САМОВЛАДНИЙ КНЯЗЬ ІЗ ПІВНОЧІ
Андрій Боголюбський і влада в Київській Русі: політичні цілі й методи їхнього досягнення
Ім'я і справи цього правителя, навіть через 835 років після його трагічної загибелі, немов оповиті серпанком якоїсь загадкової романтики.
Відчайдушно хоробрий воїн; крутий, нерідко жорстокий, але завжди справедливий політик, який із неймовірною енергією домагався об’єднання розрізнених давньоруських князівств навколо якісно нового державоутворюючого центру — Володимиро-Суздальської землі; талановитий будівничий культури, за задумом якого на цій землі, у колись нерозвиненому й напівдикому куточку Північно-Східної Русі були споруджені величні храми (Успенський собор у Володимирі, «звідусіль зримий», блищав своєю золотою главою, вражав людей вишуканою красою форм, небаченою розкішшю оздоблення, пишнотою урочистих служб), нові оборонні споруди (Золоті, Срібні та Мідні ворота в тому самому Володимирі, Високі вали при в’їзді до міста). Саме таким постає князь Андрій Боголюбський на сторінках праць не лише російських істориків-класиків XIX й початку XX століть (Карамзін, Соловйов, Ключевський, Іловайський), а й провідних дослідників історії Київської Русі радянського періоду (Рибаков, Греков, Мавродін, Пашуто, Сахаров...). Своєрідний культ Андрія Боголюбського — все ж таки старший і найзнаменитіший син за-
Давньоруський літописець. Мініатюра Радзивіллівського літопису. Скільки горя, крові й сліз доводилося фіксувати цій людині
сновника Москви КНЯЗЯ Юрія Долгорукого, продовжувач його справи — існує у свідомості освічених росіян і понині.
Дуже цікаво те, що саме особистість і життя Андрія Боголюб- ського найпереконливішим чином спростовують міф про нібито «спільну історію» України та Росії (у реаліях другої половини XII століття — Русі Київської та Русі Володимиро-Суздальської, Русі Північно-Східної).
Бо, хоча князь Андрій майже все своє свідоме життя присвятив запеклій боротьбі за владу в масштабах усієї Давньої Русі, — як правило, не надто переймаючись вибором засобів у цій боротьбі, — назвати його «загальноруським» державним діячем просто неможливо. Навпаки, у його особі ми маємо яскравого представника саме специфічної, «самовладної», по суті вже монархічної політичної культури, яка в майбутньому стала зародком московського царського самодержавства. І за багатьма принциповими позиціями вона несумісна із традиційною державною практикою Київської Русі.Докладний і глибокий аналіз обох політичних систем (колишньої старокиївської та володимиро-московської) дав свого часу Михайло Грушевський. Великий український історик писав: «На Північному Сході Русі Андрій (Боголюбський. — І. С.) руйнував сформований політичний лад і накреслював плани далекому майбутньому». У чому це, власне, виражалося? «Андрій зайнявся перетворенням суспільного ладу своєї землі: усувалися старі вічові громади і на їхнє місце вивищувалися нові, котрі не претендували на народовладдя; виганялися князі, які не бажали стати підручниками старшого князя, бояри, які не мирилися із князями-«самовладцями», єпископи, які насмілювалися суперечити їм, і на руїнах старого суспільного ладу творилася сильна «самовладна» державна влада. Честолюбство Андрія не обмежувалося межами Суздальської волості, йому хотілося першості в Російській землі. Але центром російського життя, що задавали йому тон, усе ще залишався Київ, хоча він і втратив дещо зі свого престижу; поки так — Суздальська волость мала залишитися серед інших другорядною волостю...» Чому? Грушевський пояснює: «Київський князь усе ще de jure залишався старшим, «въ отца мъсто», і для суздальського князя».
Історик одразу робить застереження: «Звісно, Андрій міг домогтися й київського столу (престолу. — І. С.), але зробитися київським князем було йому незручно: із цим титулом пов’язувалася традиція, вироблена сторічним життям Південної Русі; приймаючи його, потрібно було підкорятися цим традиціям, ладу пів- денноруського життя з його братерством рівноправних князів, вільним общинним духом, впливовим боярством.
Цей лад був глибоко антипатичний Андрію: недарма він потай від батька втік колись із Південної Русі до свого Володимира («прихопивши» при цьому, простіше кажучи, вкравши, знамениту Володимирську, а насправді Київську, Вишгородську ікону Божої Матері, не повернуту в Україну дотепер. — І. С.); перетворити ж цей лад, переробити його за своїм новим, володимирським, зразком — на це, звісно, не вистачило б енергії й дарувань самого Андрія. Тому він обрав інший спосіб дій; він захопив Київ, але для того лише, щоб розорити його й кинути, як непотрібну річ, віддати першому-ліпшому. Не переробляючи південноруського життя, він наклав на нього важку руку, давав відчувати її за будь- якого зручного випадку й принижуючи, пригноблюючи Південь, намагався вивищити себе й свою волость в очах сучасників; цю політику провів він зі звичною енергією, ні перед чим не зупиняючись, і, слід визнати, із чималим успіхом».
Ці слова Михайла Сергійовича Грушевського дають чималою мірою ключ до розуміння передумов і причин катастрофи — захоплення і практично повного спустошення Києва військами коаліції князів, спрямованої й керованої Андрієм Боголюбським (початок березня 1169 року). Багато в чому це був поворотний момент політичної історії Київської Русі. Київ як політичний і культурний центр давньоруських земель був розорений, розграбований, спустошений, частина міста була просто спалена.
Ось що розповідає про ці страшні події Іпатіївський літопис: «Тої ж зими послав Андрій сина свого Мстислава з полками своїми із Суздаля на київського князя на Мстислава на Ізяславича з ростовцями та з володимирцями і з суздальцями, та інших князів... У літо 1169 всі князі, вороги Мстислава Ізяславича, обступили місто Київ. Мстислав зачинився в Києві й бився з міста. І була січа міцна 3 дні, і Мстислав став знемагати в місті. Берендеї і торки зрадили Мстислава (це — кочові племена, які були на службі в руських князів. — І. С.). Дружина ж стала говорити: «Що, княже стоїш? Поїдь із міста, нам їх не перемогти».
І допоміг Бог Мстиславу Андрійовичу із братією, і захопили вони Київ. Мстислав же Ізяславич втік із Києва до Володимира Волинського».І далі почалося найстрашніше. «Захоплено було Київ, — оповідає літописець, — місяця березня 8 дня (1169 року. — І.С.), на другому тижні поста в середу, і два дні грабували все місто, Поділ і Гору й монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому нізвідки.
Золоті ворота в Києві. 1037 р. Реконструкція С. Висоцького. Навіть ця могутня пеРЄшкода не захистила киян від навали...
Софійський собор у Києві. Західний фасад. Реконструкція Ю. Асеева, В. Волкова.
Як оповідає Іпатівський літопис, «бійці» Боголюбського не пощадили і його...
Церкви горіли, християн убивали, інших в'язали, жінок вели в полон, розлучаючи силоміць із чоловіками, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. Взяли безліч багатства, церкви оголили, зірвали в них ікони, і ризи, і дзвони, взяли книги, усе винесли смольняни, і суздальці, і чернігівці. А половці запалили монастир Печерської святої Богородиці (отже, серед військ «коаліції», що напала на Київ, були й ці люті вороги давніх слов'ян, що ще більше підкреслює окупаційну суть цих військ! — І. С.), але Бог молитвами святої Богородиці уберіг його від такого лиха. І було в Києві стогін, і туга, і скорбота невтішна, і сльози безперестанні. Все це сталося через наші гріхи».
Андрій Боголюбський не став займати київський стіл, а посадив у давній столиці Русі вірного васала — молодшого брата Гліба Юрійовича. Цю катастрофу знаменитий Густинський літопис оцінював так: «И отселъ впаде княженіе Кіевское, а Володымерское въ Москвъ вознесеся, оттоли бо Московскіе князи надъ Кіевскими начата владъти». Краще не скажеш! Почалася чехарда князів на престолі Ярослава Мудрого й Володимира Святого; з 1169 по 1184 роки їх змінилося 13(!).
«Гегемонія Киева остаточно пішла у сферу переказів», — пише Грушевський. «Київське населення було приголомшено таким небувалим погромом, — додає він. — Навіть запровадженням міцного порядку й спокою не винагородив Андрій Київщину за завданий їй удар. Андрій не дуже піклувався про те, щоб утримати Київ у руках своєї сім'ї, йому важливо було лише зберегти над ним свій вплив, не дати там затвердитися будь-якій самостійній особистості, яка могла б змагатися за першість з Андрієм й повернути Києву його значення. Спираючись на своє старійшинство в Руській землі, Андрій хоче безконтрольно розпоряджатися київським столом, не звертаючи уваги ані на родові рахунки, ані на бажання населення».Це вдавалося Боголюбському протягом ряду років. Але... У червні 1175 року сам князь Андрій Юрійович раптово став жертвою змови: значна частина його оточення, і особливо родовитих бояр, ненавиділа Андрія за його «високий розум» і «гордість» (оцінки, знову ж таки, з Іпатіївського літопису) і, використавши як сліпе знаряддя слугу князя Якима, а також Петра, зятя боярина Кучки, і осетина, ключника Анбала, підмовила їх на вбивство (усього безпосередніх змовників було 20 осіб). Вороги вночі пробралися до покоїв Андрія та зарізали його.
Утім політично його «справа» зовсім не загинула. Самовладна, деспотична манера правління володимирського князя, який одноосібно «карав» і «милував» молодших князів на просторах Давньоруської держави (що вже розпадалася), отримала «творче продовження» у роки правління таких колоритних московських володарів — прямих нащадків Боголюбського, як Іван Калита, Василь III, Іван III. І, звісно ж, Іван Васильович Грозний...
Ігор СЮНДЮКОВ, «День» 14 січня 2011 р.