ДО ІСТОРІЇ ВИВЧЕННЯ ТА ДАТУВАННЯ ХРАМІВ ЗАРУБСЬКОГО МОНАСТИРЯ

Віталій Козюба (Київ)

Статтю присвячено вивченню кам 'яних церков Зарубського монастиря, що розташо­вувались на березі Дніпра навпроти Переяслава. У першій частині наведено нові матеріали з архіву, пов 'язані з обстеженням залишків храмів у 1916р.

Зарубський монастир на правому березі Дніпра навпроти Переяслава належить до кіль­кох сільських монастирів, які у давньоруський час мали кам'яні храми. Особливістю обителі є й те, що вона, вірогідно, припинила своє існування у середині ХІІІ ст., і, отже, майданчик монастиря зберіг непорушеною усю планіграфію його об'єктів. Але лише фундаменти двох кам'яних храмів були предметом археологічних розкопок цієї цікавої пам'ятки.

Узагальнюючу інформацію про Зарубський монастир подав М.К. Каргер, залучивши до неї як опубліковані та архівні матеріали археологічних обстежень урочища Церковище М.Ф. Біляшівським у 1880-х рр. і у 1907 р. та О.Д. Ертелем і В.П. Пещанським у 1916 р., так і розвідку з історії цієї місцевості П.Л. Лебединцева [3]. Самим дослідником у 1948-1949 рр. були здійснені розкопки так званого «великого» храму монастиря, результати яких також увійшли до згаданої підсумкової роботи. Власне, саме наведеним колом джерел мали змогу користуватись дослідники, які у своїх працях торкались тих чи інших наукових аспектів, пов'язаних із вивченням Зарубського монастиря і його храмів.

У київському Центральному Державному історичному архіві (ЦДІАК України) у фонді № 725 «Киевское общество охраны памятников старины и искусства» зберігається справа «Дело об археологических раскопках близ с. Монастырёк Каневского уезда Киевской губер­нии», присвячена епізоду вивчення залишків храмів монастиря у 1916 р. [6].

На знищення фундаментів давнього храму звернув увагу ІАКу телеграмою від 29 квіт­ня 1916 р. хранитель археологічних фондів Полтавського музею В. Щербаківський. Клопо­тання ІАК про вживання заходів із охорони цих залишків було направлено до канцелярії полтавського губернатора, хоча вони розташовувались на території Київської губернії.

Тільки влітку сигнал про руйнацію пам'ятки потрапив до Києва. Попередній огляд місця був здійснений інженером П.Е. Бутенком, за результатом якого була складена доповідна запис­ка, машинописний текст якої зберігається у фонді [6, арк. 1-1 зв.] і який ми наводимо цілком:

«В Киевское общество охраны памятников старины.

Имею честь сообщить, что на ½ версты ниже с. Монастырёк Каневского уезда, на правом берегу р. Днепра, немного выше вновь построенного стратегического Переяславско­го моста, имеются развалины, или вернее, раскопки фундаментов какого то сооружения. Местность эта представляет опустившуюся саженей на 10-ть на протяжении до 100 са­жень часть высокого берега Днепра. Посреди этого образовавшегося урочища имеется не­большой холм, западная часть которого раскопана. План раскопки при сем прилагаю. В от­меченных на плане местах имеются остатки фундаментов, сложенных внизу из булыжни­ков, затем из кирпича в три ряда на толстом слое раствора, а затем опять булыжник. Не­сколько кирпичных кусков, в том числе один со слоем раствора, при сем представляю.

Как видно по стенкам рвов фундамента, глубина его была до 0,80 метра, затем идет слой 0,10 мтр строительного мусора, образовавшегося во время разрушения здания. Еще выше 0,20 мтр позднейших отложений (підкреслено в оригіналі - В.К.) а затем мусор позднейших раскопок.

По собранным в Ходорове сведениям, приблизительно в 1904-5 гг. раскопки на этом месте производил проф. Антонович. Место раскопок было посещено тогдашним Киевским Генерал-Губернатором Клейгельсом.

В 1916 году при постройке стратегического моста, рабочие обнаружили на этом месте камень (фундамент) и стали их ломать, а камень употреблять для засыпки тюфяков у устоев моста. Случайно на вид и форму сбрасываемого в реку камня обратил внимание производитель работ инженер Костырко. При осмотре им места оказалось, что рабочие, разобрав фундаменты в точке, обозначенной на плане буквой а/ и раскопав землю, обнару­жили две гробницы, стоящие одна возле другой, как показано на плане.

При осмотре мною гробниц найдено, что они устроены из шиферных плит, причем плиты соединены в пазы. Правая гробница сохранилась, а на левой разбита верхняя доска и части её валяются здесь же. В гробнице имеются части скелета, но черепа нет. Что в дру­гой гробнице, не знаю, так крышки я не поднимал, ибо она до половины пока еще в земле. Ку­сок шифера прилагаю.

Верстах в 1 ½ - 2 ниже этого места расположено село Зарубинцы.

Из общего осмотра можна вынести предположение, что когда-то на этом месте на высоком берегу Днепра стояло каменное здание. Судя по кладке и кирпичам, это была цер­ковь великокняжеской эпохи.

Затем эта часть берега осела и здание разрушилось. Может быть разрушение здания произошло раньше осадки, а может быть осадка была причиной разрушения.

В кучах мусора мною найдены прилагаемые раскрашенные куски раствора.

8/VII. 16. Подл. подписал инженер Бутенко»

Петро Ерастович Бутенко - інженер-будівельник, який почав співпрацювати з «Киевс­ким обществом охраны памятников старины и искусства» ще у 1912 р., коли він був залуче­ний до реставраційних робіт по збереженню Золотих воріт у Києві, підготував кошторис цих робіт і пояснювальну записку до нього [7, арк. 21-21 зв., 23-23 зв.]. 3 березня 1914 р. П.Е. Бутенка разом з кількома іншими достойниками (серед яких був і відомий дослідник Л.П.

Приблизно в цей же час огляд зарубської пам'ятки, її графічну та фотофікацію було здійснено членами Товариства О.Д. Ертелем і полковником В.П. Пещанським. За результа­тами цієї поїздки О.Д. Ертель підготував досить об'ємний (8 сторінок машинописного текс­ту) звіт, датований 12 липня [6, арк. 13-16 зв.], а В.П. Пещанським зроблено обмірний план [9]. Ці матеріали були передані до Петербурга в ІАК, з якої 24 серпня 1916 р. до Товариства надіслано лист за № 1083:

«ИМПЕРАТОРСКАЯ Археологическая Комиссия, принося Обществу искреннюю благо­дарность за доставление, чрез В.П. Пещанского и П.П. Покрышкина, сведений о положении развалин «в Монастырьке» против Переяслава на берегу р. Днепра, Каневского уезда, имея в виду просить Общество взять на себя полное исследование означенных развалин, покорней­ше просит доставить ей смету на это исследование, хотя бы в приблизительных суммах.

Председатель Комиссии

Гофмейстер Двора ЕГО ВЕЛИЧЕСТВА Гр. А. Бобринский»

Ймовірно, цей лист досить довго йшов до свого адресата, про що свідчить протокол за­сідання Ради Товариства від 9 вересня:

«обсуждали:

... Сообщение о вторичном обнаружении и результатах обозрения развалин древнего храма в урочище Монастырёк (ниже Трактомирова у Зарубинец - древнего Заруба).

Заслушав интересный доклад А.Д. Эртеля, постановили: выразить ему благодарность за его составление и в первую очередь принять меры к тщательной охране открытых раз­валин, о чем, независимо распоряжения г. Председателя на имя Каневской уездной полиции, снестись с начальником Киевского округа путей сообщений, обратив его внимание на дея­тельность инженера Андреева, столь много содействовавшего разрушению древнего па­мятника.

На виконання цієї ухвали 12 вересня були підготовлені відповідні листи на адресу «Ка­невского уездного исправника» і «начальника Киевского округа путей сообщений», в яких цих чиновників було поінформовано про знахідку «остатков древнего храма великокняжес­кой эпохи», про її руйнацію будівельниками мосту та які містили прохання «установить надсмотр над местом. памятника в предупреждение дальнейшего его разрушения и раско­пки, до особого на то толкования» [6, арк. 5].

Товариство своєчасно не відреагувало на лист ІАКу від 24 серпня, і та змушена була 27 вересня направити повторного листа за № 1253, у якому нагадала, що вона вже зверталась до Товариства з пропозицією «взять на себя исследования развалин под с. Монастырьком... но отзыва на оное предложение до сего времени он него не получила» [6, арк. 3а].

Ситуація на пам'ятці, засвідчена членами Товариства у липні 1916 р., була жахливою: «не может быть ни обойдена молчанием, ни даже смягчена общая картина варварского и ничем не оправдываемого истребления памятника старины только потому, что он случай­но подвернулся под руку в качестве «удобного» материала. Мы ещё и теперь застали це­лые осыпи «материала» на берегу, а в канавах ещё не разбитые громадные глыбы кладки, вывороченной вместе с фундаментом» [6, арк. 13 зв.-14]. Звіт О.Д. Ертеля закінчувався ви­сновками, один з пунктів яких наголошував: «В эту местность должна быть непременно в ближайшем будущем организована особая экспедиция на время более продолжительное. для детального осмотра всех названных нами мест и урочищ» [6, арк. 16 зв.]. Незважаючи на зацікавленість у вивченні і збереженні давніх фундаментів ур. Церковище, висловлену ІАКом і Київським Товариством, далі організації листування з цього питання між різними установами справа так і не рушила, що, врешті решт, не завадило подальшому знищенню за­лишків зарубських храмів.

Наведені матеріали є конкретним прикладом механізму організації археологічних до­сліджень та стану охорони пам'яток старовини в Російській імперії в перші десятиліття ХХ ст. Як видно, зусилля ІАКу та місцевих громадських товариств, які переймалися цими питаннями, не були скоординованими, а реагування - оперативним, що зашкоджувало спра­ві. Більше того, як виходить із повідомлень П.Е. Бутенка і О.Д. Ертеля, у 1916 р. члени Това­риства нічого не знали про розкопки М.Ф. Біляшівського 1907 р. храмів біля с. Монастирок (незважаючи на оперативну інформацію про хід цих робіт, опубліковану в «Известиях Архе­ологической комисии» [2, с. 18]), що свідчить про не сформованість у цей час єдиного дослі­дницького простору з вільним і доступним обігом наукової інформації. Показовою є й інша обставина - майже одночасні відвідини руїн членами Товариства (П.Е. Бутенком і О.Д. Ертелем - В.П. Пещанським), які у своїх звітах жодним чином не згадали про поїздку своїх колег, вочевидь, не підозрюючи про цей факт. Оскільки О.Д. Ертелем на засіданні Ради Товариства була зроблена згадана вище доповідь про результати поїздки до Монастирка, треба розуміти, що саме О.Д. Ертель та В.П. Пещанский виконували офіційне доручення То­вариства, а поїздка П.Е. Бутенка була приватною ініціативою.

Аналіз залучених архівних матеріалів та інформації, зібраної свого часу М.К. Каргером, дозволяє зробити кілька цікавих спостережень щодо особливостей зарубських храмів і їх да­тування.

На прибережній терасі розташовувались залишки двох храмів, що стояли впритул один до одного. У 1948-49 рр. М.К. Каргером був повністю розкритий майданчик східного храму, за яким у літературі закріпилась назва «Великий», введена самим дослідником. Відповідно західний храм, розкопаний 1907 р. М.Ф. Біляшівським, отримав назву «Малий». Ймовірно, умовні назви були пов'язані з тим, що перший храм був шестистовпним, а другий - чотири- стовпним, але самі розміри церков і їх площа майже ідентичні, що вказує на невдалість обра­них назв.

Вперше рештки східного храму були зафіксовані ще під час розкопок 1907 р. Як видно з плану М.Ф. Біляшівського [3, рис. 6], на той час збереглась кладка стін окремих ділянок церкви - північної стіни в районі третьої з заходу пілястри разом з останньою, східного ви­ступу північно-західного стовпа підкупольного квадрату та всього центрального прясла захі­дної стіни разом із зовнішніми та внутрішніми пілястрами. Майже в такому ж стані залишки зафіксували члени Товариства у 1916 р., як видно з планів П.Е. Бутенка [6, арк. 7] та В.П. Пещанського, але більша частина західної стіни була засипана відвалом. Як видно на фото 1916 р. [3, рис. 7], кладка південної внутрішньої пілястри західної стіни на той час збе­реглась на значну висоту, а П.Е. Бутенко у наведеній нами записці згадує про три ряди цегли на товстому шарі розчину (утоплений ряд?), що спирались на фундамент з валунів, причому цегляна кладка зверху перекривалась рядом каменів, що вказує на техніку opus mixtum. Блок стіни, що впала, з кладкою подібного характеру був виявлений і М.К. Каргером в північно- західному куті церкви [3, с. 57]. На жаль, ні ІАКу, ні київському Товариству на вдалося зу­пинити руйнацію фундаментів будівельниками мосту і зберегти їх хоча б станом на липень 1916 р., і у другій половині цього ж року вони були майже вибрані.

Перетини фундаментних ровів східного храму, зроблені експедицією М.К. Каргера [3, рис. 15], засвідчують, що вже на початковому етапі закладки фундаментів будівельники переймалися питанням міцності основи храму. Фундамент північної стіни церкви, ближчий до берегового схилу, був глибший за південний на 1,3-1,5 м, а підошва центральної апсиди на 1,1 м глибша за західну стіну. Незважаючи на ці запобіжні заходи, церква все ж зруйнува­лася від зсуву берегової тераси в північно-східному напрямку, і в цьому висновку можна ціл­ком підтримати П.О. Раппопорта [5, с. 31].

План східної церкви має цікавий нюанс - східна пара стовпів містила додаткові виступи у бік підкупольного квадрату [3, рис. 14]. Подібна особливість є рідкісною і відома лише за кі­лькома прикладами, серед яких - Кирилівська церква у Києві та храм у Василеві на Дністрі.

У західному членуванні храму, яке фактично було нартексом, та з зовнішнього боку стін у різні роки виявлено багато поховань, частина з яких була у цегляних, а частина - у пі- рофілітових саркофагах. Зокрема, у північному об'ємі нартексу під стіною стояв саркофаг з пірофілітового сланцю, обкладений цеглою, а поруч з ним, судячи з креслення 1907 р., зна­ходився ще один цегляний саркофаг [3, рис. 6, № 3-4]. Тоді ж був досліджений цегляний сар­кофаг, розташований зовні другого з заходу прясла північної стіни [3, рис. 6, № 1]. Він був повторно розкритий М.К. Каргером. Інша гробниця, складена на глиняному розчині, виявле­на дослідником зовні західного прясла південної стіни [3, рис. 14-15].

Ще два саркофаги з пірофілітового сланцю зафіксовані у напівзруйнованому стані в південній частині центрального об'єму нартексу [3, рис. 5, 7]. Їх опис за О.Д. Ертелем наво­дить М.К. Каргер [3, с. 40]. Зазначимо, що через неуважність до малюнку В.П. Пещанського вкралась неточність - переплутана місцями нумерація пірофілітових саркофагів 1 та 2, адже з опису видно, що саркофаг 1 був повністю розчищений від землі, і тому подано його повні розміри, в той час як іншої гробниці «размеры не известны, так как снаружи она до полови­ны засыпаназемлей» [6, арк. 14]. Це добре видно і на тогочасних фото [3, рис. 4, 7]. Несподі­ваною є орієнтація цих саркофагів, яка не співпадає з головною віссю східного храму. Вона може бути пов'язана з рухом ґрунту і загальною деформацією плану церкви, або ж із вто­ринним використанням саркофагів для поховань після ХІІІ ст. Можливо, до більш пізнього часу належать і поховання № 2, 5 на плані М.Ф. Біляшівського [3, рис. 6.]

М.К. Каргер для датування розкопаного ним храму залучив накопичену на середину ХХ ст. інформацію стосовно розвитку київської архітектури. За плановим рішенням найбли­жчу аналогію він вбачав у храмі в садибі Художнього інституту, а використання лежнів- субструкцій із залізними штирями простежувалось як у згаданому храмі, так і в церквах Спа­са на Берестові і вишгородській Борисоглібській. Ці співставлення дозволили досліднику віднести зарубський храм до самого кінця ХІ або початку ХІІ ст. [3, с. 60].

Сучасна джерельна база з давньоруської архітектури значно розширює коло ознак та аналогій для датування пам'ятки. На сьогодні субструкції з металевими штирями зафіксовані як у пам'ятках першої чверті (Михайлівська Золотоверха церква), так і другої чверті ХІІ ст. («Федорівська» церква у Києві). До східного храму, на нашу думку, досить близький план переяславської церкви на пл. Воз'єднання з її трьохлопасним контуром апсид та відсутністю подовжніх стрічок фундаменту між підкупольними стовпами. Важливим є і розмір плінфи з храму - 31-33?22-25?3,5-4,5 см. Її, як і передбачав М.К. Каргер [3, с. 57], виготовляли на мі­сці. Це підтвердила знахідка 2000 р. експедицією В.О. Петрашенко двох ям, заповнених бу­дівельними відходами (перепалена деформована плінфа, шари вапна), біля підніж­жя г. Загузівка у 50 м на захід від майданчика монастиря [4, с. 191]. Співставляючи зарубську плінфу з форматом плінфи пам'яток Києва і Переяслава, досліджений М.К. Каргером «вели­кий» храм Зарубського монастиря можна віднести, на нашу думку, до 20-30-х рр. ХІІ ст. За­пропонованому датуванню не суперечать знахідки серед будівельних решток уламків плінф із паралельними хвилястими лініями на «постелистій» стороні, поява яких, за останніми до­слідженнями, припадає на 20-ті рр. ХІІ ст. [1]. Спираючись на обстеження «сохранившейся местами кладки... и уцелевших фундаментов», О.Д. Ертель прийшов до висновку, що залиш­ки в ур. Церковище «с несомнением определяют время постройки церкви ХІІв.» [6, арк. 15]. Оскільки у 1916 р. на час огляду руїн західний («малий») храм уже був повністю вибраний до нижніх частин фундаменту, цей висновок стосується, безперечно, східного храму, хоча О.Д. Ертель і не зрозумів наявності поруч двох споруд. Руйнація східного храму відбулась уже у другій половині ХІІ ст., про що свідчить наявність біля нього цегляного склепу, змуро­ваного на глині.

Другий зарубський храм - західний - розташовувався майже впритул до першого. Від­стань між центральною апсидою західного та центральним пряслом західної стіни східного храму становила всього 2 м. Храм був розкопаний М.Ф. Біляшівським у 1907 р., і нам відо­мий лише його план, опублікований М.К. Каргером [3, рис. 6], та коротка інформація про хід розкопок в «Известиях Археологической комиссии» [2, с. 18]. На час обстеження ур. Церковище О.Д. Ертелем і В.П. Пещанським у липні 1916 р. стіни і фундаменти цієї пам'ятки уже були повністю знищені, і від них залишились лише траншеї вибраних будіве­льниками мосту фундаментних ровів.

Розмір храму - 22?16 м, що трохи більше за наведений П.О. Раппопортом [5, с. 31]. Йо­го ширина встановлена за кресленням В.П. Пещанського, за яким вона була 7,6 саженів. На ширину 16 м вказує і публікація 1907 [2, с. 18]. Довжина храму вирахувана за пропорцією, причому вона трохи більша за наведену в публікації 1907 р., оскільки більше половини центральної апсиди було зруйновано на час розкопок 1907 р., і тому повну довжину можна виміряти лише за допомогою загального плану церкви. Особливістю західного храму є наяв­ність внутрішніх фундаментів, що з'єднували стовпи з зовнішніми стінами, та поперечної стрічки на рівні західного закінчення апсид. П.О. Раппопорт висловив сумнів з приводу їх існування, незважаючи на план В.П. Пещанського. Зазначимо, що і на плані П.Е. Бутенка та­кож позначені згадані стрічки, але трохи схематичніше [6, арк. 7]. На нашу думку, при роз­борі фундаментів у 1916 р. будівельникам не було сенсу прокопувати чистий материковий ґрунт і закладати пошукові траншеї в строгому геометричному порядку. Наявність стрічко­вих фундаментів для пам'яток другої половини ХІІ ст. є рідкісним явищем і у нашому випад­ку, ймовірно, вона пов'язана з бажанням зміцнити фундаменти.

М.К. Каргер вбачав найближчу аналогію до західного зарубського храму у київській церкві св. Василія 1184 р., посилаючись на наявність пустотілих напівколон на бічних фаса­дах обох храмів [3, с. 44]. Аналіз різних пам'яток другої половини ХІІ ст. дозволяє побачити стилістичну близькість західного храму з церквами св. Петра і Павла та св. Івана Богослова у Смоленську. Ці храми майже співпадають за розмірами і, на відміну від Василівської церкви, мають пілястри на внутрішніх стінах. Враховуючи це, можна, на нашу думку, другий заруб- ський храм віднести до третьої чверті ХІІ ст.

Стосовно історії зарубських храмів є ще один аспект, на який потрібно звернути увагу. Вже зазначалось, що фундаменти храмів розташовані настільки близько, що у разі одночас­ного функціонування споруд центральна апсида західного храму заважала б вільному входу до східного храму через його західний портал. Ця обставина є прямим свідченням послідов­ного існування храмів. До того ж, сама площа майданчика монастиря (менше 1 га) вказує на незначні розміри обителі, яка не потребувала двох, значних за розмірами, кам'яних храмів.

Схоже на те, що східний храм після руйнації не був розібраний повністю для вторинно­го використання його будівельних матеріалів при зведенні західного храму. На це вказують рештки стін, які збереглися не тільки на час досліджень 1907 та 1916 рр., але й зафіксовані М.К. Каргером у 1948 р. [3, с. 48-49]. Ним же було виявлено блок стіни, що впала, біля півні­чно-західного кута храму, про що вже згадувалось вище. Під час робіт 1918 р. М.Ф. Біляшівського і І.В. Моргилевського були навіть зафіксовані ділянки стін in situ з за­лишками фрескового розпису на них [3, с. 45]. Нагадаємо також, що в північній частині нар­тексу стояв цегляний саркофаг, що містив пірофілітовий саркофаг всередині, і ця конструк­ція розташовувалась над рівнем долівки храму. Цегляні склепи вздовж зовнішніх стін церкви також, ймовірно, частково піднімались над рівнем давньої денної поверхні. На фото 1916 р. видно ділянку західної стіни храму, яка збереглась, на думку П.О. Раппопорта, на висоту не менше ніж 1 м [5, с. 30].

Таким чином, рештки східного храму після його руйнації були розібрані лише частко­во. Нижні частини стін, долівка з полив'яними плитками, цегляні склепи залишились на міс­ці. Ймовірно, при зведенні другого храму було вирішено не використовувати повторно місце першого, як небезпечне через зсуви. Другий храм було зведено впритул, оскільки іншого ві­льного місця на невеликій площі монастиря не існувало. Залишки східного храму з його фу­ндаментами були своєрідним укріплюючим засобом майданчика на схід від нової церкви. Без нових досліджень місця розташування зарубських храмів неможливо вирішити питання, чи був штучно піднятий рівень денної поверхні навколо західного храму, чи церковище на схід від нього залишалось пагорбом.

Залучення матеріалів, що містяться в архівних справах ХІХ - початку ХХ ст. різних ар­хівних установ України і Росії, зокрема, у Києві і Санкт-Петербурзі, є потужним джерелом для вивчення першопочатків розвитку археологічної науки в Російській імперії. Пошук і вве­дення до наукового обігу цієї інформації стає складовою частиною сучасних досліджень і має великі перспективи.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Ёлшин Д.Д. Традиция «расчёсов» в производстве плинфы южнорусских земель ХІІ века. / Архитектурно-археологический семинар. Из истории строительной керамики средневе­ковой Восточной Европы. - СПб., 2003. - С. 92-99.

2. ИАК, Приб. к вып. 22. - СПб., 1907. - 80 с.

3. Каргер М.К. Развалины Зарубского монастыря и летописный город Заруб // СА. - Т. ХІІІ. - 1950. - С. 33-62.

4. Петрашенко В.О., Виногродська Л.І., Козюба В.К. Роботи Трахтемирівської експедиції у 2000 р. // Археологічні відкриття в Україні 1999-2000 рр. - К., 2001. - С. 189-193.

5. Раппопорт П.А. Русская архитектура Х-ХІІІ вв. // Археология СССР. - САИ. - Вып. Е.1- 47. - Л., 1982. - 136 с.

6. ЦДІАК України. - Ф. 725. - Оп. 1. - Спр. 78.

7. ЦДІАК України. - Ф. 725. - Оп. 1. - Спр. 30.

8. ЦДІАК України. - Ф. 725. - Оп. 1. - Спр. 3.

9. ЦДІАК України. - Ф. 725. - Оп. 1. - Спр. 113.

The paper analyses studying of the Zarub Monastery churches, located on the Dniper river bank in front of Perejaslav city. It presents new archive data concerning the study of the churches remains in 1916. Also paper presents architectural description of the monuments and it's new verified dating: «Eastern» church was build in 1120-1140 A.D. and «Western» - in the third quarter of the 12^th century A.D.