ПІ. КНЯЗЬ І РІСТ КНЯЗІВСЬКОЇ ВЛАДИ

З огляду літератури про політичний устрій Київської Русі ми бачимо, що найбільші вагання виявились у розв’язанні питання про князівську владу. Тут усе спірне, все було предметом жвавої дискусії.

Характеристику князя, засновану на даних XII ст., автоматично пере­носили на князя X ст. Питання про обсяг і характер князівської влади дуже часто розв’язували на основі принципів буржуазного державного права.

З огляду літератури легко встановити, що питання про князя XI — XII ст. як про феодального монарха взагалі ніхто серйозно не ставив. Тільки М. Н. Покровський зробив спробу розглядати князя як представ­ника феодальної влади. Але, як ми вже згадували, прийнявши хибну думку Ключевського про характер городових волостей, він мусив допустити антиномію: найманий сторож у місті, князь був хазяїном-вотчинником на селі. А, головне, в пізніших своїх працях—„Очерки по истории рус­ской культуры" і „Русская история в сжатом очерке" — М. Н. Покров­ський не тільки не розвинув правильної думки про князя як представ­ника феодальної влади, але, недооцінюючи глибини й широти феодального процесу, почав називати князів ватажками банд работоргівців. Ряд непра­вильних поглядів висловив М. Н. Покровський і в питанні про похо­дження, обсяг і характер князівської влади.

В наше завдання не входить докладне дослідження князівської влади. Ми головним чином скажемо про князя XI-XII ст. як про феодального монарха, звернувши увагу: 1) на класову суть князівської влади, 2) на розвиток князівської влади як влади феодального монарха.

1. Зараз немає особливої потреби докладно обгрунтовувати твер­дження, що князівська влада почала перетворюватись у владу феодальну, що князь став представником і охоронцем феодальних груп, що князь був першим феодалом у своєму князівстві. Літопис високо цінує князів, які погоджують свою діяльність з дружиною. Ідеал феодального князя, Володимир Мономах, „думу" з дружиною вважає основним князівським обов’язком.

І навпаки, літопис засуджує князів, які не погоджують своєї діяль­ності з вказівками керівної верхівки феодального суспільства.

Про кн. Всеволода, до якого літопис ¹ ставиться з певним пієтетом, він, проте, спеціально відзначає: „В сих печали всташа и недузи ему и приспеваше старость к сим; и нача любити смысл уных, свет творя

с ними; си же начата заводити и, негодовати дружины своея первыя и людем не доходити княже правды, начата ти унии грабити, людий продавати, сему не ведущу в болезнех своих". Легковажну підступність Святополка Ізяславича до половців літописець пояснює тим, що він зробив це „не здумав с болшею дружиной отнею и стрыя своего, совет створи с при­шедшими с ним".

Князі не тільки повинні були погоджувати свою діяльність з дружи­ною, але притягати й ті групи феодального суспільства, що не входили в склад дружинної організації. Як- ми вже вказували, кн. Володимир за­прошував на нараду старців градських, старійшин; а коли підсилилась роль церкви як феодальної організації, звичайними членами різних нарад стали митрополит, епіскопи й ігумени. В міру ж того, як дружинна ор­ганізація розкладалась і почав оформлюватись васалітет, князь змушений був організувати з’їзди, де розв’язувались основні питання зовнішньої і внутрішньої політики. В цих з’їздах брали участь або князі, або їх пред­ставники; прикладом такого з’їзду є нарада, на якій було прийнято „Устав о резах".

Ці з’їзди щодо своєї організації й компетенції тотожні з феодальними з’їздами раннього західноєвропейського середньовіччя.

Князь, не погоджуючи своєї діяльності з керівною верхівкою, риску­вав не тільки бути негативно оціненим громадською думкою, а й багато чим іншим, зокрема своїм столом, не говорячи вже про можливі невдачі в задуманих заходах.

Отже немає ніяких підстав говорити про антиномію становища князів, про яку говорив М. Н. Покровський: і в місті, і на селі князь однаково став феодальною владою. Не трудно бачити, що погляд М. Н. Покров- ського зумовлювався: 1) тим, що він перебільшував роль торговельного капіталу в Київській Русі, 2) тим, що він модернізував давньоруське місто, уявляючи його розвинутим торговельно-промисловим центром, 3) тим, що він перебільшував політичне значення міських купців і ремісників і 4) тим, що він неправильно, як ми побачимо далі, уявляв собі соціальну суть і значення віча.

2. Переходимо тепер до питання про розвиток функцій князівської влади і про перетворення дофеодального князя в феодального монарха. Тут насамперед треба відзначити, що князі почали перетворюватись у ти­пових феодальних монархів у період розпаду Київської держави, тобто в часи синів і внуків кн. Ярослава. Але само собою зрозуміло, процес перетворення феодальних князів у феодальних монархів був довгий. Можна встановити проміжний ступінь, який, на наш погляд, хронологічно при­падає на час князювання Володимира і Ярослава, перший з яких, за сло­вами Маркса, „знаменує собою кульмінаційний пункт", а другий — „поча­ток занепаду готичної Росії"¹.

Уже в цей період функції князів починають значно ускладнятись. Усклад­няються вони не тільки тому, шо утворився князівський домен, де князі, подібно до рядового феодала, повинні були вести господарство, а й тому, що ускладняються, тобто поглиблюються і розширяються форми екс­плуатації в межах усієї держави.

Князь в XI ст. є військовий вождь, що командує всіма збройними си­лами, але його військово-організаційна діяльність стає складніша через, зміну самого складу військових сил. Як ми вказували, дружина, що ста­новила основне ядро війська перших Рюриковичів, осідає на землю. Місце дружини починають займати феодальні ополчення, збройні загони, які приводили васали. Князь як власник домена знову таки набирає опол­чення з підвладної йому міської й сільської людності. Але дуже часто князям доводиться вдаватись до надзвичайних мобілізацій (так зробив кн. Ярослав під час боротьби з Святополком) або приймати іноземні війська (варягів — кн. Володимир і Ярослав, поляків — кн. Святополк, колбягів, торків та ін.). •

Оскільки на Київську Русь починають підсилено тиснути сусідні дер­жави і степові кочовники, ускладнюються заходи по охороні зовнішніх кордонів. Князям доводиться будувати укріплення (міста й вали) на най- пебезпечніших місцях. Але будування міст на кордонах держави, звичайно, не могло виключити потреби укріплення головного міста. Саме в цей період і створюються якраз укріплення головних міст Київської Русі— Києва, Новгорода тощо.

Розширення і підсилення феодальної експлуатації робило необхідною організацію опорних пунктів для феодальної влади; ця епоха харак­теризується будуванням пригородів усередині окремих земель.

Велике значення в військово-організаційній діяльності князів мав до­бір найближчих князівських слуг-васалів, які поступово, в наслідок роз­кладу дружинної організації, осідають на місцях. Князі в цей період по­винні були давати їм села, призначати їх на всякі адміністративні посади. Надзвичайно ускладнилась діяльність князя в справах унутрішнього упра­вління. Відносини між київським князем і його синами іноді бували на­пружені. В інтересах власної безпеки доводилось контролювати їх діяль­ність. Але особливо ускладнилась діяльність князя у власному домені, де йому доводилось призначати посадників, волостелів, тіунів та інших численних представників адміністрації.

В міру того, як почала розвиватись зовнішня і внутрішня торгівля, князеві доводилось організувати будівництво шляхів і мостів. Багато уваги треба було віддавати охороні торговельних шляхів, а особливо основного — шляху в Візантію.

. Одною з особливо розвинутих функцій князя в досліджуваний період є організація судових органів і відправа суду. Як було вказано, князів­ській юрисдикції при перших Рюриковичах підлягали князівські дружин­ники, челядь, залежне селянство, вища князівська адміністрація. Тепер князь безпосередньо судить населення головного міста, а князівські судді — все населення.

Встановлення нових форм феодальної експлуатації, організація склад­ної сіті фінансової й судової адміністрації, встановлення принципів фео­дального судового права — все це можна було провести в життя тільки шляхом законодавства. В цей період якраз почала розвиватись законо­давча функція князя. Князі не тільки встановлюють „устави і уроки", а й зміняють, видаючи закони, принципи кримінального права і процесів. З’являється перший юридичний збірник — Руська Правда.

Видаючи закони, князі встановлюють розміри судових мит, а також винагороду адміністративним особам..

На цьому етапі князі після прийняття християнства всяко сприяють упорядкуванню церкви, створюють міцну економічну базу для духівни­цтва, встановивши церковну десятину.

Нарешті, князям треба було багато уваги віддавати налагодженню- відносин з оточуючими країнами, зноситись з іноземною владою.

Таким чином функції і обсяг влади князів на даному етапі виросли. Але князівський домен ще не остаточно оформився. Значні маси селян, особливо в далеких від Києва місцях, були ще данниками, а не феодально- залежним сільським населенням. Князівська влада ще. не змогла підкорити їх своєму доменіальному управлінню і суду. Безперечно, ще не лікві­дувались органи родової і навіть, як у вятйчів,.

Процес дальшої феодалізації, остаточне оформлення князівського до­мена і розпад Київської держави на ряд земель — усе це зумовило по­яву нового типу князя, який найбільше відповідає типові феодального-- монарха. -. ‘ І ’

Якраз у цей період політичний устрій набирає найхарактернішої фео­дальної риси — поєднання політичної влади з землеволодінням.

Князь цієї епохи є князь місцевий або всяко’ намагається стати таким. Він намагається пустити глибоке коріння в своїй вотчині. Якщо князь бере участь у якійсь складній політичній комбінації, мета якої — захоплення київського столу, то він звичайно черпає силу в цій вотчині. В неї він повертається, зазнавши невдачі. Бувши князем, міцно зв’яза­ним з землею-князівством, з своєю вотчиною, князь змушений основну увагу звернути на безпосереднє управління його доменом. Коли данина перетворилась у ренту, а селянство, що платило данину,—у феодально- залежне і кріпосне селянство, природно, що основним джерелом прибут­ків князя стають князівські села: „Еже было творити отроку моєму,, розповідає в своєму Поученні Володимир Мономах¹, — то сам есмь ство­рил, дела на войне и на ловех, ночь и день, на зною и на зиме, не дая себе упокоя; на посадникы не зря, ни на биричи, сам творил, что было надобе, весь наряд и в дому своемь то я творил есмь; и в ловчих лов­чий наряд сам есмь держал, и в конюсех, и о соколех и о ястрябех").

Князі в значній мірі погоджують внутрішню й зовнішню політику з інтересами свого феодального господарства. Дуже характерно, що коли вирішувалось питання про похід на половців у ПОЗ р., князі зму­шені були обмірковувати, доцільно чи недоцільно буде мобілізувати коней смердів. Під час міжусобиць ворогуючі князі намагаються розгра­бувати села своїх суперників і забрати робочу силу. Функції князя в цей період також ускладнюються, але це ускладнення зв’язане з розвитком князівського сільського господарства. Основна увага князів спрямована, на розміщення сил у їхніх володіннях.

Багато уваги віддають князі охороні своїх княжих людей, організації суду, вірніше, встановленню вир і продаж, а також судових мит. В цей період вони підкоряють своїй юрисдикції все населення. Надзвичайно розширяється законодавча діяльність князів.

В умовах чимраз більших суперечностей князям доводилось багато уваги віддавати тому, щоб затушкувати класову суть влади: „и худаго смерда и убогые вдовице не дал есм силным обидети", говорив про себе Володимир Мономах.

В справі затвердження своєї влади князям доводилось удаватись до допомоги церкви: „И церковного наряда и службы сам есмь призирал",— продовжує Володимир Мономах. Словом, князь поступово перетворюється, в типового монарха з дуже різноманітними функціями, монарха, який, намагається освоїти свою вотчину як феодальну власність.

Але в цей період у деяких частинах Київської держави намічаються особливості в становищі князя. Ці особливості значною мірою зумов­люються не тим, що тут слабо проходить феодалізація, а тим, що князь і його дружина, його боярство не зуміли пустити коріння в землі-князів- отві, не зуміли організувати свого домена. Так було в Новгороді і до певної міри в Галицькій землі. Але й тут не може бути мови про князя як надкласову владу. Бувши „найманим військовим сторожем“ у Новго­роді, князь виконував волю новгородських феодалів.

У Галицькій землі князь, постійно борючись з галицьким боярством, усе таки не переставав бути представником феодальної влади. В своїй боротьбі проти боярської знаті він спирався в основному на рядове ^боярство і на міщанство.