ПЕРЕДМОВА

Золотник

Володимира Святославовича.

Аверс

Велична постать Володимира Святославовича відома на­щадкам насамперед з низки високих титулів, шанобли­вих порівнянь та хвалебних епітетів.

Промовисто звеличувальним насамперед є його власне ім'я - Володимир^[1]. Воно похідне від псл. *VoldImerb, складного слова, утвореного з основи іменника *vold ‘влада’ і морфеми -тегь ‘ве­ликий’ з первісним значенням ‘владою великий’. Другий елемент згодом став асоціюватися зі словом ‘мир’, у значенні ‘світ’, і ім’я набуло вторинного, проте не менш патетичного осмислення - ‘во­лодар світу’^[2]. Надання цього імени, яке само по собі слугувало своєрідним титулом власника, засвідчувало його князівське похо­дження та спадковий статус й вивищувало над оточенням.

У літописах Володимир Святославович фіґурує власне як князь^[3] (узвичаєний у слов’ян титул, що характеризує статус во­лодаря та його владні повноваження). Цей термін, який вважа­ють запозиченням із прагерманської мови^[4], пов’язує еволюцію становлення переліку слов’янських державних інституцій ще з родоплемінною епохою.

У титулатурі нащадків святого Володимира названо царем. Так, родовий зв'язок із царем Володимиром підкреслює клаузу­ла інтитуляції фундаційних грамот галицько-волинських князів: “А сє га кндзь Лєвь снъ кролд Данила. СгадавшисА ксмо с на­шими богары, гако прадѣдъ нашъ цръ Вкликыи Володимкръ”^[5]. Царем Володимира називають і пізніші автори. Цей титул фіґу- рує, зокрема, у гравюрі “цръ Вла^дими^р” київського “Анфологіо- ну” 1619 р. та гравюрі “Царъ Владимир” “Синопсису” Інокентія Ґізеля 1681 р. тощо.

Як володаря Руси, Володимира Святославовича величали також хозарським титулом верховного правителя - каганом, що прирівнювався до царського та імператорського й демонстрував незалежність від Візантії^[6].

Особисте хрещення Володимира як володаря східноєвропей­ської імперії, рішучі реформи з християнізації держави й церков­но-організаційна діяльність відзначені у церковній титулатурі. Церква і християнська спільнота величають князя Хрестителем Руси, святим й рівноапостольним князем. З діяннями святих апо­столів, що проповідували Євангеліє в різних кінцях світу, порів­нюється духовний чин князя Володимира у “Проложних житіях”: “Хвалит убо Римьская земля Петра и Павла, Асья Иоана Бого­слова, Егюпьтская Марка, Антиохииская Луку, а Грецкая Андрея. Вся же Русьская земля тебе, Володимире, яко Господня апостола, мольбными песньми память твою празднующе”^[8]. Святим Володи­мира вперше названо у Галицько-Волинському літописі. В розпо­віді про похід Данила Галицького на Чехію літописець відзначив, що “не бѣ бо в землѣ Роусцѣи первее. иже бѣ воевалъ землю. Чьшьскоу ни Стославъ хоробры. ни Володимеръ стыи”^[9].

Саме заслуги князя Володимира перед Церквою давали під­стави Якову Мніхові зіставити його вчинки з духовним сподвиж- ництвом царствених осіб минулих віків: “подобяся царем святым блаженныи князь Володимир пророку Давиду, царю Езекею, и триблаженному Иосею, и великому Констянтину”^[10]. З діяннями імператора Константина, який проголосив християнство офіцій­ною релігією Римської імперії, порівнює князя Володимира й лі­тописець: “се єсть новы Костантинъ. великаго Рима иже крсти вса люди своа самъ и тако сии створиша. подобьно єму”^[11].

Подібно до Константина І Великого, за князем Володимиром Святославовичем в історичній літературі та народній свідомості також закріпився статус Великого.

Порівняння Володимира Святославовича з його визначними попередниками не є перебільшенням. Епоха Володимира Свято­славовича зафіксувалася в народній свідомості як своєрідна ‘Зо­лота доба', період благодати та розквіту. В північноросійських старинах (билинах) Володимир Святославович відомий під іме­нем ‘Владимира Красно Солнышко', ‘ласкового князя Владими­ра' та ‘Владимира Сеславьича' (Святославовича). Князь Володи­мир - одна з ключових постатей багатьох билин київського циклу. Герої цих старин знають один одного, зустрічаються і служать київському володарю. За його іменем ці народні епічні пісні нази­вають також билинами Володимирового циклу^[12]. Характеристики билинного образу ‘стольно-Киевского' Володимира неоднознач­ні. Небезпечну роботу за нього виконують богатирі. Він же - гостить їх, влаштовує бенкети, часто несправедливо чинить з ними, намагаючись не ризикувати власним життям. Богатирі на­віть бунтують проти нього.

Цілком інакше - позитивно, у героїчному ключі - оцінено Володимира Святославовича в українській народній пісенній творчості. Так, зокрема, відомі колядки, сюжет яких збігається зі сватанням Володимира до візантійської царівни та облогою Кор- суня, в яких “князь Володимир коника сідлає, / Коника сідлає, на гору ступає, / На гору ступає, на царів стріляє!”^[13] Володимир бере в облогу місто, оборонці якого намагаються відкупитися різни­ми дарами, які його не вдовольняють. Князь знімає облогу, коли йому виводять ‘панночку-царівну'. Участь князя Володимира у військових діях спеціально підкреслена в колядках. Він не звер­тає уваги на прохання матері не випереджувати війська, не зали­шатися позаду й триматися його середини: “Молодый Василько не слухавъ неньки, / Упередъ войска конемъ играє, / По задѣ вой­ска мечемъ рубає”^[14].

Святий князь Володимир трощить ідолів. Ґравюра з книги Лазаря Барановича “Труды на дни нарочитыя праздников”. Київ, 1674р.

У колядках фігурують дві форми імени героя - Володимир та Василій. Українська традиція знає Володимира передовсім як Василя. Таким чином, наголошено на духовній іпостасі київ­ського володаря як Хрестителя Руси. Хрещене ім'я Володимира вшановується в Україні у посвяті численних Святовасилівських храмів^[15]. Цю традицію започаткував сам Володимир Святославо­вич, який після хрещення киян повелів спорудити першу церкву св. Василія: “повелѣ рубити црькви и поставлдти по мѣстомъ. идеже стояше кумиры и постави црквь стго Васильга на холмѣ. идѣже стогаше кумири. Перунъ и прочии идеже требы твордху кндзь и людьє”^[16].

“Стго великого ВасилиА крстиша землю рускую”.

Ікона зі с. Фльоринки. 1620-1630 р. НМЛ

Вшанування постаті святого покровителя князя Володи­мира ілюструє й ікона “Стго великого ВасилиА крстиша землю рускую” зі Фльоринки. Ікона представляє виняткове трактування події хрещення Руси, де хрестителем є сам св. Василій Великій. Він правицею благословляє великий натовп людей, підтримуючи лівою рукою велику розгорнуту книгу. З-поміж зібраних людей виділяються дві укороновані постаті, в яких дослідники обґрун­товано вбачають святих Володимира та Ольгу^[17].

Як Василія Великого шанобливо зачислюють до отців Церкви, так Володимира Святославовича руські книжники удостоїли по­чесним званням ‘отця всея Руси'. У найдавнішій редакції “Служ­би святому рівноапостольному князю Володимиру”, збереженій у складі рукописного збірника кінця ХІІІ - початку XIV ст., ця ідея розкривається в контексті леґенди про осліплення та прозріння Володимира (Василія) Святославовича: “Иже Паоула просвѣтомь избраньствомь сподоби, и Василия вкупѣ отьца рускаго очьныи недугъ отерлъ ecu, милостиве Твоим крещениемь Костянтина вѣрнаго подобникъ и явися Христа в сердци си приимъ и его за­повѣди якоже отець всея Руси научилъ есн”^[18].

Титанічну працю, яку Володимир Святославович розпочав на ниві духовности та культури, образно охарактеризував літопи­сець, порівнюючи її з оранням та боронуванням землі: “гакоже бо нѣкто землю разореть. другыи же насѣсть. инии же пожинають. и гаддть пищу бескудну. да и се шць бо сего Володимиръ землю разора и оумдгчи. рекше кр^сщниємь просвѣтивъ сии же ІХрославъ снъ Володимерь. насѣга книжными словесы. ср^дца вѣрныхъ. лю- дии. а мы пожинаємь. оучениє приємлюще книжьноє. велка”^[19]. Оце - ‘ми’, що вийшло з-під пера літописця, стосується не лише сучасників книжника, а й кожного, хто від другої половини Х ст. й дотепер пожинав й пожинає “оучениє книжьноє” зі зораної Воло­димиром ниви. Це колективне ‘ми’ як усвідомлення причетности до спадщини святого Володимира, врешті, значно перебільшує за масштабами територію та населення Києво-Руської держави, ви­будованої його титанічними зусиллями на зламі Х-ХІ ст.

Причетність до києво-руської церковно-політичної спадщи­ни ушляхетнює, возвеличує і наповнює глибоким історичним змістом кожну національну спільноту, яка декларує, що її дже­рела сягають часів святого Володимира Великого. Логічно, що у ст. 20 Конституції України акцентовано: “Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Во­лодимира Великого”^[20]. Тяглість історичної традиції Руси-України незаперечна. Княжа доба є невід’ємною складовою історичної та політичної ідентичности українців та орієнтиром національ­но-культурної самоідентифікації^[21]. Адже історична пам’ять укра-

Преподобний Ілля Муромець. Пластична реконструкція С. Нікітіна

їнців функціонувала в тих самих природно-географічних умовах й тих самих топонімічних та сакральних реаліях, що й у часи Володимира Святославовича.

Духовна традиція, джерела якої сягають часів Володимира Святославовича, щедро еманувала з київських пагорбів на око­лиці вибудованої ним імперії, була жаданою і затребуваною. Щедроти святого Володимира не обмежувалися переліком його благодіянь з панегірика митрополита Іларіона, який писав: “И не могу сказати многыа его милостыня, не токмо въ дому своемъ милостыню творяше, но и по всему граду, не въ Киевѣ единомъ, но и по всей земле Руской. И въ градѣхъ, и въ селѣхъ, вездѣ ми­лостыню творяше, нагыа одѣвая, альчныя кормя и жадныя напаяя; странныа покоя милостью; цер- ковникы чтя, и любя, и милуя, подавая имъ требование, нищая, и сироты, и вдовица, и слѣпыя, и хромыя, и трудоватыя, вся милуя, и одѣвая, и накормя, и напаяя”^[22]. Духовна криниця Володимирової спадщини століттями поїла спраг­лі серця нащадків.

Водночас в ідеології Москов­ського царства XIV-XVII ст. по­треба духовної причетности до Володимирової спадщини пере­росла у стійку практику її мето-

“Царъ Владими^р”.

Ґравюра з книги Інокентія Ґізеля “Синопсис”. Київ, 1681 р.

дичного привласнення. Врешті, й частина Володимирових мощей у вигляді дару київського митрополита Петра Могили москов­ському царю Михайлові Федоровичу була урочисто покладена до ризниці Успенського собору Московського Кремля^[23], слугуючи зримим підтвердженням тривалих намагань прищепити автори­тет і святість Києва на берегах Клязьми та Москви.

Вся імперська масштабність подібних політично-ідеологіч­них устремлінь розбивається об просту й лаконічну формулу Шевченкових рядків:

Нема на світі України, Немає другого Дніпра^[24].

У цій лаконічності - історична правда, до вивчення якої і за­кликав поет у своєму “Посланії”, зверненому до мертвих, живих і ненароджених земляків:

Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть... та й спитайте Тойді себе: що ми?... ^[25]

Отже, спробуємо з'ясувати, що приховує літописна тит­ла Володимирового народження. Книжка “Батьківщина свято­го Володимира” не висвітлює життя та діяльности Володимира Святославовича як володаря та хрестителя Руси: про це відомо з численних публікацій та монографічних досліджень. Ретельне нагромадження та осмислення конкретних матеріалів у працях попередників дає мені підстави глянути на ранню історію Ру- си-України саме у світлі родоводу святого Володимира по мате­ринській лінії.

Мета цього дослідження - проаналізувати історичні процеси формування географічної, політичної і культурної традиції малої Батьківщини Володимира Святославовича як вихідного пунк­ту його особистісно-ментальної прив'язаности та персональної ідентичности. Немає сумніву, що фактори місця народження впливають на формування особи та її майбутні діяння. Власне тому епіграфом цієї книжки обрано духовне нагадування Фран­циска Скорини про ласку людини до родинних місць.

У пропонованій книжці опубліковано нариси, які протягом тривалого часу виходили у світ як окремі публікації. Вони подані у вигляді її структурних частин, доповнені новими міркуваннями й історіографією та критично переосмислені. Аби надмірно не перевантажувати текст (достатньо насичений джерелознавчими матеріалами) покликами на власні публікації, що лягли в основу цієї книжки, згадуватиму їх здебільшого в примітках, що супро­воджують назви окремих розділів. З тих самих міркувань емоцій­ні відступи та патетичні характеристики Володимира Святосла- вовича сконцентровано саме у передмові, у вигляді своєрідного екскурсу у титули, звання й епітети, якими сучасники та нащадки щедро наділяли князя, створюючи його книжний образ, орієнто­ваний на ідеальні біблійні та агіографічні взірці.

Тисячоліття, яке відділяє від нас постать святого Володимира, ретушувало його істинний образ та приховало мотивації дій та вчинків князя. Слід також зауважити, що постать святого Воло­димира, як і загалом тема джерел руської державности, завжди була і є досі у царині політичних амбіцій та навіть маніпуляцій. Політизація теми тісно переплелася з труднощами суто наукового характеру. Дослідник раннього періоду становлення Руси, який припадає на Х ст., стикається з проблемами, пов’язаними із ури­вчастістю достовірних відомостей і значними лакунами та розри­вами у джерельній базі. Ці лакуни тривалий час заповнювалися роздумами та припущеннями не одного покоління медієвістів. Сучасний стан наукових досліджень з цієї теми передбачає не лише узагальнення та систематизацію матеріалів, нагромаджених кропіткою працею, але й перегляд, перевірку та переосмислення відомих постулатів, що базуються на науковій інерції та необ- ґрунтованих інтерпретаціях використовуваних джерел.

Верифікація висновків та здогадів є основним завданням пропонованого дослідження. Вона спирається на текстологічний аналіз давніх руських джерел, передовсім літописних свідчень, в яких викладено ключові факти біографії Володимира Святосла­вовича та його роду по материнській лінії. Не можна оминути й повідомлення, опосередковано дотичні до теми локалізації його малої Батьківщини, зокрема й джерела пізнішого часу, в яких збе­реглися натяки, обмовки та уривки ориґінальних текстів.

Поняття малої Батьківщини прямо кореспондується з природ­ними та географічними особливостями місцевости, історією цих земель. Своєю чергою ці питання логічно узгоджуються з істо­рично-урбаністичним напрямом моїх наукових зацікавлень. Тому й причинно-наслідкові зв’язки подій руської історії Х ст. розгля­нуто передовсім через призму тогочасних торгово-економічних зацікавлень та проаналізовано у площині державного адміністру­вання на реґіональних та міжнародних торговельних шляхах. У зв'язку з цим прискіпливо вивчалися причини та наслідки гос­подарського освоєння та урбанізації земель, які поступово про­тягом Х ст. входили в політичну орбіту Києво-Руської держави.

Важливою складовою дослідження є аналіз політичних та економічних пріоритетів поступового процесу одержавлення ет­нічно й географічно диференційованих регіонів. Ці принципово важливі питання так чи інакше висвітлюють ключову роль у дер­жавотворчих процесах малої Батьківщини святого Володимира, ім'я якої - Волинь.

Сподіваюся, що пропоноване дослідження допоможе прояс­нити чи хоча б розглянути під іншим кутом зору основні пробле­ми, що стосуються ранньої історії Волинської землі. А також, що ця книжка допоможе реально представити низку важливих літо­писних свідчень, що стосуються безпосередньо Волині, достовір­ність яких піддавалася сумніву через помилкове, проте узвичаєне в науковій літературі, трактування описаних у літописах геогра­фічних реалій, а також дасть можливість відмовитися від деяких стереотипів, що за інерцією плекаються в історичному середови­щі, проте є очевидними науковими анахронізмами для її автора - історика архітектури та урбаністики.

Результати цієї роботи, оприлюднені спочатку в окремих пу­блікаціях, а тепер у вигляді монографії, пройшли тривалий шлях внутрішнього вивіряння та зважування. Без сумніву, викладе­ні думки оцінюватимуть не лише прихильники, але й скептики. Саме здоровий скептицизм і дав авторові підстави засумнівати­ся в науковій достовірності низки ключових наукових положень, що стосуються початку державотворчих процесів Руси-України. Очікую, що проблематика цього дослідження стане не каменем спотикання, а цеглинкою у мурі науки про давньоукраїнське се­редньовіччя.

“Кождому бовѣмъ потребная есть речъ о своей отчизнѣ знати и иншимъ пытаючимъ сказати, бо своего роду не знаючих людеи за глупыхъ почитаютъ”^[26].