XXXIII. ДОБА ПРОСВІТНИЦТВА

Просвітництво проклало інтелектуальну межу між старим і новим суспільством. Більшість явищ, характерних для цієї доби — прагнення до реформування суспільства, віра у силу розуму, утвердження гідності окремої особистості — існували і в раніші епохи.

ідеології. Наріжним каменем їхньої діяльності було вдоскона­лення системи освіти та поширення нових знань на якомога

ширші кола населення.

Ще ніколи після античності людство не було настільки пе­реконане у власних силах. Просвітителі утвердили нову віру у

безмежні можливості людського розуму. Пошуки природних пояснень для тих явищ, які раніше вважалися надприродни­ми, стали основою наукового „математичного" духу цієї епохи. Просвітителі вважали, що суспільство підлягає тим самим за­конам, що діють у природі. Розум може не лише пізнати ці закони, але й використати це знання для вдосконалення нав­колишнього світу і досягнення ідеального суспільного стану.

Кілька явищ тогочасної науки, економіки, політичного жит­тя відіграли особливу роль у народженні та пропагуванні но­вих ідей. Однією з головних підстав Просвітництва став нью-

тонівський погляд на будову Всесвіту, який взяли за основу

та перенесли у сферу суспільних відносин філософи XVIII ст. Своєрідною моделлю, яка підтверджувала реальну можливість

побудувати щасливіше і раціональніше суспільство, була ста­

більність Британської політичної системи після „славної рево­люції". Велика Британія стала прикладом суспільства, яким керує не одна політична сила, а взаємодія різних сил. Віднос­на релігійна толерантність до всіх християнських віросповідань, найвища у Європі свобода друку і слова, невелике військо,

інші політичні права — цей ліберальний режим створював і лояльне до уряду громадянство.

Суспільно-економічна криза та потреба реформ у Франції створила високоінтелектуальне середовище попиту на нові ідеї і реальну готовність до змін.

Найвизначнішим пропаґандистом нового наукового духу був Франсуа Марі Аруе або Вольтер (1694-1778), чиє ім'я стало синонімом Просвітництва у всіх сферах. Його особистою „свя­тою трійцею" були Ньютон, Бекон і Локк. У 1738 р. Вольтер опублікував „Елементи філософії Ньютона", які популяризували погляди цього вченого. Поширення наукового методу пізнання активізувало інтерес суспільства до науки та підтримку діяль­ності багатьох науковців.

Зросло зацікавлення історією природи та розвитку Землі. Найвизначнішим авторитетом у цій сфері став Жорж Луї Бюффон — наглядач французького ботанічного саду, який видав багатотомову „Натуральну історію Землі"(1749-1778). Його праця іґнорувала біблійну версію створення світу. За кон­цепцією Бюффона, світ не міг бути результатом одноразового акту творення, а був наслідком тривалого розвитку від найпростішого до найскладнішого, і всі ступені цього розвит­ку можна прослідкувати на підставі численних емпіричних спостережень. Так було торовано шлях для майбутньої еволю­ційної теорії та зміни традиційних концепцій не лише в нау­ці, але і в релігії.

Поширення нових наукових знань та занепад існуючої релі­гійної практики породили нове інтелектуальне явище — секу­ляризм: боротьбу за повне відокремлення держави і суспіль­ства від Церкви, вільний розвиток науки і освіти та подолання

впливу єзуїтів. Джерелом секуляризму стала ідея релігійної терпимості, яку висловив П'єр Бейль у „Критичному та істо­ричному словнику".

Зрозумівши після релігійних війн, що з вадами віри не мож­на боротися силою, просвітителі почали їх висміювати. Вони досягнули успіху, виховавши наступні покоління людей, які думали, що не вірять ні в що, а насправді почали обожнюва­ти руйнування. Ця нова „віра" найяскравіше проявилася під час подій Великої Французької революції та наполеонівських війн. Найбільшим критиком релігії цього часу був Вольтер. За антиклерикальні твори його заарештували, деякий час він провів в ув'язненні. Його „Філософський словник" (1764) — одна з

найпопулярніших книжок тієї пори — був анонімно надру­кований у Швайцарії. Вольтер вважав, що освічений європе­єць повинен відмовитися від християнства і прийняти нову

віру — деїзм. Ця віра визнавала Бога тільки як Творця, який

відмежувався від свого творіння. Світ існує за власними зако­нами. Бог не має жодного впливу на світ, тому релігія є спра­вою власного вибору. У людському суспільстві не може бути

місця жодному обов'язковому для всіх ритуалові, авторитетові Церкви, нетерпимості і фанатизму. Деїсти (Джон Толанд, Воль­тер, Джозеф Едісон, Ґотфрід Лессінг, Девід Юм та інші) трак­тували релігію як природну і раціональну, а не надприродну і фантастичну. Для них, як і для гуманістів, Бог — геніальний годинникар, що запустив дивовижний механізм Природи.

Проте деїстів не слід вважати атеїстами. Вольтер писав, що єдина правильна релігія — служіння Богові та намагання бути гідною людиною. Така позиція акцентувала на непотрібності священиків та релігійних службовців, як посередників між лю­диною і Богом, розглядала священство як скорумпований та аморальний прошарок суспільства.

Саме деїзм був найпоширенішою концепцією серед просвіти­телів у ставленні до релігії.

Письменники, учені та критики, які проповідували раціона­лізм, секуляризм, поширення освіти, проведення проґресивних суспільних змін, об'єдналися у своєрідне братство, прийнявши назву „філософи". Це не була формальна організація, а радше духовна спільнота. „Філософи" належали до різних суспільних прошарків, походили з різних країн, частина з них навіть ні­коли не зустрічалася. Однак вони поділяли спільну систему поглядів і провадили подібну діяльність у своїх країнах. Най­визначнішими з „філософів" були Вольтер, Монтеск'є, Дідро, Руссо, Юм, Ґіббон, Сміт, Лессінґ, Томас Джефферсон та Бен- джамін Франклін, маркіз Бекаріа, Жан д'Аламбер, Клод Гель- вецій, барон Гольбах, Жак Тюрго та інші.

„Філософи" ширили критичний дух, наголошували на пере­вазі розуму над вірою. Вони висміювали середньовічні забобо-

ни, хоча з пошаною ставилися до давнього поганства антично­го світу. Просвітителі остаточно утвердили погляд на тисячо- епоху середньовіччя як „темну добу" в історії Європи. за секуляризацію суспільства та звільнення тиску як Церкви, так і держави. Через цен- і переслідування деякі з них змушені були твори анонімно, за межами своїх країн,

літню

Вони виступали особистості з-під зурні обмеження публікувати свої

ви-

пе-

користовувати іронію та алеґорію щоби подолати цензурні решкоди. Необхідною умовою розвитку суспільства для була повна інтелектуальна свобода. їхні твори часто вилучали і спалювали, а самі просвітителі потрапляли до в'язниць. Але цей ореол мучеництва ще більше приваблював публіку до їх­ніх праць, які продавалися величезними тиражами. У своїх творах просвітителі заклали ґрунтовні основи нової історії (як вивчення культури та суспільних механізмів, а не опису битв і біографій правителів), соціології і психології.

них

У добу Просвітництва зародилася нова форма суспільства — громадянське суспільство.

ЄВРОПА у 1715 р.

ватися, об'єднуватися не з примусу чи формальних професій­них ознак, але за спільними інтересами, а також впливати на загальний розвиток держави. Просвічені європейці збиралися у найрізноманітніших місцях, щоби обговорити важливі для них проблеми: кав'ярнях, міських крамницях, сільських тавер­нах, салонах знатних дам чи навіть при королівських дворах. Виникли осередки, призначені саме для такого вільного обміну думками: бібліотеки, філософські товариства, наукові академії, різноманітні клуби.

Одним з визначних представників просвітницького руху був Дені Дідро (1713-1784). Він, син провінційного нотаря, одер­жав якісну єзуїтську освіту, був добре обізнаний і з богемним паризьким життям, і з незалежними інтелектуальними осередка­ми. Дідро багато писав на різноманітні теми. Дві його книги були засуджені як шкідливі для Церкви, держави і моралі.

Разом з д'Аламбером Дідро започаткував незалежне й амбіт­не видання — повну збірку досягнень людського розуму і духу. Перший том їхньої спільної „Енциклопедії, або Класифікацій­ного Словника Наук, Мистецтв та Занять" вийшов з друку 1751 р. У праці, мета якої — „змінити головний спосіб ми­слення" людства, взяло участь понад 100 авторів та 4000 жерт­водавців. До 1772 р. енциклопедисти видали 17 томів тексту та 11 томів ілюстрацій, які охоплювали всі важливі ділянки людського знання. Видання було неймовірно популярне. До 1789 р. було продано майже 16 тисяч копій „Енциклопедії". Релігійні теми в ній просто іґнорувалися. Вона поширювала нові знання, дух критицизму і незалежності, бажання змін. Людська природа була центром інтересу в цій праці, як і у всій діяльності просвітителів. „Людина — це та унікальна річ, до якої ми маємо постійно повертатися", — такий був лозунґ діяльності енциклопедистів.

У цей час суспільні науки здійснили великий поступ впе­ред. У Франції виникла соціологічна школа фізіократів — еко­номічна теорія, яка пропагувала необхідність реформ в еконо­міці, гостро критикувала політику меркантилізму. Свою голов­ну мету фізіократи вбачали у захисті власності від державних посягань та у забезпеченні можливості її вільного використан­ня і нагромадження. Необхідною передумовою для цього була передусім реформа податкової політики, вільне землеробство та

комерція. Економічна доктрина фізіократів полягала на прин­ципі: „Дайте природі йти своїм шляхом".

Головною з економічних праць доби Просвітництва було „Ба­гатствоНацій" англійця Адама Сміта. Економічна свобода, твердив він, є основою успішної економічної системи. Як і фі­зіократи у Франції, Сміт був переконаний, що економічний проґрес вимагає, щоби кожен міг втілювати власні економічні інтереси. Роль держави має бути обмежена. Адам Сміт наголо­шував на повнішому використанні багатств природи в інтере­сах людства. Він стверджував, що нації Європи не можуть бути бідними з огляду на кількість натуральних багатств, якими вони володіють. Проблема лише у тому, що нації не вміють використати ці багатства ефективно.

Поряд з Природою і Розумом Свобода була третьою головною ідеєю та найбільшою цінністю для просвітителів. Така настанова сприяла розвиткові політичної думки. Найпомітніший вплив на нові погляди стосовно політики мали Монтеск'є і Руссо.

Шарль Луї де Секонда, барон де Монтеск'є (1689-1755) займав високе становище у французькому суспільстві. Він був

адвокатом за фахом, членом Парламенту і наукової академії у Бордо. Під впливом ідей Локка і досвіду англійського політич­

ного життя він написав книгу „Дух Законів" — порівняльний аналіз урядів і суспільств. Ця праця була однією з перших

спроб у політичній соціології. Монтеск'є вважав, що немає

абсолютних універсальних стандартів досконалого уряду. Гар­монійного політичного життя можна досягнути через виважене співвідношення між різними політичними силами, жодна з яких не буде переважати над іншими. Він вперше звернув увагу на важливість розподілу влади між трьома гілками: вико­навчою, законодавчою і судовою. Правильне співвідношення між ними, на думку Монтеск'є, становило ідеал політичної свободи. Головну роль у державі Монтеск'є відводив аристократам. Тіль­ки аристократія зі своїми привілеями і традиціями мала достат­ньо знань і спадкового досвіду для того, щоби взяти відповідаль­ність за благо всього суспільства на свої плечі. Аристократія, на його думку, одночасно мала би бути й охоронницею державної влади перед небезпекою узурпації і деспотизму.

Існували й інші, ще менше демократичні погляди на ідеаль­ний устрій суспільства. Наприклад, Вольтер вважав найкра­щою з усіх можливих для Франції форм уряду монархію.

Ідеї Просвітництва захопили й найвищі правлячі кола, вик­ликали до життя таке явище як „просвічений абсолютизм", тобто монархічне одноосібне урядування, яке прагнуло удоско­налити, зреформувати та зміцнити центральну владу під ло- зунґом раціоналізму та інших ідей Просвітництва. Монархами- просвітителями були Фрідріх II прусський, Йосиф II австрій­ський, Катерина II російська.

Отже, ідея абсолютизму дуже змінилася протягом свого ви­никнення та існування: від месіанського абсолютизму, коли монархи були зайняті релігійною уніфікацією („Чия держава, того віра" Карла V) через палацовий національний абсолютизм („Держава — це я" Людовіка XIV) до просвіченого абсолютиз­му („Король — перший слуга державрі" Фрідріха II).

Але ці монархи, які намагалися виглядати „слугами", якщо не народу, то принаймні еліти, заганяли своїх підданих до ліпшо­го життя дуже суворими авторитарними методами, які не мали нічого спільного з ідеями освіченості, особистої гідності і свободи.

Йосиф II, намагаючись реформувати сільське господарство Габсбурзької монархії, звільнив своїх селян від особистого при­кріплення до землі. Реформа велася такими методами й тем­пами, що нерідко приносила нещастя селянам, які не могли знайтрі інших засобів існування в аґрарній Центральній Європі.

Найрадикальнішим і найсуворішим критиком привілеїв, не­рівності і всіх досягнень тогочасного суспільства був Жан-Жак Руссо (1712-1778). Його власне життя, сповнене важких пери- петій — це тернистий шлях людини, яка всюди відчувала себе чужою. Це життя важко назвати моральним чи досконалрім, що визнавав і сам Руссо у своїй останній великій книзі „Спо­відь". Однак Руссо проповідував високу моральність, простоту і щирість почуттів як найвищі людські ідеали.

Хоча він був однією з найвизначніших постатей Просвітниц­тва, у багатьох своїх поглядах він помітно відрізнявся від біль­шості просвітрітелів. У „Роздумі про моральні наслідки мис­тецтв і наук", написаному 1750 p., він заперечив позитивні

результати розвитку науки і культури. На його думку, цивілі­зація зіпсувала людську природу, розвинула в людині претен­

зійність, конформізм, прагнення непотрібної розкоші. У „Роз­думі про походження нерівності" (1755) Руссо викрив появу власності, як велике суспільне зло. Якщо просвітителі вважа­ли, що можна поліпшити суспільне буття, використовуючи ба­гатства землі і виробляючи більше необхідних речей і продук­тів, Руссо поставив перед суспільством інше і складніше запи­тання: не „Як жити добре?", а „Що таке — добре життя?"

Для нього основою моральності були не розум, а совість, сумління (ця настанова найповніше знайшла своє відображан­ня у його творах „Нова Елоїза" та „Еміль"). На думку Руссо, головним для моральної людини має бути процес природного саморозвитку та особиста внутрішня релігійність.

Його головною політичною працею був трактат „Суспільний договір". Ця книжка стала найпопулярнішою наприкінці сто­ліття, „святою книгою"діячів Французької революції. Для більшості просвітителів головною цінністю була людина, а сус­пільство вони розглядали як об'єднання індивідуумів, де кож­ний може самореалізуватися. Руссо натомість твердив, що сус­пільство важливіше за окрему особистість, тому що лише че­рез суспільство відбувається реалізація людини і її можливос­тей. Спираючись на Платона і Кальвіна, він визначав свободу як послух закону. В ідеальному суспільстві кожна особистість повинна мати право брати участь у творенні закону, якому вона зобов'язується підкорятися. Підкоряючись законові, кож­на людина підкоряється й собі, рівно ж як і всі інші грома­дяниспільноти, і під цим оглядом, вони вільні. Кожен грома­дяниндобровільно має погодитись на визначений суспільний договір. Руссо вважав, що більшість завжди має рацію. Якщо окремі громадяни не згідні з волею більшості, їх треба приму­сити бути вільними. Свобода полягає не в тому, щоби робити те, що хочеш, але те, на що погодився добровільним укладен­нямсуспільного договору.

Якщо Сміт хотів бачити людей заможними, то Руссо — гід­ними,навіть якщо би це означало залишатися бідними. Ці досить радикальні ідеї мали значний резонанс вже серед су­часників, але найбільше вони вплинули на наступне покоління. Руссо з відразою ставився до сучасного йому суспільства, зас­нованого на ідеалах достатку і корисності. Попри свою відра­зу, саме Руссо чи не найбільше спричинився до дальшої мо-

дернізації цього суспільства. Його постать та його твори стали підставами для діяльності тих нащадків просвітителів, які за­початкувалисерію кривавих переворотів XIX і XX ст. і які були покликані зробити людство справедливим і щасливим.

Суспільство і культура доби Просвітництва

Просвітителі спричинилися до розвитку усіх сфер людського життя, однак особливий вплив поширення просвітницьких ідей спричинило на культуру.

Культура XVIII ст., зокрема висока культура, була космопо­літичною. Під впливом змінної моди та смаків вона легко пе­ретинала межі країн, націй, суспільних груп. У цьому можна вбачати справжню подібність між культурами нових часів та античності. Але модерна європейська культура відрізнялася від усіх попередніх епох небаченим раніше вибухом друкованої продукції та появою численних нових жанрів.

Мовою нової високої культури стала французька, що замі­нила латинську й італійську. Деякі європейські монархи поча­ли надавати їй перевагу перед своїми рідними мовами. Відте­пер французькі, а не грецькі чи латинські, слова вільно про­никали у словники всіх європейських мов.

Почали формуватися нові, спільні для усього континенту, традиції. Наприклад, дуже популярними стали подорожі, особ­ливо відвідини античних пам'яток або найбільших європей­ських міст. Змінився навіть вигляд цих міст. У Лондоні впер­ше з'явилося вуличне освітлення, власники крамниць почали виставляти свої товари у великих вікнах. Освітлення та наяв­ність об'єктів для оглядин поступово впливали на покращення стану хідників і чистоти на вулицях.

Подорожі ще більше об'єднували світ культури, робили його строкатим та відкритим до запозичень. Освічені європейці не лише залюбки і багато читали, але й полюбляли обговорювати прочитане. Виникла широка мережа академій і салонів. Дуже модним інтелектуальним середовищем стали салони, які про­вадили дружини шанованих і заможних громадян. Вони відро­дили ще одну привабливу античну традицію: надавати опіку інтелектуалам і мистцям, пропаґувати їхню творчість.

У популяризації надбань культури певну позитивну роль відіг­рали й перші масонські ложі, які з'явилися в Англії у XVII ст. і протягом наступного століття поширилися по всьому світі. Вони були дивною сумішшю містики і новочасного раціоналізму, оточені аурою таємничості і символізму. Ложі виникали як братства людей, перейнятих загальнолюдськими цінностями — не випадково до них приєднувалося багато просвітителів. Але наприкінці XVIII ст. характер масонства змінився, вони стали закритими для сторонніх, старанно законспірованими містич­ними клубами.

За підтримки урядів у всіх європейських країнах відкрили­ся національні наукові академії. В одній лише Франції було засновано понад ЗО провінційних академій. Вони зароджували­ся початково як літературні установи, поступово охоплювали інші ділянки наук та мистецтв. Дійсними членами академій могли ставати лише представники привілейованих класів, але звичайним громадянам було доступне асоціативне членство. Згодом представники нижчих верств нерідко одержували й пов­не членство. Це стало ще одним виявом нових суспільних тен­денцій, коли стани вільно перемішувались і вже не відіграва­ли такого великого значення, як раніше. Людина почала заво­йовувати права і привілеї не як член конкретної спільноти, а як автономна особистість.

Збільшення кількості книжок сприяло появі бібліотек. До кінця століття в Європі виникло майже 1000 публічних біблі­отек. Мешканці Європи вже не уявляли собі життя без свіжої щоденної інформації. Кількість періодичних видань в одній лише Англії між 1700-1780 pp. зросла з 25 до 158. Видання книжок стало високоприбутковою справою. Щоправда зворотнім боком популярності книги і доходності друкування стала непе­ребірливість книговидавців у їх прагненні догодити смакам якомога ширшого кола читачів, інколи — смакам досить низького ґатунку.

* * *

Назва епохи Просвітництва найбільше, мабуть, відповідала тогочасному мистецтву. У всіх своїх жанрах та проявах воно ніби справді наповнилося світлом та свіжою енергією.

Якщо XVII ст. — це доба бароко, то для мистецтва XVIII ст. тяжко підібрати одне стилістичне визначення. Для цієї доби характерне співіснувавння та перемішання багатьох стилів. Од­нак,об'єднувало все мистецтво те, що воно почало жити влас­ним секуляризованим життям. Воно перестало виконувати функ­ції тільки ілюстрування релігійних чи едукаційних тем, тла для обіду чи прикрашення інтер'єру. Мистецтво стало метою задля себе самого і задля прославлення людини та її ґенія.

У літературі значною подією стала поява нового великого жанру — роману. Його батьківщина — Англія, а загальновиз­наний першовідкривач цього жанру — письменник та книго­видавець Семюел Річардсон. Іншими відомими романістами цієї доби були Генрі Філдінґ і Йоган Вольфганг фон Ґете („Страж­дання молодого Вертера"). Романи нерідко відображали дій­сність краще за будь-які дослідження, звертали увагу на життя середнього класу, щоденні проблеми моралі, кохання, суспіль­них відносин. їх читала й обговорювала вся освічена Європа. Нова література ставала ще однією сполучною ланкою, загально­зрозумілою темою для розмов. Про важливість літуратури та мистецтва в цьому та наступному століттях свідчать, наприклад, гарячі баталії, які європейські інтелектуали вели і ведуть за привласнення до своєї нації окремих діячів мистецтва.

Інший новий жанр, який народився в цю добу — філософ­ська казка-притча („Подорожі Гуллівера" ірландця Джонатана Свіфта, „Перські листи" Монтеск'є, „Кандід" Вольтера).

"У поетичній творчості панував неокласицизм і наслідування чи переповідання давніх античних взірців різними національни­ми мовами. Але наприкінці століття й сюди дійшли нові віян­ня. Йоган Шіллер, Вільям Блейк та інші утвердили перевагу індивідуальних почуттів у поезії над застиглою імітацією античності. їхні поезії вторували шлях новій течії наступного століття — романтизмові. „Ода до радості" на слова Шіллера пізніше прозвучала в Дев'ятій симфонії Людвіґа Ван Бетовена як справжній загальнолюдський гімн братерства і свободи.

Серцем музичного світу у XVIII ст. були Німеччина та Ав­стрія, де кілька ґеніїв протягом короткого часу повністю зміни­ли світ музики. Ґеорґ Фрідріх Гендель (який більшу частину життя провів в Англії), Вольфґанґ Амадей Моцарт, Франц Йозеф Гайдн збагатили барокову музику новими творчими засобами та

жанрами, наповнили її світлом, гармонією, емоційною глибиною. Перед добою Просвітництва музика була лише тлом для релі­гійних відправ чи забав аристократів. Тепер вона стала повно­цінною ділянкою людської творчості. Йоган Себастьян Бах був маловідомим органістом і автором релігійної музики. Сьогодні його музику вважають, з одного боку, зразком високої музичної культури і нерозкритою до кінця таємницею поліфонії, а з іншого, вона продовжує звучати в церкві і є джерелом високого духовного натхнення.

В Італії бурхливо розвивалася як інструментальна музика (1725 р. Антоніо Вівальді написав „Чотири пори року"), так і опера, яка ставала усе популярнішою.

Подібні процеси відбувалися у живописі, де панував неокла­сицизм. Наприклад, картини Вільяма Гоґарта, його книжкові ілюстрації зображали зовсім нових людей, нові теми — людей нижчих прошарків. Художники також почали малювати для ширшої аудиторії, влаштовува реґулярні виставки, особливо при академіях мистецтв у Лондоні й Парижі.

Проте, незважаючи на проґрес у багатьох галузях знання і значний поступ культури, XVIII століття все ж таки не змогло просвітити всю Європу. Багато людей ще не вміло навіть читати. Поряд з високою існувала популярна масова культура — періо­дика, брошури і памфлети на дешевому папері, які читали вголос. Якщо освічені дискутували в академіях, ложах, сало­нах, то люди простіші збиралися у тавернах чи кав'ярнях, де читали чи обмінювалися новинами. У масовій культурі поши­рилися різні види спільного проведення часу, відпочинку, забав на зразок півнячих та бичачих боїв. Новий поштовх у своєму розвитку дістали спортивні ігри. Англійці в цю добу почали захоплюватися футболом і згодом перетворили його в націо­нальний спорт.

Впливи Просвітництва глибоко проникли в Центральну та Східну Європу. Але тут вони достосовувалися до відмінних суспільно-політичних обставин. Нові просвітницькі ідеї поши рювалися тут головно у сфері політики та ідеології, серед правлячих кіл та інтелектуальної еліти. Щодо розвитку культури, вона характеризувалася переважно запозиченнями та наслідуванням західноєвропейських взірців у музиці, літературі, манерах і навіть мові інтелектуалів. Така си­

туація, назагал, не сприяла появі оригінальних мислителів чи діячів культури. Постаті такого високого рівня чи само­бутності, як, наприклад, Григорій Сковорода (1722-1794), бу­ли рідкісним винятком на цьому тлі. Хоча треба зазначити, що розвиток національних культур центрально- та східноєвро­пейських народів поступово готував ґрунт для пожвавлення культурних процесів доби романтизму на цих теренах.

У той час, як Східна Європа прагнула бути якнайбільше схожою на свою західну половину, Західна Європа намага­лася якнайвиразніше відокремитися від своєї східної части­ни. Власне діячі західного Просвітництва у своїх творах закріпили поділ Європи на Західну — „цивілізовану", осві­чену, проґресивну, та Східну — „варварську", малоосвічену, відсталу.

Так поступово Європа усе більше набувала сучасного вигляду.