№ 27 1618р. Варшава. - Із записки, поданої на вальний сейм невстановленою особою, про становище в Україні та способи стримання козацької сваволі
Способи стриманим козацької сваволі.
[...] Перш за все, оскільки така сваволя купчиться у королівських містах і маєтках, у шляхетських та церковних володіннях, а особливо на слободах, котрі так багато намножилися, треба видати певну постанову, щоб урядники маєтків й.
к. м., духівництва і панів шляхти оголосили у своїх володіннях накази, аби ніхто із згаданих маєтків не смів приєднуватись до тих, що виступають зачинщиками такої сваволі й нечестивості, під загрозою суворого покарання: страти, а крім того, втрати всього майна, яке б згадані свавільники мали будь-де і під яким завгодно паном. А оскільки деякі з них не мають жодного майна, крім награбованого, здобуваючи його на землях короля й. м. і приносячи в дім своїх батьків, братів чи інших свояків та родичів, влаштовуючи, як правило, у деяких місцях у своїх побратимів схованки, то на останніх слід накласти таке покарання, щоб і їхнє майно повністю конфіскувалося або забиралося, а крім того, застосовувалися і інші кари. Це стало б надійним заходом, бо згадані свавільники, що недбало ставляться до власного життя і майна, якого мають мало, принаймні оглядалися б на своїх батьків, братів, родичів чи на тих людей, від яких зазнали добродійства, і стримувалися б від цієї сваволі, не бажаючи згаданим особам шкоди або покарання. А згадані особи відмовляли б їх від такої сваволі і розбишацтва.Одна біда, один клопіт - хто стане наглядати за цим і хто це виконуватиме. Мусив би цим займатися уряд, тобто воєвода з українними старостами, які б могли, маючи офіційних обвинувачувачів, притягти до суду і шляхту, вимагаючи видачі згаданих свавільників, і зуміли б провести розумне слідство над такими розбишаками. Бо цього досить легко досягти, маючи в руках одного або двох: решту б відшукали, як клубок по нитці. Але для цього потрібно, щоб й. м. п. київський воєвода[542] частіше бував на Україні. Ми ж, як бачимо, мало від нього маємо допомоги, бо в Києві був лише двічі: їдучи до Москви і заїжджаючи на воєводство. Крім того і урядники його там не дуже хвалять, бо, по-простому кажучи, кожен шукає, що його [власне], а що - не Богове. Українні панове старости, особливо магнати, теж не думають про те, щоб навести порядок, який сприяв би державному благу, бо ніколи самі у своїх староствах не бувають і таких слуг, які б за цим стежили, там не тримають. Говорять так: кому хочеш вільно, давши підстарості червоний золотий, вийти на козацтво, а як козак-розбишака повернувся з розбою, тоді з підстаростою розділить те награбоване, що повидирав у вбогих людей[543] [...].
А якщо я написав тут щось нерозумне, то ще раз прошу ваших милостей, мої милостиві панове, пробачити мою глупоту, бо мене мучить палке співчуття кривдам убогих людей і така велика несправедливість, що діється тут, у нас на батьківщині [...].
Селянський рух на Україні 1569-1647 рр.: Зб. док. і матеріалів / Упоряд. Г. Боряк, К. Віслобоков, Т. Гирич та ін. - К., 1993. - С. 167-168.