НОВА ПАРАДИГМА БЕЗНАДІЙНОГО АНАХРОНІЗМУ

Політична легітимація імперської концепції історії Росії, або Як фальшується та обкрадається українська історія

Нам тілько сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! чом ви нам Платить за сонце не повинні! — Та й тілько ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне, Ми малим ситі!..А зате!

Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились! У нас же й світа, як на те — Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!..

Тарас ШЕВЧЕНКО «Кавказ»

Усістися за робочий стіл і взятися за перо в дні відпустки мене спонукала обставина переважно професійного спрямування — це інтерес до формування сучасною російською елітою нової па- 774

радигми концепції російської історії. Її контури, вельми розмиті на початковому етапі становлення (припускаю, що він, вочевидь, охоплював кінець 2010 — першу половину 2011 pp.), набрали (в загальних рисах) певної виразності в останній декаді липня 2011 р. під час зустрічі президента Російської Федерації з істориками у Владімірі з нагоди підготовки святкування 1150-річчя зароджен­ня російської держави. Не сумніваюся в тому, що найближчого часу вона набуде стрункості й логічної завершеності.

Відомо, що 3 березня 2011 р. Д. Медведев підписав указ № 267 «Про святкування 1150-річчя зародження російської державнос­ті», що зобов’язує державні структури повсюдно розпочати його підготовку. Наступного дня, виступаючи у Санкт- Петербурзі з нагоди відзначення 150-річчя Маніфесту про скасування кріпа­цтва, він повідомив росіянам новину, мабуть, сенсаційну не тільки для пересічних громадян, а й для більшості 40-тисячного загалу професійних істориків: «Наша держава, наша країна існує понад одинадцять віків». І не більше, й не менше! До 3—4 березня вони десятки років (з середини XX ст.), навчаючись у школах і вишах, отримували офіційну парадигму знань, відповідно до якої упро­довж IX—XIII стст.

І ось робиться поворот на 180 градусів. Найвища владна ін­ституція Росії державним указом (!!!) проголосила Київську Русь Російською державою. Постає питання: чому? Як на мою думку, хворіючи на ностальгію за минулою могутністю Російської імпе­рії й СРСР і маючи синдром імперської неповноцінності, правля­ча група політичної еліти, котра, «нічого не забувши й нічого не навчившись», виявившись неспроможною успішно розв’язувати насущні проблеми розвитку своєї країни зокрема, її демократиза­ції, формування громадянського суспільства, а також міжнаціо­нальні та міжетнічні проблеми та якісно поліпшити умови життя російського народу — вирішила домогтися політичної консоліда­ції суспільства на основі російської державної ідеї, яка б постійно живила національну свідомість сучасного й прийдешніх поколінь росіян історичною пам’яттю про славне минуле, не менш велич­не, ніж у народів Західної Європи.

Що це власне так, промовляють окремі зауваження російсько­го президента й учасників згадуваної зустрічі. Так, Д. Медведев під­твердив, що, по-перше, цей указ не був випадковим, а по-друге, ви­знав, «що він» очень долго думал, прежде чем подписал этот указ. «Он у меня лежал в папке с указами несколько месяцев. Я так руку тянул, потом думаю: нет, надо подумать.

Отже, даний указ видавався не на основі сучасних наукових відкриттів російських учених. Він виявився римейком царського указу 150-річної давності, часу, коли у складі Російської імперії Україна та Білорусь перебували у колоніальному становищі, а український та білоруський народи взагалі не вважалися само­стійними народи, не кажучи вже про визнання їхньої державно- політичної чи хоча б національно-культурної автономії. Де-факто нині, на початку XXI ст., відбулася реанімація російської шові­ністичної імперської доктрини походження російської держави. Її відновлення, на думку ініціаторів цього кроку, має не тільки урівняти Росію з провідними європейськими державами в часі виникнення державного життя, але й показати її провідну роль у Східній Європі на початку становлення європейської цивіліза­ції. «Я бы хотела вернуться к Вашей мысли, — апелювала до Пре­зидента В. Уколова, — о значении этого юбилея для сегодняш­ней Росии. Отмечу, что в 2000 году Совет Европы отметил очень широко первое историческое постримское объединение Европы Карлом Великим, и это было общеевропейское и даже вообще мировое событие. Кроме того, IX век — это век, когда образует­ся Французское государство, королевство Германия, и мы (тобто росіяни!!! — В. С.) тут совершенно синхронны.

Кстати говоря, это позволяет снять ложную пелену того утверждения, что мы где-то отстаем или не в общем тренде, или мы в мировом развитии где-то вбок уходим».

778

виправити цю історичну несправедливість, тим паче що є багатю­щий досвід у минулому указами скасовувати генетику, будувати комунізм, повертати назад ріки, переганяти Англію й США й т. ін.).

Що ж це за така важлива подія 862 p., яку почесно призначи­ли бути початком Росії й яку весь російський народ має радісно вшановувати наступного року? Ураховуючи масштаби її величі, заплановано також залучити до торжеств українців та білорусів (за словами Д. Медведева, «было бы очень желательно наших дру­зей из Украины и Белоруссии вовлечь в празднование...»). Сама ж подія, направду, не вражає. Це знову римейк 862 р. Відновлюючи імперський дух, Москва обрала (і невипадково) відомий літопис­ний факт запрошення у вересні 862 p., вочевидь, старійшинами двох північнослов'янських племен (словенів і кривичів) та двох естонсько-фінських — чуді й весі — варязьких князів Рюрико- вичів прийти й управляти ними: «Ідіть-но княжити і володіти нами». І ніхто з істориків під час зустрічі з президентом не посмів поставити й обговорити питання приблизно такого змісту.

По-перше, чому ці племена де-факто визнані «росіянами» і, як без них, себто «росіян», могла зародитися Росія, російська дер­жава?

По-друге, оскільки запрошення іноземних володарів може засвідчувати лише непридатність місцевих «росіян» до створення своєї «російської держави», то власне, що має відзначатися: своя політична безпорадність чи запрошення чужоземців «княжити і володіти нами»?

По-третє, який стосунок мають згадані норманські князі до появи російського етносу та його держави? І не тому, що вони не мають під собою наукових підстав.

Зрозуміло, якби відзначення цього ювілею не супроводжува­лося легітимацією нової імперської концепції російської історії, яка істотно фальшує й спотворює історії України й Білорусі, то воно не викликало б занепокоєння й обурення. Ясно, що сутність цього заходу не полягає у святкуванні роковин запрошення Рю- риковичів. З якого б це дива? Мало знайдеться таких наївних, котрі б повірили в те, що російська політична еліта настільки простакувата, що без далекосяжних ідеологічних і політичних розрахунків, а з доброго дива взяла на озброєння «норманську теорію» походження російської держави. Зроблю спробу визна­чити постулати цієї концепції, їх можна в найголовніших рисах збагнути зі змісту обміну думками Д. Медведева й істориків. Тор­кнуся коротко найістотнішого.

По-перше, намагаючись монополізувати (приватизувати) всю спадщину Київської Русі, Москва, свідомо фальшуючи історію, фактично пішла на визнання згаданих племен «росіянами». Бо, повторюсь, як же без них могла зародитися Російська держава?

По-друге, наступним постулатом створюваної концепції ста­ло проголошення акту запрошення Рюриковичів початком ста­новлення Російської держави, хоча всі джерела мовчать про їхню російську державотворчість.

По-третє, 862 рік взято невипадково, а лише з тих політичних міркувань, аби за посередництва роду Рюриковичів (вочевидь, вважаючи його російським), легітимізувати поширення влади «росіян» на терени Білорусі й України. Адже відомо, що через 20 років, у 882 р., Олег Рюрикович, очоливши потужну військову дружину, напав на Київ (не без участі місцевої знаті), убив воло­даря Київського князівства (Куявії) Аскольда (з династії Києви- чів) і захопив владу. На відмінну від «росіян», місцеве населен­ня вже мало тривалу традицію самостійного протодержавного й державного життя (з перервами, починаючи з Антського царства, що виникло у першій половині IV ст.; з 40-х pp.

Імовірно, саме через невдачу (зумовлену недостатнім рівнем політичного розвитку «російських» племен) Рюриковичів витво­рити тут державний організм, Олег переносить ставку до Києва, залишає його столицею князівства й проголошує «матір'ю горо­дам руським». Спираючись на військово-економічну потугу Київ­ського князівства, приступив до завоювання сусідніх племінних союзів, розширюючи межі держави, за якою утверджується назва «Русь», відома з легкої руки істориків як «Київська Русь». І не від­булося міфічного об'єднання «Північної» та «Південної Русі», як про це любили писати російські історики XIX—XX стст., оскільки «Північної Русі» взагалі не існувало. І не сталося, як це дуже хо­четься Д. Медведеву й окремим сучасним російським історикам, перенесення тяглості «російського» державного життя з Півночі («Росії») у Київську Русь. Олег, розбудовуючи Київську державу, як засвідчує Літопис, не лише не вбачав у «росіянах» — кривичах і словенах — ядра своєї «Російської» держави (нової Батьківщи­ни), а відразу ж повівся з ними, як із завойованим населенням — обклав даниною й змусив Новгород виплачувати її варягам у сумі 300 гривень «на рік заради миру».

По-четверте, найбільш цинічним фальшуванням української історії та її обкраденням стала зроблена підміна понять «Русь», «Руська земля», «Руська (Давньоруська) держава», «руси», «ру­сини», «русичі», «руський» на «Росія», «Російська держава», «ро­сіяни» та «російський». Точнісінько такий самий був концепту­альний підхід до тлумачення цих термінів російської імперської ідеології та історіографії XVIII — початку XX стст., наукова не­спроможність якого вже була переконливо доведена.

І ось нині, всупереч здобуткам сучасної історичної науки, всі історики — учасники владімірського обміну думками — з холоп­ською запопадливістю (як в епоху комуністичного тоталітаризму 30-х—70-х pp. XX ст.) засвідчували в різних варіаціях тотожність названих вище понять, правда, інколи плутаючись чи то від над­мірності прояву патріотичних і вірнопідданських почуттів, чи то від браку знань. Ось, наприклад, пасаж Є. Півовара, котрий, торкнувшись переліку найважливіших подій російської історії, промовив таке: «Конечно, это и образование государственности, которая является единой (виділено мною. — В. С.) для истории российского и русского (виділено мною. — В. С.) народов и всех народов Российской Федерации, украинского и белорусского на­родов (виділено мною. — В. С.)». І не знайшлося жодного істо­рика з присутніх, котрий, маючи професійну честь і гідність, а також громадянську мужність, запротестував би супроти спо­творення наукових істин.

Річ у тім, що ні в IX, ні в наступних століттях (до середини XIII ст.) ні Новгородська земля (проголошена нині колискою Ро­сії), ні Владіміро-Суздальська, ні Тверська, ні Московська, ні інші власне російські землі не називалися у джерелах ані «Росією (Ро­сійською землею)», ані «Руссю (Руською землею)»! Повторюся: немає жодного свідчення джерел! Це по-перше. По-друге, термі­ни «Русь», «Руська земля», «руси», «русичі», «русини» з початку IX ст. й у наступні століття вживалися в арабських, візантійських, західноєвропейських джерелах, а також у давньоруських літо­писах для означення теренів і населення спочатку Полянського (Київського) князівства Києвичів, а пізніше — Київщини, Пере­яславщини й Чернігівщини. Уперше в «Повісті временних літ» («Літописі Руському») згадка про назву «Руська земля» припадає на 852 р.: «Коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] — Руська земля (виділено мною. — В. С.)». Тобто за 10 років до запрошення «росіянами» Рюриковичів Київське кня­зівство Аскольда отримало назву «Руська земля».

Цей же «Літопис», оповідаючи про похід Олега 882 р. на Київ, жодним словом не обмовився про наявність у його дружині «ру- сів» чи «росіян». Цитую його слова : «Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв-варягів, чудь, словен, мерю, весь, кри­вичів». Куди ж вони поділися з переліку? Нікуди, тому що їх там не було, як і не існувало «Північної Русі» (Росії)! Російський істо­рик К. Рижов на початку XXI ст., вивчаючи смисл понять «Русь», «Руська земля» у літописах XII—XIII стст., дійшов до висновку, що поняття «Руська земля» стосувалося виключно теренів того­часного Київського князівства; поняття «Русь», на його думку, охоплювало терени Київщини, Переяславщини й Чернігівщини. У новгородських літописах уперше Владіміро-Суздальське кня­зівство назване «Руссю» в 1252 p., а володіння великого князя Московського — лише в 1398 р. Сама ж Новгородська волость у цей час продовжувала залишатися поза «Руссю».

Отже, поняття «Русь» і «Руська земля» стосувалися виключно українських теренів, які слугували у IX— XII стст. ядром форму­вання українського народу (до середини XX ст. в окремих місце­востях західноукраїнських земель особи старшого віку продо­вжували ще себе називати «русинами») й української держави. Жодного відношення до території Росії вони не мають, як і не мають терміни «руси», «русини», «русичі» — до назви тогочасних росіян. Вони стосувалися виключно назви тогочасного україн­ського населення.

Жодних інших «русских» чи «россиян» не існувало в природі. І намагання сучасної російської еліти, фальшувати здобутки сві­тової історіографії й привласнювати собі історію сусідніх наро­дів, щоб позбавити їх власних історичних коренів, національної й державно-політичної самобутності — для реанімації шовініс­тичної імперської концепції та через прагнення повернути Росії велич втраченої імперії — такі намагання не роблять честі ні їй, ні російським історикам, котрі освячують ці потуги.

І, нарешті, по-п'яте. Украй неприємним й образливим нюан­сом владімірських розмов стало ігнорування їхніми учасниками історичної самобутності українського та білоруського народів. Лише І. Гілязов наважився порушити питання про роль останніх у давній історії Росії, зауваживши, що Київська Русь — це, власне, «не только русская история: это история и русских, и украинцев, и белорусов, а также и тюркских и иранских народов...». На пре­великий жаль, президент Росії дозволив собі у поблажливо-зне­важливому тоні висловитися про історичний доробок сучасних українських і білоруських істориків, відмахуючись від нього як від чогось такого, що не заслуговує навіть на увагу. Мовляв, вони зайняті проблемами «поиска какой-то идентичности (виділено мною. — В. С.)».

Хочу нагадати Високоповажному пану президенту сусідньої держави, що за вікном не 1862 рік, а початок XXI ст., і, що він не імператор Росії, а Україна й Білорусь не її колоніальні безправні окраїни, які шукають «якоїсь ідентичності», — а незалежні дер­жави. Народи цих держав, по-перше, ніколи не належали до ро­сійського народу, а завжди були самобутніми етносами і націями, й, по-друге, витоки їхнього державного життя у часі ні в чому не поступалися витокам російської державності й формувалися аб­солютно незалежно від останньої.

Таким чином, політична легітимація оживленої імперської концепції російської історії відкрила шлях не тільки до фальшу­вання власної історії. А й до обкрадання й привласнення історії України та Білорусі, а отже — позбавлення їхніх народів права на власну, незалежну ні від кого національну історію, історичну пам'ять і свідомість, національну гідність.

P.S.

1. Звертаюсь до високошановних російських колег-істориків з проханням не освячувати своїми працями великодержавних імперських догм реанімованої концепції російської історії, яка обкрадає і поглинає історію українського й білоруського народів, позбавляючи їх власної повноцінної історії й історичної пам'яті. Прошу вас залишатися чесними професіоналами й мужніми по­борниками принципу об'єктивності в історичній науці.

2. Звертаюсь до високошановних українських і білоруських колег-істориків, інтелігенції в цілому, політиків-патріотів, усіх, кому дорога незалежність Батьківщини, не проявляти байдужос­ті, а рішуче обстоювати національні концепції історичного роз­витку своїх країн, власну історичну пам'ять. Треба також викри­вати великодержавну імперську спрямованість нової концепції російської історії й відповідних аспектів заходів, якими супрово­джуватиметься підготовка й відзначення 1150-річчя зародження російської держави.

Валерій СТЕПАНКОВ 12 серпня 2011