СЛОВО ДО ЧИТАЧІВ

«Як сталося так, що Київ — «мать городов русских» — став столицею України?» Дитяче, здавалося б, запитання. Але в ньому озвучена суть грандіозної підміни понять, масштабної історичної фальсифікації, що має кількасотрічну історію.

Насправді Київ — «мать городов русЬких». Саме так звучить відома фраза з «Повісті врем'яних літ» Нестора-літописця. От вам і сила м'якого знака! Незважаючи на бажання позбавити один на­род його історії, а інший цією ж історією наділити, м'який знак уцілів і пробився через тисячоліття. Руська правда повертається.

Чому Росія досі крізь зуби визнає існування незалежної Укра­їнської держави та самодостатньої української нації? Усе просто. Визнання за Україною її тисячолітньої історії підриває імпер­ський інстинкт Росії.

IX століття було періодом, коли виникали великі державні утворення, зокрема Німеччина та Франція. Можна зрозуміти ба­жання Росії стати на котурни — в один ряд із ними. Після 90-х ця країна активно нарощувала м'язи, а коли «вертикаль» була вже створена і всі матеріальні ресурси узурповано, верхівці здалося, що настав час «наростити» трохи історії. Тепер їм не страшно влізати на територію України та Білорусі, адже вони вже добре попрацювали тут економічно. Але сама історія протестує проти цієї експансії. На заваді приєднання Росії до переліку найдрев- ніших європейських держав стоять «деталі». То чом би не забра­ти в українців кілька століть їхньої історії? Усе одно вони нею не користуються... Росія хоче прихопити трохи нашої історії ще й тому, що вона «погано лежить». Так само, як УПА свого часу була армією без держави, так і українська історія сьогодні — без дер­жави, позбавлена механізмів державного захисту.

Попри віддаленість у часі княжої доби, вона дає ключ до ро­зуміння трагедій, що спіткали нашу землю в XX столітті. Адже природа тих катаклізмів — проста й водночас дуже жорстока: українську націю намагалися винищити в тому числі як доказ значно більш раннього великого злочину — вкраденої історії.

Уважне «прочитання процесів», що відбувалися та відбува­ються на пострадянському просторі, переконує мене в тому, що боротьба точиться не лише за ресурси. Насамперед — за місце в історії. Нафта-газ — це, звісно, важливо, але ідентичність прихо­вує в собі значно більший енергетичний ресурс.

Саме історія є найпотужнішим джерелом української іден­тичності. Тому режими, що на різних етапах в той чи інший спо­сіб здійснювали окупацію України, вважали небезпечними та небажаними для себе ті історичні періоди, які давали силу укра­їнству. Чому за новітніх часів табуйованими стали теми «укра­їнського буржуазного націоналізму» та УПА? Бо і в першому, і в другому випадках це були очевидні прояви того національного характеру, який абсолютно не узгоджувався з образом радянської людини. Водночас, далекі князі були «безпечною історією», і на основі сформованих ще за часів Російської імперії міфів начебто прив’язували «братні народи» до спільної колиски. Але вже тоді при більш детальному та прискіпливому вивченні питання става­ло очевидним: історія України та Росії — це дві Різні історії. І так само, як різні родини з відомого роману Льва Толстого, Україна та Росія — нещасливі кожен по-своєму. Прагнення за будь-яку ціну подолати цю Інакшість великою мірою спровокувало українські трагедії: розподіл Росії з Польщею Гетьманщини, підпорядкуван­ня Київської митрополії Московському патріархату, знищення Гетьманщини та Січі, Валуєвський циркуляр про заборону укра­їнської мови і криваві події XX століття.

Свого часу Джеймс Мейс сказав: «Україна досі переживає бі­блійні трагедії». Згодом, пригадавши ці слова, я довго міркувала над ними. Що саме Джеймс мав на увазі? На жаль, сьогодні ми про це його вже не запитаємо... Але припускаю, що йшлося про трагедію Каїна та Авеля, драму ціннісного розколу. Цю трагедію Україна переживає вже протягом майже тисячі років. Ще від часів Андрія Боголюбського. З погляду українців, він вчинив тяжчий гріх — спалив «батьківську хату» (місто Київ) та виніс із неї одну з головних святинь — Владімірську (а в оригіналі — Вишгород- ську) ікону.

Чи реально його подолати? Перефразовуючи класика, перш ніж знайти нову спільну платформу, нам потрібно роз’єднатися.

Тепер, коли минули століття, українці мають право нарешті націоналізувати свою давно відчужену історію. Повернення до правди вирішальним чином вплине на співіснування двох на­родів. І кращого рецепту, аніж максимально віддалитися на без­печну відстань, відчути себе повноцінними організмами з усіма належними їм функціями, особисто я не бачу. Складна робота. Але інакше віктимна близькість до України й надалі спокушатиме Росію. Думаю, заклик Миколи Хвильового «Геть від Москви!» — саме звідси. Він був продиктований тривогою Хвильового щодо тієї надмірної, аж до неприродності, близькості з Московією. Близькості, яка була і є постійним джерелом небезпеки. Так бу­ває, коли омела витягує з дерева всі життєві соки.

Пропагандистське «братерство» — це своєрідний оптичний обман, жертвою якого став, зокрема, Володимир Винниченко, котрий вважав, що українцям армія не потрібна, бо росіяни, мов­ляв, наші брати... Україні дорого довелося заплатити за це... Але історичні уроки не вивчені. Тому сьогодні знову багато хто вірить у те, що Україні без Росії — ніяк і нікуди. І не лише сусіди навіва­ють нам ці рожеві сни. Вина за суспільну оману лежить і на бага­тьох сучасних політиках — «дядьках отечества чужого».

Мислячі росіяни також розуміють природу так званого «бра­терства». «І досі в колі російських лібералів існує надія та переко­нання, що Україна повинна вирватися з нашої тіні, з нашої кише­ні, з нашого тяжіння, — наголосила під час нещодавньої зустрічі з Літньою школою журналістики та редакцією «Дня» авторитет­ний російський науковець Лілія Шевцова. — Майбутнє України — це, звичайно, членство в Європі».

Нехай навіть коло людей, що мислять такими категоріями, в Росії доволі обмежене, але вони є. І вони розуміють, що повернен­ня України до Європи — це єдиний шанс на порятунок не лише для нас, а й для них.

* У минулорічній статті професора, доктора юридичних наук Володимира Василенка в «Дні» є такий фрагмент: «Українізація торкалася не лише царини застосування української мови, а й охоплювала інші ключові сфери суспільного життя. Зокрема, у процесі українізації, яка здійснювалася під проводом КП(б)У за активної участі 0. Шумського та М. Скрипника, відбувався культурний ренесанс європейського зразка і формувалися відмінні від російських культурні традиції, які орієнтувались на психологічну Європу під гаслом «Геть від Москви» (М. Хвильовий), створювалася національна система освіти (Г. Гринько), обґрунтовувалась економічна концепція, згідно з якою Україна мала бути автономним економічним організмом (М. Волобуєв).» а значить до Європи. Це чи не єдиний шанс подолати імперські комплекси Росії, які спрямовують енергію цієї величезної держави в хибне русло. Тільки позбувшись старих міфів та лжеконструк­цій на зразок «Третьего Рима» чи «Русского мира», Росія нарешті візьметься за свою домашню роботу, якої накопичилося чимало. Можливо, тоді її еліти всерйоз замисляться над тим, щоб, як див­но це б не звучало, піти шляхом Сполучених Штатів Америки та замість квазіфедеративного устрою з «вертикальною» основою побудувати «горизонтальну» федерацію. Іноді кажуть, що Росія боїться справжніх реформ, бо щоразу вони, мовляв, завершува­лися розпадом то Російської імперії, то Радянського Союзу. Мені здається, що відкладання реформ — більш небезпечне. Реальна федерація, в якій Казань, Грозний і Махачкала будуть на правах штатів у США або країн-членів ЄС, заспокоїло би бунтівні регі­они та дало б новий поштовх для розвитку всієї Росії. Скептики скажуть: химера.

Та навіть за умови усвідомлення взаємних вигод розлучення з імперією для Росії — річ болісна. Чим жити? Хоча напівсерйозно- напівжартома можна сказати: у час, коли весь світ захоплюється теорією та практикою омолодження, хіба не привабливою є пер­спектива стати на 400 років молодшою?..

Для більшості росіян така дрібниця, як прийменник «в» за­мість «на» відносно України — досі бар'єр. Багато хто до його подолання просто не готовий. Що вже говорити про інші, більш сутнісні речі? Але Європа також пройшла цей шлях. Вона позбав­лялася деструктивних міфів. Європейські народи вчилися бути політкоректними одне до одного. Навіть якщо віками ворогувати та воювали. Славнозвісна європейська толерантність — не да- ність, це — грандіозна робота, що тривала століттями. До такої роботи потрібно нарешті приступитися й нам. Розпочати можна з малого.

Наприклад, російським журналістам і публічним діячам, го­ворячи про Ігоря Сікорського, варто шукати більш чесні формули, аніж завчене «русский инженер» і «американский изобретатель». Бо де в цій конструкції місце Києва та України? Політкоректна людина, що шукає порозуміння, додала б до цього принаймні «вихідець із України».

Але є, звісно, і більш серйозні речі.

З телеекранів «Русского мира» та його асистентів в Укра­їні можна почути, що «русский князь Ярослав Мудрый был выдающимся государственным деятелем», або «русский князь Владимир крестил нашу землю», або «русский князь Владимир Мономах был талантливым писателем». Фактично маючи на увазі під «русский» «российский», ЗМІ тим самим заперечують тисячо­літню та питомо українську державотворчу традицію, вводять в масову свідомість сучасних українців далеко не безневинну дум­ку про те, що ми, мовляв, народ у своїй історії переважно бездер­жавний і до створення держави мало здатний. І це вже відчутно впливає на сьогодення й робить нашу націю «вічно ембріонною» (з листа В.

— Русь Київську.

Те ж саме можна сказати і про спадщину духовну. «Памятник русской арихитектуры Софиевский собор в Киеве», «гениальное творение русской литературы «Слово о полку Игореве» (так пи­сав навіть такий авторитет, як академік Д. Ліхачов), «первый ми­трополит из русских, работавший и живший в Киеве в XI веке

— Илларион» тощо. Таким прикладам немає кінця. Тим часом духовна культура Давньої Русі-України є дивовижною — у ній стільки гармонії, людяності, безмежжя простору, краси й сенсу світобудови... На прикладі Святої Софії про це багато років блис­куче писав та говорив незабутній Сергій Борисович Кримський. Тому це спадщина — наша. І говорити про неї потрібно не з мірку­вань підвищеної амбітності, а тому, що вона дійсно нам потрібна. Сьогодні й зараз. Бо культура Давньої Русі допомагала людям, які віддалені від нас часовою відстанню у 8—10 століть, виживати у винятково важких, нелюдських умовах — тому що вона розгляда­ла кожну людину не тільки як замкнену, ізольовану особистість, а бачила, що всі ми стоїмо перед обличчям (перед судом) Господа, історії та нащадків. До цього ставилися дуже серйозно. Володи­мир Мономах мав духовну силу навіть пробачити князя Олега, вбивцю Мономахова сина, — задля збереження єдності Руської землі... З іншого боку, «мертві сраму не імуть» (слова князя Свя­тослава) — це не гучне гасло, а закон життя: якщо треба загинути зі славою, бо іншого виходу немає, то слід чинити так.

Якщо ми не можемо засвоїти власної історії, то вчитимемо її в чужій інтерпретації.

Повернення до справжньої історії може бути оздоровлюючим для Росії. А для України — складним. Нашому суспільству дове­деться взяти на себе осмислену відповідальність за державу з ти­сячолітньою історією, за історичну спадщину, що бере початок від Київської Русі. Доведеться покінчити з підсвідомим садомазохіз- мом: ніби Росія успадкувала всі типи державності, а Україна — всі види Руїни. Покинути одвічну звичку скаржитися та виправдову­ватися. Та для початку нам слід усвідомити: це Київська Русь при­єднувала до себе окраїнні північні, «Заліські» князівства, ті самі, які потім склали ядро Московії. А не навпаки. Важливо поставити перед самими собою питання: чому й досі Україна, що є безпосе­редньою спадкоємицею метрополії, поводиться як колонія?

Саме тому «День» стверджує, що стати українцем — означає зусилля. Це зусилля повернути собі втрачену пам'ять, зрозуміти, хто ти є, якого ти народу, звідкіля, і що за тобою стоїть, зрозуміти, яка твоя мова, усвідомити свою ідентичність і зрештою відпові­сти собі на запитання: хочеш ти до неї повертатися чи ні? Велике минуле зобов'язує до великих вчинків у сьогоденні. Згадаємо сло­ва Лесі Українки: «...своїм життям до себе дорівнятись!» Далеко не всі на це здатні. Але ті, хто зважуються, прискорюють наше об'єднання з Європою.

Нам належить піднятися до рівня власної історії, що означає впровадити історичну справедливість в життя людей та поверну­ти їм людську гідність. Спадкоємці великої історії не мають права бути жалюгідними, занедбаними та жалібно шкребтися в європей­ські двері. Зрештою, велика історія вимагає іншої політики та ін­ших політиків, інших правил гри та інших характерів, іншого рівня освіти — такого, який, так би мовити, пасує під розмір історичний.

Потреба осягнути той величезний історичний простір, ово­лодіти масштабним історичним капіталом якраз і дозволяє про­гнозувати прихід на політичну авансцену інших людських харак­терів. Поява таких лідерів, безумовно, потребує копіткої духовної роботи і з боку народу. Бодай у прочитанні своєї Книги.

Академік Вернадський сказав, що драма Росії — це драма не- прочитаних книг. Ця думка справедлива і для наших сучасни- ків-українців. Тому — Українці, читайте! Найперше, щоб бути готовим до складного життя в глобальному світі. Хоча саме зараз, переконана, світ наближається до розуміння, що порятунок — у поверненні до свого коріння. Не плавильний котел — а гармо­нія національних культур. Нещодавно Європа спостерігала, як Чорногорія відновила нащадка свого колишнього короля у пра­вах громадянства. Це ніяк не відобразиться на демократичному устрої країни, але таке повернення, безумовно, додасть їй стій­кості перед вітрами сучасного світу та суто балканськими про­блемами. Це надзвичайно важливий для Чорногорії крок, адже таким чином вона показала, що не варто ототожнювати її із Сер­бією. Хоча мови цих двох народів — дуже близькі. Як це не пара­доксально, щоб врятувати мультикультурність, потрібно піджив­лювати національне коріння. Ніхто, звісно, не скасовує процесів глобалізації, але потреби зберігати пропорції світу — також.

У віддаленій від Європи частині земної кулі японці постійно намагаються зрозуміти, від чого псується японський характер. Вони чесно аналізують та роблять відповідні висновки. А як щодо українського характеру? Протягом століть він також псувався: під час трагічних подій XX сторіччя немало українців служили темним справам знищення власного народу. Часто люди не ідентифікували себе з Україною — просто заради виживання. Недостойні риси за­охочувалися імперією, а достойні — каралися. Українофобію було возведено в культ. За неї давали чини й медальки. Але на кожному історичному повороті знаходилися совісні й чесні, що ставали на захист потоптаної гідності. Такі, як Олена Теліга.

Одну частину народу — винищували, іншу — купували. Як наслідок, він втратив відчуття єдності й відповідальності за на­ціональну долю. По цій лінії, а не по берегах Дніпра, проходить розкол: між тими, хто прийняв власну історію — і тими, хто зна­ходиться на далеких підступах.

Українські претензії на спадок Київської Русі — не маніловщи­на. Докопатися до істини, зрозуміти, що ж насправді відбувалося на цьому просторі, нас спонукало чимало людей, що залишилися в історії. У «Дні» ми немало писали про відомого на початку 30-х років британського журналіста-міжнародника Ланселота Лоутона, засновника та головного редактора видання «Сучасна Росія та її

* Це ім'я українцям відкрив історик, кандидат історичних наук, старший науко­вий співробітник Інституту історії України НАН України Сергій Кот. Його статтю див. на стор. 443.

відносини з сусідами» (пізніше «Східна Європа та сучасна Росія»). Він стверджував, що без незалежної та автономної України євро­пейський економічний прогрес та світовий мир — неможливі, і що «головною проблемою для сьогоднішньої Європи є проблема українська». А 29 травня 1935 р. в приміщенні Палати Громад пар­ламенту Великої Британії під час публічних слухань, присвячених ситуації в Україні, саме Ланселот Лоутон виступив із історичною (принаймні для українців!) доповіддю «Українське питання», в якій суть та причини винищення України пропонував шукати, у тому числі, у часах Київської Русі. «...У давні часи, починаючи від IX сто­ліття, мешканці землі, відомої тепер як Україна, називали її Руссю, а себе руськими. Оскільки москвини, цілком інший народ, присво­їли собі ці назви, то справжні руські люди вибрали своїй землі на­зву Україна, а собі — українці. Вони мали повне право це зробити: нація має право назвати себе. І ця назва не вигадана. Стару назву, яка була зневажена, відкинули, і в ужиток увійшла нова назва, яка існувала побіч старої принаймні після XII століття. Таким чином, претензії Москви до спадку й родоводу України були ефективно відкинуті... Це «стирання з лиця землі» проводилося так успішно, що для більшої частини світу Україна залишилася тільки в поезії та переказах; завжди й незмінно вважалося, що якщо вона десь ко­лись і була, то вже давно похована на кладовищі мертвих і забу­тих націй. Щоб отак у добу високорозвиненого зв'язку та видатних інтелектуальних досягнень можна було створити ілюзію, ніби по­тужна, жива нація ніколи не існувала, а якщо й існувала, то щезла кількасот років тому, — це може здатися неймовірним, хоча вже в наші новітні часи ми маємо багатющий досвід репресивної сили автократичних режимів. Отже, українська проблема — це приклад

*Ланселот Лоутон. Українське питання/Упор. С. Кот. - К., 2006. - 47.

** Там само. Стор. 95 *** Там само. Стор. 47

одного з найбільших політичних шахрайств у нашій історії; і стосу­ється він землі, яка, хоч і зовсім не так віддалена, та майже так само невідома нам, як свого часу були невідомі екзотичні країни Азії або Африки». ***

Україна так довго була відірвана від свого природного дому й позбавлена зв'язку з іменем Київської Русі, що для більшості європейців залишалася terra incognita. А незнання породжува­ло нечутливість. Трагізм української історії полягає, зокрема, і в тому, що Європа впродовж століть «не бачила» на карті України, не знала про нашу вкрадену історію.

Тут доречно буде згадати класичний вірш Олександра Олеся, що був написаний 22 серпня 1931 року. Він мав усі підстави сказати:

Коли Україна за право життя

З катами боролась, жила і вмирала, І ждала, хотіла лише співчуття, Європа мовчала.

Коли Україна в нерівній борьбі Вся сходила кров'ю і слізьми стікала І дружноіі помочі ждала собі, Європа мовчала.

Коли Україна в залізнім ярмі Робила на пана і в ранах орала, Коли ворушились і скелі німі, Європа мовчала.

Коли Україна криваві жнива Зібравши для ката, сама умирала І з голоду навіть згубила слова, Європа мовчала.

Коли Україна життя прокляла

І ціла могилою стала,

Як сльози котились і в демона зла, Європа мовчала.

Але сила м'якого знака постійно пробивалася, і Руська Прав­да жила в генному коді, а європейськість постійно давала про себе знати. Лише один яскравий приклад: перебуваючи у в'язниці (!), наш великий поет Василь Стус здійснив неперевершений пе­реклад знаменитого вірша Ред'ярда Кіплінга (1895 р.) «Якщо...». Цей вірш, згідно з опитуванням Бі-Бі-Сі від 1995 року, британці назвали своїм улюбленим. А Стусів переклад, зроблений у мороці тюремної камери, визнаний в Англії (поряд з перекладом Мар­шака російською — але у того були «дещо сприятливіші» умови) найдосконалішим відтворенням поезії Кіплінга іноземною мо­вою. Проте хто про це знає, окрім фахівців?... Але хіба не про нас написані ці рядки:

Коли ти бережеш залізний спокій всупір загальній паніці й клятьбі, коли наперекір хулі жорстокій між невірів ти віриш сам собі. Коли ти вмієш ждати без утоми, обмовлений, не станеш брехуном, ошуканий, не піддаєшся злому і власним не хизуєшся добром. Коли тебе не порабують мрії, в кормигу дум твій дух себе не дасть, коли ти знаєш, що за лицедії — облуда щастя й машкара нещасть. Коли ти годен правди пильнувати, з якої вже зискують махлярі, розбитий витвір знову доробляти, хоча начиння геть уже старі.

Коли ти можеш всі свої надбання поставити на кін, аби за мить проциндрити без жалю й дорікання — адже тебе поразка не страшить. Коли змертвілі нерви, думи, тіло ти можеш знову кидати у бій, коли триматися немає сили і тільки воля владно каже: стій! Коли в юрбі шляхетності не губиш, а бувши з королями — простоти, коли ні враг, ні друг, котрого любиш, нічим тобі не можуть дорікти. Коли ти знаєш ціну щохвилини, коли від неї геть усе береш, тоді я певен: ти ecu людина і землю всю своєю назовеш.

Усе вказує на те, що Європа сьогодні потребує нового осмис­лення себе і нових сил. А Україна так відстала від неї, що може опинитися попереду. Більше того. Якби Україна правильно роз­порядилася своєю «секретною зброєю» — ідентичністю, ми мо­гли б допомогти не лише собі та Росії, а й Європі. Саме звідси, як мені здається, переконання Ланселота Лоутона (хочеться че­рез майже 80 років висловити йому глибоку вдячність) в тому, що Україна — найважливіша країна для майбутнього Європи.

Наші «поклади ідентичності» — як законсервована артезі­анська свердловина. Пригадуєте рядки Ліни Костенко: «життя зникає, як ріка Почайна»? Сьогодні про цю ріку, в якій (а не в Дніпрі) хрестили киян, мало хто знає та згадує. Почайна давно пішла під землю. Унаслідок сотень років гноблення український характер так само «пішов під землю», приховався. Ця таємна ріка тільки час від часу нагадує про себе. У найкритичніші моменти вона пробиває ґрунт, сигналізуючи про те, що народ живий. І що історія українського народу насправді зовсім не така, якою її опи­сала спершу Російська імперія, а згодом Радянський Союз. Коли ця потаємна ріка характерів пробилася у 2004-му році, то Європа не могла відірвати очей від Помаранчевої революції. Бо в тому аристократичному вияві протесту та боротьбі за свободу вона... впізнала молоду себе (за висловом О. Пахльовської).

І хоча впродовж наступних років усе склалося не так, як нам хотілося, але ані нам, ані Європі не треба поспішати розчарову­ватися. «Світло в кінці тунелю», поза сумнівом, проглядає. І це не зустрічний потяг. Так, Росія ще не готова дозволити собі демокра­тію, і знову манить її золотоверхий Київ... Але українське суспіль­ство — і це дуже важливо — поступово дозріває, щоб прийняти історичну правду України-Русі в повному обсязі.

Багато видатних українських постатей — істориків, письмен­ників, громадських діячів передавали цю свічку пам'яті з поко­ління в покоління. У книзі, яку ми пропонуємо нашим читачам, є статті незабутніх Сергія Кримського («Ефект високого неба»), Ярослава Дашкевича («Як Москва собі присвоїла історію Київ­ської Русі»), які, на жаль, уже пішли від нас. Тут ми згадуємо й Михайла Брайчевського. їхній вклад в зміцнення історичної пам'яті важко переоцінити. Наша вдячність — усім талановитим ученим, авторам «Дня», які невтомно працювали заради націо­нальної гідності та повернення Руської правди. Історія Київської держави для сьогоднішньої України — це «паспорт» в Цивілізації.

Щиро - Лариса ІВШИНА (ЖАЛОВАГА)

12 серпня 2011 року

Київ