ПЕРЕДМОВА

Коли найбільший з учнів професора В. Антоновича (від якого в прямій лінії походить вся модерна українська істо­ріографія), Михайло Грушевський працював над історією Галичини й Волині в 1890 рр., він не задумував дати моно­графічне насвітлення історії Галичини чи Галицько-Волин­ської держави.

Не мали багато щастя ні Галичина, ні Волинь, і в учнів Грушевського. З різних причин історики-вихованці Гру­шевського — це перш усього історики Козаччини. Час, ко­ли вони працювали, це — літа перед першою світовою вій­ною, доба визвольних змагань та ті роки, що слідували безпосередньо після них, де вже хочби з чисто сентимен­тальних мотивів не було місця для вивчання, як у нас за­гально думають, „регіональної” історії. Зрештою, чомусь саме історія „княжої” доби має дивно малу притягаючу силу і для українського читача, і для наукового світу. Зай­во говорити, чому, але так воно без сумніву є.

Наслідок, очевидно, такий, що про нас, про нашу істо­рію, пишуть інші. Після появи капітальних праць Грушев­ського ініціатива в східньоевропейській історіографії — про це не може бути сумніву — перейшла в російські ру­ки, а вбога українська медієвістика живе головно пережо­вуванням Грушевського.

Зате 1950 р. вийшла виданням Інституту Історії Академії Наук CPCP праця В. Т. Пашуто п. н. „Очерки по истории Га- лицко-Волинской Руси”. Поява такої книжки в 1950 р. — явище незвичайно симптоматичне. Бачимо цікаву вже са­мою концепцією студію з української історії, писану росій­ським ученим, у російському дусі, працю, в якій король Данило, в нашому розумінні — символ західнього культур­ного й політичного зорієнтування українського народу, представлений, неначе якийсь партнер володимиро-суздаль- ського князя Олександра Невського, на ділі противника Данила і представника зовсім протилежної політичної кон­цепції. Тимто „Очерки” Пашуто кваліфікуються як ще один наступ на українську справу, наступ саме на цьому від­тинку, на якому від поколінь іде завзята боротьба між українською та російською науками, відтинку змагань за правильне розуміння формування трьох східноєвропей­ських слов’янських народів та історичних процесів кожно­го з них.

З української точки зору треба відрізнити Пашута-істо- рика, і Пашута-режимового памфлетиста.

Пашуто має ерудицію, широке знання матеріалу, бага­то оригінальних думок. Та як історик він дискваліфікує себе не лиш тим, що обіруч черпає, нп„ з Грушевського, не цитуючи (улюблена метода радянських російських істо­риків), але ще більше тим, що його, за відомим висловом, „партія веде”, йому дано „наряд” довести, що і Галичина, і Волинь — „ісконі русскіе” землі, і це завдання він вико­нує статочно, солідно, нешвидким чвалом.

Цілком засуджувати людину, що пише, а ще й до того публікує написане в радянських умовинах — щонайменше неосторожно. Багато думок Пашута — безумовно вартісні, і вони ввійдуть у науку, це ясне. У Пашута багато цікавих, хоч і не все сприйнятливих поглядів на справи, що вже від поколінь приковували увагу істориків, і про них нераз бу­де згадка нижче.

Пашутова книжка, як видно з тексту, виросла з меншої, чисто джерелознавчої, праці — розрібки питання про скла­дові частини Галицько-Волинського літопису. Як відомо, цей літопис у доступній нам формі кінчається 1292 роком, і характеристичне, що автор закінчив свій огляд історії Га­лицько-Волинської держави — тим самим роком, мотиву­ючи це наївно тим, що продовження огляду геть у 14.

Пишучи свою працю, я поставив собі таке завдання: да­ти модерному читачеві короткий, але стислий огляд нашої історії в тринадцятому та в першій половині чотирнадця­того століттях, та ввести в науковий обіг низку дотепер невикористаних або замало використаних джерел.

Моя книжка не має тзв. наукового апарату, бо мені йшло передовсім про ясність та стрункість тексту. Читач із знан­ням предмету легко віднайде бібліографічну базу пооди­ноких поглядів. Там, де подаю найновіші думки дослідни­ків, що займали становище до відповідної проблеми, все вказую в дужках, хто саме висловив ці думки; один погляд на список використаних праць дозволить знайти належну бібліографічну позицію.

Коли говорю про Галицько-Волинський літопис чи вза­галі „літопис” чи „літописця”, маю на увазі в величезній більшості випадків тзв. Іпатієвський кодекс, вид. у Ст. Пе­тербурзі 1908. р., як черговий том Повної Збірки Руських Літописів. У випадках, де висловлюю свої власні погляди, як правило, подаю коротеньку аргументацію. Таких випад­ків є цілий ряд; ось деякі з них: племінне підложжя Га­лицького князівства, політика Василька, напір Ольговичів на захід, „понад удільні” політичні системи, справа брод- ників, експансія на північ і Литву, східня справа, політ, істо­рія Києва по 1240. р., абсорбція Галицько-Волинської дер­жави Великим Князівством Литовським.