Резюме

Брахма, відсутній у Ведах як Творець, набуває в класичному індуїзмі всіх рис Бога-творця. При цьому його характеризує чотиричастинність і червоний колір, який вказує на його атмосферно-земне походження.

В концепції брахманізму одне з головних місць належить циклічній організації життя Всесвіту, за якою Брахма вічний, але його існування разом з існуванням Все­світу підпорядковане чергуванню етапів активності і пасивності. Іншими словами, Брахма і всі його творіння існують у суворій відповідності з якимсь об’єктивним Законом, що має виражену циклічну природу: Брахма — дух, що періодично творить своє тіло — Космос, яке також періодично схильне до розпаду. Ці стародавні уяв­лення багато в чому відповідають сучасним теоріям космогонії, зокрема Велико­го Вибуху. Первинне головне місце в цих уявленнях відводилося, мабуть, «Сонцю Всесвіту», образ якого згодом витіснявся місячно-грозовими персонажами. Проте солярні риси зберігаються і в образі Брахми, який уявлявся Золотим зародком і має дружину Савітрі, чиє ім’я відповідає солярному Творцеві — Савітару.

Привертає увагу схожість багатьох уявлень давньоіндійської релігії з інши­ми відомими системами вірувань.

З часом єдиний образ Брахми-Творця розпадається на три складові, з яких Вішну і Шива висуваються на передній план, затьмаривши собою Брахму. Вішну, видно, був ще з ведичної епохи сонячним богом, пов’язаним з пташиною (небесною) сим­волікою. В епоху Пуран Вішну проголошується Абсолютом, єдиним джерелом, основою і суттю всього Буття, що вбирає в себе весь Всесвіт. Згідно з цими уяв­леннями справжньою причиною творіння є Вішну («Сонце Всесвіту»), а Брахма виступає лише як підлеглий йому деміург-ремісник. Подібні уявлення ми зустрі­чаємо і в перших книгах Біблії, де помітні образи Елохима (Творця Всесвіту) і Єго- ви-деміурга. При цьому перший має релікти солярного образу, а другий — місячно­го і водно-грозового.

Торжество над злом, його приборкання і знищення є основним мотивом дії Вішну і його різних втілень. Кольори Вішну — синій і жовтий, тобто солярно-ураніч- ні, що нагадує державний прапор України. В колірній символіці ці кольори «вер­ху» світобудови протистоять двом кольорам «низу» — червоному і чорному. Вішну при цьому постає як Абсолют, тобто Єдиний Бог монотеїстських уявлень. Водно­час, як доповнююче його начало світобудови, Вішну супроводжує його дружина Лакшмі, що вказує одночасно на дуалізм і єдність чоловічого і жіночого начал.

Образ антипода Вішну — Шиви також сягає глибини тисячоліть, витоків формування чоловічого корелята Богині-Матері, відомого під умовною назвою пра-Діоніса. Безпосереднім попередником індуїстського Шиви був ведійський Рудра, багато в чому ідентичний громовержцеві Індрі, що бореться зі своїм бра­том Врітрою. Образ Шиви також тісно пов’язаний з образом Пушана, тотожно­го грецькому Пану — супутнику й іпостасі Діоніса. Шиві, як і Діонісу, приносять людські жертви, які є виразнішою характеристикою диявольських, чорнобожих культів. Шива до того ж, як і семітський Яма-Єгова, є втіленням водної стихії, пов’язаної з «низом» світобудови.

На зв’язок шиваїзму з діонісійством вказують також загальні для цих куль­тів атрибути — тигрова шкура, фалос, змії. Страхітливих рис образу Шиви додає і його свита, що складається з вампірів, перевертнів та інших злих духів, які меш­кають на кладовищах і харчуються людським м’ясом, що дає можливість інтер­претації Шиви як бога смерті, який також ріднить його з образом Діоніса, завжди пов’язаного з уособленням водної стихії — Посейдоном, а також з «царем мерт­вих» — Ямою. Символ Місяця, що прикрашає скуйовджену копицю волосся Шиви, підкреслює його приналежність до місячного сімейства.

Одним із символів Шиви є тризубець — досить поширений символ багатьох стародавніх релігій. Тризубець позначає триєдність вертикальної структури сві­ту — його верхнього, середнього і нижнього шарів, а володар тризубця символізує верховну владу над усіма трьома світами (наприклад, тризубець був символом і Посейдона, і Зевса). Наявність тризубця у Шиви вказує, по-перше, на його вер­ховне положення в індуїстській тріаді для його послідовників-шиваїтів, а по-дру­ге — на домінування в залізному віці (каліюзі) саме презентантів нижнього, водно- хтонічного світу.

Шива, як пра-Діоніс, є чоловічим корелятом Богині-Матері, вірніше, її темним аспектом, аспектом Вечірньої зірки або богині Ночі, яка в індуїзмі висту­пає під різними іменами (Деві, Чанді, Дурга, Калі) і поступається своїм колиш­нім домінуючим становищем чоловічому партнеру.

Схожість шиваїзму з діонісійством (у якому, проте, почало переважати чо­ловіче, а не жіноче начало) відбувається і в міфі про те, як Вішну розрубує на бага­то частин тіло померлої дружини Шиви — Саті (у діонісійських міфах, наприклад про Осіріса, розчленовуванню піддається чоловічий персонаж). Примітною є і та обставина, що спочатку Шива (наприклад, у міфі про жертвопринесення Дакши) не вважався богом, що співвідносить його образ з образом царя мертвих Ямою, який також не вважався у ведійський період богом.

В індуїзмі паралельно з міфами про божество, що вмирає і воскресає лунарної при­роди (наприклад, дружини Шиви), зафіксовані і міфи про такі самі божества со­лярної сім’ї, що нагадує давньогрецькі паралелі аполлонійських і діонісійських на­чал. Таким божеством солярної природи, що вмирає і воскресає, в індуїзмі є бог любові Кама і пов’язана з ним богиня Ратрі (у ведизмі уявлялася іноді богинею ночі, сестрою Ушас), яка оплакує вбитого Шивою Каму. Кама відповідає античним божествам Ероту і Амуру, які, мабуть, походять від одного з першобогів Гесіодо- вої теогонії — Ероса (букв. «пристрасність, бажання, любов»). Ерос, за Гесіодом, з’явився після Хаосу, Геї-Землі і Тартара-підземелля. Хаос породив Нікту-ніч і Ереб-морок, а вони — Ефір і Гемеру-день.

В індуїзмі досить детально розроблена концепція аватар, під якими розуміють втілення на Землі того або іншого божества. Таке втілення відбувається в двох ситу­аціях: або для порятунку світу, відновлення морального закону і чесноти, або для захисту своїх прихильників. Звідси випливає, що втілюватися на Землі можуть як добродійні Рятівники людства, так і їх несприятливі антиподи. Наприклад, з ве­дичних джерел відомо, що Праджапаті, який має місячно-грозову і водно-хтонічну (козлину) природу, втілювався у критичні моменти у вепра, черепаху і рибу. Остан­нє його втілення в рибу, яка врятувала Ману від потопу, має достатньо ясні паралелі з образом шумерського Енкі (пов’язаного з напівлюдиною-напіврибою Оаннесом) і кам’яномогильним Ніндарою, «Господарем козла». Згодом ці аватари Праджапаті асимілювалися з Вішну, хоча він мав протилежну, солярну природу.

Заслуговує на увагу і міф Махабхарати про те, що в історії Землі був період, коли влада над нею перебувала в руках данавів, ракшасів, нагів-змій та інших злих духів, що змусило всіх богів втілитися на Землі заради позбавлення її від без­чинства демонів (нагадує період панування рептилій-динозаврів). З цим, мабуть, пов’язане і 12-річне принесення в жертву змій, описане в перших книгах Махаб- харати.

Найвідомішими аватарами Вішну є Рама і Крішна. Рама буквально означає «Темний», що вказує на його появу на Землі ближче до епохи каліюги, оскільки кольори Вішну мають властивість змінюватися залежно від періоду махаюги. Його супротивником є Равана, тобто буквально «Той, що реве», що нагадує харак­теристики Рудри-Шиви.

Крішна, як і Рама, також позначає темний колір, оскільки він вже співвідно­ситься безпосередньо з каліюгою. Примітно, що в буддизмі Крішна уявляється гла­вою чорних демонів — ворогів Будди, який вказує на ворожість систем вішнуїзму і буддизму, якому протегують змії-наги. Крішна має темно-синій колір тіла і жовтий одяг, що повторює солярно-уранічні кольори Вішну, втіленням якого він є. Крішна бореться з неправедним царем Кансою, який зачатий від демона і багато в чому на­гадує новозавітного царя Ірода (наприклад, сюжети про вбивство немовлят), який переслідував Ісуса Христа. Крішна перемагає повелителя змій Калі і демона Кансу, а потім дивним чином створює нове місто, що також нагадує новозавітні сюжети про «град небесний». Привертає увагу наближеність образу Крішни до образу оле­ня, який символізує ще з палеолітичної епохи солярне божество.

«, «

*

Дихотомія солярних і місячних божеств знайшла своє продовження в ін­дуїзмі у формі царських династій або людських рас: сонячної і місячної. Сонячна династія-раса походить безпосередньо від Ману, сина Сонця — Вівасвата, а Місяч­на — від дочки Ману Іли, яка була одружена з Будхою-Меркурієм, сином Соми-Мі- сяця. До цієї Місячної династії належить і Бхарата, чиє ім’я стало самоназвою країни індоаріїв — Індії. Бхарата — син Кайкейї — другої дружини царя Айодхьї — Дашаратхи, сином якого був Рама, який вів своє походження від Сонячної ди­настії. Бхарата після перемоги Рами над Гаваною і його повернення в Айодхью поступається Рамі царським престолом як старшому спадкоємцю Дашаратхи. У цьому сюжеті відображена, ймовірно, спроба об’єднання в одній царській сім’ї представників двох різних династій — «сонячного» Рами і «місячного» Бхара- ти. Водночас відома й інша генеалогія Бхарати, де він вважається сином царя Душьянта і його дружини Шакунтали, онуком одного із семи ріші — Вішвамітри й апсари Менакі (напівбожественної жіночої істоти). Генеалогія Бхарати схема­тично зображена на рис. 96.

Рис. 96. Генеалогія Бхарати — засновника царського роду Місячної династії Бхаратів і країни Бхарат (Індія)

Проте зіставлення нащадків Сонячної і Місячної династій на цьому не за­вершилося і знайшло, вочевидь, своє продовження у вішнуїзмі і шиваїзмі. До мі­сячних божеств, як відомо, належать і грозові. Тому центральний сюжет Махаб- харати про конфлікт між Карною, сином солярного бога Сур’ї, і Арджуною, сином громовержця Індри, також варто розглядати в руслі зазначеного зіставлення.

Примітно, що ім’я старшого сина Ману Ішкваку — першого царя Сонячної династії — дослідники тлумачать як назву скіфського (тобто іранського за поход­женням) племені, або як назву аборигенного (тобто також неарійського) племені, що вказує на можливе неіндоарійське походження Сонячної династії. При цьому прадід Рами — найвідомішого представника Сонячної династії — боровся з гро­мовержцем Індрою і з пов’язаним з Шивою Куберою і колись підкорив усі країни світу. Інша доля була у представника Місячної династії Нахуші, який навіть на де­який час захопив престол Індри — царя богів, але за свою зарозумілість і хтивість був скинутий на землю у вигляді змія. Цей сюжет нагадує майже такий самий із новозавітного Апокаліпсису Св. Іоанна, в якому диявола-змія після програної ним війни на небесах скидають на землю разом з його воїнством.

У Місячній династії-расі народився і Крішну — одна з головних аватар со­лярного Вішну. Він з’явився серед ядавів — прямих нащадків Змія-Нахуші, що на­гадує новозавітні перекази про народження серед іудеїв Ісуса Христа, який прямо говорив їм: «ваш батько — диявол» (Ів. VIII, 44). Ці сюжети можна розуміти як констатацію того, що солярні Спасителі з’являються там і серед тих, де діє най- сильніший вплив сил зла.

Нащадкам Місячної династії присвячений і головний індійський епос «Ма­хабхарата», основним сюжетом якого є ворожнеча між двоюрідними братами — пандавами і кауравами (рис. 97), що продовжує мотив протиборства між девами і асурами. Водночас пандави вважаються дітьми Панду лише номінально, оскільки їх народження приписується різним індійським богам: перша дружина Панду на­родила трьох синів від бога справедливості Дхарми (Юдхіштхіру), від бога вітру Ваю (Бхіму) і від громовержця Індри (Арджуну), а друга дружина народила близ­нят від солярних Ашвінів (Накулу і Сахадеву, в чому також є видимим змішування нащадків місячно-грозових і солярних божеств. Проте, незважаючи на виражену міфологію Махабхарати, багато її дослідників переконані в реальності описаних в ній історичних подій.

Рис. 97. Генеалогія головних родів Махабхарати — пандавів і кауравів

Першій дружині Панду — Кунті приписується також народження ще од­ного сина — Карни від бога Сонця Сур’ї. Пов’язаний з його народженням сюжет врятування з річки, багато в чому схожий з такими самими сюжетами з переказів про аккадського Саргона Великого і біблійного Мойсея. Арджуна при цьому (як і Юдхіштхіра з Бхімою) є єдиноутробним братом Карни. Карна перемагає в су­тичці чотирьох пандавів, але милує їх, а Арджуна, навпаки, скористався тим, що колісниця Карни зав’язла в землі, і убив його. Арджуна, пов’язаний з Індрою і Шивою, уподібнюється в Махабхараті і Крішні-Вішну, в чому, мабуть, виявляється синкретизм пізнішого індуїзму. Водно-хтонічні риси в образі Арджуни прогляда­ються, наприклад, в тому, що один з його синів народжений від дочки царя на- гів-змій, а також у його епітетах «той, що завойовує багатства», «той, що викликає неприязнь», «увінчаний діадемою» та ін., що нагадує образи підземних богів на кшталт Плутоса-Кубери.

Битва на Курукшетрі була братовбивчою, в результаті якої від війська кау- равів залишилося лише троє, а від війська пандавів — п’ять братів зі своєю загаль­ною дружиною Драупаді і Крішна. Після закінчення війни старший з пандавів Юдхіштхіра впокорює всіх царів землі і встановлює своє царство. Проте сумлін­ня совісті спонукають братів-пандавів на відхід від мирського життя, вони йдуть разом з Драупаді в Гімалаї, де й гинуть. На престолі залишається онук Арджуни — Парікшит, царювання якого відкриває нинішній залізний вік — каліюгу. Таким чином, великий епос «Махабхарата» присвячений останнім дням двапараюги і початку «чорного віку», каліюги, в якому занепад чеснот і праведності має завер­шитися знищенням гріховного світу. З цим, мабуть, і пов’язана смерть наприкін­ці двапараюги сина бога Сонця — Карни від руки сина громовержця Індри, що знаменувало настання епохи місячно-грозових божеств. Каліюга, за індуїстським уявленням, настала опівночі з 17 на 18 лютого 3102 р. до н. е. Ця каліюга входить в 28-му махаюгу 7-ї манвантари (нею править Ману Вайвасвата — творець «Законів Ману») нинішньої кальпи під назвою «вараха» (тобто «вепр», оскільки Вішну вті­лився в ній в цьому вигляді) і є першим днем 51-го року життя нинішнього Брахми [139, II, 676].

Протистояння, описане в Махабхараті, може трактуватися і як зіткнення двох різних культур — культури Аратти, що сягає корінням кам’яномогильних сю­жетів українського Причорномор’я, і ведійської культури арійства, що також бере початок у причорноморських степах. Спадкоємцями кам’яномогильної Аратти були, очевидно, творці Хараппської землеробської цивілізації долини Інду, а причорноморської Аріяни — племена скотарів ведійських аріїв. Перша культура була переважно матріархальна і лунарна, друга — патріархальна і солярна, а розвинений з них класичний індуїзм був вже синтезом цих двох по­лярних культур. Свій внесок у цей синтез зробили і неведичні племена аріїв — можливі нащадки мітаннійської гілки стародавньої індоіранської спільноти, які могли з’явитися в Північно-Західній Індії дещо раніше ведичних індоаріїв і змішатися там з представниками індської Аратти. У давнину, як наголошувало­ся, весь Пенджаб називався Аратта, а його жителі — араттаками. З араттаками і неведичними аріями змішувалися пізніші прибульці — іраномовні бактрійці і близькі до них тохари, відомі в китайських джерелах під етнонімом юечжі і які створили велику Кушанську імперію.

*, *

*

^Іайвищим розвитком релігійно-філософської думки Стародавньої Індії є «Бха- гавадгіта» — одна з книг Махабхарати, в якій викладена монотеїстська концепція Єдиного Бога-Творця. Згідно з цією концепцією першопричиною, суттю і упра­вителем всього Всесвіту є Бог Крішна, а його енергіями — всі живі істоти і вся ма­теріальна природа. При цьому і живі істоти, і матеріальна природа є продуктом Всевишнього (чоловічого начала) і пракріті (жіночого начала), з якого Він створює живих істот і об’єкти матеріальної природи. Живі істоти — це енергія Бога, що не відокремилася від нього і складається з вищої, наділеної свідомістю пракріті, а об’єкти матеріального світу — це енергія, що відокремилася від Бога і є нижчою, несвідомою пракріті. Матеріальний світ, таким чином, є лише віддзеркаленням ду­ховного, реального світу, досягнення якого є кінцевою метою кожного, хто вірує в Бога. Водночас тенденція стати творцем і насолоджуватися матеріальним світом властива живим істотам, тому затемнені матеріальним існуванням сутності мо­жуть все більше віддалятися від Бога і перетворитися навіть на Його ворогів. Від­мова від панування над матеріальною природою і один над одним — є шлях повернення живих істот у духовний світ, Божу обитель. Загалом багато поло­жень крішнаїзму співзвучні основним положенням християнства. Перегукуються з християнськими мотивами й інші вішнуїтські тексти, зокрема «Закони Ману» і «Індуська книга смерті», яка засвідчує, ймовірно, загальне індоєвропейське походження названих релігійних систем. Шиваїзм, з огляду на викладене, більш тяжіє до іудаїзму та інших семітських вірувань.

У класичному індуїзмі, при всіх його монотеїстських тенденціях, закріпи­лися системи вірувань, які зустрілися одна з одною ще в неолітичну епоху: культ Богині-Матері, культ Вішну і його аватар (Білобог), культ Шиви (Чорнобог). Це матріархальні, аполлонійські і діонісійські за своїм походженням культи, що виникли в результаті ранніх змішувань іберійсько-кавказьких, індоєвропейських та семітських общин, яким передували, здогадно, дравідські, полінезійські і сино- тибетські змішування.