«СЕ A3 ПИСАЛ ГРЕШНЫЙ, МОЛЯСЯ БОГУ И ПРЕЧИСТОЙ», або Продряпані хроніки Софійського собору

Живу історію давніх храмів зберігають стіни, вкриті графіті, — написами й малюнками, продряпаними гострим предме­том (ножем, голкою, писалом) на тиньку або фресці. Осо­бливий інтерес для епіграфістів — спеціалістів з їхнього вивчення — становлять написи з датами, згадками про відомих історичних осіб та події.

Протягом семи з половиною віків — з XI до XVIII ст. — люди вирізали на стінах Софії Київської молитовні звернення, свідчи­ли про своє паломництво до святині, згадували події, що їх хви­лювали. У XVIII ст. стіни собору було потиньковано й розписано олійними фарбами (щоправда, не всі відразу — у храмі є графіті,

Фотографія та прорисовка графіті « 2126 в приділі святих Іоакима та Анни. У записі зазначено 6536 рік від створення світу, тобто 1028-й

виконані у 1712 та 1732 pp.). Олія поклала край культурі графі­ті (дряпати по ній незручно, фарба кришиться, чіткі прорізи не виходять) і приховала написи від пильного ока потенційного до­слідника.

Завдяки реставраційним роботам середини XX ст. було роз­чищено великі ділянки давнього стінопису. Відкритими написа­ми зацікавився історик Сергій Висоцький, який з 1957 р. почав систематично вивчати епіграфічну спадщину Софії. Дослідження тривали 26 років, було відкрито й опубліковано 311 графіті. У де­яких із них зафіксовано події, які підтверджують і уточнюють лі­тописні тексти (приміром, запис про смерть Ярослава Мудрого), а в деяких — події, що в документах не згадуються (такі, як мир на Желяні або купівля Боянової землі).

Праця С. Висоцького була настільки вагомою, що після його публікацій у наукових колах поширилася неофіційна думка, ніби все найважливіше й найцікавіше з епіграфічної спадщини Софії вже відкрито.

Кандидат історичних наук, провідний науковий співробіт­ник заповідника Вячеслав Корнієнко досліджує графіті Софії вже п'ять років поспіль. Опублікував присвячену їм монографію і кілька десятків наукових статей. Курує його роботу доктор істо­ричних наук, професор, завідувачка відділу науково-історичних досліджень заповідника Надія Нікітенко, автор сміливої концеп­ції щодо більш раннього датування зведення собору.

Якщо Сергій Висоцький вивчав графіті вибірково, то В'ячеслав Корнієнко планомірно, сантиметр за сантиметром, до­сліджує стіни храму, фіксуючи кожну тріщинку, вибоїну і, влас­не, проріз. Від природи уважний до дрібних деталей, тепер, ви­вчивши близько 2 500 графіті у Софії Київській і близько 500 — у церкві Спаса на Берестові, молодий учений із легкістю розрізнить штрихи, умисно нанесені людською рукою.

— Не знаю, чи присвячу графіті собору три десятки років, як С. Висоцький, — каже дослідник. — Сподіваюся, що вдасться за­кінчити раніше — років через п'ять-шість. На сьогодні повністю досліджено три вівтарі основного ядра Софії та близько полови­ни ще одного вівтаря. А є ще зовнішні та внутрішні галереї, хори, вежа. На нашу думку, загальна кількість графіті буде в межах п'яти тисяч.

...І стіни заговорили...

— Неможливо уявити собі, щоб у сучасному храмі хтось ви­різував написи на стінах. Кажуть, що й у Давній Русі писання на стінах переслідувалося...

— Раніше був поширений такий погляд, — уточнює В'ячеслав Корнієнко. — Він ґрунтувався на уставі князя Володимира, де рі­зання стін (так трактувалося продряпування графіті) прирівню­валося до розривання могил і каралося 20-ма ударами палицею.

— Однак люди встигали надряпати досить великі тексти...

— Це пояснювали так: люди стояли на службі, досить трива­лій, і з нудьги крадькома дряпали на стінах. Проте більшість гра­фіті відразу впадають у вічі, виконати їх потайки у присутності інших неможливо. Ймовірніше, що написи виконувалися пере­важно тоді, коли служби у храмі не було, але люди мали доступ до собору.

— Хто ж їх залишав?

— Будівничі, прихожани, учні школи, що діяла при Софії, навіть клірики. У деяких записах зазначено, що їхні автори були ченцями. Є записи у вівтарних частинах, куди мирян не допус­кали (хоча є не зовсім підтверджена гіпотеза, що в XI ст. ще були винятки). Отже, їх виконували ієреї.

Цілком імовірно, що молитовний напис можна було замови­ти: частину графіті виконано на високому професійному рівні, причому видно, що писці досить добре володіли книжною куль­турою, використовували цитати з різних гімнографічних творів.

Більшість графіті писали чоловіки. Утім, є й кілька записів, зроблених жінками. Зокрема, виявлено два графіті, виконані, на нашу думку, Анною Ярославною ще до її від'їзду до Франції. Там складна система доказів: власне ім'я Анна, порівняння динаміки почерку Ярославни на стіні храму з її особистим підписом на гра­моті Суассонському абатству, зв'язок із образом св. Пантелеймо­на, який мав велике значення для Ярославичів.

— Що означало графіті, яке складалося лише з імені, як у випадку з гіпотетичним автографом Анни Ярославни?

— Одна з найпоширеніших формул автографічних записів у Давній Русі — «писал такой-то». Нерідко залишали тільки ім'я, без дієслова. Є записи розширені: «Се аз писал грешный, моляся Богу и Пречистой» тощо. Десь у XVI ст. цю формулу змінює фраза «Был тут такой-то». Та це не просто «автографи на згадку» — та­ким чином людина засвідчувала або факт власного паломництва, або те, що особисто виконала напис, сподіваючись на допомогу у виконанні молитовних побажань, висловлених у храмі.

— Які ще види графіті існують?

— Переважно це, звісно, молитовні й пам'ятні записи. Вели­ку категорію графіті становлять записи рахунку поминальних служб — на ці ряди вертикальних рисочок дослідники донедавна не звертали уваги.

Знаходимо багато цитат, зокрема з творів, що не дійшли до нашого часу. Так, у Георгіївському вівтарі знайдено дві «Херувим­ські пісні» в редакціях, яких немає в жодній письмовій пам'ятці. Можливо, це варіанти перекладу з грецького оригіналу, а роз­біжності зустрічаються в місцях, особливо складних для точного перекладу.

Є багато записів окремих літер і складів — у деяких випадках це фрагменти вправ для навчання грамоті, які, вочевидь, писали школярі.

Знаходили ми й чимало малюнків. Найчастіше це хрести різ­них форм. Побутує думка, що хрест — найпростіша форма мо­литви, яку навіть неписьменна людина може надряпати. Проте багато зображень виконано на такому високому художньому рів­ні, що важко припустити, ніби вони з'явилися випадково. Часто трапляються зображення тварин і птахів.

— Що це — символи чи побутові малюнки?

— Багато зображень є символічними. Так, павич, що схилив голову над чашею, — символ Євхаристії. Якщо звернемося до апокрифів (на Русі тоді не було чіткого розмежування між кано­нічною і неканонічною літературою), побачимо, що із зайцями порівнювали християн, які втікають від небезпек світу цього і знаходять спасіння в Церкві. Отже, зобразивши зайця на фресці пророка Єзекіїля, невідомий автор, власне, назвав його христия­нином. На фресці із зображенням апостола Петра — троє птахів. Пам’ятаємо, що Христос сказав Петрові: тричі не прокукурікає півень, як ти відречешся від мене. Щодо малюнків коня, собаки, кота точно сказати наразі важко.

Деякі малюнки супроводжуються текстом. Приміром, у Геор­гіївському вівтарі є комічне зображення воїна з великою головою, на яку не налазить шолом, а поряд напис: «Злой еде на войну». Слово «злой» означало поганий, нікудишній. Це явна пародія. Одним із правил середньовічної пародії було те, що глядач міг легко впізнати гротескний персонаж. Художник вправно зобра­зив конусоподібний шолом, списа і круглий щит, завдяки яким зрозуміло, що на малюнку — давньоруський дружинник.

На сьогодні знайдено п’ять дитячих малюнків (це видно і за висотою розташування, і за технікою виконання): двоє чоловіч­ків зі здійнятими руками, один із яких, мабуть, є воїном, люди­на на віслюку (щоб було зрозуміло, вгорі дитина дописала «Іа») і двоє вершників.

Цікаво, що на одній фресці може бути близько сотні графіті, а на іншій — чотири-п’ять. Гадаю, це можна пов’язати з популяр­ністю культу певного святого.

— Чи існувала «церковна цензура» для графіті?

— Так, написи, що не відповідали церковним вимогам, затира­ли. У Софії їх знайдено наразі небагато, одну вдалося відновити: «Грамоте обучаасия Фома евнух писал то». Поряд — зображення собаки, по якому цензор прокреслив руки у жесті благословен­ня (тобто не клясти автора, а помолитися за спасіння його душі). Можливо, саме він зазначив, що автором малюнку є Фома, а по­тім розкаявся, що звів наклеп... У Софії Новгородській цензор зопалу написав: «Отсохни у тебя руки», а потім, вочевидь, роз­каявся в некоректності й додав: «Спаси, Господи, душу грешную».

— Якими ще відкриттями тішать вас розшифровані графіті?

— Велику радість приносять графіті, коли завдяки їм вдаєть­ся визначити, хто зі святих зображений на фресці. Так, нещодав­но виявилося, що на одній з фресок — св. Лев. Це Папа Римський, який жив у V ст., активно боровся з єресями, залишив багато тво­рів. Він сам-один вийшов назустріч Аттілі, коли той із військом готувався йти до стін Риму, і умовив його відступити. Зображен­ня в Софії Київській свідчить про те, що Папу шанували й у ві­зантійській церкві.

Проте геть дивовижне відчуття, коли внаслідок нашої роботи святий буквально повертається з небуття. Так, графіті на одній із фресок повідомило, що на ній зображений Амон Олександрій­ський, воїн-мученик. У сучасних святцях його не знайдеш, зате його згадують святці X ст. і Євсевій Кесарійський: коли під час переслідувань одного християнина катували, Амон зі своїми вої­нами стояв на варті біля лобного місця. Побачивши, що бідолаха вже готовий зректися Христа, він зійшов на поміст, сповідував християнство, за що був страчений, а пізніше віднесений до лику святих.

— Як вплинула на характер записів драматична історія со­бору: розграбування його ордами хана Батия 1240 p., століття у занедбаному стані?

— Графіті свідчать, що служби у храмі не припинялися на­віть у роки, що вважаються періодом пустки.

У цей час через постійні набіги татар резиденцію митропо­лита перенесли до Новогрудка під Вільно — столицю Великого князівства Литовського. А на початку XV ст. з'явилися два ми­трополити — в Москві Фотій, а в Новогрудку Григорій Цамблак. У Софії правили їхні намісники, та, власне, кожен прагнув лише збагачення. До цього періоду зараховуємо напис на північному фасаді сходової вежі (у ті часи там був головний вхід), виконаний фарбою по шару, розташованому під тиньком, що обвалився. Там написано: «церковь тюжая», тобто сумна, скорботна. Цікавий запис є в Георгіївському вівтарі: це посилання на книгу проро­ка Аггея, стих 16. Це звернення до євреїв, які забули відбудувати Єрусалимський храм, за це їм усі нещастя. Автор графіті прозоро натякав, зокрема й намісникам, що всі лиха Руської землі, серед них і набіги татар, спричинені тим, що митрополичий храм зане­дбаний.

Пізніше графіті стає дедалі більше, їхня кількість ще зростає у XVI—XVII ст.

Про період, коли Софією володіли уніати, у православній лі­тературі записано, що храм було розграбовано, служби в ньому не проводилися, паслися корови та кози. Проте кандидат істо­ричних наук Наталя Синкевич знайшла документальні свідчення того, що за уніатів у Софії проводилися служби, діяв монастир, уніатський митрополит навіть зумів знайти деякі кошти, щоб розпочати відбудову храму. Про те, що Софійський собор у цей час діяв, свідчать і графіті на його стінах.

Софія об'єднувала найрізноманітніших людей. Показово, що серед графіті XVI — XVII ст. є записи і православного, і католиць­кого духовенства, і уніатів, і протестантів, і світських, і духовних осіб — зокрема вірменів, поляків, німців.

Написи XVI—XVII ст. дають багато важливої інформації, у деяких згадуються відомі історичні особи. Так, в апсиді централь­ного нефа було виявлено автограф Антонія Грековича — намісни­ка уніатського митрополита. Його втопили козаки в 1618 р.

Десь у другій половині 1650-х pp. написи на деякий час пере­стають з’являтися. Це пов'язано з добою Руїни. Те ж саме спо­стерігаємо і в церкві Спаса на Берестові. Ми не можемо чітко ви­значити, що в цей час записи в соборі не робилися, та останній відомий нам запис XVII в. датований 1658 роком, потім уже ідуть дати XVIII ст.

Особливу цінність для дослідників становлять графіті з да­тами. Оскільки настінні написи зазвичай фіксували події «по га­рячих слідах», найбільш ранні з них дозволяють судити про вік храму точніше, ніж письмові джерела, віддалені від подій на деся­тиліття, а часом і на століття.

Стосовно прочитання датованих софійських графіті розгор­нулася суперечка, пов’язана насамперед із уточненням часу за­кладення собору. Літописи фіксують два «дні народження»: Но- вогородський літопис — 1017 p., «Повість минулих літ» — 1037 р. Проте В. Корнієнко виявив низку ранніх дат, що суперечать ідеї заснування Софії не лише у 1037, а й у 1017 р.

— На сьогодні найбільш раннім написом, що чітко читається, є 1019 p., — розповідає вчений. — Є запис, який, на нашу думку, могли виконати у 1018 p., проте остання цифра не збереглася, тож найбільш пізньою датою цього запису може бути і 1021 р. Хай там як, уже у другому десятилітті XI ст. Софія стояла і була розписана фресками. Ці дати перекреслюють і 1017 p., адже Ярослав не міг створити такого грандіозного храму за декілька років. Крім того, знайдено дати 1028 і 1033 р.

Найпалкіші суперечки викликає графіті, виконане на фресці Св. Василія Великого у Георгіївському вівтарі. На думку Н. Нікі- тенко і В. Корнієнко, воно містить дату — 6530 рік від створення світу, тобто 1022 рік, і супровідний напис: «О Пасце златой Господ­ственной дни прости» («У 1022 р. в дні Золотого Господственного Великодня будьте уважні, пильнуйте»). Цього року справді збі­глися два великі церковні свята — Великдень і Благовіщення, що називали істинним, Господственним Великоднем і пов’язували із цією подією друге пришестя Христа. Якщо, зробивши припущен­ня, що Софію було закладено і побудовано не пізніше цього року, взяти зазначені у святцях дати освячення собору — 4 листопада ill травня — і накласти їх на тогочасний календар, враховуючи, що такі урочисті акти здійснювалися у неділю, вийде, що храм було закладено 4 листопада 1011р., тобто ще за князя Володимира, а освячення престолу, яке ознаменувало відкриття собору, відбу­лося 11 травня 1018 р. Це означає, що Ярослав Мудрий не заклав Софію, як розповідають літописи, а тільки завершив розпочате батьком у 1016—1018 pp., додавши в початковий проект кілька змін (приміром, власну усипальницю).

На користь цієї версії, на думку Н. Нікітенко, свідчать і фрес­ки собору, особливо світські: їхньою головною темою було про­славлення князя Володимира та його дружини, візантійської царівни Анни, але не Ярослава Мудрого. Є й інші аргументи (на жаль, обсяг і тематика статті не дозволяють навести їх усі). Проте визнати висновки співробітників заповідника «Софія Київська» — означає переписати підручники й довідники, переглянути на­укові погляди, які досі здавалися неспростовними. Наразі масти­ті вчені до цього не готові. Між опонентами точиться дискусія, що стала особливо гострою останнім часом, з огляду на те, що ЮНЕСКО внесло 2011 р. у Календар пам’ятних дат як ювілейний для Софії, а президент України своїм указом затвердив святку­вання ювілею на державному рівні.

До дискусії залучено і деяких російських вчених, зокрема фа­хівців з епіграфіки. У Софії не так давно побували молоді дослід­ники Сава Міхеєв, Андрій Виноградов, Олександра Свдокимова. Оцінку результатам новітніх досліджень графіті, здійснених уче­ними заповідника, давали корифеї російської школи епіграфіки

Тетяна Рождественська та Альбіна Мединцева. Свої критичні ви­сновки вони презентували на круглому столі з проблем датуван­ня Софії Київської, що відбувся у квітні цього року.

— Чи правда, що в Росії — найсильніша у світі школа епі­графіки? А що у нас із фахівцями у цій галузі? — запитую у Вячеслава Корнієнка.

— В Україні після С. Висоцького епіграфікою майже ніхто не займався. Щоправда, кандидат історичних наук Тимур Бобров- ський опублікував кілька написів, знайдених ним у київських печерах, які він вивчає. Проте в нього немає наукових робіт, при­свячених софійским графіті.

У Росії справді є своя школа. Т. Рождественська репрезентує Петербург, А. Мединцева — Москву, вона досліджувала графіті Софії Новгородської, написала про них монографію. Не сказав би, що російська школа — найкраща у світі, такі самі сильні шко­ли є й у країнах Балканського півострова.

Проблема в тім, що серйозно вивчати графіті можна, лише постійно перебуваючи в пам'ятці, «живучи» в ній. Вони не до­сліджуються наскоком, чим, на жаль, грішать молоді московські епіграфісти. Зазвичай їхні приїзди до Софії Київської тривали кілька днів. Навіть О. Свдокимова, яка захистила кандидатську дисертацію з грецьких графіті, на моїй пам'яті лише двічі при­їздила до Софії.

— Т. Рождественська й А. Мединцева бачили графіті в ори­гіналі чи лише на фотографіях?

— Т. Рождественська була тут 2007 р. Вона бачила напис «О Пасце златой», але жодних суджень щодо нього не вислови­ла. Пізніше у Тетяни Всеволодівни виникли сумніви. Спочатку вона стверджувала, що не існує слова «Пасце». Та коли я вказав їй на приклади такого написання, зокрема, в пам'ятці XI ст. — Остромировому Євангелії, дослідниця змістила акцент на сло- во «златой» — мовляв, так його почали писати лише в XII—XIII ст. Питання дискусійне, з огляду на те, що ми не маємо достат­ньої кількості пам'яток XI ст. Одначе в графіті часом фіксуються такі звороти, які, згідно з усіма відомими на сьогодні правилами старослов'янської мови, траплятися не повинні. Приміром, у Со­фії Київській є кілька графіті, де слово «много» пишеться як «мо­його». Такої форми у жодній літературній пам'ятці немає...

— Можливо, лінгвістам у майбутньому доведеться ревізу­вати свої погляди?

— Так сталося з новгородськими берестяними грамотами. Коли їх вперше відкрили, було висловлено думку, що їх писали малограмотні люди. Проте сучасні лінгвісти дійшли висновку, що відсоток помилок у цих записах мінімальний, і вивели кілька но­вих правил написання.

Варто зазначити, що Т. Рождественська більше уваги при­діляла північноруським говорам і пам'яткам епіграфіки, а вони дещо відрізняються від південноруських. Наразі в нас небагато матеріалів, з яких можна судити про говір Київської Русі, однак С. Висоцький відзначав велику кількість українізмів, повноголосся, яке зустрічається набагато раніше, ніж вважалося досі.

— Чим різняться методики, які використовували під час дослідження софійських графіті С. Висоцький, російські епі­графісти, ви? УВнаслідок чого виникли різночитання?

— Методика і С. Висоцького, і наших російських колег по­лягає в тому, що спершу пропонується певний варіант прочитан­ня. Напис фіксується з допомогою фото, після цього виконується прорисовка. Сергій Олександрович наводив прорізи по фото­графіях і відбілював. Російські епіграфісти роблять прорисовки, проглядаючи фото на комп'ютері — вже у себе вдома. Проте й кілька десятків фото не гарантують, що ти чітко відрізниш проріз від дефекту. На екрані тріщина і гніздо від соломи, що наклалися одне на одне, можуть здатися літерою — а як перевірити, коли поряд немає оригінала?

Ми спочатку просто заміряємо й фотографуємо графіті (ви­користовуємо збалансоване, бокове освітлення, бо в занадто яскравому світлі частина штрихів може втратитися). Готову фо­тографію порівнюємо з оригіналом, розглядаємо штрихи під різ­ними кутами — так видно, де пошкодження випадкові, а де умис­ні. Тільки після цього намагаємося відновити текст.

— Відомо, що в давньоруських письмових джерелах цифри позначали літерами. їх виділяли з тексту титлами, іноді крап­ками. Проте А. Мединцева звертає увагу на те, що кілька на­писів, які ви інтерпретуєте як дати, титл не мають.

— Писці також іноді забували поставити титло. А в епіграфі­ці не завжди діють норми книжної писемності. Крім того, чи по­трібні особливі позначки, якщо напис складається лише із циф­ри? Приміром, на берестяній іконці, знайденій у Новгороді, є дата 1029 р. без титл.

Ще один нюанс, зафіксований і в Софії: якщо літеру написати в горизонтальному положенні, це вказує на її цифрове значення. У чотирьох грецьких графіті, датованих XI ст., трапляється «ле­жача» форма літери S — «зело». Ця літера на Русі використовува­лася для письмового позначення цифри 6 або 6000, а от у словах вживалася в поодиноких випадках. Уже в пізніші часи вона поча­ла заміняти літеру 3. Спершу ж «зело» передавало звук [дз].

Як дослідник я несу відповідальність за кожен штрих на моїй прорисовці. Якщо вже дата виводиться, її ретельно, неодноразо­во вивірено.

— Російські епіграфісти згодні з вашими українськими опонентами стосовно «дня народження» Софії Київської. Що спонукає їх дотримуватися більш пізнього датування?

— Те ж саме, що й наших українських опонентів. На ім'я мі­ністра культури і туризму України було написано листа від групи вчених із Росії, які вважають, що святкування тисячоріччя Софії Київської призведе до встановлення 1011 р. як офіційної дати її заснування, а це змусить переглянути всю історію культури Дав­ньої Русі. Але ж настав час переглядати. Якщо раніше вважалося, що писемність на Русі утвердилась лише в середині

XI ст., то 13 липня 2000 р. в Новгороді було знайдено «Нов­городську псалтир» — триптих із навощених табличок, що да­тується початком 990-х — кінцем 1010-х pp. Якщо зіставимо цю знахідку з літописними згадками про те, що за Володимира по­чали відкривати школи, стане зрозуміло: десяти років цілком ви­стачило, аби виростити письменне, книжне покоління. Теж саме і з новим датуванням Софії, яке доводить факт розквіту культури Київської Русі не в середині, а на початку XI ст.

Аліна БАЖАЛ 13 серпня 2010 р.