Хозари

Історія Хозарського каганату починається задовго до часів Київської Русі — ще із ѴП ст. н. е., а в часи свого розквіту (кінець VII — початок IX ст.) його володарям були підпорядковані землі Північного Кавказу, Кримського півострова, Волзької Булгарії та деякі інші території.

Як відзначав П. Голден, Хозарський каганат був одним із колосів середньовічної Євроазії котрий проіснував 300 років — довше, ніж майже люба імперія Степу. Він відігравав достатньо значну роль і у історії ранньої Русі (з цього питання продовжу­ються дискусії і нині) та ранньої історії Угорщини. Каганат зупи­нив просунення Омеядського халіфату у приволзьку зону й при­чорноморські степи. Окрім того, він являвся одним із найважли­віших співучасників міжнародної торгівлі як між Заходом і Схо­дом, так і між Північчю та Півднем; став одним із торговельних партнерів Аббасидського халіфату та посередником у торгівлі з ним, несучи тим самим вклад у розквіт Багдаду в IX ст. Тож Хозарію можливо характеризувати як одну з «торгово-династич­них імперій» періоду 551-907 рр., коїра збирала данину із своїх осілих сусідів і яка вела торгівлю з ними.^[32]

За свідченнями сучасників, хозари являлися вродженими вер­шниками, на вигляд широкоскулими й довговолосими. Основу

їхнього харчування становили м’ясо (кобиляче та верблюже), а також молоко; взимку вони проживали в стаціонарних населених пунктах, а влітку відкочовували у степову зону. Але у їхньому середовищі поступово відбувався процес осідання на землю основ­ної маси населення.

Хозарська держава мала достатньо структуровану систему управління на чолі котрої стояло двоє осіб — хакай і бек (остан­ній пізніше почав іменуватися царем). Спочатку більшу вагу мав перший із них, але поступово влада почала переходити до друго­го. На перехідному етапі в країні створилася своєрідна ситуація, коли сформувалося двовладдя. Спочатку все населення країни, як і інші тюрські народи, являлося язичниками, але вже у середині VIII ст. тут намітилися тенденції до ствердження монотеїзму. По­чатково це були іслам (під впливом Арабського халіфату) та християнство (відповідно — Візантійської імперії), але вже в IX ст. перевагу отримує іудаїзм, головним чином серед представників правлячої й торговельної верхівки. В кінці кінців такі ідеологічні зміни зіграли негативну роль в історичній долі цього народу: цар і його оточення загубили духовний зв’язок із власними підда­ними й програли в суперництві з іншими молодими державними структурами тих часів (Рис. 9).

У етнічному відношенні населення країни було досить стро­катим: окрім власне хозар, до його складу входили болгари та ала- ни, а на певному етапі стала підконтрольною й частина слов’ян Дніпровського Лівобережжя, як і полянське угрупування на зай­нятій ними правобережній території (сіверяни, радимичі, вятичі, поляни). Арабські автори повідомляють, що руси і слов’яни вза­галі у період хозарського панування складали не лише частину місцевого війська, але також знаходилися у числі безпосередньої прислуги хозарських володарів.

Говорячи ж про реальні впливи Хозарії на життя східних слов’ян, то вони на різних етапах співіснування були різними. У плані матеріальної культури, вони в першу чергу прослідко- вуються у технологіях гончарного виробництва та деяких типах прикрас. Більш відчутними виявилися впливи Хозарії на форму­вання економічних та політичних структур східнослов’янського суспільства. Існують підстави стверджувати, що давньоруська си­стема дуумвірату в перший період існування східнослов’янської держави була перейнята якраз від хозар. На користь цього, зокре­ма, свідчить і те, що великі київські князі носили титул хакана або кагана. Але, звичайно, стрімкий розвиток Русі відбувався не у зв’язку із впливом титулатури хозарських зверхників, а, навпаки, у протистоянні із ними. Існують підстави для того, щоби ствер­джувати: вже в часи Аскольда і Діра (60-80-ті роки IX ст.) хозар­ська влада була подолена в південній частині Київської Русі і в першу чергу на Дніпровському Правобережжі (Рис. 10).

Далі події розвивалися теж не на користь каганату. На сере­дину X ст. він перетворився у другорядне ранньодержавне утво­рення, котре вже не могло утримувати під власним контролем значні за розмірами східноєвропейські масиви, а тому вони один за одним відпадали від минулих грізних політичних структур. Не стали виключенням і союзи східних слов’ян, котрі в часи прав­ління перших давньоруських князів один за одним почали пере­ходити під владу Києва. Останній «цвях» у історичну долю кага­нату «забив» Святослав Ігоревич, який не лише розгромив їхнє військо, але й знищив столицю у дельті Волги. В результаті цього дійства Русь оволоділа Волго-Окським межиріччям, вийшла до Дону, а також закріпилася на Таманському півострові.

Згідно літописних повідомлень, в часи великого князювання Володимира Святославича Тмутаракань на берегах Азовського моря являла собою одне із давньоруських князівств, а на місце­вий престол тут був посаджений один із його синів — Мстислав. Важливим стало й оволодіння русами хозарською фортецею Cap- кел (східнослов’янська Біла Вежа), де вже з кінця IX ст.

Загубивши на кінець X ст. володіння на Північному Кавказі, у Подонні, на Тамані та у Криму, Хозарія доживала свої останні дні, мабуть, лише у невеликому за розмірами ареалі в межах Нижньої Волги. Судячи із повідомлень дербентської хроніки, за­кінчення цього процесу трапилося близько 1064 р. Території, кот­рі раніше були підпорядковані каганату, відійшли під контроль нових державних структур: Волго-Окське межиріччя, Нижнє По- доння й Тмутаракань — до Київської Русі, а Нижнє Поволжжя — Волзької Булгарії. Після цього повновладними господарями сте­пової зони стали кочові племена печенігів, торків та половців. Але перед тим, як розпочати характеристику цих нових друзів/ суперників, слід зупинитися на ще одному кочівницькому угрупу- ванні, що межувало зі світом землеробів, але досить швидко перемістилося на землі Центральної Європи.