БРАТ ПРОТИ БРАТА

Воєнне протистояння синів Володимира Великого: версії, міфи й пошук істини

13 липня 1015 року завершився земний шлях князя Володи­мира Великого, одного з найвідоміших діячів вітчизняної історії й одночасно — однієї з найбільш складних і суперечливих її фігур.

Питання, про яке йтиме мова в цій статті, аж ніяк не нале­жить до числа «білих плям» вітчизняної історії. Практично всі іс­торики, які писали й пишуть роботи з історії Київської Русі, так чи інакше згадували про ті непевні смутні часи в житті наших далеких предків, коли брат повстав проти брата. Разом із тим се­ред представників як вітчизняної, так і зарубіжної історичної на­уки й досі не вщухають суперечки навколо одного питання, яке аж ніяк не є якоюсь складною проблемою з концептуального по­гляду. Його можна сформулювати досить просто: між якими саме синами князя Володимира розгорнулася боротьба за владу в Дав­ньоруській державі? Щодо цього в світовій історії існують дві різ­ні, багато в чому протилежні, версії. Беручи до уваги ті традиції, які за довгі роки склалися у вітчизняній історичній науці та пу­бліцистиці загалом, ми умовно назвемо їх версією традиційною і версією нетрадиційною.

ВЕРСІЯ ПЕРША (ТРАДИЦІЙНА)

Князь Володимир Великий був багатодітним батьком. Від своїх декількох дружин (наприклад, візантійської принцеси Анни, дочки Полоцького КНЯЗЯ Рогніди) він мав 12 синів (Бори­са, Гліба, Ярослава, Святополка, Вишеслава, Ізяслава, Судислава та інших). Варто, проте, зазначити, що далеко не всі сини Воло­димира Великого були втягнуті в боротьбу за те високе місце, яке спорожніло після смерті переможця Перуна. Деякі з них (напри­клад, Вишеслав та Ізяслав) залишили цей світ ще до смерті свого батька, інші ж, що дожили до відомих смутних часів, опинилися через ті чи інші причини поза «братнім» протистоянням.

На думку прихильників цієї версії, що набула згодом досить великої популярності (вона викладається в таких найвідоміших письмових пам'ятках, як «Повість минулих літ» і «Житіє Бориса і Гліба»), хід цієї боротьби розгортався таким чином. Буквально відразу ж після смерті князя Володимира правителем Київської Русі став князь Святополк — людина, що не мала моральних цін­ностей, ним керувало лише бажання мати (притому — якою за­вгодно ціною) владу в державі. Природно, що, будучи людиною вкрай жорстокою та підозрілою, Святополк не міг вважати свою перемогу остаточною, поки були живі його брати. Без особливих вагань старший син князя Володимира вирішує позбутися трьох братів-конкурентів — Бориса, Гліба й Святослава...

Першою жертвою підступного Святополка став його брат Бо­рис — улюбленець батька, людина гарна не лише своєю зовніш­ністю, але й своїм внутрішнім світом, і до того ж така, що її щиро любив простий народ. Одного разу шатро, в якому відпочивав Борис, оточила група озброєних бояр, які вирішили цим вбив­ством довести свою відданість Святополку Окаянному. Та Борис заздалегідь дізнався про підступні плани свого старшого брата, але від опору Святополку він практично відразу ж відмовився, заявивши, що ніколи не підніме руки на людину, яку він шанує, як рідного батька. Увірвавшись у шатро, підіслані Святополком убивці пронизали Бориса своїми списами, а після короткої бо­ротьби вбили його вірного слугу — угорця Георгія, вони його обезголовили (таким чином люди Святополка заволоділи золо­тою гривнею, яка висіла на шиї Георгія, — подарунком Бориса). Незабаром, однак, виявилося, що зброя вбивць лише поранила Бориса. Поклавши тяжкопоранену жертву на віз, люди Святопол- ка відвезли її до свого господаря. Святополк, не змінюючи свого рішення, наказав добити брата...

Після цього прийшла черга іншого брата Святополка — Гліба. Святополк обманом викликав його до себе, відправивши листа, в якому говорилося, що батько, князь Володимир, помирає й бажає бачити його (на момент написання цього листа Володимир був уже мертвий). Повіривши написаному, Гліб із невеликим загоном вирушив до Києва на кораблі, але незабаром його наздогнала по­слана Святополком погоня, нею керувала близька людина «ока­янного князя» — якийсь Горясер. Убивць було набагато більше. Добре розуміючи безперспективність боротьби, Гліб, як і Борис свого часу, відмовився від опору. Він наказав своїй невеликій дру­жині покинути його і залишився на кораблі зі своїм кухарем Тор- чином. Захопивши корабель, Горясер і його люди наказали Тор- чинові вбити Гліба, попередивши кухаря: якщо той відмовиться, то помре разом зі своїм господарем. Віддавши перевагу ганебному життю, а не чесній і мужній смерті, Торчин своїм ножем перерізав Глібові горло... Через деякий час Святополку Окаян­ному вдалося реалізувати свій план і щодо третього брата — Святослава, який був тоді господарем всієї древ- лянської землі. Як і Борис, князь Свя­тослав заздалегідь дізнався про намір Святополка вбити його і, не бажаючи випробовувати долю, вирішив тікати до Угорщини. Проте, незважаючи на це, врятуватися Святослав не зміг. У Карпатських горах його також наздо­гнала святополкова погоня...

Про лиходійства Святополка Ока­янного незабаром дізнався новгород­ський правитель Ярослав (майбутній правитель Київської Русі Ярослав Мудрий), який, маючи за собою сер­йозну силу — новгородську та варязь­ку дружини, вирішив покласти край суспільному злу, яке чинив старший син князя Володимира. 1016 року вій­сько Ярослава розгромило військо Святополка та вступило до Києва, де сам Ярослав, і це підтримала части­на киян, став великим князем. Проте 1018 року Святополк, покликавши на допомогу свого тестя — польського короля Болеслава Хороброго, розгромив дружини Ярослава й по­вернувся на батьківський престол.

Давньоруський воїн.

Реконструкція П. Толочка.

Якщо вірити певним джерелам, відносини між родичами-со­юзниками не склалися. Братовбивця мав серйозні підстави під­озрювати короля-тестя в прагненні узурпувати владу в Київській Русі, тому віддав таємний наказ — «бити» поляків скрізь і за будь-якої можливості. Натрапивши на яскраво виражену воро­жість місцевого населення, поляки разом зі своїм королем неза­баром повернулися на батьківщину, сильно послабивши цим «не­вдячного» королівського зятя. Сприятливою для себе ситуацією скористався Ярослав, який 1019 року розгромив загони Свято- полка. Святополк Окаянний, зазнавший поразки (як незабаром з’ясувалося, остаточно), втік до Польщі, де невдовзі й помер за загадкових обставин. Так Ярославу під час кровопролитної війни вдалося назавжди позбутися сильного й небезпечного ворога.

ВЕРСІЯ ДРУГА (НЕТРАДИЦІЙНА)

Дещо узагальнюючи зміст традиційної версії, викладеної нами в загальних рисах, підкреслимо, що її прихильники бачи­ли розстановку сил у «братній» боротьбі так: з «одного боку ба­рикад» — князь Святополк Окаянний, а з іншого — Гліб, Борис, Святослав і, звичайно ж, Ярослав, який зумів назавжди позба­вити Київську Русь від жорстокого братовбивці. Крім того, тра­диційна версія будується на зіставленні Святополка та Ярослава, які, відповідно, втілювали сили підступності та зла з одного боку й великодушності та справедливості — з іншого. Підкреслимо, що прихильники нетрадиційної версії, вперше викладеної в де­кількох старих скандинавських сагах і в деяких інших джерелах, подають події, про які йдеться, дещо по-іншому. Передусім «не- традиціоналісти» проголошують Святополка та Бориса не смер­тельними ворогами, а... союзниками, які протистояли «владним» амбіціям Ярослава.

За нетрадиційною версією, після смерті Володимира Велико­го в Києві запанував Святополк, дружина Бориса спробувала під­штовхнути свого князя до активної боротьби проти нього. Проте Борис твердо заявив своїм дружинникам, що ніколи не підніме руки на свого брата, якого він шанував і шанує не менше, ніж рід­ного батька...

Читачі певно помітили, що ця фраза Бориса трапляється в на­шій статті вже не вперше. Проте прихильники традиційної і нетра­диційної версії вкладають у неї абсолютно різний смисл: якщо пер­ші хотіли підкреслити нею бажання Бориса без боротьби прийняти смерть від людей Святополка, то другі інтерпретують її як прагнен­ня Бориса ні в якому разі не ворогувати зі Святополком. Більше того, «нетрадиціоналісти» вважають, що Борис і його дружина були ак­тивними захисниками влади Святополка від «посягань» Ярослава. На їхню думку, 1016 року не Святополк, а саме Борис вирушив у по­хід проти армії Ярослава. Щоправда, у кривавій битві між братами Борис не переміг, його воїни зазнали поразки, тому він був змуше­ний втекти до Угорщини, а Святополк — до Польщі...

Звісно, щодо цих подій дві версії (традиційна й нетрадицій­на) дуже відрізняються одна від одної. Якщо в першій Бориса зо­бражають як людину, яку Святополк сприймає як небезпечного потенційного ворога, то в другій Борис — сильний і важливий союзник Святополка.

Через деякий час загони Бориса, який не змирився зі своєю по­разкою, підішли до Києва і взяли в облогу місто. Однак взяти сто­лицю Київської Русі, добре укріплену Ярославом, Борис не зумів...

Пізніше Ярослав отримав донесення, що під час облоги Киє­ва Борис загинув. Проте згодом це не підтвердилося, більше того, майбутній «тесть Європи» і його дружина дізналися, що насправді Борис вижив і збирається, відновивши сили, знову битися з Ярос­лавом. Цілком можливо, що попереду в братів-суперників була ще не одна битва, а їхні дружинники ще неодноразово схрещували б один із одним мечі. Проте саме тоді командир варязької дружини, яка служила в Ярослава, Еймунд запропонував йому покінчити з братом-противником не на полі битви, а «нетрадиційним» спосо­бом, на що Ярослав, хоча й вагаючись, але все ж таки погодився... Одного разу, вночі, коли Борис і його дружинники відпочивали після ратних справ, Еймунд і декілька варягів пробралися до його шатра, вбили там князя, який спав, а голову Бориса принесли Ярос­лаву як неспростовний доказ смерті його ворога...

Таким чином, на думку тих, хто погоджується з нетрадицій­ною версією, підступно вбив Бориса аж ніяк не Святополк, а саме Ярослав. Звернімо увагу читачів на те, що й самі деталі цього вбивства дуже схожі на деталі «теракту», скоєного щодо Бориса боярами Святополка, — таке саме князівське шатро, така ж група вбивць, які його оточили, таке ж раптове й лиходійське знищення князя... З такого нетрадиційного викладу подій природно випли­ває, що за своєю зловісною роллю Ярослав «заслужено» займає місце жорстокого братовбивці замість Святополка...

ДУЕЛЬ ДУМОК

Із вищевикладеного випливає, що розподіл сил у боротьбі синів Володимира Великого за київський престол подається при­хильниками двох версій по-різному. Якщо в першому випадку чотирьом братам (Борису, Глібу, Святославу та Ярославу) проти­стоїть зловмисний і безжалісний Святополк Окаянний, то в дру­гому чітко простежується наявність двох різних союзів: Свято- полк і Борис з одного боку та Ярослав і (хоч би потенційно) Гліб з іншого. Зрозуміло, будучи настільки різними, і традиційна, і не­традиційні версії ніяк не можуть відтворювати історичну правду однаково достовірно. Історична правда відтворена або в одній із викладених версій, а можливо (цього, на наш погляд, ніяк відки­дати не можна), обидві версії, як то кажуть, «б'ють мимо цілі». Але якщо хоч би умовно уявити, що одна з двох версій історично достовірна, то яка ж саме?

На мій погляд, це питання дуже складне, щоб на нього мож­на було відповісти зі стовідсотковою і доказовою визначеністю, до того ж у межах порівняно невеликої статті. Разом із тим, роблячи таке застереження, хочу відверто сказати читачам, що версія, яка на довгі роки стала традиційною, викликає в мене чимало сумнівів.

По-перше, чи є справді вагомі докази того, що Бориса, Гліба й Святослава вбили саме за наказом Святополка? Ті, хто віддає перевагу класичному варіанту версії, часто відповідають на це питання так: Святополк дійсно став убивцею своїх трьох братів, оскільки йому — правителю, кровно зацікавленому в зміцненні та збереженні своєї влади, — ці вбивства були дуже вигідними. Звичайно, важко сперечатися з тим, що фізичне знищення бра­тів — реальних чи принаймні потенційних конкурентів — якнай­краще відповідало планам Святополка, однак, гадаю, читачі пого­дяться зі мною щодо такого. Якщо Святополк і бачив вигоду для себе від таких жорстоких вчинків, то це ще аж ніяк не означає, що він їх здійснив. Більше того, якби той, кого згодом назвали Окаянним, захотів знищити своїх братів (до речі, такі слова Свя- тополка справді зафіксовано в деяких історичних джерелах), то навіть цей факт не може бути доказом кривавих справ старшого сина князя Володимира. Адже намір — це не дія, бажання чогось ще не означає реальну реалізацію задуманого. А люди і відмовля­лися, і відмовляються від реалізації власних планів дуже часто...

По-друге, чи можна вважати достовірним або хоча б прав­доподібним опис убивств Бориса, Гліба й Святослава за наказом Святополка? На мій погляд, ні. Візьмемо хоча б твердження при­хильників класичної версії про те, що Борис заздалегідь знав плани Святополка щодо себе. Якщо він справді знав про це, то таке мо­гло статися тільки через витік секретної інформації — або завдя­ки тому, що Борис мав у таборі Святополка добре замаскованого агента (чи агентів), або хтось із найближчого оточення Святополка перейшов на його бік і розповів про всі плани. Однак і перший, і другий варіант малоймовірний. Адже традиційна версія свідчить, що в змову проти Бориса було залучено надто вузьке коло осіб, які практично в повному складі взяли участь у цьому вбивстві.

Не можна назвати правдоподібним і вбивство Бориса. Пере­дусім я вважаю практично неможливою саму відмову Бориса від опору своєму старшому братові та його людям. Така покірливість долі могла б бути природною для якоїсь високодуховної та висо- корелігійної особи (наприклад, Феодосія Печерського), але на таку поведінку навряд чи можна було чекати від Бориса, який був до­свідченим воєначальником. Швидше, в такому разі Борис добре підготувався б до зустрічі «гостей», а самим же «гостям», до речі, досить нечисленним, довелося б відчути на собі всю силу Борисо- вих воїнів... Не викликає довіри й опис «подорожі» направлених Святополком убивць із важкопораненим Борисом у ставку «ока­янного» князя. Адже вбивці не могли не розуміти, що в такому разі збільшуються шанси на звільнення Бориса його вірними воїнами...

Практично те ж саме можна сказати й про смерть Гліба. Зви­чайно, бажаючи врятувати свою невелику дружину від смерті, Гліб міг наказати їй покинути його. Однак навряд чи його віддані воїни виконали б цей наказ. Знаючи, яка доля чекає на Гліба, вони б залишилися з ним до кінця і згинули б у нерівному бою. Сум­нівна і втеча від убивць Святополка древлянського князя Святос­лава. Треба врахувати, що мова йде не про якогось звичайного боягуза, а про досвідченого воєначальника, який мав також сер­йозну військову силу...

Таким чином, оскільки це описується в «Повісті минулих літ» та інших творах, загинути Борис, Гліб і Святослав практично не могли. Але, можливо, Святополк зумів знищити їх у якийсь ін­ший спосіб? Це також малоймовірно, оскільки в такому разі й об­ставини смерті було б подано в «Повісті минулих літ» по-іншому. А така невірогідна версія вбивства трьох синів князя Володимира саме й наштовхує на думку про те, що насправді Святополк їх не вбивав....

Завершуючи, зазначимо, що складне питання вітчизняної іс­торії, про яке йшлося вище, до сьогодні залишається відкритим, а для його остаточного вирішення потрібен набагато глибший нау­ковий аналіз, ніж той, який спробував провести автор цієї статті.

Володимир ГОРАК 28 серпня 2009 р.