ПЕРЕДМОВА
Без джерел немає історії. Саме з них починається кожне історичне дослідження. Без джерел не обходиться ні студентська робота, ні праця іменитих істориків. Справді, джерело - це альфа й омега історії.
Виходячи з такої засади й було здійснено задум видання цієї хрестоматії. Необхідність видання пов'язана з потребою зміни акцентів у професійній підготовці істориків - від засвоєння готових, «розфасованих» знань до здобуття знань шляхом самостійної роботи з джерелами, а також з потребою вивчення історії України в контексті Центрально- Східної Європи.Ідея створення хрестоматії з давньої історії України далеко не нова. Ще Михайло Грушевський, читаючи у Львівському університеті в зимовому семестрі 1894/1895 навчального року курс про джерела давньої руської історії, замислювався над браком навчального посібника з цього предмета. Відтак історик уклав і видав у Львові 1895 р. хрестоматію «Виїмки з жерел до історії України-Руси: до половини ХІ віку». Обґрунтовуючи ідею такої едиції, М. Грушевський писав: «Виходив я з того переконання, що лише безпосередня знаємість з джерелами, на яких будуються виводи історичної літератури, дає знання ясне, міцне, виводить з-під неминучої без того залежності від суб'єктивізму тієї чи іншої історичної праці й дає можливість орієнтуватися в науці незалежно від ріжниць і перемін в поглядах, які заходять в історіографії. Тим часом в сучасних обставинах така знаємість трудна, майже неможлива навіть при помочі середніх бібліотек - в такій мірі наші джерела розкидані в найріжніших виданнях, часто рідких, мало приступних, збірників же, що зводили б докупи те, що належить до історії Русі, дуже мало.., і ні одного такого, що обіймав всю цілість джерел руської історії. А за браком такого приступного зводу трапляється нерідко, що люди, навіть ближче обізнані з історією, знають те чи інше джерело лише з імені і не відають, як його відомості в дійсності виглядають»[1].
Усе це безпосередньо стосується не тільки найдавнішого періоду української історії, але і її литовсько-польської доби.Показово, що над подібним проектом «Хрестоматії з історії України XIVXVIII ст.» у першій половині 60-х рр. ХХ ст. працював академік Іван Крип'якевич, одночасно збираючи матеріали і для «Хрестоматії політичних документів XVXVII ст.»[2]. Однак з невідомих причин ці проекти так і не були реалізовані.
Щоправда, існує кілька хрестоматій з історії України, виданих у попередні часи[3]. Проте жодна з них не відповідає сучасним вимогам до підготовки студентів. Ці посібники надто заідеологізовані, що виявилось як у тенденційному підборі джерельних матеріалів, так і в коментарях до них у дусі офіційної ідеології. Не повністю уникнули цієї вади й деякі посібники, що з'явилися друком вже у незалежній Україні[4]. Усі попередні хрестоматії охоплювали надто великий хронологічний період - переважно від найдавніших часів до XVIII, а часом і до ХІХ ст., при цьому, період XIV-XVII ст. був представлений здебільшого документами з історії козаччини, тоді як життя інших верств суспільства, а надто шляхти та духовенства, відображене лише фрагментарно, практично не показане минуле інших етнічних груп, що населяли українські землі; багато документів повторювалися у різних хрестоматіях, не розширювався їхній діапазон за рахунок нових матеріалів тощо. Такий стан речей пояснюється передовсім тим, що в радянські часи вивчення литовсько-польської доби не заохочувалося. Нечисленні збірники документів виходили виключно в руслі марксистсько-ленінської ідеології, обмежуючись соціальними проблемами, історією селянства тощо. В незалежній Україні відновлено публікацію джерел без ідеологічних обмежень, однак така робота ще перебуває в початковій стадії. Тому за джерельною інформацією часто доводиться звертатися до видань ХІХ ст., які стали раритетними і практично недоступними для студентів.
Зрештою, недооцінка історії литовсько-польської доби була характерною не тільки для радянської історіографії.
Ще Михайло Грушевський стверджував, що залучати історію Великого князівства Литовського до історії України загалом недоцільно, оскільки більшість українських земель (на відміну від білоруських) була пов'язана з Литвою «механічно»: «Хоч як важна була роля в. кн. Литовського в історії наших земель в XIV-XVI в., але в сформованню його наші землі і наш нарід мали лише другорядну ролю: підставою в. кн. Литовського були племена литовські і землі білоруські: той руський елемент, що зрушив в. кн. Литовське, був не український, а білоруський. Тож як в. кн. Литовське можна (і треба) до певної міри уважати державою слав'янською, спадкоємницею Київської держави, то в усякім разі не українською, а білоруською передовсім, і в цілості її історію так само не можна вводити в українську історію, як і історію в. кн. Московського. З українських земель тільки Берестейсько-дорогичинська (Підляше) й Волинь мали важніше значіннє в історії Литви, але на внутрішнє його житє впливали мало і досить механічно були з нею зв'язані, а ще більше треба се сказати про землі східньої України»[5]. З огляду на це, автор спершу мав намір ввести до своєї «Історії України-Руси» лише кілька важливих епізодів з історії Великого князівства Литовського, але безпосередня робота над цим фундаментальним дослідженням внесла суттєві корективи: тільки політичним епізодам литовсько-руської історії присвячено весь четвертий том «Історії України-Руси», причому опис відповідає основним досягненням тогочасної литуаністики[6]. Як слушно зауважив Віталій Василенко, «“Литовський” період у житті Білорусі та України відокремлює їхнє, до певної міри спільне (разом із Росією), минуле в межах “імперії Рюриковичів” від доби, коли окремішність цих трьох етносів стала вже цілком очевидною та лягла в підґрунтя становлення окремих націй»[7].Етнічні українські землі в цей час входили не лише до складу Литовської держави, а й до Корони Польської, та якщо перша розглядалась істориками як органічне продовження Давньоруської держави, то друга вважалась організмом чужорідним.
А проте, саме польський чинник у багатьох відношеннях був вирішальним, і не тільки в історії України, бо Велике князівство Литовське вже від Кревської унії 1385 р. перебувало у фарватері польської політики. Наскільки значущими були польські впливи на розвиток українських земель, з'ясував ще М. Грушевський, коротко так охарактеризувавши цей відтинок української історії: «В культурній сфері бере перевагу західній вплив над візантійським, в економічній іде все скоршим темпом утвореннє привілєґіованої вищої верстви і повне економічне і правне поневолення нею народної маси; заразом ся при- вілєґіована верства все сильнійше відриваєть ся від народної маси культурно й національно. Форми суспільного побуту і культурного життя, вироблені століттями самостійного політичного житя, підпадають різким перемінам під впливом польського й перейнятого ним римського і німецького права. Вони почасти витісняють ся, почасти спускають ся в низші верстви, в сферу етноґрафічного селянського побуту, звичаєвого права, уступаючи перед новими понятями і формами, як явищами вищого, привілєґіованого порядку. Антаґонізм мас до прави- тельственної і привілєґіованої меншости, котрого початки істнували вже в попередніх часах, загострюєть ся тепер національною і релігійною ворожнечею. Розбудженнє відпорної енергії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерти, повної економічної руїни та поневолення, прояв- ляєть ся зпершу культурно-релігійним національним рухом, але він відкриває дорогу конфліктові політичному, оружному, що й розпочинається завдяки колонізаційним обставинам східно-полудневої України, на Подніпровю з кінцем XVI ст.»[8].Хоч період XIV-XVII ст. не позначений існуванням української державності, але він має важливе значення у формуванні найрозмаїтіших аспектів національного життя, бо саме в цей час були закладені підвалини української культури і права. Недаремно добу XIV-XVII ст. М. Грушевський назвав другим перехідним періодом української історії та присвятив йому три томи своєї праці «Історія України-Руси» (т.
4-6)9.Виходячи з усього сказаного, а також із потреб навчального процесу на історичних факультетах університетів, вважаємо доцільним укладання окремої хрестоматії з історії України литовсько-польської доби.
Хронологічними рамками хрестоматії обрано середину XIV - першу половину XVII ст. Такий підхід найбільш традиційний, хоч і далеко не однозначний. Нижня хронологічна межа цього періоду охоплює час входження галицько-волинських земель до складу Польської та Литовської держав, щодо чого, проте, у дослідників немає одностайності. Зокрема, Ярослав Ісаєвич зазначав, що литовсько-польську добу в історії України служно було б починати з 1387 р., розглядаючи період від 1349 до 1387 р. як перехідний: «У Грушевського та багатьох інших популярних істориків з 1340 р. починається “Литовсько-польська доба”. Ця дата стала вже традиційною від Стрийковського, від якого її прийняв Софонович. Насправді, слушно б “литовсько-польську добу” починати від 1387 р. На Волині законні права на все Галицько-Волинське князівство мав Любарт-Дмитро, який воював з Казимиром, щоб оволодіти князівством. Все ж він Галичину відвоював не надовго (1341-1349, 1353-1354, 1376-1377), а на Волині до 1387 р. коротко правив його син Федір. Отже, тільки від закріплення Ві- товта на Волині можна вважати фактом включення Волині у Велике князівство Литовське (але не “під Литву етнічну”). Натомість в Галичині після панування Казимира встановило ся угорське володіння. У ці роки Казимир називав себе не тільки королем Польщі, але одночасно й королем Русі, карбував у Львові монету Руського королівства з галицьким левом як гербом. У 1372-1378 рр. і в 13841387 рр. володарем Русі (господарем і дідичем) себе називав князь Володислав Опольський: Грушевський писав про нього, що Володислав був “справжнім сувереном”, хоч і васалом угорської Корони. Три грамоти Володислава складено українською мовою, в його оточенні були і впливові руські православні бояри. Усе це вказує, що 1349-1387 рр. - перехідний час від Галицько-Волинського [9] князівства до тієї епохи, яку радянська історіографія називала добою іноземного панування.
Втім, для Волині не цілком іноземного, оскільки Велике князівство “Литовське” було Литовсько-Руською державою, федерацією земель і правителі деяких походили з руського роду»[10]. Але і це твердження приймають далеко не всі дослідники. Так, Леонтій Войтович виділяє в історії України «удільний період», який він окреслює початком правління Юрія Львовича (1301 р.) та ліквідацією Київського удільного князівства (1470 р.), - згідно з його концепцією, «період XIV-XV ст. був державним періодом нашої історії»[11]. Хоча, як видається, для самого автора це питання все ще залишається відкритим. Зокрема, на шпальтах «Українського історичного журналу» у своїй дискусійній статті з приводу періодизації української історії Л. Войтович подає як окремий «княжий період», який, за словами науковця, «виразно розпадається на два: добу Київської Русі (кінець ІХ - середина ХІІІ ст.) та добу удільних князівств (середина ХІІІ - початок XVI ст.), що відповідає класичному і пізньому середньовіччю (але не марксистської, а європейської періодизації)»[12]. Далі автор уточнює верхню межу «княжого періоду»: «Формально цей період (“княжа доба”) закінчився у 1492 р., коли було видано Віленський привілей, який позбавив удільних князів права зносин з іншими державами та інвеститури, а фактично затягнувся мало не до середини XVI ст. Цікаво, що суто випадково 1492 р. збігся з відкриттям Америки Колумбом, тобто датою, прийнятою більшістю зарубіжних медієвістів. Отож верхню межу середніх віків в Україні можна було б прийняти умовно як 1492 р. або ж продовжити її до кінця XVI ст., враховуючи, що процес ліквідації удільних князівств затягнувся по меншій мірі до кінця першої чверті XVI ст., тобто до початку Реформації в Європі»[13]. Отже, Л. Войтович пізнє середньовіччя в Україні датує 1241-1492 рр.[14] Попри це, певні сумніви щодо верхньої межі удільного періоду української історії сам автор висловив у своїй статті з історії Волині (хоча хронологічно вона була опублікована раніше, але зауваження її цілком слушні): «В наступний період (від 1452 р. - Т. Г.) сильно роздроблені волинські землі були інкорпоровані до складу Литовської, а потім Польської держави. Цей процес завершено після 1569 р., хоча і після цього окремі володіння ще зберігали статус удільних князівств, фактично нічим істотним не відрізняючись від інших приватних володінь»[15]. Як бачимо, питання періодизації складне, дискусійне і досі відкрите.Саме від середини XIV ст. на українських землях почали формуватися нові соціально-економічні зв'язки, нові адміністративні інституції, модифікувалися давньоруські інститути влади і власності, що не могло не вплинути на долю різних соціальних та етнічних груп, окремих станів. Відбуло ся також зближення правової бази на українських і польських землях. На підставі цього, пам'ятаючи про умовність всякої періодизації, в цій хрестоматії за нижню хронологічну межу прийнято 40-ві рр. Х!У ст., що найбільш поширено в українській історіографії.
За верхню межу взято початок Хмельниччини, «коли усталені суспільні структури на згаданому ареалі, передовсім в Центральній Україні, затріщали по всіх швах і сам хід історії висунув на чільне місце нову еліту - козацько- старшинську»[16]. Такий підхід перегукується з традиційною періодизацією, що відповідає народницьким поглядам на історію як на рух до о сягнення «національної ідеї», згідно з якими в українському історичному процесі виділено чотири періоди: княжа доба, далі аж до Хмельниччини - польсько-литовська доба; до ліквідації Гетьманату наприкінці XVIII ст. - козацька доба; з ХІХ ст. - доба національного відродження. Безумовно, методологічні засади, покладені в основу такої періодизації, сьогодні застаріли, проте виділення періоду від середини XIV до першої половини XVII ст. видається доцільним з різних міркувань. Обмежувати цей період Люблінською унією 1569 р., з огляду на наші завдання, недоцільно. Хоч вона була органічним продовженням усього попереднього розвитку Литовської та Польської держав, ставши завершальним акордом в уній- ному процесі між Великим князівством Литовським і Короною Польською, що тривав з XIV ст., однак вона мала й інші важливі наслідки, причому як у політичному, так і в соціальному плані. Певною мірою результатом Люблінської унії була й унія Берестейська, котра, своєю чергою, породила низку істотних змін не лише в релігійному, але і в культурному житті країни, тяглість яких простежується аж до Хмельниччини і далі[17]. Ось чому в цій хрестоматії, розглядаючи історію України в контексті загальноєвропейських процесів, ми все ж вважали недоцільним дотримуватися запропонованої Іваном Лисяком-Рудни- цьким періодизації, за якою українська історія координується з історією світовою, зокрема з великими європейськими епохами - античністю, середньовіччям та модерними часами: середньовіччя бачилося від домонгольської Русі до Люблінської унії, а ранньомодерний час - до кінця XVIII ст.[18]. Як справедливо зазначила Наталя Яковенко, «коли жорстко дотримуватись цієї схеми, надто багато локальних особливостей було би втрачено...»[19].
Якщо ж виходити з усвідомлення релятивності наших тверджень і розуміння того, що будь-яка періодизація - це лише інструмент пізнання, а не наближення до істини[20], то запропонована у хрестоматії періодизація, на наш погляд, цілком має право на існування, хоч у жодному разі не є безперечною та єдино можливою.
Увесь матеріал хрестоматії поділено на дев'ять розділів, в яких представлено джерела з таких царин: держава та політичні процеси, шляхта, міста, торгівля, селяни, козаки, жінки, Церква та духовенство, культура. Як писав М. Грушевський, «з середини XIV в. почавши, український народ уже входить в склад иньших, чужих держав, то становлячи пасивний об'єкт чужої управи, чужого, на иньших підставах витвореного права, то стоячи в більш або меньше виразній та гострій опозиції до сієї чужої управи і сього чужого права»[21]. Тож оскільки українські землі перебували у правовому полі тих держав, до складу котрих входили, то й документи загальнодержавного значення, які регулювали відносини на всіх цих теренах, у т.ч. й на українських, ми визнали за потрібне залучити до посібника (чого не знаходимо в жодній з існуючих хрестоматій з історії України). Оскільки попередні подібні видання основну увагу приділяли соціально-економічним процесам, вирішено було надати пріоритет відображенню правового життя суспільства, діяльності деяких церковних, освітніх інституцій, різних станів, міст, національних громад. Таким чином, було використано не тільки соціально-економічний, але й правовий та антропологічний підходи. В окремий розділ виділено проблему соціального, економічного та правового статусу жінок, що пов'язано зі зростаючим у сучасній історіографії інтересом до тендерних студій. Це ще один новий аспект, який відрізняє цю хрестоматію від усіх попередніх. У розділі «Культура», крім низки документів, що стосуються розвитку культурного процесу в Україні, представлені твори українських поетів і письменників XIV-XVII ст., роботи українських полемістів та ін.
Документи подаються повністю або у фрагментах. У підрядкових примітках наведено довідки про авторів публікованих текстів, а також короткі біограми згаданих у них історичних осіб, пояснено незрозумілі слова, нумізматичні, метрологічні, юридичні терміни тощо. В кінці кожного документа зазначено археографічну легенду. Окремі тексти друкуються книжною руською мовою XIV-XVII ст. (причому не лише для того, щоб дати уявлення про мову цього періоду, але й задля можливості застосування диференційованого підходу до студентів - ті, хто бажає пов'язати свою долю з науковими дослідженнями литовсько-польської доби, вже на початкових стадіях професійної підготовки зможуть вчитися читати документи мовою оригіналу). Латиномовні та польськомовні документи подано у перекладі[22]. Завершується хрестоматія додатками, які містять короткі довідки про адміністративний поділ Речі Посполитої, судову систему й уряди Литви та Польщі, а також нумізматично-метрологічний словник.
Більшість документів узято з різноманітних наукових публікацій джерел. Використано, зокрема, давні збірники, що стали бібліографічною рідкістю: «Акты, относящиеся к истории Западной России», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Архив Юго-Западной России», «Жерела до історії України-Руси», «Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 годы». Із сучасніших видань залучено: «Селянський рух на Україні в 1569-1647 рр.», «Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (Х - початок XVII ст.)», «Привілеї міста Львова», «Привілеї національних громад міста Львова», «Економічні привілеї міста Львова», «Грамоти XIV ст.», «Торгівля на Україні, XIV - середина XVII ст: Волинь і Наддніпрянщина», «Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ - першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти», «Wiek V-XV w źrodłach: Wybor tekstow źrodłowych z propozycjami metodycznymi dla nauczycieli historii, studentow i uczniow», «Wiek XVIXVIII w źrodłach: Wybor tekstow źrodłowych z propozycjami metodycznymi dla nauczycieli historii, studentow i uczniow», «Українська література XIV-XVI ст.», «Українська література XVII ст.», «Статут Великого князівства Литовського 1566 р.» (саме з цією версією Литовського статуту, за слушною заувагою О. Русиної, «Литва зробила величезний крок до шляхетської демократії польського зразка, чим було усунуто інституційні перешкоди на шляху її інкорпорації до Корони Поль- ської»[23]) тощо. Також у хрестоматії використано хроніки, літописи та історичні праці Яна з Чарнкова, Яна Длуґоша, Михайла (Михалона) Литвина, Еріха Лясоти, Сиґізмунда Герберштейна, Алессандро Ґваньїні, Бартоломея Зиморовича, П'єра Шевальє, Ґійома Левасера де Боплана та інших авторів. Окремо згадаємо роботи Бартоломея Ґроїцького з міського права, котрими, за відсутності офіційних кодексів магдебурзького права, активно послуговувалися у міських судах (О. Кіс- тяківський наводить приклади, коли на ці тексти покликалися у судах міст, які не мали магдебурзьких привілеїв, і навіть у сотенних судах[24]). Праці Б. Ґроїцького зберігали практичне значення аж до кінця XVII ст. Їхню важливість для життя міст опосередковано засвідчує й той факт, що саме вони стали одним із джерел укладеного у XVIII ст. кодексу «Права, по которым судится малороссийский народ»[25], та й у Комісії по виучуванню західноруського та вкраїнського права при утвореній у 1919 р. Українській Академії Наук виконання грандіозного наукового проекту з вивчення і публікації джерел українського права почали також з вивчення доробку Ґроїцького (С. Іваницький-Василенко)[26]. Незважаючи на це, витяги з праць Ґроїцького не ввійшли до жодної з існуючих хрестоматій з історії України. У навчальному посібнику вміщено також джерельні матеріали, опубліковані в «Записках НТШ», «Українському історичному збірнику», «Маґістеріумі» та в інших часописах, у книзі Івана Крип'якевича «Львівська Русь в першій половині XVI ст.: дослідження і матеріали», у дослідженні Бориса Ґудзяка «Криза і реформа» тощо. У хрестоматію введено і фрагменти з «Хроніки міста Львова» Дениса Зубрицького, котра - хоч, строго кажучи, не є джерелом (вона завершує перший, хронікально-джерелознавчий етап львівської історіографії[27]) - але містить багато цінного матеріалу: її автор цитує і переказує ті джерела, які здебільшого або ним уперше вводяться в науковий обіг, або не збереглися до наших днів. Деякі тексти з низки об'єктивних причин передруковано з попередніх хрестоматій з історії України (це переважно важливі документи, які вже були перекладені та прокоментовані упорядниками).
Хрестоматія має насамперед слугувати навчальним посібником при вивченні базової дисципліни «Давня і нова історія України» (частина 2: Литовсько-польська доба). Також може бути використана в курсі «Історія Польщі», у спецкурсах, пов'язаних із цим періодом, і в курсах «Джерелознавство» та «Історія держави і права України».
Висловлюю вдячність Канадському інституту українських студій Альберт- ського університету за дослідчу дотацію, яка уможливила підготовку цієї хрестоматії. Окрім того, хочу подякувати Роксолані Авдикович за технічну допомогу, Ростиславові Параньку за консультації та Олександру Зайцеву за фахові поради й за моральну підтримку.
Тетяна Гошко