ПРИМІТКИ РЕДАКТОРА

а. За академічним виданням Ґрекова, це стаття ч. 53.

б. У Ґрекова: стаття ч. 110.

в. У Ґрекова: стаття ч. 52.

г. У Ґрекова: перші 18 статгей.

ґ. „Нарешті р. 1935-ого...............

відповідних розділах." - Текст дописаний 1949-го р. Л.Б. прочи­тав поправлений варіант Першої Частини своєї студії (ст. 15-25) на закритій академічній сесії УВАН, 23-го вересня 1949-го р.: див. Книга протоколів Української Вільної Академії Наук 1949-1953, ст. 51 (Архів УВАН у Канаді).

д. Пізніша праця Юшкова грішить подібною довільністю: див. Русская Правда, Москва 1950, ст. 16-18 і сл. ΓV-τa редакція 1935-го

р. тут числиться V-тою (a V-τa - ѴІ-тою). „Пушкінський звід Ш- тої редакції⁴⁴ (за схемою 1935-го р.) перетворюється в окрему редакцію - ГѴ-ту, до якої теж зараховується список Троїцький ГѴ (ч. 78 у Ґрекова).

е. За остаточним пляном автора, тут мали бути додані короткі пере­гляди й оцінки новіших совєтських праць про Руську Правду: Б.Д. Греков, ред., Правда Русская, тт. І, П, Москва-Ленинград 1940- 1947; М.Н. Тихомиров, Исследование о Русской Правде, Москва- Ленинград 1941; Л.В, Черепнин, Русские феодальные архивы XIV-XV вв., Москва-Ленинград 1948; С.В. Юшков, Русская Правда, Москва 1950; М.Н. Тихомиров, Пособие для изучения Русской Правды, Москва 1953. Л.Б. високо оцінив джерелознавче значіння академічного видання текстів Руської Правди виконане колек­тивом совєтських науковців, що його очолив Б. Ґреков. Див. лист Білецького до Шевельова 27-го липня 1954-го р.: „Сьогодні вислав Вам Грекова „Правда Русская⁴⁴. Кожний том окремо і кожний том заасекурований на $100.00. Може запізнився на кілька день, то сердечно прошу Вас вибачити. І половини не використав, бо дуже багато матеріалу. Але й за цю Вашу неоцінену услугу глибоко Вам дякую. Якби я міг дістати в продажі то з останнього купив би щоб мати в себе під руками.

Одночасно, Л.Б. виявив сильний сумнів щодо наукової вар- тости совєтських текстольоґічних і історичних інтерпретацій Руської Правди. Див. лист Шевельова до Білецького 27-го червня 1954-го р.: „Про текстологію в СССР маєте рацію. Взагалі філологічні методи там у повному занепаді...⁴⁴ (Архів Л. Білець­кого в посіданні п-ні К. Лазор, Торонто).

В записках літа 1954-го р., Л.Б. відмітив неточність і недос­коналість класифікації списків Руської Правди переведеної В. Любимовим для академічного видання Ґрекова.

є. Точніше: 110-ти (до липня 1954-го р.) В академічному виданні Ґрекова надруковано (повністю або у формі вибраних варіянтів) 39 додаткових списків Широкої Правди. Більшість цих списків вже згадувалася (й варія нт и частинно передавалися) в праці С. Юшкова 1935-го р. За клясифікацією Білецького, 34 із цих списків належать до головних угруповань тексту Руської Правди Кормчих Книг: 19 до групи Є, 12 до групи Б, і 3 до групи Г. Один список (Роґожський, ХѴІ-го стол.) представляє текст перехідний до груп Софійського Временника, хоч і включений до Кормчої Книги. Інші списки відносяться до угруповань Софійського Временника (два), і до окремих законодавчих збірників (також два). Всі ці ново- найдені списки (як і подальші спорадичні відкриття) належать до пізнішої епохи в еволюції Руської Правди (XV-XVH стол.), і їхні варіянти цілком підтверджують основну правильність тексто- льоґічної схеми Білецького.

ж. Числа списків всюди подані мною за системою академічного видання Ґрекова, що згідне з остаточним наміром Л.Б., який до 1954-го р. користувався в своїм рукописі старшою нумерацією Калачова і др.

з. Апарат варіянтів тексту Широкої Руської Правди (в цьому апараті Л.Б. вмістив не менше як 1129 звідних приміток різночитань), був підготовлений автором 1932-1934 рр. на підставі усіх опубліко­ваних до того часу матеріялів, як основна прилога до його тексто- льоґічної студії’.

Правду: Зіміна (1965, див. нижче прим, х), Черепніна (1965, див. нижче прим, аа), Щапова (1984, там же), і Свердлова (1988, там же).

і. „Повстав новий кодекс.............. московського суспільства". - Текст

дописаний 1954-го р.

й.,3 цього всього випливає............. або на півночі". - Текст дописаний

1954-го р.

к. Див. Н. Максимейко, „Московская редакция Русской Правды", Проблемы источниковедения, сборн.

Взагалі правильність Празької аналізи Білецького була в короткому часі остаточно підтверджена. Совєтський дослідник В.П. Любимов віднайшов пізний список Руської Правди, т.зв. Никифорівський II. Цей список, ферапонтівського виду за класифікацією Любимова, відповідає Кормчим „типу 58-го списка", а точніше підгрупі Є Кормчих за класифікацією Білецьк­ого, і датується Любимовим не раніше 60-их рр. ХѴІ-го стол, або першою половиною ХѴП-го („Новые списки Правды Русской", у Ґрекова, т. П, 1947, ст. 859). Цікаво, що в Никифорівськім тексті Правди взагалі не було статті аще придетъ кровавъ мужъ, а тільки відсилач до окремої глави Кормчої „о послухах" (там же, ст. 844, 853- 854). Цим відсилачем повністю вияснюється творча робота автора Скороченої Правди у статтях 2-4 свой праці.

л. „Йду прямою....... Скороченої Правди". - Текст дописаний 1954-го р.

м. Див ст. 76.

н. С. Юшков, 1935, ст. 95 примітка 6.

о. Чи не криється тут якесь непорозуміння? В описах списків академічного видання Ґрекова вислів сия книги мѣрило правед­ное зазначений тільки в зв’язку з рукописами чч. 3-7, цебто з відомими п’ятьма списками Мірила Правдивого. Поза тим зано­товано ще відносно т.зв. розенкампфського виду Широкої Правди (за Білецьким, пізнішого виду підгрупи Є), що його „списки заховалися в складі Кормчих Книг об’єднаних з Мірилом Правдивим" (Греков, т.

п. Додаток без дѣтии не віднотований ані в Юшкова (ст. 89), ані в Ґрекова (ст. 114).

р. Див. ст. 72, 76, 79.

с. У Ґрекова: 110-ої. Див. вижче, примітки редактора 1 і 2.

т. Теорія С. Юшкова про суздальське походження цього правничого збірника (в рр. 1250-1274: Русская Правда 1950, ст. 151-152) являєть­ся довільною і недоказаною комбінацією, хоч пізніше перепису­вання й доповнування збірника Мірило Правдиве не лише можливе але й правдоподібне. Сам Юшков признає, що матеріяли збірника почали складатися в першій половині 12-ого століття (там же, ст. 34-37, 150, 344-345). Подібну думку висунув пізніше М. Тихомиров (Мерило праведное по рукописи XIV века, Москва: изд. AHCCCP, 1961), пробуючи її доказати тим, що мов­ляв, частина матеріялу яка ввійшла до Мірила Троїцького списка (нпр. „Слово⁴⁴ Симеона Тверського) повстала щойно при кінці ХШ-го стол. Очевидно, Тихомиров не взяв до уваги правдоподіб­ність різних редакцій Мірила Правдивого.

у. Примітка Білецького відноситься до першого (рукописного) варіянту праці Сергія Шелухіна. Цей другий зшиток До вивчення Руської Правди мав друкуватися щойно 1935-го р. Суперечка про термін обель яка виринула між ученими весною 1934-го р. присггішила процес друку праці Шелухіна: див. нижче, ст. 127.

ф. Мабуть не окрема „редакція⁴⁴, а припадкова комбінація текстів типу Б (перша частина) і Є (друга частина): див.

х. Не зрозумівши стилістичну суть цього паки, совєтський дослідник А. Зімін викомбінував фантастичну теорію про зако­нодавчу діяльність молодих Ярославичів ще перед смертью їхнього батька: див. А.А. Зимин, „Феодальная государственность и Русская Правда“, Исторические записки, 76 (1965), ст. 248-249, 254- 255. Стаття Зіміна (він же відповідальний редактор 1-го тому серії Памятники Русского Права - головний редактор серії: відомий С. Юшков - 1-ий том, п.н. „Памятники Права Киевского Государства⁴⁴, виданий у Москві 1952-го р.), не дивлячись на ряд помилок та неухильне російське шовіністичне забарвлення, містить цікаві, хоч мабуть і несвідомі, потвердження богатьох наукових позицій Білецького.

ч. У Ґрекова: стаття ч. 9.

ш. Архаїчність мови Короткої Правди в порівнянні до мови Широкої Правди переконливо, хоч і з помітною дозою російського шовінізму, довів С. Обнорський: див. його Очерки по истории рус­ского литературного языка старшего периода, Москва-Ленинград 1946, ст. 30.

щ. У Ґрекова: статті чч. 4 і 65.

ю. Новіші дослідники схиляються до думки, що властивий Пушкінський збірник був уформлений в Новгороді не раніше другої половини ХШ-го стал., і що ширша рецензія Судебника Царя Константина (т.зв.,Закон Судний Людям") яка знаходиться в цьому збірнику, це витвір монгольської доби: див. нпр. С. Юшков, Русская Правда, 1950, ст. 42-43, 109-110; М. Тихомиров, ред., Закон Судный Людем, пространной и сводной редакций, Москва: изд. АН СССР 1961, ст. 6-9; Я.Н. Щапов, Византийское и южнославянское правовое наследие на Руси в XI-XIII вв., Москва: Наука 1978, ст. 154-155. Ці уточнення не порушують правдоподіб­ність основної теорії Білецького. Існування більшости матеріалів Пушкінського збірника в раніших рецензіях часів Мономаха цілком ймовірна.

я. „...у Київі, а може навіть..." - Текст поправлений 1949-го р., після обговорення справи авторства Широкої Правди з професорами Оглоблином (Прага, 1944) та Окіншевичем (Мюнхен, 1948). Обидва професори спочатку ставилися досить критично до теорії Л.Б. про авторство Сильвестра. В своїх архівних записках, Білецький віднотував такі завваги:,,проф. Окиншевич: не погоджується з авторством Сильвестра. Переконано мовив, що Сильвестр не міг бути. Дуже сумнівно, щоб церковний діяч став на місце світської влади. Особа самого князя Володимира Мономаха. - проф. Оглоблін: про Сильвестра бракує біографічних даних і доказів. Бракує спеціяльної праці. Порівняти Широку Правду і Повість Временних Літ Сильвестра. Сильвестр: духовна особа. Цікаво би було порівняти в Широкій Правді Сильвестра як церковного діяча. Варта би було пошукати світського діяча біля Володимира Мономаха як кандидат для кодифікатора." (Рукопис Руської Правди, ст. 135 звор., запис 1954-го р.) Цікаво, що проф. Окіншевич дуже скоро злагіднив свою первісну критику концепції Білецького. Див. його Вступ до науки про право і державу, Мюнхен: УВУ 1987 (передрук видання 1949 р.), ст. 174:,,Руська Правда, як ми вже мали нагоду вказати, була написана якоюсь приватною особою чи приватними особами (можливо з духівництва)..." (підкреслення моє - ЮК.)

аа. При кінці травня 1954-го р., простудіювавши нові матеріали подані російським дослідником М. Тихомировим (Пособие для изучение Русской Правды, Москва 1953), Білецький вирішив доповнити четверту й п’яту частину своєї праці ширшою кри­тичною аналізою,,новгородської теорії" походження Руської Правди. Деякі елементи наміченого проекту збереглися в його архівних записках. Л.Б. підкреслював, що хоч Тихомиров спочатку признавав, що остаточне вирішення проблеми місцепоходження Короткої Руської Правди можливе тільки після лінгвістичних і історичних сіудій, то,,все таки далі Тихомиров бере Новгород вже як реальний факт". Отже Л.Б. вважав, що совєтський історик висунув свою концепцію голослівно, і не зумів її належно доказати. Дальшу думку Тихомирова, що гіпотеза про новгородське походження Широкої Правди має право на існування поки не виясниться факт неприявности Руської Правди в тексті пам’ятків неновгородських, Л.Б. окреслив як „дивний спосіб доказу**, і очевидно науково неприйнятний. З пізніших важніших дослідників Руської Правди, Л.В. Черепній підтримав „новгородські міркування** Тихомирова, хоч мусів признати, що матеріали Широкої Правди які „остаточно** редагувалися в Новгороді були переважно українського походження (див. його „Общественно-Политические отношения в древней Руси и Русская Правда**, в В.Т. Пашуто, Л.В. Черепнин, ред., Древнерусское государство и его международное значение, Москва: Наука 1965, ст. 141 і сл.) Натомість А. Зімін об’єктивно погодився з основними тезами Білецького про місцепоходження Широкої Правди (= Київ, близько 1116-го р. Див. його вищецито- вана стаття в примітці х, 1965, ст. 262-3). Нещодавно, теорія новгородського походження Короткої і Широкої Правд була рішучо й остаточно відкинена російськими текстольоґами: див. Я.Н. Щапов, „Русская Правда - Введение**, в В.Л. Янин, ред., Законодательство Древней Руси, Москва: изд. Юридическая лите­ратура 1984, ст. 38-43; М.Б. Свердлов, От Закона Русского к Русской Правде, Москва: изд. Юридическая литература 1988, ст. 32, 166, 172-173.

бб. Деякі новіші дослідники поставили під серйозний сумнів, або й взагалі відкинули теорії Шахматова про існування новгородських літописів першої половини ХІ-го стол. Див. М.Х. Алешковский, Повесть временных лет, Москва: Наука 1971; А.Г. Кузьмин, Начальные етапы древнерусского летописания, Москва: изд. Московского университета 1977.

вв. Теорія Білецького вимагає деякого уточнення. Кодекс Короткої Правди списків Академічного і Археографічного це безперечно твір староукраїнський, але твір дуже своєрідний, підготовлений у київській великокнязівській канцелярії близько 1078-го р. для вжитку у судах новгородської провінції, де вже діяла раніше прийнята Правда Ярослава. Отже це по суті документ української імперіяльної адміністрації. В ньому нема згадки про відміну крівавої пімсти тому, що цей давний інститут, скасований на центральних українських землях, продовжував своє існування на васальних територіях інміонаціональної периферії, тоді ще справді культурно нижчої (Новгород, Суздаль, та інш.) Легальність крівавої пімсти в Новгороді припинилася щойно з прийняттям Широкої Правди незадовго після 1116-го р.

гг. Час прийняття Правди Ярослава в Новгороді остаточно ще не вияснений. Новгородська традиція середини ХѴ-го стол, не мала надійних інформацій про цю подію і вагалася між суперечли­вими датами (рр. 1016, 1019, 1036); див. G. Knysh, Rus and Ukraine in Mediaeval Times, Winnipeg: Ukrainian Academy of Arts & Sciences in Canada 1991, p. 34 note 44.

ґґ. Питання найстаршого писаного кодексу староукраїнських законів постійно обговорюється в науковій літературі, і залишається до нині спірне. З новіших дослідників, Л. Черепній признавав, що писаний київський збірник існував вже з початку 10-го стол., і що цей збірник цитувався в українсько-грецьких договорах (Древнерусское государство..., ст. 143). А. Зімін говорив про писані закони київських князів першої половини 10-го століття, і давав цінні текстологічні вказівки відносно ранних переробок деяких статтей („Феодальная государственность...“, ст. 231-234). Противно, М. Свердлов сумнівався в існуванні писаних київських правничих текстів „дохрисгіянської доби**, і хоч був готовий визнати стародавність,зак­ону руського** з 9-го стол., то уявляв собі його існування лише у формі усного а не писаного права (От Закона Русского..., ст. 81). Думку Свердлова можна легко опрокинути вже самим фактом, що християнство ширилося в Україні на найвищому державному рівні задовго до тзв. „офіційного хрещення** Києва Володимиром. А з християнством співіснували і церковне письменство і певний вид адміністративно-державної грамотности. Ця грамотність виявлялася не лише в староукраїнській (словянській) мові, і не лише в недавно імпортованих глаголицьких і кирилицьких азбуках. Спиралася вона теж на сильні місцеві іранські та (почасти) жидівські культурні традиції, вирощені в контактах з потужними цивілізаційними цент­рами хозарського каганату. „Руські письмена** (іраномовна та іраноф- ормна літературна стихія) залишили певний слід в українсько- грецьких договорах і в старих українських епічних піснях. Простежується цей слід також і в старому українському праві. Текстологічна аналіза першої (найцікавішої, найстаршої, і найбільш скомплікованої) статті Короткої Правди виявляє співіснування цілого ряду історичних нашарувань:

Убьеть мужь мужа, то мьстить брату брата, или сынови отца, любо отцю сына, или братучаду, любо сестрину сынови; аще не будетъ кто мьстя, то 40 гривен за голову; аще будетъ русин, любо гридин, любо купчина, любо ябетник, любо мечник, аще изьгои будетъ, любо Словении, то 40 гривен положити за нь.

Остаточна редакція цієї статті напевно була оформлена задовго до її перепису в Короткій Правді кінця ХІ-го стол., і походить на думку величезної більшости дослідників від „Правди Роської“ Ярослава Володимирича. Ціла стаття природно складається з двох частин. У першій мається до діла з правом на пімсту чи грошеву компенсацію чітко визначених членів староукраїнської політичної громади (убьеть... за голову). У другій (аще будетъ русин... положити на нь) устійнюється право княжої каси до отримування додаткової фінансової компенсації у випадках вбивств певних осіб. Всі назви перелічені у другій частині відносяться до адміністративно-військового апарату держави. Найпізніша вставка: аще изьгои будетъ вказує на тзв. утікачів з „общини**, які служили в спеціальних мілітарних загонах для оборони Києва (та інших міст центральної України) проти печенізьких нападів, починаючи з доби Володимира Великого.

Існування цих загонів і їхня важна державна роля при Ярославі підкреслювалася в праці німецького історика Дітмара з Мерзебургу (помер 1018-го р.)

Раніша вставка перелічувала співробітників київського князя в справах судових, фінансових, та охорони його особистої безпеки: їх вбивство вважалося особливо шкідливим для інтересів держави. Скандинавські корені деяких функцій (гридин, ябетник) спрямовують увагу дослідника на часи помітних впливів таких елементів в Україні. Повість минулих літ розповідає про широке вживання скандинавських пришельців Володи­миром Великим у державній адміністрації, як перед так і після „офіційного хрещення⁴⁴, згадуючи з підкресленням про його київські „гридниці⁴⁴. На можливого автора довшої вставки: любо гридин, любо купчина, любо ябетник, любо мечник, вказує ще й таке помічення. Грошева скрута яка примусила Володимира відкликати новозаснований (за порадою візантійських церковників) інститут смертної кари, і відновити традиційну українську „виру⁴⁴ („закон отця і діда“ за висловом Повісти), могла також його спонукати до подрібного вичислення державних службовців вбивство яких автоматично інтересувало княжу касу. Без такої вставки відновлений закон міг і не прос­тягатися до функцій вищезгаданих службовців. У первісній формі закон установлював: аще будетъ русин любо Словении, то 40 гривен положити за нь. Терміни „русин⁴⁴ і „Словении⁴⁴ означу­вали в тих часах (9-10 стол.) „вижчу⁴⁴ і „нижчу⁴⁴ аристократію військову київсько-української держави. В тотожному розумінні ці терміни вживалися в синхронній давним законам епічній дружинній поезії, нпр. в славній пісні про Олегів похід на Константинопіль. Я вже натякнув в іншій праці (див. Таємниця початкової Pycu в Києві, Вінніпег: УВАН 1991) про тісний зв’язок термінів „русь“, „русин⁴⁴ тощо, з іранською політичною лексикою хозарського каґанату, що її перенесли до ранного Києва адміністративні представники цього багатоетнічного імперіяльного комплексу. Цю лексику перебрали й присвоїли скандинавські династи які з допомогою місцевих сил (іранських і словянських) захопили верховну владу київської землі в середині 9-го стол., та утворили тут фундамент української середновічної великодержавности. Багато статгей і точок т.зв. „закону руського⁴⁴ (про який згадують українсько-грецькі договори 911-го і 944-го рр.) напевно появилися у висліді державної діяльности цієї* нової київської „руси⁴⁴ (панівної аристократії). Але дещо напевно успадкувалося нею від давнішої ірано-хозарської „руси⁴⁴. В політичній поезії Київщини збережена пам’ять про знаменну подію: а саме, що якраз ця первісна „русь⁴⁴ мала принести спокій і порядок ворогуючим родам „великої і обильної землі⁴⁴. Якщо звернеться увагу на цікаву точку першої статті Короткої Правди, де строго обмежувалося хаотичне родове право крівавої пімсти („війна всіх проти всіх⁴⁴ Повісти), то легко зрозуміється що київська епічна пісня мала реальну історичну підставу. За реконс­трукцією Зіміна, найстарша форма першої частини першої статті Короткої Правди могла бути така: убьетъ мужъ мужа то мьстить брату брата или сынови отца любо отцю сина или братучада любо сестрину сынови; аще небудеть кто мьстя ту тому конецъ. Хозарські „руси" мали своє письмо. Отже існує можливість а навіть правдоподібність писаного а не лише усного ранного київського законодавства. Еволюція правових відносин (під впли­вом скандинавців?) скоро дійшла до „грошевої альтернативи" (40 гривень за голоту). Тому що Грекам було потрібно знати точні норми „руського закону" затвердженого як інтернаціональне право в їхних договорах з Києвом (починаючи від загубленого договору 866-го р.), мусимо прийняти очевидну й невідкличну закономірність писаних варіянтів „закону руського" задовго до появи новгородської грамоти князя Ярослава. Питання точнішої дати установлення підставової форми другої частини першої статті Короткої Правди (аще будетъ русин і т.д.) залишається відкрите. Можна припустити, що існувала певна проблема в реальному житті, яка спонукала княжу адміністрацію видати такий „урок" населенню Київщини. Перша Новгородська літопис затримала скупе повідомлення про велике повстання „Уличів“ (правдиве історичне ім’я київських „Полян") проти адміністрації Ігоря приблизно в рр. 945-948. Чи не звязана постанова тяжкої додаткової 40-гривенної „вири" за вбивство княжих воїнів обох категорій (русин, словенин) якраз із цією подією? На всякий випадок, треба прийняти, що цей додаток ввійшов до діючого писаного кодексу.

дд. Останний розділ 5-ої частини рукопису Білецького („Висновки") появився друком ще перед 2-гою світовою війною (п.н. „Руська Правда та її історія": див. Наила Культура, 1935, кн. ѴП, ст. 553- 562). „Висновки" були поновно читані Білецьким на закритій академічній сесії УВАН 30-го вересня 1949-го р.: див. Книга прото­колів Української Вільної Академії Наук 1949-1953, ст. 53. Л.Б. мав намір ґрунтовно поправити й переробити ці раніші позиції на підставі власних новіших міркувань. Кінцеві параграфи первісних „Висновків" подаються нижче: див. ст. 130.

ее. Шовіністична праця С. Обнорського („Русская Правда, как памятник русского литературного языка", Известия Академии Наук СССР: отделение общественных наук, 1934, ст. 749-776) залишилася поза увагою Білецького. Обнорський мусів визнати наявність українських мовних рис в Синодальному списку Широкої Правди 1282-го р. (див. цит. праця, ст. 757, 758, 759, 763, 772, 773). Він це пояснив тим, що первоосновна „русская" Руська Правда, яка нібито виникла в Новгороді в 10-ому столітті, була дещо пізніше перередагована в Києві, де й набула ряд мовних українізмів. Список 1282-го р. мав би походити з цього київського „украинского" варіянту, який все таки затримав „русскую" перво­основу тексту. Наукова голослівність і безпорадність такої конст­рукції цілком очевидна. Вона не була підтримана навіть більшістю російських істориків і текстологів.

єє. Пор. подібну оцінку текстології Руської Правди, вижче, ст. 24.

жж. В своїм апараті варіантів, Л.Б. залишив таке важне помічення: „(Списки) 4, 58, 6, К-21, 54, 41, 64, К-30, 43, 78, 61, 60, 55, 7 - замість сь матерью є смерт/ь/ію, а список 4 замінив первісний вислів сь матерью пізнішою „поправкою" смртью. У списку ч. З первісний вислів смртью змінений пізнішим почерком на смгрью(див. Любимов, 1929, ст. 113.)“ Всупереч палеографічній аналізі Любимова, Я.Н. Щапов представив с матерью як первісне читання (!) Троїцького рукопису (див. В.Л. Янин, ред., Законодательство Древней Руси, 1984, ст. 71). Таке явне фальшу­вання джерел пояснюється мабуть „політичною" потребою оборонити за всяку ціну первозначність мнимого суздальського варіянту Руської Правди. Щапов пише, що всі відомі рукописи Широкої Руської Правди походять від „північно-східної редакції старого київського тексту кінця ХП-початку ХШ стол., редакції яка збереглася у володимиро-суздальській, новгородській, і московській рукописній традиції** (цит. праця, ст. 43.) Троїцький список ХГѴ-го стол. (ч. З у Трекова), за Щаповим,,добре зберіг архетипний текст". Щапов нігде не пояснує чому Новгород, який мав власну традицію Руської Правди отриману безпосередно від Києва, і далеко ранішу від суздальської, потребував текстологічного посередництва „Північно-Східної Руси" в цій справі.