ПЕРШІ ГРОМАДИ АДВЕНТИСТІВ У КИЇВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ

Роман Сітарчук (Полтава)

У статті проаналізовано процес виникнення та діяльності адвентистських груп на Київщині в кінці ХІХ- на початку ХХ ст.

Питання виникнення адвентизму в Київській губернії наприкінці ХІХ - на початку ХХ століть у науковій історичній літературі не досліджене.

Установити початкову дату виникнення громад адвентистів на колишній Київщині важко. Неможливо з'ясувати, чи існували вони наприкінці ХІХ століття, оскільки адвентистів на той час ще не виділяли із загальної маси так званого сектантства. При цьому їх могли ототожнювати з суботниками або штундистами. За офіційною статистикою, впро­довж 1889-1893 років у Київській губернії кількість штундистів зросла з 4871 до 5500. Зазначається, що вони відсутні тільки в дев'яти містах губернії та Бердичівському повіті. Як бачимо, «враженість» губернії штундистами була майже тотальною [15, арк. 2; 11, арк. 3; 12, арк. 6-7; 13, арк. 18]. При цьому, на жаль, їх загальна маса не конкретизується. В ній не виділяються протестантські конфесії взагалі. Водночас, загальновідомо, що баптисти і євангельські християни на той час були достатньо поширені на українських землях, про що свідчить статистика в інших губерніях. Отже, вони повинні були б діяти наприкінці ХІХ століття і в Київській губернії. Напевно, про них не згадувалося в офіційній статистиці тому, що її автори не ставили перед собою такого завдання.

Однак, усе вище наведене - це тільки припущення, і при визначенні дати появи адвен­тизму на теренах Київської губернії ми беремо до уваги лише найперші згадки про них. Вони ж відносяться лише до початку ХХ століття. Так, Г.І. Лебсак зазначав, що у 1900 році він відвідав німецьку колонію Шатки Київської губернії, де знайшов віруючих, які святкували суботу. Щоправда, Лебсак, не вказав на їх належність до адвентистів, а отже, це могли бути й суботники. Наступна ж згадка є більш конкретною, коли він оповідає про візит до Києва у квітні 1902 року ще одного місіонера-адвентиста Д.П. Геде (американського підданого), який уперше здійснив Вечерю Господню в київській групі віруючих (нараховувала 6 осіб). Тут же ним був охрещений ще один член громади, а також до її складу приєдналося три колишніх баптисти. У 1905 році названа група зросла ще на 8 віруючих, серед них - Лукас, Фогал, Пумпур, Борн та інші [19, с. 205]. Сказане дає підстави стверджувати про діяльність у Києві у 1902 році громади адвентистів, яка на 1905 рік, тобто на час проголошення свободи віросповідань у Російській імперії, вже нараховувала 18 осіб. Судячи з прізвищ деяких членів цієї громади, вона була німецькою за етнічною належністю.

Водночас Г. Лебсак стверджує про діяльність у 1903 році в Києві й громади руських адвентистів, яка була приєднана до створеного у 1902 році Середньо-Російського поля, що включало саме руські громади адвентистів сьомого дня Російської імперії. У 1906 році Київ став центром проведення чергового з'їзду цього поля, котре об'єднувало на той час 184 віруючих. Наступного року тут пройшов третій з'їзд Середньо-Російського місіонерського поля, який констатував приєднання за рік до його складу 178 нових адептів [19, с. 195, 239, 244].

Як бачимо, Київ ставав своєрідним центром руху адвентистів у своєму регіоні, що сприяло появі і поширенню громад навколо Києва. Так, у 1904 році священик села Верхняч- ки Уманського повіту І.

Скоробрещук, ставши згодом проповідником, розвинув бурхливу діяльність і в навколишніх селах. Так, із рапорту Єпархіального місіонерського священика Сави Потєхіна в Київську духовну консисторію дізнаємося, що у 1908 році в затриманого проповідника адвентистів, селянина села Верхнячки Ю. Скоробрещука знайдено картограми пророцтв, журнали («Маслина») та книги духовного змісту, з якими він знайомив місцевих штундистів, що виявили бажання приєднатися до вчення адвентистів [2, арк. 1-6].

У 1905 році ще одним проповідником К. Шамковим було започатковано рух адвентистів у Білій Церкві [19, с. 239]. Цим же роком датується поява ще однієї громади на колишній Київщині (теперішній Черкащині) - у селищі Семенівка. Її історію розповів сучас­ний пресвітер громади П.І. Куценко, відмітивши, що зародження адвентизму в цій місцевості розпочалося з відвідання сусіднього села Рідко Дубів німецькими проповідниками Вільдгрубе та Бетхером. Вони, зібравши людей на сільському майдані, проголосили Слово Боже. Бетхер говорив німецькою, а Вільдгрубе його перекладав. Сказане справило враження на присутніх. І згодом у селі була організована громада адвентистів, яка вже наступного року налічувала 26 осіб, а до 1910 року зросла вдвічі [20, с. 4]. До її складу входили й віруючі з інших навколишніх сіл, зокрема з Погибляків і Кам'яного Броду. Першим і беззмінним аж до 1918 року пресвітером громади був Іван Клочко.

У 1906 році, після законодавчого зрівняння в правах адвентистів з баптистами, а отже, їх фактичної легалізації, офіційно сформувалася громада адвентистів сьомого дня в місті Богуславі Канівського повіту.

Напевно, за такою ж схемою і приблизно в той час, як і у вище згаданих громад, виник­ла община адвентистів і в селищі Кішенці (за іншими даними - Кішинці) Уманського повіту. В архівах вона згадується в липні 1907 року, коли на діючих її членів скоїли напад місцеві православні жителі, а тим, хто намагався приєднатися до адвентистів, погрожували смертю. Проте, не виключно, що громада в Кішенцях могла виникнути й раніше, оскільки київський губернатор, інформуючи у 1908 році Генерал-губернатора про її діяльність, наголошував, що «секта адвентистів існувала здавна» і на той час нараховувала близько 40 своїх послідовників, які навернулися у віру переважно з місцевого православного населення, тобто руського за етнічною належністю [14, арк. 1, 7].

Адвентисти Кішенців влаштовували свої зібрання в приватних будинках, нікому про це не повідомляючи і не питаючи дозволу. Одне з таких зібрань, за участю приїжджого іноземця, що проходило в будинку члена громади, селянина Чижа, було «викрито» сільським старостою Іваном Токаренком. Узявши з собою десятника, він увійшов у будинок і силоміць розпустив зібрання, маючи розпорядження мирового посередника. При цьому не повідомляється чи була застосована сила до адвентистів, однак, ми не виключаємо такої можливості, оскільки повідомлення про подібні інциденти з цієї місцевості надходили в Міністерство внутрішніх справ неодноразово [14, арк. 7-9].

Незважаючи на утиски, кількість членів Кішенцівської громади швидко зростала.

Водночас, варто наголосити на високих темпах зростання громади. Так, у 1911 році го­лова Київської общини адвентистів Іван Перк, який прибув у Кішенці, здійснив під відкритим небом обряд водного хрещення над 22 особами, що відпали від православ’я, серед яких четверо були неповнолітніми, у віці від 17 до 20 років. У серпні того ж року Перк, ра­зом з Ю. Бетхером, здійснив ще одне хрещення 5 адептів. 27 новонавернених за літній сезон, як для однієї громади, - це чимала кількість. До того ж, вона може бути ще й не повною, ад­же це був результат тих хрещень, що стали відомі владі.

Місцеву адміністрацію не на жарт стурбувало зміцнення громади кішенцівських адвентистів, і вона вжила відповідних заходів, з-поміж яких найбільш дієвим, на її думку, був тотальний контроль за громадою. Всі її дійства (зокрема, обряди хрещення) проходили в присутності місцевого пристава Уманського повіту Безручкіна. Проте, його згодом звільнили з посади за те, що він не завадив діям адвентистам, а їх проповідників, Бетхера і Перка, за­арештували за «здійснення хрещення без дозволу влади» [15, арк. 388-389].

Крім наведених вище, громади адвентистів існували й в інших населених пунктах Київської губернії.

На той час адвентисти Київщини були у складі Середньо-Російського поля, до якого входили також центральні губернії Росії, зокрема Санкт-Петербурзька і Московська. Однак, уже наступного року Київщина ввійшла до новоствореного Малоросійського поля, з’їзд яко­го відбувся в самому Києві. На 1910 рік це поле включало Київську, Подільську, Чернігівську, Харківську і Полтавську губернії. Порядок денний з’їзду представив владі Ю. Бетхер, відповідно до якого: з 8 до 9 години тривала молитва; з 10 до 12 - обговорювали­ся громадські справи; з 14.30 до 15.30 - читалося і тлумачилося Святе Письмо; з 15.30 до 17.00 - знову обговорювалися громадські справи; з 19 до 22 години - читалися лекції на релігійні теми і співалися духовні пісні [16, арк. 3].

Зібрання відбулося в Клубі Домовласників на Хрещатику. Його робота розгорнуто висвітлювалася в пресі. З лідерів адвентистів на з'їзді були присутніми: Бетхер, Фітцгеральд (голова Британського уніону адвентистів), Свірідов, Пількевич, Перк та інші. Останній очо­лював місцеве регіональне об'єднання і мешкав в Києві на вулиці Благовіщенській, у будин­ку № 100.

У роботі з'їзду взяли участь місцеві київські адвентисти, а також делегати з перелічених губерній, всього - близько ста осіб. Більшість із присутніх були німцями. Із загальної маси делегатів переважали селяни, проте була й незначна кількість інтелігенції, представляли яку переважно німці. Крім адвентистів, у зібранні взяли участь бажаючі, що збільшило кількість учасників до 230. Від влади були присутні: дійсний статський радник Міністерства внутрішніх справ М.І. Павлов, чиновник з особливих доручень при Св. Синоді В.М. Скворцов і діловод Канцелярії Генерал-губернатора Забучин.

У ході зборів група молодиків якоїсь ультрапатріотичної організації (близько сорока осіб) спробувала зірвати роботу з'їзду, перекривши вхід у будинок, де мало відбутися зібрання. Більше того, зазначені особи погрожували організаторам з'їзду і вимагали заборо­ни віровчення адвентистів. Проте, поліція вчасно нейтралізувала і випровадила дебоширів. Хоча і без цього на нормальній роботі зібрання відобразилися постійні втручання названих вище представників від влади, які неодноразово перебивали виступи голови Ю. Бетхера та інших. Закінчилося зібрання молитвою адвентистів за государя-імператора і всю царську сім'ю, за начальство Києва і всіх присутніх. Як бачимо, учасники з'їзду всіляко підкреслювали свою лояльність до влади і вірнопідданські почуття до глави держави, щоб, таким чином, отримати своєрідну індульгенцію на свою діяльність [16, арк. 10-11].

Делегати визначили три комітети: для резолюцій, для призначень і для доручень. До складу першого ввійшли П. Бранд, П. Свірідов, А. Ніколайчук, до другого - Г. Лукас,

З. Проволовський, С. Надточій, до третього - В. Фіцгеральд, Г. Кривулько і Г. Савченко [16, арк. 10, 13].

Переважна більшість виступів на з'їзді мала релігійний характер і лише кілька - діловий. На підсумковому засіданні делегати затвердили керівників організації на наступний рік. Її очолив Перк (у 1913 році його на цій посаді змінив К.А. Рейфшнейдер), секретарем став Ніколайчук, проповідниками - Пількевич і Проволовський, а біблійним працівником - Свірідов [16, арк. 10].

Із київської преси, яка висвітлювала роботу з'їзду адвентистів, дізнаємося про кількість адвентистів у губернії, що становила 583 віруючих. У самому Києві діяла громада у складі 73 осіб. Із решти регіонів губернії, де були наявні адвентисти, називалися Уманський повіт - 442 віруючих, Канівський - 44 і Васильківський - 24 [16, арк. 17].

На 1911 рік у Київській губернії нараховувалося вже близько 860 адвентистів, що були об'єднані в громади, тобто зареєстровані. Зростання адвентистів у губернії відбувалося та­ким чином: протягом 1906 року - на 20 віруючих, 1907 року - на 56, 1908 року - на 128, 1909 року - на 75, 1910 року - на 106, 1911 року - на 274. Їх громади мали п'ять зареєстрованих будинків [18, арк. 382].

У квітні 1912 року Київський губернатор інформував Департамент Духовних Справ про те, що в Київській губернії нараховувалося 13859 «сектантів». Найбільш розповсюдженими були баптисти, котрі мали 9953 послідовників. Однак і кількість адвентистів у губернії над­звичайно зросла - до 2391 віруючого. При цьому адвентисти мали зареєстрованих наставників, а послідовники їх віровчення здійснювали моління в спеціально відведених (зареєстрованих владою - Р. С.) молитовних приміщеннях. Найбільше адвентистів зосеред­жувалося в містах Києві, Казатині Бердичівського повіту, селищах Кішенцях, Безпечній, Дзензелівці і Русалівці Уманського повіту, Рідко Дубах Звенигородського повіту [18, арк. 395-396].

Швидке кількісне зростання адвентистів упродовж 1910-1912 років ми пояснюємо тим, що їх послідовники, котрі давно фактично відпали від православ’я, на той час намагалися оформити свої переходи юридично і почали подавати заяви про виключення їх з православ­них метричних книг. Наші висновки також підтверджує витяг із повідомленням Київського губернатора в Департамент поліції про настрої населення губернії у 1912 році: «У березні, як і в попередній час, надходила велика кількість заяв від осіб про вихід із православ’я в інослав’я, особливо в сектантство - баптизм і адвентизм. У деяких селах одночасно зверта­лися з такими проханнями від 10 до 15 і більше осіб. Пояснюють вони це тим, що раніше не оформили свої переходи. Відпадіння відбувається загалом у тих приходах, де священики не користуються авторитетом у своїх прихожан і де є активні сектантські проповідники» [17, арк. 3].

Так, у 1912 році в Київській єпархії вийшли з православ’я в адвентизм: у Канівському повіті - 50 осіб, Уманському - 38, Бердичівському - 7, Таращанському - 7, Васильківському - 6, Чигиринському - 6, Сквирському - 5, в Києві - 4. Всього: 123 особи. Не зафіксовані пе­реходи в Звенигородському, Липовецькому, Радомишльському та Черкаському повітах.

Щоправда, тривав і зворотній процес, однак за кількістю віруючих він був значно мен­ший. Зокрема, вийшли з громад «сектантів» і приєдналися до православних: у Канівському повіті - 14, Уманському - 30, Таращанському - 5, Чигиринському - 2, в Києві - 2. Всього: 53 особи [5, арк. 1, 5, 7].

Вихід з православ’я і перехід в адвентизм продовжувався і в наступні, політично ускладнені загрозою війни, роки. Назвемо лише кілька прізвищ. Так, у 1913 році було юри­дично оформлено перехід в адвентисти мешканки Києва Євдокії Горянової, 1877 року на­родження [6, арк. 3] та Іларіона Негранова, мешканця села Бієвці Канівського повіту [4, арк. 1]. У 1914 році до адвентистів офіційно приєднався Нестор Бабій, 1878 року народ­ження, мешканець міста Казатина Бердичівського повіту [7, арк. 3].

Навіть у роки Першої світової війни громади адвентистів Київської губернії не припи­нили свою активну діяльність. Їх віруючі у 1916 році малися: в Уманському повіті: селищах Монастирську - 36 і Киргизах - 18, селах Кішенцях - 194, Дзензелівці - 85, Русалівці - 71, Оситній - 59, Синиці - 32, Подобній - 19, Безпечній - 19, Маньківці - 16, Кислині - 14, Зе­леному Розі - 4, Новій Греблі - 3, Повойній - 3, Іваньках - 2; у Чигиринському повіті: селах Ребедайлівці - 13, Топилівці - 11; у Бердичівському повіті: місті Казатині - 1; у Васильківському повіті: місті Білій Церкві - 1, селах Пищиках - 62, Фурсах - 35, Поправці - 9, Салисі - 8, Черкасах - 5; у Звенигородському повіті: в селах Бродецьке - 5 і Павлівці - 1; у Канівському повіті: в місті Богуславі - 80; в селищах Хохотві - 167, Сидорівці - 102, Дибінець - 43, Юхнах - 33, Карапиші - 24, Медвині - 9, Чайках - 9, Михайлівці - 2, Раско- панець - 1 [3, арк.2-8, 10, 12, 43, 47, 72, 79, 81, 87, 94]. Згадується також громада адвентистів у селі Бієвці Канівського повіту, очолювана А. Саніним і В. Єгоровим [10, арк. 382].

За даними статистики адвентисти були відсутні у 1916 році в Черкаському повіті. З решти ж регіонів губернії інформація була відсутньою взагалі. Та й зазначені дані, судячи з Бердичівського повіту, були неповними. Їх неточність підтверджує й факт відсутності в переліку по Звенигородському повіті адвентистів у селищі Соболівці, в той час як нам дос­теменно відомо, що вони там були. Так, напередодні до складу адвентистів офіційно пе­рейшли мешканці цього села, подружжя Сосновські: Никанор (1874 року народження) і Парасковія (1877 року народження) [8, арк. 2].

Ще одним підтвердженням неповноти зібраних даних про кількість адвентистів у Київській губернії у 1916 році є факт їх існування в одному з не згаданих населених пунктів, селі Нижиловичі Радомишльського повіту. Більше того, тут мала місце не прихована, а, на­впаки, відкрита діяльність так званих штундистів Поливача, Захарченка та інших під час хресного ходу на Водохреща. Названі особи «демонстративно ввірвалися в шапках у коло хоругвоносців і не відреагували на зауваження священика. Така поведінка Захарченка спра­вила враження на двотисячний натовп, що брав участь у хресній ході. В Нижеловичах про­живало близько 50 душ штундистів. Молитовні зібрання відбувалися в ларьку Максима По- ливача. Тлумаченням віри найчастіше займався Лука Сопленко. Із релігійної літератури вони виписували газету «Утренняя звезда». Звідси ми робимо висновок, що названі «штундисти» були адвентистами [9, арк. 2].

Нижиловські адвентисти, за свідченнями місцевої влади, неприязно відгукувалися про війну, а про ворога - навпаки, позитивно. Так, Роман Григорович Єльченко після відступу російських військ із Галичини заявив: «Нам боятися німця не потрібно, дай Бог, щоб він швидше сюди прийшов, оскільки в нього порядки кращі, ніж у Росії, і з ним нам буде легше жити». Інший член громади, Лука Сопленко, доводив, що «Росія є несправедливою країною, оскільки, наприклад, у місцевої землевласниці графині Браницької землі багато, а в селян мало. А якби прийшли німці, було б все гарно» [9, арк. 2]. В останніх висловлюваннях адвентистів чітко лунають заклики до загальної громадянської рівності, що, на наш погляд, може свідчити про деякий вплив на віруючих соціалістичних ідей, які наприкінці 1916 року популяризувалися серед населення.

Вбачаючи в діях адвентистів небезпеку, місцева влада запропонувала застосувати до найбільш активних членів громади циркуляри від 28 квітня і 20 липня 1915 року про правила щодо місцевостей, оголошених на військовому становищі. Згідно з цими документами, гу­бернатору було запропоновано керівників громади адвентистів села Нижиловичів негайно, на весь час військових дій вислати у віддалені губернії Росії [9, арк. 2]. Не виключено, що це й було здійснено, і не лише щодо названої громади, але й стосовно інших. Оскільки у 1917 році в Київській губернії діяли тільки 17 громад адвентистів, що нараховували близько 500 членів. Із них 16 були руськими [19, с. 205].

У самому Києві заборонялося адвентистам проводити відкриті зібрання для осіб, які не належали до їх віровчення. Крім того, позбавлялися права доступу на ці зібрання офіцери, військові лікарі, військові чиновники, службовці громадських і приватних організацій, а та­кож усі працюючі на оборону. На зборах не дозволялося користуватися жодними книгами, за виключенням Євангелія і Біблії. Під час проповіді заборонялося торкатися політичних пи­тань. Усі зібрання відбувалися під наглядом поліції, а промови виголошував тільки затверд­жений владою проповідник (духовний наставник). Порушення цих правил каралося грошо­вим штрафом і навіть позбавленням волі до трьох місяців [19, с. 302-303].

Однак, незважаючи на утиски, адвентисти в Києві продовжували діяти, про що свідчить скликання в місті у травні 1917 року чергового з'їзду Малоросійського поля. До того ж, тільки в Києві, єдиному місті в українських землях, офіційно діяв молитовний будинок адвентистів. У Російській імперії діяльність ще одного була дозволена також у Ризі [19, с. 294, 309].

Підсумовуючи вище викладений матеріал, насамперед зазначимо, що найраніше адвен­тисти в Київській губернії згадуються у 1902 році саме в Києві. Це була німецька, за етнічним походженням, громада. Проте відомо, що вже у 1903 році в Києві діяла община, до складу якої входили й руські віруючі. Можливо, це була одна й та ж організація, що згодом зростала переважно за рахунок руського населення, оскільки згодом у Києві була зареєстрована тільки одна громада адвентистів. Місто на початку ХХ століття стало фактич­но центром руху адвентистів не лише свого регіону, але й українських земель у цілому.

Приблизно одночасно з формуванням організації адвентистів у Києві вони виникають і в окремих населених пунктах губернії. Перші згадки про це датуються 1904 роком. У бага­тьох містах і селищах кількість віруючих нараховувала більше 100 осіб, що значно переви­щувало розміри Київської громади. До найбільших організацій адвентистів віднесемо грома­ди в селищах Кішенцях, Дзензелівці, Сидорівці, Хохотві, Русалівці, Пищиках і місті Богуславі. З-поміж усіх повітів найбільша концентрація адвентистів спостерігалася в Уманському. Впродовж 1910-1912 років громади віруючих зростали найшвидше. Головну причину цього ми вбачаємо в тому, що колишні православні, які сповідували адвентизм ще до оголошення свободи віросповідань, почали після виходу законів 1905 і 1906 років юри­дично закріплювати свій статус віруючих-адвентистів. Цей процес продовжувався до почат­ку війни. З її початком розпочалися гоніння та утиски на всіх протестантів, у тому числі й на адвентистів. Однак, незважаючи на обмеженість діяльності, вони зберегли частину своїх організацій, хоча й зі зменшеною кількістю членів, до 1917 року.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Центральний державний історичний архів України. - Ф. 127. - Оп. 1003. - Спр. 60.

2. Там же. - Оп. 1005. - Спр. 64.

3. Там же. - Спр. 173.

4. Там же. - Оп. 1074. - Спр. 45.

5. Там же. - Спр. 137.

6. Там же. - Спр. 403.

7. Там же. - Спр. 404.

8. Там же. - Спр. 415.

9. Там же. - Ф. 274. - Оп. 4. - Спр. 602.

10. Там же. - Оп. 5. - Спр. 9.

11. Там же. - Ф. 442. - Оп. 543. - Спр. 297.

12. Там же. - Оп. 622. - Спр. 344.

13. Там же. - Оп. 623. - Спр. 364.

14. Там же. - Оп. 637. - Спр. 247.

15. Там же. - Оп. 642. - Спр. 497.

16. Там же. - Оп. 860. - Спр. 12.

17. Там же. - Оп. 861. - Спр. 259.

18. Архів Євро-Азійського відділення Генеральної Конференції Церкви Адвентистів Сьомого Дня. - Спр. 1.

19. Лебсак Г.И. Великое Адвентистское Движение и Адвентисты Седьмого Дня в России. - 2006. - 352 с.

20. Макарук Л. Крізь простір і час // Адвентистський вісник. - 2005. - № 5. - С. 4.

21. Педченко В.Б. Церкви Адвентистов седьмого дня г. Богуслава - 100 лет // Адвентистский вестник. - 2006. - № 10. - С. 2-3.

The process of appearing and activity of adventist communities at the end of the XIX-th - the beginning of the XX-th century is analyzed in this article.