітопольського повіту Таврійської губер­нії (сучасне село Веселянка Запорізької області) дослідив пам’ятку, визначену як «тюрксько-татарське» городище XIII-XIV ст. [33]. Опис пам’ятки відсутній, а знахідки, що надійшли до Катериносла­вського музею ім. О. М. Поля, складалися з оброблених кам’яних плит, квадратної цегли, фрагментів полив’яної та неполив’яної гончарної кераміки, обладунку коня. Серед нумізматичного матері­алу відзначимо монети ханів часів «великої зам’ятні» — Кільдібека і Мухаммед-Булака карбування міст Азака та Орди [34].

На південному краї острова Хортиця, поблизу відомого за часів Київської Русі «Протолчого броду», у 1989—1990 роках частково досліджувалось городище другої половини XlV — початку XV ст. На поселенні простежено залишки валу, що складався з піскового ґрунту, укріпленого плетеними з лози заповненими землею чи пі­ском «кошами». Цегла-сирець з однієї споруди мала характерні для золотоординського часу параметри. Виявлено також заглиблену в землю юрту. Керамічні вироби з городища походять із Поволжя і Волзької Булгарії, Придністров’я. Знайдено фрагменти чавунних казанів і золотоординські монети ханів Джанібека і Кільдібека.

Протягом існування пам’ятка двічі зазнавала знищення. Перше з них пов’язано з боротьбою темника Мамая і хана Кільдібека в 1361 — 1362 роках, коли на городищі з’являються укріплення і вали. В 1363 р. литовський князь Ольгерд доходить до Дніпра, Ма­май обирає своєю ставкою Кучугурське городище. В цей період ук­ріплення на острові Хортиця руйнуються, але потім знов відновлю­ються. У 1395—1396 роках городище розгромив середньоазіатський правитель Тимур, а в 1399 р. тут виникає литовська митниця. Жит­тя на поселенні продовжується і на початку XV ст. [35].

Найбільш значне в пониззі Дніпра місто — «Орду», відоміше в літературі як Кучугурське городище, лежить в урочищі Великі Ку­чугури, за ЗО км на південь від міста Запоріжжя. Свідчення сучасни­ків про пам’ятку відсутні, перші згадки відносяться до кінця XVI ст. Австрійський дипломат Epix Лясота під 1594 р. згадує в дніпров­ських плавнях Великого Лугу місто Курцемал, де проживало татар­ське населення: «... пройшли повз Конку, яка тут вперше з’єднуєть­ся з Дніпром і разом з ним утворює острів, де і стоїть давне городище Kurzemal. В «Книге Большому Чертежу» відзначається, що «нижче Московки пала в Дніпро річка Чекра; да нижче Московки ЗО верст, з Кримської сторони ЗО верст, на Дніпрі городок Мамаїв Сарай» [36]. Російський інженер С. І. Митецький називає у 1740 р. в пониззі Дніпра понад 20 пунктів, що належали «колишнім татарським влас­никам», ногайцям, «франкам», або «татарському хану Мамаю». За його свідченнями, «при впадінні річки Кінської у Дніпро було дав­не місто, що називалося Замик (Самис), де була попередніх Татарсь­ких володарів столиця, і в тому місті було 700 мечетей».

У 1953 р., напередодні створення Каховського водосховища, на площі 10 га було досліджено рештки міста. На його території розко­пано мечеть з мінаретом, лазню, багатокімнатний будинок та інші споруди, залишки керамічного водогону. Мечеть із колонним залом зведено з цегли, до її західної частини прибудовано мінарет зав­вишки близько 5 метрів. Лазня з дерев’яними стінами обігрівалася цегляною піччю. Під цегляною підлогою простежено опалювальну систему хрестоподібної форми з горизонтальними канами, як і в лазні з Торговицького комплексу на Кіровоградщині.

Досліджено залишки господарчо-житлових комплексів реміс­ників. Житла обігрівалися звичайними для золотоординських бу-

Піала, XTV ст., могильник Мамай-Сурка (с. Велика Знам’янка, Кам’янсько-Дніпровський район Запорізької області)

Бронзовий браслет XIV ст. з городища Великі Кучугури (місто Орду)

Спорядження коня, перша половина XIV ст., могильник Мамай-Гора

Золотий перстень

Джучидські монети XIV ст.

Кам’яна курильниця, XIV cτ., городите Великі Кучугури

Монгольський воїн з трофеями Xl II ст. Китайський малюнок

дівель канами із суфами (лежанками). Поряд виявлено значну кількість оброблених кісток тварин і фрагментів бронзи, що може свідчити про існування ремісництва. Чимало знайдених тесел вка­зує на поширення деревообробного промислу серед мешканців міста. Цікаві дослідження багатокімнатного будинку палацового типу, що займав площу 487 м². У житловому блоці налічувалося три кімнати із суфами-лежанками і вбудованими в них печами. Підлогу центральної кімнати викладено кам’яними плитами, на стінах — рельєфний орнамент з малюнками золотою і рожевою фарбами.

Дослідження дозволили археологам зробити припущення, що в центрі міста розміщувались великі цегляні будівлі, які належали заможній частині городян; у східній — легкі глинобитні споруди — житла і майстерні менш забезпечених верств населення. Багатокім­натний будинок палацового типу, скоріш за все, належав маєтному власнику. Місто було столицею Мамаєвої Орди у 1360—1380-х ро­ках. Тут карбувалася монета від імені двох підставних ханів: темни­ка Мамая-Абдуллаха і Мухаммед-Булака. На легендах монет тра­пляються різні назви міста: «Орду» (ставка), «Орду ал-Джедід» (Нова ставка), «Орду ал-Муаззам» (Найвеличніша ставка). На існу­вання у місті монетного двору вказують знахідки срібних злитків — «саумів». Зі злитка, що дорівнював приблизно 200 грамам, вигото­вляли певну кількість монет, залежно від курсу. Від італійської наз­ви злитків «саум, сум», можливо, пішло українське «сума» в значен­ні «певна кількість».

Місто Орду відігравало значну роль у транзитній торгівлі. Знай­дені тут речі походять із Поволжя, Подоння, Середньої Азії, Ірану. Цікавими є фарфорові посудини з Китаю, що отримали в Європі назву «селадони». Вони виготовлялися лише в одній провінції Ки­таю — Люнцюань (Лунцюань-яо). Вироби з міста Орду мають ана­логії серед керамічної колекції ранньомінського фарфору (кінець XIV — початок XV ст.), а також юаньського посуду XIII-XIV ст. Значний відсоток металевих дзеркал складають вироби поволзьких міських центрів, середньоазіатських, китайських і корейських ^[9]

129

Дзеркала з міста Орду

майстрів. До числа імпортних нале­жать бронзові ступки, які використо­вувались у фармацевтиці й походили з Ірану. Скоріш за все, з Афганістану привезено кам’яні курильниці (кальяни?). Отже, значна площа мі­ста, монументальні будівлі на його території свідчать про те, що воно ві­дігравало важливу роль для степового регіону в межиріччі Дніпра і Волги, було адміністративно-політичним центром величезної області за часів темника Мамая.

У пониззі Дніпра відомі знахідки і топоніми, пов’язані з перебуванням Мамаєвої Орди на землях сучасних Дніпропетровської, Запорізької і Хер­сонської областей та степових райо­нів Кримського півострова. Так, у 1845 р. під час повені на Дніпрі по­близу села Грушівка Катериносла­вської губернії було випадково знай­дено срібну пайзу часів хана Абдуллаха (1362-1369).

Знам’янське городище, відоміше як пам’ятка скіфської доби і розташоване біля сучасного міста Кам’янка-Дніпровська Запо­різької області, вперше згадується в документах у кінці XVI ст. Про городище, що мало місцеву назву «Мамай-Сурка», в 1594 р. пише посол австрійського імператора Рудольфа II Epix Лясота, відпра­влений до запорізьких козаків: «... Того ж дня [йшли] до Мамай- Сурки (Мамайсура), старого городища, де збереглися залишки ва­лів старої фортеці на татарському боці» [37].

Посилаючись на дані, що записав С. І. Мишецький зі слів запо­різьких козаків, історики ХѴПІ—ХІХ ст. розповідали легенду про Білозерську царівну: «Неподалік від широкого озера, що називаєть­ся Білозерським лиманом, жила ко­лись князівна Білозерка. Була вона дуже вродлива. Про її красу ходила слава світом. Покохав Білозерку якийсь цар Мамай, що прийшов із військом і став на горі поблизу тепе­рішньої Знам’янки. Залицяння його були марними. Тоді він задумав ово­лодіти князівною в бою і почав стрі­ляти по її місту з гармат. Хитра кня­зівна, щоб уникнути полону, вирядила до Мамая послів. Ті мали заявити, що Білозерка скоряється і дає обіцянку вийти за царя заміж. Це було під вечір. Щасливий Мамай, сп’янівши від солодких обіцянок, улаштував бенкет усьому військові. А князівна під покровом ночі посадила на кораблі своїх воїнів, підняла ві­трила і попливла по Дніпру вгору. Коли вранці Мамай побачив свою помилку, то князівни вже й сліду не було. Гору ту, де стояв зі своїм війсь­

Курильниця з міста Орду

ком Мамай, люди назвали Мамайсуркою» [38]. Цей місцевий пере­каз про «франкську царицю-християнку» Сурку-Білозерку і «хана» Мамая дуже вплинув на розуміння всієї пам’ятки. Одні дослідники вважали, що назва поселення «Мамай-су» була присвоєна Білозер- ській балці тому, що тут здавна знаходились «аули ногайських мурз Мамайського роду»; інші вважали, що городище «було татарським за своєю будовою та речами [...], подібним до колишньої столиці Золотої Орди Сарая».

При дослідженні укріплень внутрішнього валу виявлено шматки цегляної стіни. На думку фахівців, «цегла-сирець незвич­на для Степової Скіфії, оскільки основою скіфської степової фортифікації був земляний вал. Сирець міг бути запозичений в Ольвії». Пізніше тут розкопали три з чотирьох «курганів», під якими виявили значні цегляні будівлі золотоординського періоду, які стояли безпосередньо на скіфському культурному шарі. За знайденою на рівні одного з фундаментів будівлі монетою хана Абдуллаха всі цегляні споруди віднесено до 1360-х років. Незнач­на насиченість культурного шару обумовила висновок, що в золо- тоординський період на цьому місці були лише поодинокі будів­лі, а загалом городище не було заселене; ці залишки відносяться до сторожового пункту, спорудженого монголами для охорони переправи [39].

Директор Мелітопольського музею Д. Я. Сердюков у 1899— 1900 роках провів розкопки на Кам’янських кучугурах (сучасна пристань м. Кам’янка-Дніпровська Запорізької області), де виявив залишки будівель і жител з обпаленої цегли, цегли-сирцю «татар­ського типу», каміння та дерева, джучидські монети. У 1929 р. спі­вробітник музею Нікопольського району Ф. М. Кіранов поновив дослідження на дюнній частині Кам’янського городища. На жаль, після його смерті (він був репресований) щоденники і креслення розкопок не збереглися. У 2001 р. тут випадково знайдено центр виплавки чавуну (плавка чавуну у Північному Причорномор’ї нале­жить до XIV ст.). Імовірно, мешканці цього поселення, що лежало в межах Кам’янського городища скіфської доби, могли використо­вувати ці вали і за часів Золотої Орди. Випадки вторинного викори­стання укріплень раніших періодів добре відомі на давньоруських пам’ятках Середнього Подніпров’я в XII-XIII ст.

Число золотоординських поселень у степовій частині сучасної України можна продовжити: урочище Мечетне і «Городиско» на річці Конка Запорізької області, річка Мечетний Каїр у Херсонсь­кої області та інше. Але поки що вони чекають на своїх дослідників. Перш за все, дені пам’ятки свідчать, що в регіоні у другій половині XIII — першій половині XV ст. проживало осіле населення, певну частину якого складала слов’янська людність. Тому вивчення за­лишків золотоордипської культури важливе з огляду на долю насе­лення України у буремні часи, ця тематика довгий час була небажа­ною для дослідників.

Пам’ятки тієї культури зосереджувались на важливих торго­вельних пунктах; перевозах через річки, шляхах і мостах, що спро­стовує думку про належність цієї території до Дикого Поля, де від­сутні осілі мешканці. Перебуваючи в постійних контактах, кочові народи засвоювали у прийшлих племен містобудування, прикладне мистецтво тощо. Згадки про золотоординські часи збереглися у то­поніміці України, місцевих легендах і переказах запорізького ко­зацтва.