ДВА ДИПЛОМАТИ

Данило Галицький та Олександр Невський: політика в умовах монгольського панування

Немає двох людей, хай навіть схожих за характером, які б діяли цілком однаково в тих самих обставинах.

Так само з різних причин можна свідомо йти на, з першого, зовнішнього, погляду, безнадійну капітуляцію перед противни­ком. Тут, знову ж таки, можна говорити або про певний духовний крах, явну зраду — або про холодний розрахунок: зберегти силу, перечекати, уникнути кривавої нової війни, якщо немає поки що жодних шансів на успіх. Коротше кажучи, був правий Вольтер, котрий стверджував, що Бог криється в деталях...

Ми поговоримо сьогодні про дипломатичну діяльність двох знаменитих князів середини XIII ст. — Данила Галицького й Олександра Невського. Обидва вони були не лише відомими тоді полководцями та володарями-державцями, але й неабиякими по­літиками, бо прагнули — і нерідко вміли — передбачати наслідки своїх учинків. Данило Галицький, правитель єдиного вцілілого тоді на західноукраїнських землях державного утворення, Га­лицько-Волинського князівства, та Олександр Невський, великий князь Володимиро-Суздальський, князь Новгородський, діяли як політики у 40—60-х роках XIII ст., одразу після монгольської на­вали, що стала і, очевидно, залишається аж до XX століття най­страшнішою бідою в історії всієї Східної Європи.

А спочатку розповімо про найжахливіший момент у житті Данила Галицького, хороброго воїна, будівничого держави, лю­дини гордої та несхибної. Це було, коли він мусив поїхати до став­ки могутнього Батия, хана Золотої Орди, і, визнавши його вла­ду, уклонитись монгольському володареві. Іпатіївський літопис, звідки взятий цей переказ, створений на основі галицьких дже­рел, відносить ці події до 1250 року. Ось уривок з літопису:

«У літо 1250 надіслав хан Могучей (монгольський. — І. С.) послів своїх до Данила Галицького зі словами: «Дай Галич!» (сто­лицю Данила. — І. С.). Був Данило у скорботі великій, бо не зміц­нив він землю свою містами, і, подумавши з братом своїм, поїхав він до Батия, сказавши: «Не дам і половини вітчизни своєї, але поїду до Батия сам».

...І прибув Данило в Переяслав (центр князівства Південної Русі. — І. С.), і зустріли його там татари. І побачив він, що не­має в них добра, через що й почав тужити душею. Бачив він, що ними володіє диявол, бачив їхні чаклунські блудодійства й мріян­ня препогані Чингісханові, його кровопролиття численні та во­рожби. Царей, князів та інших володарів, що приходили, водили вони навколо куща поклонятися сонцю і місяцю, і дияволу, і по-

мерлим батькам своїм, і дідам, і матерям у пеклі. О, препогана зваба їхня!

Звідти приїхав Данило до Батия на Волгу, маючи намір йому поклонитися. Там при­йшла до нього людина князя Ярослава (Олександра Не- вського батька, який їздив в Орду ще в 1246 році й був там отруєний. — І. С.) та сказала йому: «Брат твій Ярослав по­клонився кущу, і тобі треба буде поклонитися». І відповів йому Данило: «Диявол мовить вустами твоїми. Хай перекриє Бог вуста твої, і нехай не буде чутно слово твоє».

У той же час Данило був покликаний Батиєм та позбавлений Бо­гом від злого їхнього біснування та ворожбитства.

— Данило! Чом ти давно ще не прийшов? А що нині прийшов, то добре є. Чи п'єш ти чорне молоко, наше питво, кобилячий ку­мис?

Данило відповів Батию: «Досі не пив, тепер же, якщо ти звелів, вип'ю». Батий же сказав: «Ти вже наш, татарин. Пий наше питво».

Данило, випивши, поклонився за звичаєм їхнім, виголосив промову свою...». А після того, як Данилу (така була «особлива милість» завойовників!) надіслали вино («Бо не звикли ви пити молока» — сказала велика княгиня татарська), літописець не ви­тримує й дає такий вражаючий коментар:

«О, зліша від усякого зла честь татарська! Данило Романович був князем великим, що володів Руською землею, Києвом, і Воло­димиром (Волинським. — І. С.), і Галичем, та іншими країнами. Нині ж він сидить на колінах (Данило сидів з татарами за їхнім звичаєм, підібгавши під себе ноги. — І. С.) і холопом називається, життя не відчуває, а вони данини прагнуть, і грози приходять! О зла честь татарська! Його батько (князь Роман Мстиславович. — І. С.) був цар у Руській землі, він підкорив Половецьку землю, воював інші країни. Якщо вже його син не зміг прийняти честі, то хто ж інший зможе? Адже злобі татарській й лестощам немає кінця».

І — резюме розповіді літописця: «Був же в них князь Данило 25 днів і був відпущений, і доручена йому була земля його (тобто він отримав Батиєву санкцію на княжіння. — І. С.). І прийшов він у землю свою, і зустрів його брат та сини його, і був плач про об­разу його та велика радість з того, що здоровий він».

* * *

Отже, чи став Данило Галицький «вже татарином», уклонив­шись всесильному хану? Аби правильно відповісти на це запитан­ня, варто уявити не лише дальші події та вчинки Данила, а й за­гальну ситуацію на Русі. Найбільші руські міста, Київ та Чернігів у тому числі, лежали в руїнах. Про масштаби погромів монголів красномовно свідчать замітки католицького монаха й дипломата Плано Карпіні (хоча сучасні історики вважають його свідчення дещо перебільшеними); він через декілька років після захоплен­ня Києва Батиєм відвідав давньоукраїнські землі, прямуючи до Каракорума — столиці Великого Хана: згарища, людей обмаль, земля майже не обробляється, знищена вся політична структу­ра, засобів для спротиву — мінімум! Легко уявити, як нестерпно боляче було бачити все це саме Данилу, який ще 20-річним юна­ком під час битви при Калці (1223 рік) звитяжно, у перших рядах руського війська, бився з полководцями Чингісхана, Джебе та Су- бедеєм...

Для себе Данило відповів на це запитання так: треба уника­ти відкритого збройного конфлікту з монголами, зберігаючи з ними, по можливості, лояльні зв'язки. Бо такий зв'язок, хоч і був фактично схожим на васалітет, дозволяв розпочати відновлення зруйнованого і зберегти основи державності. Одночасно треба зміцнювати військову, економічну та політичну самостійність Га­лицько-Волинських — і в цілому руських (українських) земель і шукати союзників у Західній Європі, у сусідів — західних, північ­них та південних, — щосили прагнучи створити своєрідну анти- монгольську коаліцію: можна не сумніватися, що образу, завдану Батиєм, Данило не забув!

Тут треба уяснити собі, яку стратегію проводили монголи (у першу чергу очолювана Батиєм до його смерті в 1255 р. Золота Орда) щодо захопленої слов'янської території у Східній Європі. Стратегія ця полягала передусім у тому, щоб зіштовхувати між собою два найбільші східнослов'янські державні утворення — Володимиро-Суздальське та Галицько-Волинське князівства. Але треба було враховувати вагомі успіхи у справі державної консолі­дації, що їх вдалося досягти Данилу Галицькому: він у декількох битвах переміг агресивних польських та угорських сусідів, яскра­вим прикладом перемог була битва під Ярославом 1245 року. Да­нило зміцнив свою владу та об'єднав «під своєю рукою», як тоді казали, всі історичні галицько-волинські землі. Західноєвропей­ські володарі ставились до Данила з належною повагою, а рим­ський папа Інокентій IV, як відомо, надіслав Данилу королівську корону. Беручи до уваги все це, влада Орди визнала за найкраще створити міцну, тривалу противагу «норовливому» галицько-во­линському князю. І найкраще на цю роль підходив уславлений переможець шведів та німецьких «псів-рицарів», «святий і бла­говірний» князь Володимиро- Суздальський, Новгородський і певний час (з 1250 до 1253 р. — за згодою монголів!) Київський — Олександр Ярославич, про­званий Невським.

Монгольський володар (ймовірно, великий хан Угедей — дядько Батая).

перелік княжих дій: був, бачився

з ханом, повернувся... Що ж робив «святий і благовірний» Олек-

Данило Галицький був у Ба- тия в Орді, як ми розповідали, 1250 року, лише один раз — і ця поїздка здобула яскраве художнє відображення в літописі. А тим часом Олександр Ярославич Не- вський відвідував монгольську столицю як мінімум тричі (деякі історики вважають, що п'ять ра­зів), причому про це повідомля­ють надзвичайно скупо, лише як сандр у ставці Батия та його спадкоємців у владі? Відповідь — у реальних історичних подіях 50-х та 60-х років XIII ст. Нагадаємо про них.

Здійснюючи свою політику стримань та противаг, не дозволя­ючи жодному князеві посилитися за рахунок іншого (як бачимо, політика ця є старою як світ, а сучасні наші президенти, мабуть, щиро вірять, що вони тут є першовідкривачами!), монгольські хани, проте, зіткнулися з непередбаченою подією. А саме: рапто­во зблизилися, причому на протиординській платформі, князь Данило Галицький та молодший брат Олександра Невського, з 1250 p., згідно з монгольським ярликом, — великий князь Воло- димиро-Суздальський Андрій Ярославич. Цей союз двох князів, як і було заведено в середні віки, закріпили союзом сімейно-ди­настичним: одруженням Андрія Ярославича та дочки Данила Га­лицького. Отож, кланяючись Орді, Данило та Андрій готували широке повстання проти панування монголів.

І що ж зробив звитяжний борець проти іноземних загарбни­ків Русі Олександр Ярославич Невський? У 1252 році (добровіль­но чи за викликом хана — історики й досі сперечаються) він їде у ставку Батия. Той якраз тоді домігся обрання на великоханський престол свого висуванця і тим самим значно підсилив свої пози­ції. Олександр Невський звертається до нього зі скаргою на брата Андрія за те, що той нібито відняв у нього владу великого князя й, гірше того, затримує виплату данини Орді. Вдумаємось: кому саме скаржився Невський (до речі, переможець гігантського теле­конкурсу 2009 року «Ім'я Росія») — скаржився він убивцям, котрі з політичних міркувань за шість років до того отруїли його бать­ка, великого князя Володимиро-Суздальського Ярослава Всево­лодовича! Зрештою Олександр Невський буквально випросив у Батиєва сина Сартака ординську рать, аби з її допомогою зігнати брата з великокнязівського столу.

Андрій, одразу дізнавшись про поїздку брата до Орди і про насування монгольського війська, за свідченням літописця, ви­гукнув у законному гніві: «Господи! Що се є, доки ж нам між собою сваритися й наводити один на одного татар!». Проте — сталося те, що сталося... На Володимиро-Суздальську землю рушили ор­динські війська під командуванням царевича Неврюя. В історію це вторгнення увійшло під назвою «Рать Неврюєва». У Першому Софійському літописі розповідається, що князь Андрій вийшов зі своїми полками назустріч Неврюю, і на річці Клязьмі сталася «сеча велика». Данило Галицький, який був занадто далеко, не встигав послати допомогу своєму союзникові князю Андрію, та й на власних західних кордонах у Данила вистачало клопотів. Володимирська, суздальська і тверська дружини були розбиті в битві при Клязьмі, князь Андрій утік у Новгород, а далі — у Шве­цію. Погром Володимиро-Суз- дальської землі лише ненабагато поступався Батиєвому жахіттю 1238—1240 років. Олександр Не- вський повторно повернув собі Володимиро-Суздальське велике княжіння...

Данило, чиї позиції, незважа­ючи на королівську корону, трохи пізніше надану папою Інокенті- єм, були відчутно послаблені, ма­ючи дуже мало надії на європей­ську допомогу, все ж відважився вступити в боротьбу з Ордою. У 1257 році він вигнав з галицьких та волинських міст монгольських баскаків (збирачів данини) та ор­динські гарнізони. Пам’ятаючи про те, що свого часу Батий не зумів узяти ані Кременець, ані Холм, Данило Галицький поспі­шав укріпити міста.

У 1259 р. військо Куремси, одного з ординських князів-воє- начальників, спробувало повер­нути втрачене, але змушене було відступити. Проте Орда надісла­ла значно потужніше військо на чолі з баскаком Бурундаєм, який, розуміючи, що сила галичан у фортецях, зажадав, щоб Данило зніс кріпосні стіни в усіх містах. Довелось виконати цю вимогу, бо військових засобів для опору Бурундаю, на жаль, не було. Проте до самої смерті (1264 р.) Данило Галицький був політичним су­противником Орди і являв собою відчутну загрозу для неї.

Олександр Невський — символ Росії. На жаль, його реальні вчинки часто суперечили його міфологізованому образу

А що ж робив у ті роки Олександр Ярославич Невський? Він «дуже успішно» придушив повстання у Новгороді в 1257 році. Воно сталося через наміри Орди провести в цьому великому та гордовитому місті (до речі, так і не окупованому свого часу Ба- тиєм) перепис населення для правильного стягування данини. Звичайно ж, новгородці, особливо незаможні («меньшие люди») вкрай обурилися. Коли ж прибули «окаянные татары сыроядцы Беркай и Касачик», щоб грабувати громадян, люди повстали. І тоді Беркай та Касачик кинулись за порятунком до князя Олександра, який був тоді саме в Новгороді, волаючи: «Дай нам сторожу, аби не вбили нас!». Що і зробив, без вагань, «великий захисник русь­кої землі» (про це розповідає 1-й Новгородський літопис). Біль­ше того, він, щойно новгородці оголосили про відмову проводи­ти перепис, негайно зібрав суздальські та володимирські полки, провів ординських чиновників у Новгород під охороною свого війська, сина Василя за непокірність і підтримку повсталих від­правив у заслання, багатьох активних учасників «заколоту» стра­тив. Чи потрібні коментарі?

* * *

Олександр Ярославич помер 14 листопада 1263 року за досі не з’ясованих обставин, повертаючись із третьої (а може, і п'ятої) поїздки в Орду і, очевидно, отримавши там якісь нові інструкції. Фактом є те, що якраз від часів Данила Галицького та Олександра Невського історичні шляхи Галицько-Волинської та Володими- ро-Суздальської землі ще більше розійшлись. Перша дедалі біль­ше прагнула на Захід, де й шукала союзників проти батиєвих на­щадків (на лихо Україні, ці західні союзники виявилися занадто вже агресивними). А друга почала шукати шляхи для тривалого «співіснування» з деспотичним Сходом. Добре написав про це лояльний монархіст (і республіканець у душі — в молодості) Ми­кола Карамзін: «Тривале плазування перед татарщиною не могло, на жаль, не відбитися на моральному обличчі держави Москов­ської»...

Ігор СЮНДЮКОВ, «День» 20 травня 2011 р.