ОНУКА СВЯТОГО, ДРУЖИНА ФІЛОСОФА

Прожиття волинської княгині Ольги Романівни

T культурним людям у політиці не щастить». Вдалий вислів нашого сучасника, філософа та історика культури Петра Кралюка має під собою принаймні тисячолітнє підґрунтя.

А найбільш яскраве підтвердження маємо теж із княжої доби. Князь Михайло Всеволодович Чернігівський прожив «нікчемне» (з політичної точки зору) життя. Розміняв його на численні усо­биці, безуспішні змагання то за київський стіл для себе, то за га­лицький — для сина Ростислава. Короткі миті тріумфу обертали­ся на принижені блукання втікача. Від конкурентів у боротьбі за Київ утікав до Галичини. Від Батиєвого нашестя — аж у Сілезію. Та й там, у місті Сєрадз, якісь місцеві рицарі пограбували його, убивши при цьому онучку. Навіть сват, угорський король, «не дав йому честі», коли Михайло приїхав просити притулку.

Мабуть, так він і залишився б відомим у вузьких колах істо- риків-медієвістів як невдатний суперник Ярослава Суздальсько­го та Данила Галицького, якби не яскравий завершальний акорд його життя.

1246 року кілька руських князів здійснили візити до хана Ба­тия. Хто «неволею татарською», а хто — не без власного інтересу.

Ученість, книжна культура завжди відігра­вали в житті Стародавньої Русі (як і в житті Володимира Васильковичата Ольги Рома­нівни) виняткову роль. «Навернення до навчання» — так називається фрагмент старовинної ікони «Микола у житті»

Практичний політик Данило Романович пошанував поган­ські звичаї монголів: «покло­нився він за обичаєм їх, пив з Батиєм чорний кумис». На думку видатного медієвіста JI. Махновця, «вважалося, що хто вип'є кумису — перестає бути християнином».

Натомість Михайло Чер­нігівський не піддався ні воро­жим погрозам, ні вмовлянням та обіцянкам своїх: «Не хочу

бути християнином по імені, а робити як поганин!». За свідчен­

ням літопису, Михайло погодився вклонитися хану як своєму сю­зеренові, але відмовився кланятися поганським тотемам. «Батий тоді, як той розлючений звір, роз'ярився, повелів заколоти князя Михайла, і заколений він був беззаконним Доманом, путивльцем нечестивим, і з ним заколений був боярин його Федір. Так му- ченицьки постраждали вони і дістали обидва вінець од Христа Бога». Так кров'ю своею ствердивши, що Божий сенс життя важ­ливіший за саме життя, загинув святий Михайло Чернігівський, знавець і шанувальник книги й книжності.

Житіє його дочки Феодулії (у чернецтві — Євфросинія Суз­дальська) вказує, що саме батько учив дочку, яка «пізнала всі кни­ги Вергілійські і Витійскі, свідуща була в книгах і Асікілопових, і Галенових, і Арістотелевих, і Омирових (Гомерових. — Авт.), і Платонових...» Ще одним учителем при чернігівському княжому дворі був боярин Федір, якого сама Феодулія в пізнішому листі до батька називала «філософом із філософів». На думку дослідників, друга дочка чернігівського князя — Марія Михайлівна, отримала в сім'ї таку ж освіту, як і Феодулія. У січні 1227 р. Марію видали заміж за Василька Костянтиновича Ростовського. Літопис гово­рить про нього: «Красень обличчям, з очами світлими і прямими, він був хоробрий, добрий серцем і ласкавий з боярами. Хто слу­жив йому, їв його хліб і пив воду з його чаші — той не міг забути його, не міг бути слугою другого князя!».

У битві на Ситі 1238 року князь Василько Ростовський своєю відвагою викликав захват навіть у монголів. Батий наказав нео­дмінно взяти його живим. Татари запропонували йому службу в себе. Василько відмовився, тому його вбили. 1246 року Марія пе­режила ще одне випробування — загибель батька.

На думку Н. Пушкарьової, «незабаром за участю Марії Ми­хайлівни було складено «Житіє» Михайла Чернігівського. Історія життя та смерті в Орді могутнього й гордого руського князя вра­зила Русь. Це житіє було, мабуть, не єдиним літературним твором княгині Марії. Коли після розгрому Батиєм Володимира 1238 р. центр східноруського літописання перемістився у вцілілий Рос­тов, воно велося під безпосереднім наглядом ростовської княги­ні. На думку про те, Марія Михайлівна має прямий стосунок до літописних ростовських зводів, наводять наполегливі згадування її імені в тексті літопису та докладний опис походу на Калку, в якому брав участь її чоловік. Привертає увагу емоційно виражена радість з приводу того, що князь Василько не дійшов до річки й залишився неушкодженим. Прояв такого почуття для літопис­ця здається недоречним, але все стає цілком зрозуміло, якщо це пише дружина князя. На сторінках ростовських літописів велике місце відведено відтворенню портрета Василька Костянтинови­ча, по суті — панегірику йому: умілому, «хороброму паче міри», розумному, чесному («правда ж і істина з ним ходили»). З гірко­тою описано смерть князя Василька в битві на Ситі, взяття ор­динською раттю рідного для Марії Чернігова, а під 1246 роком — мученицька смерть батька княгині. Саме під впливом Марії ім'я її батька стало в літописі символом мужності. До цієї прикметної риси ми ще повернемося. «Літописанням Мар'ї Ростовської» на­зивав цей фрагмент літопису й академік Д. Ліхачов.

Інтерес до книги та книжності передався й іншим нащадкам святого князя. Його онучка Кунгута Ростиславівна (бл. 1245 — 09.09.1285, дружина чеського короля Пшемислава II) шанується в Чехії як одна з перших чеських поетес. Цілком обгрунтовано можна припускати, що книжність, принаймні церковна, була в пошані й у брянському відгалуженні цього роду. Адже й син Ми­хайла — Роман Брянський — мусив отримати освіту, не гіршу від тієї, яку мали згадані вище сестри Феодулія та Марія.

Але найближче пов'язаною із давньоукраїнською книжністю була дочка Романа Михайловича — Ольга.

у другій половині липня 1263 року її віддали заміж за волин­ського княжича Володимира Васильковича. Цей шлюб став по­дією в історії вітчизняної культури. Онучка святого-книжника, племінниця авторки житія та літопису, кузина чеської поетеси і «книжник великий і філософ, якого ото не було в усій землі і піс­ля нього не буде», знайшли одне одного. Подружжя Володимира Васильковича та Ольги Романівни стало не тільки злиттям двох особистостей, але й злиттям двох книжних культур Русі — захід­ної (волоської) та східної (чернігівської).

Культуротворча діяльність Володимира Васильковича після довгих років забуття нині стала об'єктом зацікавлення істориків. Варто назвати роботи М. Котляра, С. Панишка, а передусім — П. Кралюка. А життєвий подвиг його дружини досі залишається в тіні. Це вкрай несправедливо, оскільки непересічна жінка вірно виконала шлюбну присягу» розділивши із судженим щастя й біди, здоров'я та недуґу. Красномовне, хоча й недооцінене свідчення містять приписки до «Кормчої книги» 1286 року, відомі за копі­ями пізніших століть. В Арадському списку «Кормчої» приписка звучить так: «В літо 1286 списаний був цей монаканон (правиль­но — «номоканон». — С.С.) боголюбивим князем володимир- ським, сином Васильковим, онуком Романовим і боголюбивою княгинею його Ольгою Романівною. Амінь, кажучи, кінець. Богу нашому слава на віки вічні. Амінь. Пишемо ми ці книги, а госпо­дин наш поїхав до Ногая, а господа наша зостала у Володимирі». У Харківському списку майже аналогічний текст супроводжуєть­ся продовженням: «Бо через недугу змучилась вельми. Через те не можна було їй супроводжувати його». Тобто ситуація, коли Ольга не супроводжує свого чоловіка, настільки виняткова для волин­ських книжників, що вони шукають їй спеціального пояснення! Своєрідною подякою чернігівським книжникам за виховання дружини виглядає передсмертний дарунок князя — саме до Чер­нігова він передав одне з найкоштовніших Євангелій, випущених у його скрипторії.

Не менш прикметно, що перша поява Ольги Романівни в лі­тописі — це саме ретельний опис шлюбної церемонії... в Брян­ську! Та й потім Роман Михайлович згадується в літописі зна­чно частіше, ніж того вимагав його реальний вплив на волинські справи. Натомість, починаючи з 1261 року, з опису начисто зни­кає шанобливе ставлення до Данила та його нащадків. Волинські книжники починали писати повість про Данила під наглядом, а може, за ініціативою його брата, а Василько «пішов у тінь», бу­дучи сам відважним воїном і мудрим дипломатом. Полишив Да­нилові представницькі функції, оскільки саме Данило був стар­шим сином Романа, свого роду прапором централізаторських сил, знаменом об’єднання. Такий же ідеальний образ лицаря без недоліків продовжували б виводити й наближені до Володими­ра Васильковича книжники. Автор же із легкістю і безпосеред­ністю свіжої людини руйнує усталені авторитети, покінчивши з надмірним вихваленням Данила й приниженням Василька. У ба­гатьох місцях тексту додаток «і брат його Василько» з’являється після будь-якого згадування князя Данила з настільки впертою регулярністю, що складає враження зумисної пізнішої дописки. Кілька разів ненав’язливо, але іронічно автор акцентує увагу на дефіциті в Данила Романовича як дипломатичних здібностей, так і... особистої мужності. Чого вартий хоча б опис його поведінки під час вторгнення на Волинь темника Бурундая! Складається враження, що на пергаментних сторінках відбувся посмертний реванш книжників чернігівської школи за прижиттєві поразки свого покійного князя. Більше того, неприязнь до Данила пере­носиться і на його нащадків — Лева і Юрія. Але відступає перед захопленням життям і мудрістю їхнього кузена, володаря Волині Володимира Васильковича.

Основним історичним джерелом про його князювання є час­тина «Галицько-Волинського літопису», яка розповідає про події 1270—1288 років, «Повість про Володимира Васильковича». Ця назва не є оригінальною, але досить часто вживається в науково-

^Так бачив ідеал людини — особистості доброї та розумної — невідомий худож­ник Xii от.

му обігу (інший її варіант — «Літопис Володимира Василькови- ча»).

У науковій літературі точаться тривалі суперечки з приво­ду того, хто саме міг би бути автором «Повісті». М. Грушевський припускав, що цю частину літопису створив княжий писець Хо- дорець (Федорець). А. Генсьорський заперечував авторство Фе- дорця і висловлював упевненість у тому, що автор «був саме духо­вною особою, а ще скоріше — монахом», мотивуючи це тим, що в аналізованому тексті частіше від попередніх фрагментів літо­пису цитується Святе письмо, недужий князь порівнюється із бі­блійним Іовом, а при перерахунку заслуг князя основний акцент робиться на його милість до чернечої братії. В. Пашуто вважав автором цього фрагмента літопису володимирського єпископа Євсигнія. В. Єрьомін, заперечуючи усі вищеперераховані гіпо­тези, припустив, що автором усього Волинського літопису був «чоловік начитаний, освоєний у практиці й традиціях літописної справи — вочевидь місцевий монах чи священик». Утім, переко­наність більшості вищеназваних дослідників у тому, що «Повість про Володимира Васильковича» неодмінно мусила б належати перу особи, наділеної духовним саном, може бути поставлена під сумнів. Світогляд секуляризованої епохи неодноразово шкодив правильному сприйняттю доби Середньовіччя. Адже в той час християнство було не стільки релігією, нехай і панівною, скіль­ки способом життя. Миряни були такою ж частиною церкви, як і священики, тож їхня начитаність у книгах Святого письма могла бути ніскільки не меншою. Хрестоматійний приклад — «Повчан­ня дітям» князя Володимира Мономаха, щедро насичене цитата­ми із церковної літератури.

Відтак, значно більшою мірою особливими прикметами ав­тора «Повісті про Володимира Васильковича» можемо вважати його високу обізнаність із теорією і практикою тогочасної книж­ності та дивовижну близькість автора до самого князя, ставлення до нього, яке можна назвати просто теплим: «Сей же благовірний князь Володимир на зріст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте, кучеряве. Бороду стриг. І руки мав гарні й ноги. Голос же в нього був низький і нижня губа дебела. Говорив він ясно з книг, тому що був філософ великий. І ловець він був умілий і хоробрий. Був він кроткий, смиренний, незлоби­вий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодійство нена­видів. А пиття не мав хмільного зроду. Приязнь же мав до всіх, а особливо ж до братів своїх, у хресному цілуванні стояв він по всій правді істинній, нелицемірній і страху Божого сповнений». Над­мірність власних почуттів, яка проривається через ковані грати канону середньовічної епітафії (чого варте тільки «руки мав гарні й ноги»), не має аналогів у вітчизняному літописанні. Найближ­ча пряма аналогія — панегірик князю Василькові Ростовському. Створений, як ми пам’ятаємо, рідною тіткою Ольги Романівни.

На сторінках «Повісті про Володимира Васильковича» кілька разів бачимо літописця в таких місцях і ситуаціях, куди сторон­ній людині доступу не було. Так, описуючи заснування Каменця, автор розповідає, як князь знаходить підтвердження свого заду­му, читаючи в своєму покої уривок із пророка Осії у Книзі про­років.

У грудні 1287 року, вимучений хворобою, князь залишає сто­лицю під опікою боярства і єпископа Марка, а сам виїздить до Любомля в супроводі жони та найближчих слуг. Літопис супро­воджує князя у цій поїздці. Більше того, літописець занотовує на­віть розмову Володимира і його дружини Ольги Романівни про княжий заповіт, вочевидь не призначену для чужих вух. У жовтні 1288 року князь Володимир просить Ольгу Романівну провести переговори віч-на-віч із польським послом Яртаком, і в літопис­ному тексті цитується ця розмова! Надзвичайно детально опи­сані останні дні й смерть КНЯЗЯ в Любомлі 10 грудня 1288 року. Нагадаю, вся еліта князівства залишилася у Володимирі-Волин- ському, із князем були тільки двірські слуги й княгиня Ольга Романівна. Детально описані і внутрішні переживання княгині, котра «не могла заспокоїтися», поки ієрархи не дали наказу від­крити княжу труну, внаслідок чого з’ясувалося, що тіло Володи­мира Васильковича збереглося нетлінним. Чи не забагато збігів? Чи не варто припустити, що саме княгиня Ольга була автором «Повісті про Володимира Васильковича»?

За заповітом чоловіка Ольга отримала у володіння низку сіл і місто Кобрин. Із значною ймовірністю можна припустити, що саме до Кобрина княгиня переїхала 1290 року. Можливо, цьо­му передував якийсь конфлікт із Володимировим спадкоємцем. І саме Ольга зберегла контроль над літописом, інакше нічим не можна пояснити переривання життєпису Мстислава просто на середині. Складається враження, що останні рядки літопису пи­сались взагалі не у Володимирі-Волинському. Записи про смер­ті пінського й степанського князів звучать як донесені здалека звістки, а потрапити до кодексу княгині Ольги вони змогли саме тому, що Степанське й Пінське князівства розташовані недалеко від Кобрина.

Таємницю останнього упокоєння Ольги Романівни може роз­крити легенда, записана білоруськими краєзнавцями. В околицях Кобрина є пагорб «Вольгина могила». Як припускає Ю. Барисюк, саме там і похована Ольга Романівна. Онука та сестра святих. Племінниця і кузина середньовічних письменниць. Дружина «книжника і філософа», яка зігріла любов’ю його життя і оспіва­ла після смерті.

Сергій СИНЮК 24 грудня 2010 р.