За межі Монголії

Піввіковий досвід безперервних військових міжплеменних зіт­кнень, натхнення від отриманих перемог, постійне прагнення панівних верств кочівників кинутися в черговий похід заради на­живи не могли не виплеснутися за межі Монголії, і найперше — на південь і захід — у традиційних напрямках агресії степовиків Цен­тральної Азії.

На думку Чингісхана, монголи для збереження своєї військової переваги повинні були як і раніше вести кочове життя, не жити ні в містах, ні в селах, але користатися з праці рук скорених землеробів і ремісників і лише задля цього охороняти їх. Отже незабаром розпо­чалися грабіжницькі походи, які тривали близько двох століть. Жор­стка, ультимативна тактика ведення війни — «покірність або смерть» — була у дусі епохи, а нещадність — усвідомленою політи­кою Чингісхана. Однак ідея всесвітнього панування з’являється у монголів лише при наступниках Чингісхана. Монолітність і сила Монгольської держави визначалася тим, що завойовницькі війни бу­ли вигідні правлячому прошарку — нойонам, оскільки так отримува­лися нові пасовища і багатства. Звання нойонів переходили у спадок їхнім нащадкам, але могли відбиратися великим ханом за провини або недбалу службу. Швидкий розвиток улусної системи спирався на інтенсивну феодалізацію кочівників: юридично улус був наділом (зе­млею з населенням), що надавався за військову службу.

До кінця життя Чингісхана (25 серпня 1227 р.) до складу імперії увійшли безпосередньо Монголія, Північний Китай, Східний Тур­кестан, Середня Азія, степи від річки Іртиш до Волги, велика ча­стина Ірану і Кавказу. Монголи в цей період одночасно вели війни на три фронти, один з яких, північно-західний (проти половців), у 1220-х роках став східноєвропейським.

У Чингісхана було багато дружин і наложниць, але чотирьох найвідоміших його синів народила йому перша дружина Борте. Це Джучі (Джочі, Чжочі), спадкоємець якого Бату (Батий) створив Зо­лоту Орду; Джагатай (Чагатай), що дав ім’я династії, панівний у ря­ді центральноазіатських областей; Угедей (Огадай), призначений Чингісханом наступником; Толуй (Тулуй) — батько хана Мунке, що правив монгольською імперією з 1251 по 1259 р. Останнього змі­нив Хубілай, великий хан в 1260—1294 роках, який завершив завою­вання Китаю і заснував династію Юань. Ще один з нащадків, хан Хулагу, поклав початок династії ільханів у Персії.

Чим же можна пояснити такі приголомшливі успіхи монголів? Головною причиною стало те, що Китай, Середня Азія та Іран пе­реживали у той час період феодальної роздробленості, розкололися на безліч князівств. Населенню цих країн, ослаблених міжусобни­ми війнами і кривавими розбратами своїх правителів, було важко об’єднатися для відсічі іноземних завойовників. Погано озброєне ополчення, нечисленні феодальні дружини — ось що могли проти­ставити вони величезному кінному війську Чингісхана. Серед ін­ших причин була прекрасна підготовка вторгнення, дипломатична робота, спрямована на ізоляцію супротивника від можливих союз­ників і роздування внутрішніх чвар. За кілька років до нападу на те­риторії країни починала працювати розвідка (дипломати, мандрів­ники, купці). Монголи розбивали супротивника по частинах, при нагоді уникали фронтальних битв, заздалегідь вимотували ворога безперервними сутичками.

Монголи пішли, залишивши страшний спадок: зруйновані мі­ста, розтоптані оази, мешканців убито або відведено в рабство. Чи­мало треба було відбудовувати з нуля, вийти на рівень домон- гольських часів забирало десятиріччя. Коли монголи підійшли до кордонів Київської Русі, їхнє військо було серед сучасників най­більшим, найкраще організованим і оснащеним найпрогресивні- шими технічними досягненнями, які кочівники зуміли захопити під час останніх походів до Китаю.