Соціальна історія як зміна релігійно-етичних парадигм

Мтже, людина — це модель людства. Те. що притаманне психічному цілому, відбивається і в соціальному цілому. Тут ідеться не про вульгарну психологіза­цію соціальних процесів, а про подібність між людством і людьми, іцо його ут­ворюють.

Щось подібне спостерігаємо і в різних соціальних системах (групах, організаціях, особливо в етносах), де основними складниками організації* колек­тивного життя є духовна, політична і матеріальна сфери, які в динаміці навпе­ремінно займають то лідируюче, то другорядне становище. Статичними кон- структами соціального цілого постають соціальні верстви (класи, страти). До основних з них (за класифікацією Середньовіччя) належать духовенство, арис­тократія. «третій стан» (купецтво, бюргерство, буржуазія) і працівники (реміс­ники. робітники, селяни, прислуга тощо). Переважна на певному етапі істо­ричного розвитку соціальної системи сфера організації колективного життя зумовлює переважання відповідної соціальної верстви. Наприклад, при домі­нуванні духовної сфери провідне становище в суспільстві займають представ­ники духовенства (брахмани, жерці, священнослужителі) аж до встановлення теократії, що було найхарактерніше для багатьох держав Давнього світу. Коли на перший план виходить адміністративно-державна (політична) сфера, про­відним станом стає світська аристократія на чолі з князями, королями, царями, імператорами, шо знаменує настання монархії, найяскравіше репрезентованої в Середні віки.

Згадані сфери організації суспільного життя певною мірою відповідають сферам організації людської психіки — пізнавальній, вольовій та емоційно- сенсорній. Вони виявляються переважно у свідомості, тобто на вищому рівні психічного відбиття й саморегуляції. Проте існує ще й несвідоме, яке ви­ражається у первісному мисленні, інстинктах, ефектах, коли людина не кон­тролює себе. Ця сфера психіки, на мій погляд, найточніше характеризує Но­вітній час. тобто сучасний історичний період, де головними дійовими особами і в політиці, і в економіці, і в культурі часто є люмпенізовані та маргіналь­ні особистості, представники «соціального несвідомого», по суті, декласовані елементи.

Неважко помітити, що чергування домінуючих сфер організації соціаль­ного життя утворює певний цикл, де духовна сфера поступається місцем політичній, політична — матеріальній, а остання — несвідомій. Така циклічність спостерігалася і в давні часи: пригадаємо, наприклад «золотий, срібний, брон­зовий та залізний віки» давньоіндійської та античної міфології; «релігійні, ро­мантичні та громадянські часи» Дж. Віко; «умоглядну, ідеалістичну і чуттєву культури» П. Сорокіна; «духовні й матеріальні епохи» К. Ясперса.

Основоположним принципом чергування різних сфер організації соці­ального життя й основним механізмом виходу на лідируючі позиції відповід­них соціальних верств є основні цінності виражені, коли скористатись попу­лярним нині визначенням К. Юнга, у своєрідних «архетипах». Згідно з такими уявленнями, соціальні суб'єкти групуються залежно від того, на що вони орі­єнтуються — на духовні цінності, на політичну діяльність чи на цінності ви­робництва. Основою цінностей є релігії — найвищі регулятори суспільного розвитку і загальнолюдської діяльності.

Вивчення соціальної історії переконливо свідчіпь, що зміна провідних позицій соціальних верств завжди відбувається в певній послідовності. Так. інститут жерців був досить поширений у Давній Індії. Китаї, Вавилоні. Єгипті завдяки виокремленню богослужіння і пов'язаних з ним нагромадження, сис­тематизації і передавання знання в самостійну соціальну функцію. Пророк Мойсей призначив свого брата Ларона главою особливої лінії служителів релі­гійного культу — левітів, що стали згодом професійними священиками і моно­полізували цю функцію, перетворивши її у спадкоємну. Приблизно в 1500 р. до н. е. перші професійні жерці арійських племен зібрали найбільш ранні ве­дичні гімни, що отримали назву «Ригведа» («Пісні знання»). Це сприяло соці­альній диференціації і поступовому піднесенню жрецтва, а звідси, встановлен­ню жорсткої кастової ієрархії: брахмани — жерці — відповідали за духовний порядок; кшатріі — аристократи — воювали і керували; вайшиі — землероби і купці — розвивали матеріальне виробництво; шудри — робітники, ремісники та селяни — обслуговували потреби перших трьох каст.

Найдавнішою релігією, до писемних свідчень якої ми маємо доступ, є ре­лігія шумерів. Відомо, що близько 2500 р. до н. е. у шумерів існувало запекле суперництво між жерцями та урядом. Вавилоняни теж мали складно побудова­не жрецтво. Його основною особливістю було те, що жерці належали до царсь­кого роду, а верховним жерцем був цар. У Єгипті, починаючи приблизно з 2400 р. до н. е., вплив жерців перевершував вплив самого царя. Знать проти цього повстала, внаслідок чого Єгипет поділився на кілька ворогуючих держав, а над жрецтвом було встановлено контроль.

Згодом, у VI ст. до и. е., тодішній цивілізований світ охопила вже справжня хвиля виступів проти жрецтва. Вони послабили владу тодішніх релігій і менше ніж за 50 років дали світу кілька великих релігійних систем: буддизм, джайнізм, конфуціанство і даосизм. У Греції перші революційні сто­совно пануючої релігії ідеї висловив Піфагор (діяльність його також припадає на VI ст. до н. е.).

Таким чином, аналіз історичних подій у Давніх царствах свідчить про пер­вісне верховенство жерців, що поступово ослаблялося приблизно з 3000 до 500 р. до н. е. Характерно, що великі пророки і засновники нових релігій Зара­тустра (Зороастр) і Мойсей. що жили близько 1200 р. до н. е. і були сучасника­ми згасаючої «жрецької епохи», також належали до жрецького стану, на відміну від інших засновників принципово нових релігійно-етичних систем — принців Махавіри та Будди в Індії, збіднілих аристократів Конфуція і Лао-цзи в Китаї. Ці великі релігійні реформатори, що жили у VI ст. до н. е.. підняли справжнє повстання проти засилля жрецтва. їхні вчення знаменували настан­ня нової епохи в історії людства і вихід на історичну арену нового гегемона — світської аристократії.

У період з ПІ ст. до н. е. по ПІ ст. н. е. на основі ортодоксальних ведич­них традицій сформувався к-ласичний індуїзм, що став релігією не лише жерців та аристократів, а насамперед широких верств населення Індійського субконтиненту. На світанку нашої ери свій переможний хід планетою почало християнство, засновник якого — Ісус Христос — був сином теслі.

Рубіж І та II тисячоліть ознаменувався таким самим великим поділом хри­стиянства на православ'я н католицизм (1054 р.), а старі китайські вчення знай­шли нове життя в неоконфуціанстві. VII ст. дало світу іце дві нові релігії — ла­маїзм як тибетський варіант буддизму та іслам, що виник серед арабів-міщан. які займалися торгівлею. Засновником ісламу був Мухаммед, караванник, що виріс у злиднях, а згодом став підприємцем (бл. 570 - 632).

Багатим на події було н XVI ст.. позначене появою в Індії нової релігії — сикхізму, а в католицизмі — Реформації, що викликала появу в християнстві одразу кількох нових течій, об'єднаних під спільною назвою «протестантизм». Духовним вождем Реформації став монах М. Лютер (1483— 1546, син рудокопа з селянської родини), підтриманий Т. Краммером (1489— 1556) в Англії. Ж. Кель­віном (1509- 1564) у Швейцарії і Т. Мюнцером (бл. 1490- 1525) — кривавим вождем селянсько-плебейських мас у Німеччині Під впливом протестантських ідей, зокрема кальвінізму, відбувалися нідерландська (XVI ст.| й англійська (XVII ст.) революції.

Таким чином, релігійна історія постає перед нами як циклічна зміна релі­гійно-етичних систем, що уособлюють зміну основних цінностей та їхніх основ­них носіїв. Первісна влада жерців впала, поступившись місцем владі світської аристократії. Спроби Зороастра. Мойсея та індійських брамінів реформувати давню жрецьку релігію близько 1200 р. до н. е. були приречені на історичну невдачу. Сьогодні брахманізм остаточно трансформувався в народну релігію індусів — індуїзм. Речниками нових цінностей стали в VI ст. до н. е. Будда. Ма- хавіра. Конфуцій. Лао-цзи та інші представники аристократичнігх верств, а на­стання нашої ери ознаменувалося піднесенням цінностей «третього стану», які так само закономірно трансформувалися в XVI ст. в цінності плебейсько-селян­ських мас. Схематично розвиток релігій показано на рис 37.

Події XX ст. з його соціалістичними революціями, магічно-культовими ідеологіями 1 люмпенізованими вождями (Сталін та Гітлер як найхарактерніші представники »соціального несвідомого») свідчать про нову зміну цінностей, настання епохи «релігії паріїв», що відбиває потреби маргінальних 1 декласова­них верств населення, в том)' числі кримінальних елементів.

Аналіз подій релігійної історії людства свідчить про певну часову зако­номірність у зміні релігійно-етичних систем, що наочно показано на рис. 38. Коли наші висновки правильні, це означає, що ми стоїмо на порозі чергової глобальної зміни суспільної свідомості, яка, якщо дотримуватись циклічної при­роди «кругообігу» цінностей, повинна відбутися у сфері духу, а не матерії та політики. Можливо, сучасні концепції постіндусгріальмого суспільства, що ба­зується на інформаційних технологіях, знаменують історичне повернення епо­хи Знання, орієнтованої на духовні цінності.

Великі релігійні реформатори, духовні світочі, засновники світових ре­лігій приходять у наш світ як представники різних станів, щоб вказати нам шлях зміни основних цінностей відповідно до зміни історичних періодів. А вибір певних соціальних верств як головних носіїв основних цінностей пев­ного періоду відповідає найбільш вираженій функції — спроможності кожної соціальної верстви, орієнтованої або на духовні цінності, або на політичну діяльність, або на цінності матеріального виробництва. Орієнтація на руйна­цію, агресію, паразитичний спосіб життя і загалом на аномальну поведінку, що притаманна «релігії паріїв», стоїть, я думаю, в іншому ряді. У табл. 14 зроб­лено спробу охарактеризувати різні історичні епохи відповідно до доміну­ючих основних цінностей.

Знання закономірностей соціального розвитку, його основних механізмів і рушійних сил сприяє створенню ефективних систем соціального управління, адекватних конкретному історичному періоду життя суспільства. Наприклад, одним з найголовніших завдань сучасного соціального управління є масове

Рис. 37 Схема розвитку релігій

Вксмвкк: деяю попередні зауваження і припущення

РИС. 38. Часова схема розвитку рслігійко-отичних систем

Таблиця 14

ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ІСТОРИЧНИХ ЕПОХ

поширення знань, максимально можливе підвищення освітньо-культурного рів­ня націй та опанування на цій основі законів соціального розвитку, формуван­ня у широких верств населення відповідних основних цінностей як дороговка­зів до майбутньої епохи Духу.

Космічним корелят зміни релігійно- етичних систем

Культурно-цивілізаційним зрушенням (переходам від од­ного типу релігійно-етичних систем до іншого) в історії людства відповідає космічний корелят, що виявляється передусім у циклах сонячної активності, уперше вивче­

ний О. Чижевським’. З принципу єдності Космосу і Людини, обгрунтованого В. Вернадським, випливає, що в основі «хвилеподібного руху культур» лежать космічні фактори, заломлені через призму умов нашої планети [22, 240].

Це положення підтвердилося сучасними астрофізичними дослідженнями Так, американський астроном Дж. Едді, вивчаючи сонячну активність за останні 5000 років, виявив (на основі аналізу радіоактивного вуглецю в кільцях стов­бурів дерев) не зовсім регулярний, але чітко фіксований цикл середньою трива­лістю 600 (у межах 500 і 700) років. Виявлено, що за останні п'ять тисячоліть було принаймні 12 різких змін сонячної активності. Як правило, проміжок ча­су між сусідніми максимумами сонячної активності не перевищує 600 років. У структурі відкритих Дж. Едді циклів простежується певний 900- 1200-річний цикл, який, у свою чергу, складається з двох півциклів — довгого (600 - 700 ро­ків) і короткого (200 - 300 років). Структура цих циклів у загальних рисах коре­лює з рухом культур у теорії П. Сорокіна (так само, як і з нашою гіпотезою про зміну релігійно-етичних систем). В усякому разі, простежується відповідна син­хронність між викликаними сонячною активністю змінами на нашій планеті та історичними подіями великого масштабу (при безумовній значущості суто істо­ричних і соціальних факторів) [22, 24 Ц.

Коли ми повернемося до мал. 38. то помітимо, що у зміні відомих історії релігійно-етичних систем чітко простежуються такі цикли:

• 1200-річні — панування аристократичних релігій, які поділяються на дві приблизно рівні половини — G00 років домінування «жрецьких» релігій та 660 років цілковитого панування релігій світської аристо­кратії (XII ст. до н. е. — межа нашої ери);

• 900-річні. що характеризують, з одного боку, настання епохи «тре­тього стану'» (індуїзм, християнство, іслам — у І-ЇХ ст. н. е.). а з іншо­го — перехід до «релігії паріїв« і майже суцільного атеїзму (XI- XX ст.);

• 600-річні. що відбивають наступ і послідовний занепад «жрецької» релігії (XII-VI ст. до н. е.|. релігії світських аристократів (VI ст. до н. е. — межа нашої ери), релігії «третього стану» (межа нашої ери — VII ст. і X -XVI ст.);

• 300-річнІ, які с «перехідними» від релігій «третього стану» до «релігії паріїв» (VII-X ст.) та від «релігії паріїв» до значного поширення атеї­зму. що становить, по суті, антирелігію (XVI-XX ст.).

Таким чином, нині виявляється певний взаємозв'язок між космічними і соціальними явищами, що визначають долі історичного розвитку як людства за­галом, так і окремих людей. Принцип єдності Космосу, Суспільства і Людини випливає, мабуть, зі спільних для всіх закономірностей розвитку і відбивається у виникненні і подальшій зміні релігійно-етичних систем.

• * *

Завершенням першої частини, цього своєрідного вступу до нашого видання, ми переходимо до безпосереднього вивчення релігійно-міфологічних систем, де першими розглянемо релігійні традиції екваторіальних і монголоїдних на­родів. У Післямові до першого тому ми спробуємо подати окремі висновки і висловігти деякі гіпотези щодо виникнення і можливого розвитку різних віру­вань, що мали, за нашим припущенням, якесь дуже давнє спільне джерело.