№ 72 Про опікунів

Опікунів влада, від пана зверхника чи міська, повинна визначити; щоб опіку­ни визначилися, аби дитячих речей не втратити. Окрім тих опікунів, яких батько визначить, - ті не мусять того чинити (Speculo Saxonum, libro 1, articulo 23;Iure Municipali, articulis 26, 49).

Опікунів може кожен визначити дітям своїм, попри інших родичів, тільки лиш аби це вчинив перед судом та сказав про причини, чому так чинить. Опікун- родич також повинен інвентар спорядити та уточнити сиротам їхнє майно, аби їм того не втратив. І не може опікун спотворити, знищити майна дитячого ані продати, заставити, ані з власності своєї випустити. А коли б сироти, якими він опікувався, померли, тоді й тим, кому їхній спадок по них перейде, повинен дати розрахунок. (Як сказано про це у: Speculo Saxonum, libro 1, articulo 23. Et ad idem de tutoribus libro 1 articulo 42). Але ті опікуни, яких батько визначить, попри ро­дичів, дітям своїм, ті не мусять такого інвентарю споряджати, а то з тієї причини,

що не самі до того беруться, але їх батько визначив і повірив їм у цьому, тоді вся справа опіки вже на довіру до них покладається. А яке майно опікун візьме під свою опіку, таке ж повернути повинен. А якщо має з дітьми своє спільне майно, неподільне, тоді, коли діти стануть повнолітніми, майно з ними поділивши, по­винен їм розрахунок учинити, а майно їм переказати. Також опікун, коли б явні борги записані або з судового рішення, а справедливі, їхнього батька сплачував, а вони б з цим не хотіли погодитися, тоді може радше опікун довести це згідно з законом, аніж вони б від цього відмовитися мали (Iure Municipali, articulo 26).

Опікун-родич, коли б інвентарю не спорядив, тоді повинен усі борги сплатити, хоча б і маетностей дитячих так багато не було (Speculo Saxonum, libro 1, articulis 6; 23). Позаяк то кожен собі на шкоду чинить, хто згідно з законом не поводиться.

Опікун не може дитячого майна продати, ані заставити, окрім однієї з таких причин: насамперед, коли б довелося посаг сплатити, якби жінка його не схотіла чекати, а було звідкіля заплатити; коли б готових грошей не було, лише з майна дитячого був би змушений заплатити.

Друга причина - коли б такий голод настав, що по-іншому не могли прогоду­ватися ті діти, які під опікою перебувають, позаяк і церковні речі слушно в такий час на таку нагоду можуть бути продані.

Третя - щоб боронити інтересів дитячих, покликаючись на закон або захи­щаючи їх від насильства, коли б опікун інакше захистити їх не міг через убозтво їхнє; або коли б також речі сиріт у євреїв були в заставі, і коли б набігали на них лихварські відсотки чи інша шкода через це чинилася; або були явні борги, на які були б або записи, або власноручні розписки, які за законом сплачувати мусять. Поза тими причинами, які тут записані, з жодної іншої причини не може опікун майна дитячого продати або заставити, а рівно ж кожну з цих причин опікун по­винен довести. А якби їхнє майно опікун попродав, можуть його законно повер­нути, окрім [тих випадків], коли б опікун вказав, що це відбулося задля їхньої користі. Тоді, якщо хочуть майном володіти [знову], мусять для покупця гроші відкласти. А коли стануть повнолітніми, тоді таке майно не можуть повертати собі довше, аніж поки рік і день не минеться [...].

Сироти без опікунів своїх нічого не чинити не можуть. Опікуна ж бо неко­рисного, а шкідливого перед законом може мати або бабуся дитини оскаржити, а опікуни такі повинні сім свідків подолати. Хоча в законі написано, що жінки не можуть нічого ні чинити, ні позивати нікого, лише за свою особисту кривду, але позаяк для сиріт існує окреме право, то злі опікуни можуть бути позвані жінками (Speculo Saxonum, libro 1, articulo 4;IuteMunicipal,i articulo 26).

Опікун, коли діти стануть повнолітніми, повинен майно передати, а коли б не хотів передати, тоді має той, хто майно своє хоче отримати, привести до суду двох родичів по батьківській лінії та двох - по материній лінії, які повинні підтвер­дити його повноліття; тоді суд має визнати йому майно, а опікун його повинен переказати. А повноліття для дітей: хлопцям - у чотирнадцять літ, а дівчаткам - у тринадцять (Iure Municipali, articulo 26).

Опікун опіку втрачає, коли неправильно в опіці поводиться або якщо був у чварі з батьком тих сиріт, якими б опікуватися мав; або коли б дитячі речі зле утри­мував, продав чи загубив; або якщо дітям їсти не дає; або якщо не спорядив ін­вентарю дитячих речей; або коли б гроші, які б надходили, не відкладав сиротам, або майно їхнє неправильно примножував. Тоді такого опікуна можуть позивати: мати, бабуся, тітка тих дітей, яка б лише віддано й для добра дитячого чинила; або коли б той же опікун їхнього батька борги від них, будучи сам їхнім опікуном, повертав, не чекаючи на їхнє повноліття (Spec[ulo]. Sax[onum]. lib. 1, art. 41; et Iure Mu[unicipali], artic. 26).

Коли б опікуна не було, тоді пан начальник або управа райців у місті мають визначити опікунів, яких латинники називають curatores (Spec[ulo]. Sax[onum], lib. 1, art. 41, 47; etIureMu[unicipali], art. 26).

Опікун не може майна дитячого придбати - ані сам собою, ані таким чином, щоб іншому продав, а потім від нього відкупив; цього не може він чинити, щоб не було підозр і ошуканства (Speculo Saxonum, libro 1, articulo 44).

Мати повинна просити про [визначення] опікунів у влади для дітей своїх, якби опікунів не було; коли б вона того не вчинила, то коли б діти померли, спад­ку не може після них домагатися за законом імператорським, на який повинні покликатися, коли магдебурзького не вистачає (Ut de hoc Speculo Saxonum, libro 1, articulo 23).

Написано доволі в законі, щоб сиріт ні в чому не ошукувати, і дано зразок, як повинні поводитися опікуни. Та, позаяк мало тих, хто цього дотримується, приятелі про це не дбають, влада того не догляне, тоді по усій Короні Польській великі шкоди й кривди сиротам діються, отож діти, досягнувши повноліття, рідко своє набувають, щоб їм то сповна повернулося, що їм по справедливості нале­жить, а зокрема гроші готівкою та інше рухоме майно. А тому треба боятися гніву Божого і кари за це тим, від кого це залежить.

Groicki B. Artykuły prawa majdeburskiego ktore zowią Speculum Saxonum z łacińskiego jezyka na polski przełożone і znowu drukowane roku pańskiego 1629. - Warszawa, 1954. - S. 50-53.