ЛИСТ У МАЙБУТНЄ

До 300-річчя ухвалення Конституції Пилипа Орлика

Є в історії правові й філософські документи особливого роду. їх ухвалювали не на догоду новій владній силі, що перемогла в запеклих змаганнях за право стати біля керма держави; їх прийняття проходило аж ніяк не під гуркіт помпезних військо­вих парадів, не в супроводі тріумфальних фанфар.

Три століття тому, 5 квітня 1710 року, в Бендерах (сучасна Рес­публіка Молдова, а тоді — провінційний центр Османської імперії) новообраний гетьман України у вигнанні (в екзилі) Пилип Орлик у присутності представників козацької старшини, кошового ота­мана Запорізької Січі Костя Гордієнка, а також, як вважають деякі історики, представників шведського короля Карла XII уклав зі сво­їми виборцями офіційно затверджену угоду, в котрій було зрозу­міло, конкретно, юридично викладено умови, на яких нового геть­мана публічно наділяли владою. Назва цієї угоди (її текст зберігся у двох варіантах: латиною та давньоукраїнською мовою): «Pacta et Constitutiones legum Liberatatumgue Exersitus Zaporoviensis», або ж, сучасною мовою, «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького». Угоду цю ще називають Бендерською Конституці­єю, або Конституцією Пилипа Орлика — за іменем її автора, твор­ця.

Проте спочатку про передісторію цієї Конституції, адже, не знаючи її бодай в загальних рисах, важко повною мірою уявити собі зміст цієї пам'ятки. Складався та ухвалювався цей документ вигнанцями-мазепинцями, чільними представниками козацької старшини та запорожців, які, після полтавської катастрофи, опи­нившись у вимушеній еміграції, не зреклися ідеї відновлення суве­ренної гетьманської держави на споконвічних українських землях.

Виникла необхідність: створити документ, який визначав би основи політичного, релігійного й майнового устрою цієї омріяної держави (омріяної, майбутньої, бо реальну Гетьманщину без най­меншого жалю знищував тоді Петро І: прихильників Мазепи — чи то козаків, запорожців, вихідців із міщан — четвертували, вішали, саджали на палю...). Створення першого юридичного системного документа української державності не могло бути швидким та без- проблемним, особливо після смерті гетьмана Івана Степановича Мазепи 22 вересня 1709 року. Адже, крім непростого завдання — дійти згоди щодо суті цієї Конституції, треба було розв'язати не менш складну, вже суто прагматичну проблему — обрати наступ­ного гетьмана в екзилі та, налагодивши відносини з Карлом XII, його оточенням, представниками адміністрації турецького султа­на, розподілити майно Мазепи. Усі ці перешкоди зумів успішно подолати найближчий соратник покійного гетьмана — 37-річний генеральний писар Війська За­порозького (ця посада фактич­но поєднувала функції міністра закордонних справ та канцлера Гетьманщини) Пилип Орлик. До того ж діяти Орликові доводило­ся у винятково важких умовах: жорсткого тиску з боку Карла XII (втім, із ним автор Бендерської Конституції невдовзі зумів знайти

спільну мову), уряду Оттоманської Порти, та, що було найбільш небезпечним, постійних провокацій, замахів та підступів людей Петра І.

Пилип Орлик народився за межами України, тому формально його не можна було назвати, використовуючи вживаний тоді ви­слів, «справжнім сином Вітчизни». Батьківщиною цього вихідця з чеських (богемських) дворян була історична Литва (тобто землі колишнього Великого князівства Литовського) — він народився 11 жовтня 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту (сучасна Республіка Білорусь). А втім, попри всі здогади щодо родоводу, походження, віросповідання Орлика (часом спекулятивні), треба відзначити, що внесок творця першої української Конституції в справу захисту нашої державності є, безперечно, набагато біль­шим, ніж у багатьох «патентованих» етнічно «чистих» патріотів.

Навчання майбутній гетьман у вигнанні розпочав у єзуїтській колегії у Вільно, де особливо ретельно студіював філософію та право. Продовжував освіту Орлик у православній Києво-Моги- лянській академії, де його блискучий розум, ерудиція, непересічні здібності привернули увагу провідного професора цього закладу, видатного вченого й богослова Стефана Яворського (до речі, аж до самої смерті (1742 рік) Орлик згадуватиме про Яворського як про «дорогого вчителя, повірника і патрона»). Подальшу кар'єру юнак робив уже в Києві: з 1693 року він — секретар у консисто­рії Київського митрополита, невдовзі — співробітник гетьман­ської канцелярії, а на зламі століть його було призначено на посаду старшого писаря у гетьманській резиденції у Батурині. І, нарешті, найдивовижніший кар'єрний злет Орлика відбувся 1706 року: він стає генеральним писарем Війська Запорозького, обійнявши одну з головних посад у Гетьманщині, котра охоплювала внутрішнє й зовнішнє листування гетьмана, писання його універсалів і на­гляд за архівами Війська. Зрозуміло, що це було можливим лише за підтримки чинного гетьмана Мазепи; треба додати, що Орлик, людина не тільки високоосвічена (знав дев'ять іноземних мов), а й порядна та шляхетна, залишився вірним пам'яті Мазепи, свого «політичного батька», до кінця.

* * *

А тепер звернімося безпосередньо до тексту Конституції П. Орлика. Починається вона з преамбули — короткого огляду іс­торії «народу бойового стародавнього козацького».

У давні часи Київської Русі народ цей перебував на вершині могутності, загрожував навіть «Східній державі», тобто Візантії, але «за гріхи свої» потрапив під панування Польщі. Задля захисту пригнобленої віри «славної пам'яті Богдан Хмельницький» розпо­чав повстання проти поляків, прийняв протекцію православної Москви, що, проте, призвело до спроб царя знищити традицій­ні права та вольності козаків — і Мазепа, «поставши правдою та ревністю за цілість Вітчизни», порвав із Москвою та уклав союз зі Швецією. Щоб завершити його справу, Військо Запорозьке й обра­ло своїм гетьманом Пилипа Орлика, підсумовується в преамбулі.

Стаття 1. Православ’я, заради якого Хмельницький при­йняв московське заступництво, має бути в Україні панівною релігією, «щоб на Україні була утверджена вічно єдина віра пра­вославна східного сповідання під послушенством святішого апостольського трону Константинопольського».

Стаття 2. «Як кожна держава складається і стверджується непорушною цілістю кордонів, так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої і від Московської держави, була відступлена, вічно віддана й пак­тами укріплена від Речі Посполитої у гетьманську область, щоб не були насильно змінені й порушені її кордони».

Стаття 3. «Має ясновельможний гетьман із найяскравішим ханом кримським дбати через послів про відновлення давнього

3 Кримською державою братерства, військової колегації та по­твердження постійної приязні, на яку оглядаючись, довколишні держави не наважувалися б бажати уярмлення собі України і її будь-чому присилування».

Стаття 4. «При трактуванні найяснішого його милості ко­роля шведського з Московською державою про мир об тім дбати, щоб Дніпро від городків та фортець московських, так і грунти військові було очищено від московської посесії і до первісної об­ласті Війська Запорозького повернено».

У статті 5 мова йде про передачу під контроль запорожців міста Трахтемирів (Терехтемирів), яке здавна було їм за шпиталь та місце для старих і немічних. Запорожці були сповнені рішучос­ті втримати пониззя Дніпра як свою одвічну територію, одержати кілька ключових міст регіону і, по суті, здобути автономію. Статті

4 та 5 Конституції закріплювали це.

Особливе значення для історії мають статті 6—10, де йдеться (вперше в світі!) про розподіл влади на виконавчу, законодавчу та судову. Стаття 6, зокрема, проголошувала, що «коли деякі Війська Запорозького гетьмани, привласнивши собі неслушно й безправно самодержавну владу, узаконили самовладно таке право: «Так хочу, так повеліваю» — то через те самодержавство, невластиве гетьман­ському урядуванню, виросли численні в запорізькому війську не­злагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження, легке насильне і купне розкладення урядів військових: генеральної стар­шини, полковників та значного товариства. Отож ми, генеральна старшина, кошовий отаман і все Військо Запорозьке домовилися і постановили з ясновельможним гетьманом таке право, яке має бути збережено постійно в Запорозькому Війську: щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина... За ними за зви­чайним порядком слідують городові полковники, нехай вони будуть пошановані як публічні радники. Крім того, з кожного полку до за­гальної Ради мають бути обрані за гетьманською угодою генеральні радники — по одній значній старовинній, добророзумній та заслу­женій особі. І з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками мають радитися ясновельможний геть­ман та його наступники про цілісність Вітчизни, її загальне добро і всілякі публічні справи, нічого без їхнього дозволу й поради не зачи­наючи приватною своєю владою, не встановлюючи і до завершення не приводячи».

Із метою розподілу влади затверджувалось, що «у гетьманській резиденції тричі на рік має обиратися генеральна Рада: на Різдво, Великдень і Покрову. На ній, окрім названих вище представни­ків, мають бути посли Запорізького Низового війська, тобто Січі». Далі уточнювалось, що «між Радами Україною правитиме гетьман із генеральною старшиною. Листи з інших держав гетьман пови­нен зачитувати старшині, так само й відповіді». І, нарешті, дава­лися гарантії проти зловживання владою: «А коли б щось було б помічено у ясновельможного гетьмана супротивного, негаційно- го, шкідливого правам та вольностям військовим, тоді ж таки ге­неральна старшина, полковники й генеральні радники матимуть силу вільними голосами чи то приватно, чи публічно на Раді його вельможності виказати і з’явити про порушення прав та вольно­стей вітчизняних без найменшого ушкодження високого реймен- тарського гонору. На такі викази не має ясновельможний гетьман вражатися і чинити помсти, а дбатиме такі недолади справити».

І, нарешті, дуже важливими (хоча історики зазвичай, на жаль, приділяють їм менше уваги) є «соціальні» статті Бендерської Кон­ституції (з 11 по 16). Тут йдеться про застереження старшині: не використовувати своїх посад задля визиску козаків, селян і реміс­ників. Заборонялася практика купівлі посад, бо «всілякі утиски та здирства бідним людям походять здебільшого від владолюб­них покупців посад». Тому гетьман зобов’язувався стежити за тим, щоб усі посади, особливо полковницькі, були виборними. Обмежувалися обтяжливі для незаможних людей повинності та податки; особливо вказувалося, щоб «столичне місто Київ та інші українські городи» зберегли своє самоврядування — згідно з Магдебурзьким правом. Можна стверджувати, що саме цей роз­діл Конституції Орлика є зараз особливо актуальним.

Дещо архаїчна мова, величезна часова відстань, зовсім інші політичні обставини й реалії життя не повинні закривати сучас­ному читачеві цього документа головне: перед нами — пам’ятка гуманістичної, ліберальної політичної думки України, котрим на­ція має підстави пишатися. Бо то була важлива віха на довгому шляху до свободи.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День» 7 квітня 2010 р.